Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ АФРИКИ

1. Особливості формування культури Чорної Африки

Культура другого за величиною після Євразії материка, що називається Африкою, має давню й багату історію. Та, як правило, знайомство з нею обмежується розглядом однієї з її форм, міцно пов'язаної з розвитком Стародавнього Сходу, а саме — з Єгиптом. Справді, стародавній Єгипет підтримував зв'язки з таємничими землями на південь від Середземномор'я, які називалися пізніше "Лівією", "Ефіопією" чи "Африкою". Ці землі були надійно сховані розпеченими пісками пустелі, котру ми знаємо як Сахару, непрохідними болотами верхів'я Нілу, дрімучими лісами та річками, повними підступних пасток. Уже людей Стародавнього Світу вабили чудеса й багатства африканських країн, розповіді ж мандрівників, сповнені дивин, правдивих і вигаданих, породжували фантастичні образи. Стародавні римляни, котрі завоювали майже всю Ойкумену і яких важко було чимось вразити, відомі своїм висловом: "З Африки завжди приходить що-небудь нове".

Окремі відомості про ці землі накопичувалися в різних краях Ойкумени. "Піонерами" Африки були єгиптяни, потім фінікійці Дослідження просторів третього континенту продовжили греки й римляни, потім араби та європейці. Фінікійські моряки, якщо вірити грецькому історикові Геродоту, були послані єгипетським фараоном Неко II (610— 595 рр. до н. є.) для здійснення найзначнішого плавання в історії Стародавнього Світу — плавання навколо Африки. Геродот, котрий через півтора століття після названої події мандрував Сходом і відвідав Єгипет, переказує таке: "Те, що ми знаємо про Лівію (так тоді називали Африку), доводить, що її оточують моря, крім тієї частини, яка межує з Азією. Першим це довів, наскільки я знаю, єгипетський цар Неко. Він... послав фінікійців на кораблях, наказавши їм, повертаючись, пропливти через Гераклові стовпи в Північне море й так прибути до Єгипту. Отже, фінікійці вирушили з Червоного моря й припливли до Південного моря (Індійський океан). Коли надходила осінь, вони приставали до якоїсь частини Лівії і там обробляли землю. А діждавшись урожаю пшениці, пливли далі. Так минуло два роки і на третій вони обігнули Гераклові стовпи і прибули до Єгипту. І вони розповідали.., що коли вони пливли навколо Лівії, то сонце було в них із правої руки"1. Довгий час цей фрагмент Геродотової "Історії" викликав посилений інтерес у сучасників і послідовників батька історичної науки. З одного боку, для людей, які жили північніше тропіка Рака, було просто неможливо припустити, що під час плавання на захід сонце може опинитися праворуч. З іншого боку, для традиційної картини світу, обґрунтованої й довершеної астрономом і математиком Клавдієм Птолемеєм (близько 90—160 рр.), був характерним розгляд Індійського океану як внутрішнього замкненого моря, що омивало й береги Африки. Отже, виходячи з цього, Африку обігнути було неможливо. Попри всі історичні й наукові казуси Африку, без сумніву, відкрили самі африканці.

Кінцем Давнього царства датуються перші експедиції єгиптян углиб Африканського континенту. Близько 2300 року до нашої ери Хірхуф, один із правителів Верхнього Єгипту, за наказом фараона здійснив кілька походів на південь. Він був дуже гордим, що отримав листа від повелителя, і наказав навіть частину тексту вибити як надгробний напис: "Ти сповіщаєш... що везеш із країни Привидів карлика для божественних танців, схожого на того, що привезений з країни Пунт охоронцем божественної печатки в часи фараона Асосі".

Як відомо, карлики-пігмеї жили в басейні верхнього Нілу та в Центральній Африці. Не виключено, що пігмей, про якого сповістив свого володаря Хірхуф, був вивезений африканськими торговцями. Адже ті добре знали, як високо цінують єгиптяни цих малорослих людей, особливо за їхню здатність, на думку жерців, мистецтвом танцю викликати прихильність богів. Існує також точка зору, згідно з якою згадувана країна Пунт містилася в Приморському районі сучасного Сомалі.

