Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

3. Культура доколумбових цивілізацій та їхня своєрідність

Сучасна історична наука поділяє історію доколумбових цивілізацій і держав на Американському континенті на два великі етапи — найстародавніший і стародавній. Це пов'язано як із різним ступенем інтенсивності процесів формування класів і зрілості державних утворень, так і з тим, що між вказаними періодами лежить проміжок (приблизно VIII—XII ст. н. є.), протягом якого відбувається розпад усіх перших державних утворень (найстародавніших); після ж цього періоду-межі почали формуватися (в деяких випадках відроджуватися) держави й цивілізації, які, хоч і були сучасниками європейського Відродження, проте за характером суспільних відносин можуть належати лише до стародавніх.

Основні регіони існування доколумбових цивілізацій — Месо-америка й Центральні Анди. Найдавніші цивілізації Месо-америки: ольмеків, майя, теотіуакан, тольтеків, тотонаків, сапотеків; у Центральних Андах відповідно — чавін, паракас, наска, мочіка й тіауанако.

Стародавні цивілізації як Месоамерики, так і Анд представлені територіально великими державними утвореннями типу імперій, до складу яких входили різні народи: в Месо-америці це держава майя й царство ацтеків; в Андах — імперія інків і царство Чимор.

Культура найстародавніших цивілізацій Центральних Анд

Приблизно у другій половині II тисячоліття до нашої ери формується цивілізація Чавін, ареал якої охоплює північно-західну частину сучасного Перу. (ї витоки дуже давні, бо характерні для неї зображення кондорів і двоголових зміїв трапляються ще в культурних шарах, датованих другою половиною III — початком II тисячоліття до нашої ери. Період існування цивілізації Чавін припадає на чималий відтинок часу: її занепад починається тільки в IV столітті до нашої ери. Вплив культури Чавін поширюється на великі території північної і центральної частини перуанської сьєрри й кости*.

* Територію Перу, як і деяких інших держав Латинської Америки, прийнято поділяти на райони: коста (береговий район), сьєрра (гірський або Центральний), сельва (східний).

Головна пам 'ятка Чавіну, яка має назву Чавін-де-Уантар, розташована в перуанській провінції Уарі. Чавін-де-Уантар був великим релігійним центром, на що вказують зображення священних тварин (котячих, кондорів, змій) і наявність спеціальних місць культового призначення. Основним будівельним матеріалом у чавінців було каміння, в обробці якого вони досягли великої майстерності. Разом із тим саме в чавінському суспільстві вперше в Андській області знайшли застосування метали, спочатку золото, а потім срібло й мідь. Високий рівень ремесел сприяв установленню широких торговельних зв'язків із дуже віддаленими районами. Економічна могутність Чавіну, без сумніву, сприяла зміцненню влади, на чолі якої стояли жерці. Панування на великій території, економічна могутність, високий престиж Чавіну як культового центру, концентрація юридичної, законодавчої й судової влади в руках верховного правителя сприяли зародженню концепції "світового центру", яким уважався Чавін. Чавінська культура вступила в активний процес взаємодії з культурами народів, що оселилися за її межами. Це був важливий фактор, котрий не лише підтримував сили чавінського суспільства, а й забезпечив активний перехід елементів чавінської цивілізації до інших етносів: серед них ці елементи відіграли роль каталізатора суспільного розвитку. Зрозуміло, що вплив цивілізації Чавін був ефективним тільки в тих районах, де виробничі сили досягли відносно високого рівня. Там він відчувався протягом століть. Чавін здійснив настільки глибокий вплив на розвиток культури в Центральних Андах, що перуанські вчені вбачають у ньому "коріння культури Анд", праматері перуанської цивілізації.

Період другої половини І тисячоліття до нашої ери перуанські вчені іменують епохою регіональної емансипації, коли йдеться не стільки про звільнення місцевих культур від чавінського впливу, скільки про плідну взаємодію з чавінськими й місцевими елементами. Ця взаємодія підготувала якісно новий етап у найстародавнішій історії Андської області, що дістав назву "епохи регіонального розквіту", або "етапу класичних класичних локальних культур". Ідеться про виникнення нових цивілізацій – Паракас, Наска, Мочика, Тіауанако - у перші століття нашої ери.

