Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

2. Історичні форми державності

Архаїчні африканські суспільства, побудовані на родових стосунках, створювалися на ґрунті єдності та взаємних зобов'язань, тобто на моральних засадах. Тому для них
найбільш прийнятною була геронтократична форма самоуправління, що відповідала традиційно шанобливому став
ленню до носіїв досвіду й унеможливлювала зловживання
владою, орієнтуючись на загальнозначуші цінності й пов'язані з їх відстоюванням історичні прецеденти, а зі зростанням чисельності населення, появою міст, поглибленням класового розшарування виникають і держави із сильним правлінням, з імператорами та королями, з майновою ієрархією, розгалуженою системою виконавчої влади, адміністративними центрами - столицями, могутніми арміями. І вони беруть за основу общинне самоуправління, яке забезпечувало участь кожного в колективному житті, структурують владу як симбіоз політичного й релігійного зберігають приорітет старійшин у вирішенні питань про час сівби й збирання врожаю тощо.

Тільки-но народившись, державна влада заявила про своє божественне походження, численні докази чого зберешся в легендах і міфах усіх африканських народів. Верховний правитель наділявся надприродною могутністю: від нього залежали родючість землі, плодовитість жінок, він підтримував постійний зв'язок зі світом предків, був символом етнічної єдності й усілякого благополуччя. Обожнювання правителів особливо поширилося у східноафриканських саванах, вони вважалися живими представниками предка-засновника та очолювали могутні народи.

Історичні факти свідчать, що складні системи правління створювались у районах, найсприятливіших для землеробства і скотарства (кочові мисливці та збирачі не знають їх і тепер), наприклад, на східноафриканських нагір'ях. Успішна обробка землі зумовила появу постійних поселень, функціонування яких потребувало централізованого правління. Так, народи кавірондо й кікуйю, котрі й сьогодні проживають у Кенії, обживали різні райони: перші зосереджувалися на пагорбкуватій рівнині, другі — на гористій місцевості. Якщо перший район через труднощі його захисту від зазіхань сусідів і мігруючих племен потребував найбільшої централізації, то кікуйю взагалі не знали вождів, доки їх не призначила британська колоніальна адміністрація.

Стародавні класові суспільства існували в Африці протягом тисячоліть, їхні характерні риси яскраво втілилися в легендарному царстві Аксум, що з'явилося на Ефіопському плоскогір'ї у II столітті нашої ери й зайняло почесне місце слідом за найдавнішими державами континенту — Напата, Мероє, стародавньою Ефіопською державою (ще у V— IV ст. до н. є. в Північній Ефіопії існувало державне об'єднання, яке підкорило сабейські колонії).

УIII—VI століттях Аксумське царство було найсильні-шою державою Північно-Східної Африки та Аравії, відігравало помітну роль у міжнародній політиці, впливаючи на військові й торговельні справи провідних держав африканського й сусідніх регіонів. Показова для ранньофеодальних держав структура Аксумського царства, поділеного на три зони, які оточували столицю. Найпривілейованішою частиною держави виступали столиця та її околиці, де влада царя була найміцнішою. До другої зони входили інші райони плато Тігре та околиці міста Адуліса з васальними володіннями, правителі яких підкорялися цареві Аксуму й періодично сплачували йому певну данину. Третю становили примітивні держави й племена гір та пустель, де влада царства була найменшою. Відповідно певний титул царя включав титулатуру його основних васалів і складався з трьох частин: як правитель усього царства він називався "царем аксумитів" чи "негусом Аксуму", як володар плато Тігре — "нагаши", іншої території імперії — "негусом".

У III столітті Аксум поставив себе в один ряд з найбільшими монархіями того часу, почавши карбування власної монети із золота, срібла й міді. За правління Езани, найвідомішого з царів Аксуму, на монетах замість звичайного етнічного титулатурного прізвиська з'являються формули типу: "Мої народи користуються справедливістю і правом, і немає на них тягарів". Мав Аксум і власний золотий стандарт. У царських золотих майстернях замість сонячно-місячного символу царя Езани — живого бога — з поширенням християнства починає карбуватися хрест.

Усі елементи державності розвивалися в Аксумі навколо інституції монархії, на ґрунті ідеї всевладності царя, символом могутності й недосяжності якого була його велична резиденція. Предмет обожнювання в земному своєму існуванні й культу — після смерті, цар Аксуму тримав у своїх руках усі важелі управління, від сакральних до профанних. У раді вельмож він сидів на особливому камені, другий такий самий належав митрополитові, на дванадцяти інших влаштовувалися законознавці знатного походження.

