Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

5. Культура Білорусі

Одна з яскравих сторінок у сузір'ї культур слов'янських народів належить Білорусі. Від часів Полоцького князівства (X ст.), Турово-Пінського князівства (Х—ХІVст.) збереглися видатні пам'ятки культури, серед яких Софійський собор (XI ст.), Спасо-Єфросиніївський монастир (XII ст.). Названі князівства, до складу яких входили племена дреговичів і полочан, у своєму культурному становленні тісно пов'язані з державним і культурним утвердженням східного слов'янства - Київської Русі Поширення християнства, запровадження писемності, будівництво міст і фортець, збереження етнічних ознак і формування давньоруських звичаїв віддзеркалюють загальний стан Київської Русі як одної з високорозвинених середньовічних держав Східної Європи.

Учені відносять до найдавніших пам'яток Білорусі "Смоленську грамоту" (1229 р.) з діалектними рисами білоруської мови. Власне, до нього періоду, як і нерпи" джерела більш ранніх фольклорних традицій, поширення старослов'янської писемної мови, належить виникнення писемної літературної творчості Білорусі. З'являються твори не лише на основі перекладів, а й оригінальні пам'ятки церковної та світської писемності, серед яких видатна літературна пам'ятка філософського, морально-лидактичного типу "Повчання Кирила Туровського". У XIV—XVI століттях на білоруській землі була написана низка праць, пов'язаних з перебуванням Білорусі у складі Великого князівства Литовського — "Литовська метрика". Близькість історичних доль за часів перебування у складі Литви зумовила певну спільність у формуванні літературних мов білоруського і українського народів, їх діалектне взаємозбагачення. Зазначимо, що землі Білорусі, які належали до Великого князівства Литовського, за Люблінською унією 1569 року, увійшли до державного об'єднання Речі Посполитої, а наприкінці XVIII століття — до Росії. Близькість у різні періоди свого етнічного й культурного самовизначення з історичними долями Росії, України, Литви, Польщі не могла не вплинути на духовне, освітнє взаємозбагачення, міжконфесійний статус, а нерідко мав місце відтік творчих інтелектуальних сил білоруської нації до сусідніх країн. Скажімо, такі визначні постаті польської культури, як Адам Міцкевич і Еліза Ожешко, належать двом народам, оскільки народилися вони на білоруській землі.

В культурі не лише білоруського, а в цілому слов'янських народів значне місце належить Франціску Скорині (Скарані; бл. 1490—1540 рр.) — білоруському першодрукареві, просвітителю, письменникові. Він навчався у Краківському університеті. Видавничу діяльність почав у Празі, де заснував друкарню. Видав Псалтир церковнослов'янською мовою (1517 р.) і 19 окремих книг Біблії білоруською мовою. Пізніше зусиллями Ф. Скорини була заснована друкарня у Вільно, де він також видав "Малу подорожню книжицю" та "Апостол". У передмовах і коментарях до виданих книг даються пояснення, висловлюються просвітницькі ідеї. З ім'ям Франціска Скорини дійсно пов'язані філософські відродницькі ідеї, енциклопедизм знань і розвиток навчання в Білорусі, утвердження самобутності національної культури в загальнослов'янському і загальноєвропейському контексті.

