Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

2. Культура й самосвідомість східних слов'ян: Київська Русь (ІХ-ХІІІ ст.)

Питання самобутності й зовнішніх впливів на культуру Київської Русі

У вивченні багатоосяжної, а в певному розумінні основоположної для характеристики в цілому культури слов'ян, і української зокрема, ми можемо торкнутися лише окремих граней злету культури східного слов'янства - Київської Русі. Питання, що поставало перед дослідниками культури Київської Русі — необхідність пояснень походження й складників цієї культури.

Безперечно, що, як і кожна культурна епоха, та, що пов'язана була з виникненням і розквітом на Сході Європи держави Русь, не може розглядатись ізольовано, поза будь-якими впливами. Проте ці впливи могли досягти свого ефекту тільки за тієї умови, що вони мали достатньо розвинену місцеву базу. Автохтонність слов'ян і творення ними власних культурних традицій набуває принципової ваги в розумінні етнокультурних основ.

У певному розумінні Київська Русь — спадкоємиця інтенсивних змін і зв'язків праслов'янських, слов'янських, включаючи розвиток культур раннього Середньовіччя. В усякому разі немає ніяких підстав не враховувати той помітний слід корінних етносів, який залишили прадавні культури — Зарубинецька (II ст. до н. є. — II ст. н. є.), Пшеворська (II ст. до н. є. — IV ст. н. є.), Черняхівська (II— VІІ(V) ст. н. є.), Київська (друга чверть першого тисячоліття). Формувалися в цей час східнослов'янські культурні традиції.

Звичайно, необхідно також враховувати міграційні процеси, що впливали як на етнічний склад, так і на культурно-мовне збагачення, завдаючи водночас втрат і змін. Досить назвати лише кілька окремих племінних об'єднань — кіммерійці, сармати, скіфи, хазари, готи, гуни, печеніги, половці, монголо-татари. Культурно-археологічний слід зберігся в курганах, місцях поховань, засобах війни та праці, скульптурних пам'ятках, топоніміці, кінській збруї й звичаях. Все це ті нашарування елементів різних за часом і етнічним походженням культур, які не могли не впливати на своєрідність характеру й рівня культури східного слов'янства в наступні часи.

Очевидно, правильно буде говорити про прямі або ж опосередковані зовнішні впливи, які важче піддаються спостереженню. Культура Київської Русі, при всій її неповторності духовно-матеріального творення, — це плід загальнолюдської цивілізації періоду становлення класово-феодальних суспільств. Серед складників, що послужили в різний час джерелом впливу на формування культури Русі-України, були індоєвропейські, праслов'янські, іранські, китайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Незважаючи на широкий спектр представництва різних культур, які так чи інакше позначилися на становленні культури Русі, не слід забувати, що це був лише вплив а не вирішальний чинник. Навіть якщо йдеться про тісні контакти з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Адже для того, щоб зерна передових цивілізацій могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений ґрунт. Саме таким і постав культурний ґрунт східних слов'ян, який увібрав у себе вікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливом сусідів.

Потрібно зважати й на те, що відбувалися складні внутрішньоетнічні процеси у зв'язку з творенням єдиної державної цілісності Русі й усвідомленням нею власного культурно-історичного місця у світі. Чутлива душа русича шукала в чужому того, що було близьким її вдачі, її переживанням, її давнім традиціям.

Торгово-економічні відносини з Арабським Сходом, раннє сусідство античних причорноморських колоній-міст Греції, зв'язки з Візантією, Болгарією, Скандинавією — все це не могло не позначитися на духовно-культурному становленні Русі, яка потребувала нових шляхів свого зростання в суперництві з розвиненими країнами тодішнього світу, водночас терплячи від навал кочовиків.

Якщо брати глобальний характер впливу (чи наслідування), то він торкатиметься передусім приєднання Русі у світоглядно-ідеологічному плані до однієї з найвпливовіших уже на той час світових релігій. З прийняттям християнства зазнала докорінних змін культура, а відтак і її вплив на всі сфери життя, тогочасного суспільства Русі.

Звичайно, для тих, хто приймав рішення про різкий поворот у всьому укладові й способові життя, підкореного новим щеалам, морально-християнським вимірам, необхідна була не лише політична рішучість у зламі старих язичницьких традицій, а й внутрішня віра в могутність, даровану надприродною таємничістю Бога. Без такої віри, що не приходила якось ураз навіть після офіційного прийняття християнства на Русі, не могло за порівняно короткий час відбутися стільки змін як у самій свідомості, так і в усьому зовнішньому образі: будівництво церков, соборів і монастирів, потік із Візантії та Болгарії (остання прийняла на 120 років раніше християнство) богословської літератури, всі засоби мистецтва й культури в цілому спрямовані були на зміцнення держави, її консолідацію і зміни морального стану в ній за допомогою нової релігії, зміцнення авторитету в міждержавних відносинах, а з іншого боку, саме християнство в усіх його відношеннях з державою потребувало підтримки.