Цікавою стороною ранньофеодальної державності було створення якісно нового чиновництва, відданого царям і не пов'язаного з общинно-родовою організацією. Рада старійшин, давній родовий орган управління, дістала назву "зборів законодавців", які підпорядковувалися "царю царів". Викарбувані на каменях найдавніші закони стосувалися передусім майнових відносин і згідно зі своєю публічною формою пред'явлення мали засвоюватися громадянами держави заради запобігання можливим майновим конфліктам, особливо зіткненням з економічними інтересами правлячої верхівки.

Велике переселення народів, що в IV—V століттях захитало давній цивілізований світ, лише зміцнило позиції царства, яке в III столітті увійшло в пору свого розквіту, котра тривала до VII століття. Зближення з іншими державами сприяло прийняттю аксумським царем Езаною в середині IV століття християнства монофіситського варіанта, Що пізніше, у VI столітті, зробило Аксум головним центром християнства "червономорського" району. Демократизм аксумського суспільства, пов'язаний з традиціями родової общини, дав змогу новій релігії завоювати сильні позиції мирним шляхом, який передбачає поступовість і добровільність. Не без впливу церкви зародилася письмова література мовою гєез — культовою мовою християнського аксумського населення; разом з тим за часів Езани було проведено реформу національного письма з метою позначити в ньому голосні звуки.

В Аксумі склалася самостійна багата культура, сліди якої дійшли до нас у вигляді кам'яних монументів, епіграфічних пам'яток. Та найбільше захоплення викликають розкопані руїни розкішних палаців, укріплених будинків еліптичної форми, кам 'яні поховальні базиліки, греблі й цистерни для збирання води. Типовими для Аксуму були величезні моноліти, так звані стели, найбільша з яких висотою понад 34 метри. Вважається, що вони мали релігійні функції. Монументальні споруди — символ могутності аксумських царів — зводилися не лише зусиллями вільного населення, а й шляхом використання рабської праці. Раби, яких захоплювали під час численних військових походів проти сусідніх племен, відігравали не останню роль у зміцненні царства, чим робили його подібним до держав Південної Аравії та Стародавнього Сходу, що мали рабовласницькі суспільні структури.

З початком арабських завоювань Аксум утратив свою могутність, а його феодальні інституції успадкувала Ефіопська імперія, яка в XIII столітті стала однією з най-сильніших ранньофеодальних держав. У 1270 році до влади прийшла династія, котра заявила про спадкоємність стосовно правлячого дому Аксуму, ви водячи своє походження від Менеліка, сина СолоМона та цариці Савської.

Централізація влади здійснювалася завдяки зміцненню позицій християнської монофіситської церкви. Будучи одним із най могутніших землевласників, вона сприяла створенню системи й позаекономічного примусу, введенню складних юридичних норм, що зобов'язували селян відбувати панщину, нести військову службу, виконувати інші повинності.

Монастирі були осередками культурного життя держави: тут розвивалася історіографія, складалися посібники з теології та християнської моралі, робилися переклади іншомовних праць з історії юдеїв та християнства, формувалися канони й стилі різних видів мистецтва. Зростання самостійності князівств у країні та набіги кочових племен галла з кінця XV століття поклали початок розпадові середньовічної Ефіопської держави, що розтягнувся на віки.

Наприкінці І тисячоліття й на решті території Східної та Південно-Східної Африки існували ранньодержавні форми організації, які виходили за межі традиційних родових суспільств. Згадку про себе вони залишили в прекрасних кам'яних спорудах, різноманітних знаряддях, кераміці, ювелірних прикрасах. У XII—XVII століттях на території сучасних Зімбабве й Мозамбіку функціонувала держава Мономотапа, одним з найважливіших політичних і культурних центрів якої було Велике Зімбабве, уславлене своїми майстрами та визначними досягненнями в розвитку. "Дзімба дза мабве" (звідси й пішла назва Зімбабве) означає "кам'яні будинки" мовою шона — народу, котрий під час великого переселення прийшов у район Замбезі, просунувся до Замбії та Зімбабве, змішався з місцевим населенням і став зводити на рівнинах величні споруди. Прекрасно знався він і на металургії заліза та ковальській справі.

У XIX столітті на пагорбах гірського масиву Іньянга були відкриті залишки кам'яних комплексів Зімбабве заліз* ного віку (XIV—XVII ст.) — свідки могутності держави Мономотапа. Кам'яні споруди, зведені методом безрозчин-ної кладки, фрагменти кам'яних мурів з вузькими входами й бійницями, тераси з насипними земляними платформами завширшки від 1,5 до 2,5 м, що служили основою для зведення глинобитних хатин і влаштування землеробських ділянок, залишки численних іригаційних та дренажних споруд демонструють високий рівень освоєння людиною світу, злет її творчих можливостей.