Значне місце в літературі Білорусі доби Відродження належить латиномовним поетам, зокрема Миколі Гусовському та Яну Віслицькому. Поема М. Гусовського "Пісня про зубра" (1522 р.) ввійшла до низки добре відомих літературних творів. Взагалі XVI—XVII століття в культурі Білорусі проходять під знаком великого пожвавлення, передусім літературно-творчої активності, публіцистичної полеміки. Як відомо, в цей період значна частина полемістів була охоплена міжконфесійною боротьбою. Особливої гостроти літературі Білорусі надавало анти католицьке її спрямування, що не позбавляло також національно-визвольних мотивів. Реформаційний рух набув радикальних форм в антитринитаризмі. В 1561 — 1562 роках Симон Будний, Лаврентій Кришковськии і Матвій Кавечинський заснували за підтримки князя Радзивілла Чорного друкарню для потреб антитринітаріїв Л. Кришковськии видав "Бесіду святого Юстина" в якій закликав до віротерпимості і припинення феодальних воєн Полемічні твори, спрямовані проти експансії католицизму* мали також суспільно-філософський зміст. У сучасному історичному дослідженні, зокрема про "Катехізис" С. Будного (виданий 1562 р.), сказано, що твір цей "є не лише релігійно-філософським трактатом, а й соціологічним твором, в якому висвітлювалися найбільш гострі і важливі проблеми суспільного життя того часу з позицій третього стану". С. Будному належить ряд інших творів критичного, нетрадиційного спрямування - "Про дві природи Христа", "Проти дитинохрещення", "Короткий доказ того, що Хрис-тос не є таким же Богом, що й Отець". Особливо став відомим його твір "Про основні положення християнської віри", який пов'язують із за початку нам ним європейського раціоналізму. Вчений, теоретик, продовжувач традицій Ф. Скорини — Василь Тяпинський видав білоруською мовою "Євангелію", передмову якої пронизують різкий протест проти окатоличення білорусів, критика феодальної нерхівки за її недбалість щодо проблеми національної культури, розширення освіти рідною мовою.

Наприкінці XVI століття в Білоруському антитринитаризмі набуває свого розвитку раціоналістичний напрям -соціанство. Розвитку цього ідейно сформованого в полемічному протистоянні напряму сприяла підтримка брестського воєводи Я на Кішки. В заснованій у маєтку їм ї "сої панській академії" ректором Яном Лицінієм Немисловським видано "Посібник для оволодіння вченням Арістотеля".

До видатних полемістів протилежного ідейного спрямування належали Петро Скарга (1536—1612 рр.) та Ігнатій Пацей (1541—1613 рр.). П. Скарга виступив з гострополе-мічними трактатами "Про єдність церкви Божої" (1577 р.), "Берестейський собор і захист його" (1597р.). Саме П. Скарга стояв біля джерел ідеї Брестської церковної унії.

До полемічних творів з критикою ідеології католицизму належать також "Діаріуш" Афанасія Филиповича, "Апо-крисис" Філалета Христофора, "Тренос" Мелетія Смотриць-кого. Йому ж належить твір "Антиграфи...". До голосу цих талановитих митців-полемістів долучалося поетичне слово Андрія Римші. Як уже зазначалося, XVI — перша половин* ХVП століття було насиченим яскравими барвами в літературному житті Білорусі, що в цілому віддзеркалювало високий інтелектуальний рівень мислення й духовності Художні, філософсько-полемічні, публіцистичні твори народжувалися й робили свій вплив на стан культури і умовах боротьби конфесійних спрямувань, перехрестя східних і західних традицій та впливів. Відстоювання своїх ідей діячами православної церкви, католиками, кальвіністами, протестантами визначали актуальність і пристрасність слова. На тих же позиціях дієвої участі в житті суспільств* перебував театр, який черпав натхнення з багатих народних джерел, залишаючись духовним прихильником братськю шкіл, виразником думок у протестантських і уніатських центрах.

У 1697 році польський уряд заборонив білоруську мову ? офіційному її вжитку, що негативно позначилося на подальшому розвиткові національної писемної літератури. Як завжди у випадках утисків, роль поетичного джерела перебирає на себе фольклор, що і стає носієм найближчих де психології естетичних уподобань і моральних ідеалів не лише в білоруському епосі, а й у інших багатожанрових форма поетичної словесності.

В літературі, як і в інших видах мистецтва, в перехідний між старою і новою культурою Білорусі період стає провідним стиль барокко. Створювались інтермедійні сцени в шкільній драматургії і театрі латинською, польською, слов'яноруською мовами. Мали успіх п'єси талановитих Каєтана Марашевського та Михайла Цецерського.