У тій же епітафії Хірхуфа згадується про його подорож до країни Іам, розташованої на південний захід від Єгипту. Для цієї країни було характерним високоорганізоване багате суспільство, яке викликало інтерес фараона, котрий і доручив Хірхуфові "розвідку шляхів сполучення з цією країною".

Вірогідно також, що африканці-рудокопи, творці прекрасної археологічної культури Нок (датується V ст. до н. є. — /// ст. н. е.) відкритої на півночі сучасної Нігерії в межиріччі Нігеру й Бенуе, самі знайшли собі торгових партнерів з долини Нілу. Разом з тим численні зображення на скелях Сахари свідчать про те, що африканські народи через посередництво жителів пустелі брали активну участь у товарному обміні, який зв'язував лівійський Сірт з Гао на Нігері, південне Марокко із Сенегалом і Гундамом, що теж розташований на Нігері. Перша з названих торгових доріг, а вони справді були дорогами, якими рухалися в'ючні бики й вози, могла, без сумніву, бути інформаційною артерією, що з'єднувала глибинну Африку з Єгиптом. Отже, стародавня єгипетська цивілізація формувалася під впливом багатьох африканських культур; чимало з джерел, які її живили, походять з місцевостей, що лежать на південь від Сахари й порогів Нілу.

Саме ця місцевість і розглядатиметься надалі нами як арена формування африканського культурного регіону. Культура країн так званого Магрібу * та Єгипту в період, що нас цікавить, зазнала сильного впливу ісламу. Він є предметом окремого аналізу й тому розглядатиметься тільки в контексті зв'язків (історичних, економічних, культурних тощо), які існували між африканським та арабо-мусуль-манським культурними регіонами.

Для сучасної Африки характерні різні антропологічні типи, що належать до кількох рас. На південь від Сахари живуть народи, які представляють велику негро-австра-лоїдну расу, котра має три підраси: негрську, негрильську й бушменську. За чисельністю й ареалом розселення переважають представники негрської підраси. Це жителі Західного й Центрального Судану, узбережжя Гвінейської затоки, народи нілотської групи у верхній течії Нілу, а також

* Магріб (араб. — захід) — регіон в Африці, до якого входять Туше, Алжир, Марокко, а також Лівія, Мавританія, Західна Сахара, що разом із самим Магрібом утворюють Великий Магріб, або Арабський Захід.

народи мовної групи банту в Центральній, Східній та Південній Африці. Представники негрильської підраси — негрили, або африканські пігмеї, освоїли тропічні ліси у басейні річок Конго, Уеле. До бушменської підраси належать бушмени й готтентоти — вони населяють південь Африки. На північному сході Африки (в Ефіопії та на півострові Сомалі) живуть представники перехідної ефіопської підраси, яка поєднує ознаки негроїдної та європеоїдної рас.

Колискою багатьох народів Африки була Сахара. На думку спеціалістів-археологів, кліматологів, істориків, антропологів та етнографів, Сахара в далекому минулому була зоною степів з багатим тваринним світом. Народи, що населяли Сахару, займалися полюванням, а пізніше — скотарством. Усе це віддзеркалилося в зображеннях і малюнках на скелях: найдавніші з них мають вік близько 10 тисяч років (так звані фрески Тассілі). На початку засушливого періоду в середині III тисячоліття до нашої ери частина жителів Сахари мігрувала на південь. Саме це населення помітно вплинуло на процеси етногенезу й формування традиційної культури Західної та Центральної Тропічної Африки.