Культура Паракасу зазнала великого злету, особливе захоплення викликають паракаські тканини. В жодній частині Земної кулі на цьому ранньому ступені суспільного

розвитку ткацьке мистецтво не досягло такої довершеності. Тканини Паракасу приваблюють увагу не лише якістю, різноманітністю, майстерністю, а й численністю сюжетів і візерунків. На них можна знайти зображення риб, змій, людей, мавп, божеств, складні геометричні орнаменти й таємничі сцени з участю досить багатьох істот, які важко ідентифікувати з реальними. Учені вважають, що ці мотиви тканин відображають перехід від тотемічних вірувань до "олюднених" культів, котрі зароджуються в надрах стародавнього суспільства, їх також тлумачать як різновид піктографічного письма.

Другим значним досягненням паракаської цивілізації був високий рівень хірургії, яка широко застосовувала засоби антисептики та анестезії. Зрозуміло, що досягнення паракаських ремісників і вчених, високий рівень їхньої спеціалізації стали можливими завдяки успішному розвиткові землеробства. У могильниках Паракасу знайдено залишки маїсу, квасолі, арахісу. Крім цього, паракасці користувалися щедрими дарами берегової акваторії Тихого океану. Паракас не займав великої території, його осередки містилися на південь від сучасної перуанської столиці. Хронологічні рамки Паракасу поки що не встановлені, їх визначають приблизно періодом -г- від початку І до VIII століття.

Перша половина І тисячоліття нашої ери була періодом становлення цивілізації Ласка, генетично пов'язаної з паракаською та однією з її гілок, яка остаточно відокремилася на рубежі III—IV століть. Зберігаючи в перетвореному вигляді багато чого з паракаської спадщини, Наска дала в той же час зразки оригінальних проявів культури — поліхромну кераміку, незвичайну за стилем і змістом; деякі мотиви малюнків (котячі, двоголові змії) походять із культури Паракасу.

Однією з таємниць цивілізації Наска є численні смуги й фігури, розкреслені на пустельних плато півдня перуанського узбережжя. Зміст цих наземних малюнків також різноманітний: геометричні лінії та орнаменти, зображення павука, риби, птаха. Окремі лінії досягають колосальних розмірів — до 8 км. Деякі зображення виявлені лише з літака, їхнє функціональне призначення незрозуміле. Було висловлено багато припущень і гіпотез, але й досі не з'ясовано, чи то був наземний календар, чи вони мали ритуальний або воєнно-ритуальний характер, а може це "сліди космічних пришельців". Цивілізація Наска зникла на рубежі І—II тисячоліть.

Хронологічно цивілізація Наска збігається зі становленням і падінням найпівнічнішої перуанської цивілізації — Мочика. Мочика також генетично пов'язана з культурою Чавін, але між Мочика і Чавіном лежить декілька століть, протягом яких на цій території існували культури Салінар і Купис-ніке.

Виробничою основою суспільства Мочика було зрошуване землеробство, причому в деяких долинах великі іригаційні системи виникли ще в домочиканську епоху. Масштаби цих систем були досить значними. Так, магістральні канали в долині Віру становили не менш як 10 км у довжину й кілька метрів у ширину й глибину. Поля були розбиті на ділянки по 20 м2 і одержували воду з розподільника. Довжина одного каналу в долині Чикама сягала 113 км. Широко використовувалися добрива, вирощувалися не лише відомі вже маїс, квасоля, перець, гарбуз, а й селекціонувалися нові овочі та фрукти. Зі свійських тварин вживалися в їжу лами й морські свинки. Важливе місце в економіці мочиканців належало рибальству, мисливству та збиранню пташиних яєць.