Стиль барокко для білоруської культури в порубіжному часі між новими формами духовного життя і старими традиціями (XVI—XVII ст.) Європи створював передумови вираження ознак перехідності, а отже, і певних компромісних рішень. У культурі Білорусі цього періоду складне переплелися між собою давні традиції (не забуваймо пре успадкування на цих теренах культури Київської Русі) і нові віяння, принесені із Заходу Ренесансом і Просвітництвом. Важливо зазначити, що гуманістичні ідеї письменників М. Гусовського, Ф. Скорини, Я. Вислицького залишалися провідними, трансформуючись у світлі нових етико-естетичних концепцій, а це слугуватиме основою пошуків витончених барочних форм смаку в їхньому націонаявному обрамленні, про що свідчить, зокрема, поетична творчість М. Сарбєвського, Ю. Доманєвського

Про Симеона Полоцького вже згадувалося раніше як про одну з яскравих постатей загальнослов'янської словесності. Світське ім'я цього видатного поета, церковного діяча, педагога — Петровський-Ситнянович Самійло Гаврилович (1629-1680 рр.). Є припущення, що народився він у Полоцьку, свого часу належав до Полоцького Богоявленського монастиря, куди був прийнятий у 1656 році під чернечим іменем Симеона. Навчався у Києво-Могилянській колегії ще за життя її засновника Петра Могили. Учителями молодого полочанина тоді були Сильвестр Косов, Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Йосип Кононович-Горбацький та інші професори, видатні письменники й учені. По закінченні колегії Полоцькому присвоєно звання "дидаскал".

До переїзду в Москву, де Симеон продовжить свою літературну творчість у різних жанрах дидактики, вісім років, проведених у Полоцькому монастирі, будуть пов'язаними з утворенням досить помітного культурного осередку разом з братською школою, діяльністю групи письменників і поетів, серед яких ієромонах Філофей Утчицький, Ігнатій Ієвлевич та інші. Твори Полоцького мають повчальний, патріотичний характер, нерідко поєднують мотиви сатири, філософське осмислення істини, людини, буття. Написані ним збірники проповідей, як і поезія, сповнені метафоричності, релігійної символіки, барочної пишноти.

Білоруська література на своєму зрілому етапі продемонструвала специфічно національні риси з особливим виявом ліричної душі білоруса, неповторним гумором і співучістю мови, яка так чудово перекладалася на образну систему билиці, гуторки, балади. їй властива романтична піднесеність і реалістично-критичний погляд на світ. Критична традиція, що йшла від блискучої плеяди полемістів XVI століття, по-новому прозвучала на захист своєї мови, культури, народно-пісенної поетичної пам'яті. З іменами поета і драматурга В. Дуніна-Марцинкевича, письменника-реаліста К. Калиновського, поета Ф. Богушевича пов'язана неперервність традиції в білоруській літературі. На 80-ті роки XIX століття припадає творча діяльність Я. Лучини, А. Гуриновича, А. Абуховича. Упродовж дуже короткого часу на початку XX століття вийдуть книги інших класиків, з уст яких зазвучить на повний голос, з національним колоритом, щирістю, література непідробної народності й художньої вишуканості. Це книги Янки Купали "Жалєйка" (1908 р.), "Гусляр" (1910 р.), "Дорогою життя" (1913 р.), Якуба Коласа "Пісні печалі" (1910 р.), "Рідні образи" (1914 р.), збірка Максима Богдановича "Вінок" (1913 р.). Для кожного з названих діячів білоруської культури їхня творчість означала більше, ніж красне письменство. Йшлося про найголовніше — збереження власного імені білоруського народу, голосу, що йде із глибин історії і своєї духовності. Близькою до настроїв і думок тогочасної білоруської інтелігенції була муза поета Франтішека Богушевича (1840—1900рр.), автора виданої під псевдонімом Матей Бурачок у Кракові збірки "Дудка білоруська" (1891 р.), а також надрукованої в Познані збірки "Смик білоруський" (1894 р.). У передмові першої збірки автор звертається до "братів" своїх, як він пише, "дітей Землі-Матері моєї", з проханням не забувати "про нашу споконвічну рідну мову". Поет посилається на історичні підтвердження чистоти рідної мови ще в попередні віки, закликає співвітчизників: "Не відрікайтеся від мови нашої білоруської"1, шануючи її так, як і кожен інший народ шанує рідну мову.

 
<<   ЗМІСТ   >>