Виходячи з певних культурно-історичних особливостей у так званій Чорній Африці, можна виділити чотири культурні зони. Перша — савана й ліси півночі Тропічної Африки, що охоплюють простір від південних рубежів Сахари до вологих прибережних лісів Верхньої Гвінеї та вододілу рік Судану й басейну Конго, — відома під фізико-географічним поняттям "Судан". Ця назва походить від арабського білад-ас-Судан, тобто "країна чорних". На заході й сході, відповідно, зона Судану обмежена Атлантикою та Ефіопським нагір'ям. Тут розташована низка західноафриканських держав від Мавританії на південь до Камеруну, на схід — до Чаду та Республіки Судан.

Для первісної людини ліси й савани забезпечували широкі можливості для поселення, полювання, заняття землеробством і скотарством. Сусідство вологих тропічних лісів давало змогу вирощувати батати, ямс, маніоку, а також рис, банани та олійні пальми. До того ж усе це родило протягом цілого року. У сухих і вологих саванах було дуже ефективним полювання на великих травоїдних. Скотарство внаслідок того, що у вологих саванах досить значний ареал мухи цеце (близько 7 млн км2), яка є переносником сонної хвороби, розвивається переважно в сухих саванах. Стає зрозумілим, чому саме у вологих саванах у землеробстві так і не знайшов застосування плуг, а основним знаряддям обробітку землі довго залишалася мотика. Землеробство розвивалось у сухих саванах, де вирощували просо, арахіс, бавовник.

Сама природа Судану надала його розвитку відособленого, атомарного характеру, зводячи до мінімуму можливість контактів з населенням інших місцевостей. Ріки Нігер, Сенегал придатні для судноплавства тільки на окремих ділянках. У верхів'ях Білого Нілу розкинувся найбільший в Африці район боліт, так званий Сед, перетнути який було практично неможливо до початку XX століття. Атлантичне узбережжя, бідне на затоки й лагуни, відкрите могутньому прибою, унеможливлювало розвиток каботажного (прибережного) плавання. Для товарного обміну залишалися шляхи по суходолу. Та вони теж були виснажливими й не завжди вигідними: через муху цеце було неможливо використати в'ючних тварин, від її укусів терпіли й люди; сміливців, які наважувалися долати неходжені лісові хащі й підступні ріки, атакували численні види кліщів, стрічкові черв'яки: поширеними були тропічна лихоманка, малярія, дизентерія та інші хвороби.

Друга велика зона Африки охоплює басейн ріки Конго. її територія охоплює держави Конго (Кіншаса), ЦАР, Камерун, Екваторіальну Гвінею, Габон та Конго (Браззавіль) й майже вся вкрита вологим екваторіальним лісом. Саме в прогалинах лісних масивів, що переходять у галерейний ліс і савану, куди пасати приносять сухе тропічне повітря із Судану чи з Південної Африки, були сприятливі умови для ведення господарської діяльності. Сам тропічний ліс, хоч і багатий на фрукти та їстівні коренеплоди, рибу у своїх ріках, все ж виснажує поселенців і паразитами, й мікробами, і тим, що постійно відвойовує щойно оброблені землі Дичина тут водиться переважно дрібна, лісові, так звані карликові, слони, як відомо, теж розмірами вразити не можуть. Збудники хвороб, що розвиваються у вологому тропічному кліматі протягом усього року, унеможливлюють розведення великої рогатої худоби. Отож, зі свійських тварин тут є птахи, кози та собаки. Усе це не може забезпечити необхідну кількість м'ясної їжі. До того ж у місцевих ґрунтах бракує деяких мікроелементів, необхідних для нормального фізичного розвитку людини.

Такі умови, звичайно, уповільнили розвиток людини, відсунули до пізніших часів, ніж це було в Північній Африці, появу перших великих державних об'єднань. Тропічний ліс став значною перешкодою, що гальмувала господарську діяльність і товарообмін. Навіть велика ріка Конго (Заїр)* не могла бути повноцінним засобом зв'язку всього регіону. Саме в нижній течії, в зоні, до речі, найпридатнішій для розвитку сільського господарства, річку перегороджують 32 пороги й водоспади, що унеможливлюють у цій частині судноплавство. Суцільний піщаний пляж, прибережні мілини й дуже сильний прибій були поганим стимулом для морських подорожей в Атлантиці.