Результати останніх досліджень свідчать, що до будівництва згаданих монументальних споруд шона в Зімбабве існували більш ранні поселення. А знайдені біля стародавніх руїн Зімбабве золоті вироби дали привід деяким ученим стверджувати, нібито саме тут лежала казкова країна Офір. Про неї згадується в Біблії у зв'язку з юдейським царем Соломоном, котрий відправив туди експедицію, яка через три роки принесла Йому величезну кількість золота, срібла,

слонової кістки.

Закладені в пору розквіту держави культурні начала були такими глибокими й органічними для бантумовних племен шона, що зміни влади, інші серйозні політичні метаморфози не гальмували їхнього поступального розвитку, про це свідчать, на жаль, лише частково збережені Дхло-Дхло, Камі та інші фортеці більш пізнього походження, де стіни з гранітних блоків безрозчинної кладки досягають у поперечнику близько 100 м, прикрашені геометричним кам'яним орнаментом.

Серед дослідників Африки переважає думка, що Велике Зімбабве протягом багатьох століть було резиденцією правителя, центром держави Мвене Мутапа (Мономотапа) — "Володаря рудників", яка поєднувала у своїй соціальній структурі елементи рабовласництва й раннього феодалізму, зміцнювала свою владу шляхом прямого контролю над провінціями, торгівлею, гірничодобувною промисловістю, веденням великих завойовницьких військових походів.

Ідеологічною підпорою влади стала релігія, що, обожнюючи правителя, посилалася на релігійний культ предків. Правитель шанувався як найвищий релігійний авторитет, посланець богів на землі; був створений досить складний церемоніал, дотримання якого суворо контролювалося. За твердженням знавця Африки Теа Бюттнера, "Мвене мугапа" звичайно сидів на багато прикрашеному троні за завісою; чиновникам, знатним вельможам, васалам та іншим особам дозволялося наближатися до нього лише на колінах.

Предметом особливого шанування, що мав глибокий символічний зміст, був царський вогонь. Його запалювали на священних місцях у дворі правителя й підтримували жерці та члени касти ковалів. Васальні вожді на знак вірнопідданських почуттів і визнання верховної влади му-тали запозичували "священний вогонь" для власних резиденцій у провінціях. Вожді підвладних племен щорічно сплачували мутапі данину слоновою кісткою, золотом, рабами та худобою"1. Могутність держави, що особливо зросла в XIV—XV століттях, неодноразово перевірялася історичними обставинами. Навіть коли Мономотапа розпалася на кілька практично незалежних територій, утратила єдність через суперництво династійних спадкоємців трону, вона успішно відбила агресію португальців, перших колонізаторів Африканського континенту.

Східна Африка здавна була пов'язана морською торгівлею з Аравією, Індією та іншими країнами Сходу. Багато віків тому на узбережжі Індійського океану склалася своєрідна банту-індоарабська культура, мовою якої стала суахілі. Вона була створена африканцями-аборигенами берегової смуги (суахілі — берегові жителі, від араб, сахіль - берег), що змішалися з індійцями, арабами, персами та представниками різних племен із внутрішньої Африки, які в перші віки нашої ери почали активно переселятися на їхні землі.

Народ суахілі (чи васуахілі, васвахілі), який виник у результаті такого етногенезу, і сьогодні заселяє узбережжя Індійського океану в Кенії, Танзанії, в окремих районах Мозамбіку. Значну частину верхівки населення прибережних міст становили натуралізовані представники мусульманських країн, що, безумовно, надали місцевій культурі численних мусульманських рис, особливо після того, як у XII—XIV століттях іслам став для суахілі державною релігією.

Та все ж культура узбережжя була по суті африканською, її осередки — східноафриканські міста-держави XIII— XV століть, виконуючи функцію перевалочних пунктів у морській торгівлі, мали атмосферу, сприятливу для розширення творчих горизонтів і, таким чином, для інтенсивного культурного розвитку. Місцеві хроніки, що збереглися з тих далеких часів, розповідають про багаті міста-королівства Кілву, Пате, Ламу, Момбасу, які процвітали за рахунок прибутків від торгівлі.

Про їхній політичний і державний устрій у XII—XV століттях відомо мало. Займаючи по черзі провідне становище серед інших, кожне місто трималося відокремлено, ніякої форми об'єднання ці своєрідні держави не знали. З початком колонізації торговельні зв'язки перейшли до рук португальців, котрі, жадаючи привласнити всі і всілякі бариші, по-варварському зруйнували їх. Про це яскраво написав відомий дослідник Африки Б. Девідсон: "Приморські міста Африки красою та зручностями не відрізнялися від більшості приморських міст Європи чи Індії. Так само гордовито стояли вони на березі виблискуючого океану, такими ж високими були їхні будинки, такими ж міцними стіни, так само вимощені камінням були їхні набережні. Вершини пагорбів були забудовані фортецями й палацами. Здавалося, міста ці досить сильні, щоб зберегтися навічно. Проте від них нічого не лишилося. Майже всі вони щезли з поверхні землі. Мало хто з Учених знає тепер про їхнє існування. їхні руїни... — лише предмет загадок для любителів старожитностей"1.