Досить далеко в мочиканському суспільстві зайшов процес відокремлення ремісництва від землеробства. Про розвиток ткацького виробництва свідчить зображення на одному мочиканському глечикові цілої ткацької майстерні. Найчастіше виготовлялися тканини з бавовни, рідше з вовни, іноді вовну додавали до бавовняних тканин.

Одне з перших місць Мочика займали в галузі металургії й металообробки (золото, срібло, мідь і сплави цих металів). Значні успіхи були досягнуті в містобудуванні. Спірним є питання про писемність у Мочика, бо зображення сцен "читання" або "лічби", якими зайняті боги на посудинах, свідчать про можливість існування в Мочика якоїсь знакової системи. Найвагоміший здобуток культури Мочика — це різноманітна за формою, майстерно виконана кераміка У вигляді скульптурних портретів, цілих людських фігур-посудин, укритих малюнками настільки складними, що деякі вчені вбачають у них певний різновид піктографій.

Цивілізація Мочика зникає приблизно у VIII столітті, в той самий час, коли починається так звана "експансія", Тіауанако, але на її місці постають нові культури, які успадкували непересічні елементи культури Мочика.

Щодо цивілізації Тіауанако, яка поширилася на великій території Центральних Анд, то її витоки лише в 1931 році виявив американський учений У. К. Беннет у південній частині басейну озера Тітікака. Ці знахідки датуються серединою — другою половиною І тисячоліття нашої ери. Якщо стосовно етнічної належності творців культури Чавін, Паракас і Наска важко висловлювати навіть припущення, то етнолінгвістичний склад творців Тіауанако є більш визначеним: багато дослідників припускають, нібито це були далекі предки сучасних індіанців аймара. Варто зауважити, що попри досить велику відстань між центрами цивілізацій Чавін і Тіауанако (понад 1000 км по прямій), у пам'ятках тіауанакської культури виявляються елементи, подібні чавінським: двоголова змія, кондор, котячі.

Найяскравішою пам'яткою цієї цивілізації є городище Тіауанако в Болівії, на південь від озера Тітікака, — місце ймовірного центру тіауанакської культури. Тут лежать руїни величних мегалітичних споруд, пірамід і храмів, а також гігантські кам'яні статуї. Основний будівельний матеріал — андезит — доставлявся сюди на плотах озером Тітікака. Типовим проявом цієї культури стала також кераміка своєрідної форми й розпису.

Розквіт культури Тіауанако припадає на другу половину І тисячоліття нашої ери, коли вплив цієї цивілізації поширюється на велику територію — від північного заходу Аргентини до північних районів Перу, охоплюючи ще й перуанське узбережжя. В XIII столітті внаслідок внутрішніх суперечностей, зокрема відокремлення периферійних володінь від центру, тіауанакське суспільство занепадає. Загибель Тіауанако завершує епоху найдавніших цивілізацій у Центральних Андах. Усі цивілізації й культури розвивалися тут у взаємодії одна з одною, що дає змогу латиноамериканським дослідникам говорити про найдавнішу територію Центральних Анд як про єдину культурно-історичну область. Загибель найдавніших цивілізацій регіону, без сумніву, супроводжували якісь міграційні процеси, адже поряд із зонами високих культур і цивілізацій існувала так звана "варварська периферія": басейн Амазонки, обширні райони сельви. їхній тиск на осередки високих культур і цивілізацій був історично неминучим. Саме тому ситуація, що склалася після падіння Тіауанако, вбирала в себе й такі фактори, як вихід на історичну арену нових етнолінгвістичних груп.

На уламках Тіауанако виникла конфедерація індіанців аймара, котрі владарювали на Болівійському плоскогір'ї й

деяких високогірних долинах. Конфедерація індіанців чанка, які в цю епоху тільки вийшли на історичну арену, займала порівняно невеликий район у гірському Перу. Водночас V долині Куско й на деяких близьких землях з'явилися передумови для посилення племен кечуа, яким у наступний історичний період довелося відіграти вирішальну роль у становленні держави інків.

 
<<   ЗМІСТ   >>