Третя зона лежить у Східній Африці. її кордонами на заході є східні райони басейнів верхнього Нілу й Конго, а також система Великих африканських розломів; на півдні — нижня течія Замбезі й на сході — Індійський океан. У цій зоні розташовані Ефіопія, Джибуті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві та північ Мозамбіку.

Східна Африка — це плоскогір'я з висотами за тисячу метрів над рівнем моря, над яким домінують гори вулканічного походження й згаслі вулкани. Особливо вражають вкритий вічними снігами Кіліманджаро (оспіваний Ге мін-ґвеєм), Кенія й гірський масив Рувензорі. Саме тут, на схилах гір, виникли давні осередки землеробських культур, а поселення на досить вузькій стрічці узбережжя й у наші часи найбільш людні. Східноафриканські савани вирізняються багатим тваринним світом: слово "ньяма" в мові суахілі одночасно перекладається як "фауна савани" і "м'ясо". Полювання завжди відігравало значну роль у структурі господарської діяльності народів, що населяли ці райони. Однак основою господарської діяльності було землеробство, а його важливими культурами — просо, батат, кунжут, арахіс, маніока. Вологий клімат узбережжя Кенії й Танзанії сприяв закладенню рисових й бананових плантацій. Давно тут з'явилися й плантації кокосових пальм, У саванах Кенії та Уганди оброблялася земля, а народи, які прийшли сюди з півночі, мали багато великої рогатої худоби. В районах, де відбувались активні контакти цих видів господарської діяльності, виникали її змішані форми.* А вона й справді велика - друга за довжиною після Нілу ріка Африки (4320 км) й друга у світі після Амазонки за водоносністю й площею басейну (3690 тис. км1). Тільки притока Конго Убангі за рік переносить води втроє більше, ніж Дніпро.

Інтенсивним контактам культур цієї зони слугувала ціла низка озер, що вкривають дно Східно-Африканського розлому. Це передусім озера Альберт, Танганыка, Ньяса (Малаві), Вікторія. Та судноплавною в Східній Африці є тільки ріка Шира, що з'єднує озеро Ньяса із Замбезі й далі з Індійським океаном. На відміну від Західної та Центральної Африки, тутешнє морське узбережжя має багато зручних гаваней і тому разом з прибережними островами Пемба, Занзібар*, Мафія стало перехрестям шляхів активної морської торгівлі.

Четверта зона — Південна Африка, територія якої обмежена з півночі плато Лунда, системою Великих африканських розломів та нижньою течією Замбезі. До відповідного політичного регіону належать держави Ангола, південна частина Мозамбіку, Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд і Лесото. Східна частина зони вже давно була освоєна людьми — на прибережній рівнині та в долинах передгір'ю вирощувалися найрізноманітніші культури. Скотарство вели переважно в гірських місцевостях, у савані й трав'янистих степах (вельдах). Далі на Захід природа створювала все несприятливіші умови для господарської діяльності — спочатку гірські плато з бідними глинистими та кам'янистими ґрунтами (Карру), потім напівпустелю (південний захід Калахарі) й нарешті страшну пустелю Наміб, де ніколи не буває дощу й про яку кажуть, що Бог створив її у гніві. Значною мірою це компенсується природними умовами Капської області, яка нагадує північне Середземномор'я й де до приходу європейців були добре розвинуті мотижне землеробство, виготовлення кераміки, обробка заліза, торгівля.

Так само, як у Західній (Судан), Центральній та Східній Африці, жодна з річок Південної Африки не є судноплавною. Інколи їх можна використати для водного сполучення у верхів'ях, найчастіше — в середній течії (Лімиопо) та зрідка — в гирлах (Замбезі, Кванза).