Більш пізніми за часом утвореннями в ареалі, який нас Цікавить, були держави Міжозер'я, що лежало на маршруті кочових скотарських племен. Осівши на рівнинах поміж східноафриканських озер, прагнучи підкорити місцеве землеробське населення, захопити рабів і худобу, зайняти на

*Дзвидсон Б. Новое открытие древней Африки. Москва, 1962.

нових для себе територіях панівне становище, вони змушені були створювати власну державність, на вершині ієрархічної піраміди якої перебувала, за окремими винятками, лише скотарська аристократія.

У 1500 році на основі об'єднання племен народилася одна з найперших таких держав — Буньйоро-Кітара, що розкинулася на північному заході Уганди. Могутність правлячої верхівки базувалася на володінні величезними стадами великої рогатої худоби й землею. У соціальній структурі суспільства, де рабство посідало незначне місце, основним пригнобленим класом були селяни, праця яких забезпечувала його економічне й, отже, загальне процвітання. Вони вносили натуральні податки, виконували різні види робіт для старійшин і короля, брали участь у війнах і навіть повинні були здавати мисливські трофеї, передусім слонову кістку й дичину.

Та в Буньйоро вже можна спостерігати заміну етнічних пріоритетів майновими при формуванні правлячої знаті: хоча до державної ради входили лише члени королівської сім'ї та спадкової аристократії, багатий селянин теж міг обіймати досить високі державні посади. Розвиткові цієї тенденції сприяв звичний для скотарів спартанський побут, з якого принципово виключалися розкоші, будівництво величних королівських резиденцій, створення столиці. Крааль правителя та його родини (комплекс житлових і господарських будівель) мав більші й міцніші споруди, головний будинок із тронним залом, чим і відрізнявся від інших господарств. Вожді ж свої будинки орієнтували таким чином, щоб їхній вхід був обернутий до господарства правителя-мугабе.

В той самий період формування державності переживали Руанда й Бурунді, що також ішли шляхом соціальної та майнової диференціації, виокремлення аристократії. Поява багатих людей, захоплення ними політичної влади, створення військових дружин, підкорення своєму впливові слабкіших — звична схема становлення феодальної державності спрацювала й туг. Мірилом багатства та визначником соціального статусу продовжує залишатися власність на худобу; робляться спроби зміни традиційних форм управління, що в XVII столітті привели до скасування в Руанді політичної влади старійшин роду. Зміцнюється інституція рабства, яка скоріш нагадувала кріпацтво. Обидві держави дотримуються кастової системи, яка найкраще зберігала соціально-політичні привілеї знаті й відповідними юридичними заборонами підтримувала існування в державах різноправних соціальних груп. Більшою чи меншою мірою ця тенденція була характерною і для інших східноафриканських державних утворень, кількість яких, звичайно, не обмежується розглянутими.

Поряд з державами, котрими управляла знать скотарів, виникло велике об'єднання, не підкорене скотарськими племенами, — держава Буганда. Основу її населення становили землероби (баганда). Союз родових племінних груп, підґрунтя майбутньої Буганди, мав за мету захист власних територій від зовнішніх ворогів і очолювався династією з верховним правителем (кабакою), який спочатку дбав лише про внутрішній порядок і зовнішню безпеку, але з часом його функції значно розширилися. Після зміцнення конфедерації, посилення центральної влади Буганда стала державою, шляхом завоювань постійно збільшувала свої володіння, внутрішню ж політику спрямовувала на ліквідацію родових традицій управління. В результаті цього у XVIII столітті Буганда, вже централізована держава, не мала в Міжозер'ї рівних собі в системі управління та влади, а її царі, дістаючи тепер трон у спадок, жорстоко карали будь-які спроби послабити їхню абсолютну владу чи, тим більше, відібрати її.

Цікавим доповненням до загальної картини державного будівництва у Східній та Південній Африці може служити й відповідний досвід територіально близької до цих частин материка острівної Африки, зокрема Мадагаскару. Ще в XIV столітті у центральних його районах склалася держава Імеріна, народ якої сформувався в результаті багатовікової взаємодії аборигенних негроїдних племен з іммігрантами-індонезійцями. Влада цієї сильної централізованої держави з упорядкованою системою податків і повинностей, сильною армією та авторитетним судом врешті-решт поширилася на всю територію острова, а її королі прийняли титул "королів Мадагаскару".

 
<<   ЗМІСТ   >>