Останні 35—40 років археологічних, антропологічних, палеонтологічних і геологічних досліджень у Східній та Південній Африці (передусім експедиції під керівництвом Луїса, Мері та Річарда Лікі) мали результатом нові уявлення про місце та появу саме тут перших на Землі предків людини, про етапи розвитку її культури.

* Старий Занзібар (Унгуйя Уку) був відомий вже у VIII столітті як центр, куди сходилися торгові шляхи з Аравії, Індії, Китаю та Східної Африки.

Приблизно 2,6—2 млн років тому з'являється і співіснує з австралопітековими новий прогресивний вид — Homo habilis тобто Людина вміла. На півночі Танзанії (Східна Африка) в Олдовайській ущелині були знайдені вперше рештки його скелета й примітивні кам'яні знаряддя зі слідами штучної обробки. На півночі Ефіопії, в області Хадар, на археологічній стоянці Гона знайдені поки що найдавніші кам'яні знаряддя, виготовлені Людиною вмілою, їхній вік сягає 2,6 млн років. Ці та низка інших відкриттів дають підставу зробити висновок, що виокремлення людини з тваринного світу й виникнення первісної людської культури відбулося на території Африки 2,6—2 млн років тому. Звідси згодом почалося розселення предків сучасних людей спочатку в Азію, а потім і в Європу.

Сахара, як уже було зазначено, в далекому минулому мала багаті фауну й флору, була досить щільно заселена людьми — мисливцями, а пізніше скотарями. Однак після кількох хвиль посухи (середина Ш тис. до н. є., рубіж І тис. до н. є.) міграції населення Сахари призвели до утворення зони високого демографічного тиску в Західній Африці. Це викликало, у свою чергу, міграцію представників негроїдної раси в зону Екваторіальної Африки, куди вже раніше ними були витіснені (в хащі екваторіального лісу) пігмеї. Рух протобанту примусив бушменів, автохтонних жителів південних саван, іти далі на південь. У пізніші часи "колоністи" жили у своєрідному симбіозі з лісовими мисливцями, отримували від них мисливську здобич в обмін на продукти землеробства та використовували їх як допоміжні

війська.

Міграції з районів сучасного Центрального Камеруну Йшли двома шляхами: через екваторіальний ліс, уздовж узбережжя Атлантики й уздовж північного кордону лісу, в обхід його. Саме цей другий потік поклав початок консолідації в першій половині І тисячоліття нашої ери народів мовної групи банту в районі провінції Шаба на південному сході сучасного Конго (Кіншаса). Звідси вони розселилися в другій половині І тисячоліття по всій Екваторіальній Африці. Рівень розвитку цих народів був досить високим. Вони вміли плавити метал з руди, жили землеробством і скотарством, але писемності не знали.

Типовою для всієї Тропічної Африки була відсутність стадії бронзи. На зміну неоліту в усій Африці прийшов залізний вік. Першим металом, що оброблявся, стало латеритне залізо. Перехід до металургії був полегшений наявністю "болотних", або річкових руд. Пізніше перейшли до їх видобування в багатих рудоносних районах (територія вищезгаданої провінції Шаба, долина ріки Кафуе на території сучасної Замбії). Звідси метали розповсюджувалися за межі рудовидобувних районів. Так, Шаба була відома своїми хрестоподібними відливками ханда. У багатьох народів ханда із Шаби слугували одиницями обміну. Цікаво що із заліза, імпортованого з Африки, вже в пізніші часи не раз кувалися знамениті дамаські й толедські мечі. Придворний географ норманського короля Обох Сицилій Роджера II ал-Ідрісі (1100—1165 рр.) в коментарі до своєї знаменитої карти світу називає Малінді та Момбасу в країні Зіндж* гаванями, звідки вивозиться високоякісне залізо.

 
<<   ЗМІСТ   >>