Входження православ'я у свідомість і повсякдення східних слов'ян відбувалося не просто й не водночас, а цілою низкою перехідних моментів, до яких належить збереження найпривабливіших і найпоширеніших атрибутів старої (поганської) віри. Справа тут не лише в силі інерції, психології звички, а й у тому, що на час утвердження християнства на Русі її давня культура вже глибоко вкорінилася у свідомість, особливо віддалених від центру й суспільної верхівки народних мас. Виділимо два моменти, які не є тотожними між собою: досить високий рівень культури в її язичницькій привабливості, з іншого ж боку — той консерватизм, який узагалі може бути властивий глибокому переконанню й відданості своїм богам.

Ще до прийняття християнства, особливо перед утворенням держави Київська Русь, відбувалося інтенсивне економічне й культурне зростання племінних князівств на Придніпров'ї. Так, у VII—VIII століттях існували широкі торговельні зв'язки з Іраном, Візантією, арабами. У VII столітті на Придніпров'ї місцеві майстри виробляли речі високої цінності (посуд, зброю, прикраси), в яких засвоювалися чужоземні впливи й творилася своя культура. Отже, за всієї рішучості заходів щодо зміцнення християнства на Русі не повинно залишатися поза увагою й те, що її попередня культура вже ввібрала в себе традиції і впливи як східної, так і західної цивілізацій, але при тому не втратила власних культурно-етнічних особливостей.

Вже ніяка сила не могла зруйнувати те, що було зрощене з давніми звичаями, які мали для русича привабливі риси. З цього приводу Л. Нідерле, характеризуючи місце музики й пісні в житті слов'янина й маючи на увазі християнізацію культури та опір їй, писав: "Церква безуспішно намагалася викорінити ці „бісівські" чи „сатанинські" пісні й танці. Все було даремно. Народ прагнув до цих розваг, музика, яка їх супроводжувала, була йому в сто разів милішою, ніж монотонні пісні в церквах. У 1068 році Київський літописець гірко скаржиться на те, що на розважальних святощах повно народу, тоді як церква зія порожнечею"

Язичництво у слов'ян тривало довго навіть після офіційнного прийняття християнства, з'явилося "двовір'я". Хоч цей термін досить умовний, оскільки людина не може належати до двох вір одночасно, але те, що християнська церква змушена була змиритися з визнанням, а точніше з використанням усталеної раніше атрибуції, дає привід для такого розуміння. Необхідно зважати й на іншу обставину — католицька церква на відміну від православної була непоступливою у своєму запереченні язичницьких ідей та явищ, православна ж часто намагалася пристосувати старі вірування до церковних обрядів, у результаті чого вони збереглися більшою мірою.

Одною із царин культури й форм самосвідомості Русі стало набуття історичних знань. Історична самосвідомість, багату поживу для якої давали перекази, що збереглися в пам'яті народній, літописаннях і хроніках, засвідчує один із найвищих рівнів як самої культури, так і усвідомлення русичем своєї належності до Руської землі.

В цьому ряду джерел, безперечно, особливе місце посідає "Повість минулих літ" Нестора Літописця. Писався твір у Печерському монастирі. І з'явитися міг тільки як результат величезної попередньої роботи. За самим його змістом можна судити, скільки джерел було зібрано й осмислено завдяки зусиллям не одного покоління. Б. Д. Греков, спиняючись на обставинах появи "Повісті минулих літ", зазначає, що сам її автор (Нестор) — "це вчений свого часу, якому вдавалося піднятися до свідомості зв'язку світових явищ"1. Для написання цього твору була проведена довга й наполеглива робота. Вже існували писання попередників, які необхідно було освоїти. Вивчалися грецькі хроніки, особливо "Хроніка" Амартола і його продовжувача — Симеона Лагофета. Знає літописець Нестор "Хронографу "Летописец вскоре" Никифора, "Житіє Васипія Нового", "Одкровення Мефодія Патарського", слов'янські перекази про здобуття грамоти слов'янської, джерела про апостола Андрія, договори з греками; відомі йому народні перекази, історичні пісні. Обізнаний він із княжими архівами, а також численними свідченнями.

Книги, що надходили в основному з Візантії та південнослов'янських країв, задовольняли зростаючі запити з найрізноманітніших галузей знань, хоч і в певній релігійній оболонці. Найдавнішими збірниками, що збереглися до наших часів, вважаються "Ізборники Святослава" (1073 і 1076 років), "Ізмарагд", "Злата Матиця", "Златоструй", "Бджола" (містить мудрі поради, дотепні народні спостереження, філософські істини).

Знавець писемної мови й книжної мудрості дуже високо підносився на Русі. Клим Смолятин, котрий певний час був митрополитом (П47—1154рр.), шанований серед сучасників "своєю освіченістю й розумом", як зазначає С. Єфре-мов. "Бысть книжникь и философ таїсь, якоже в Рускои земли, не бяшеть" — ці слова з літопису часто наводяться в дослідженнях творчої спадщини Клима Смолятича, яка, на жаль, збереглася в малому обсязі. Послання його до Фоми має полемічний характер, і саме це викликає великий інтерес до літературної пам'ятки. Фома дорікає своєму опонентові за гордовитість і за те, що той пишається вченістю, вдаючи з себе філософа й не на святих отців, а на Гомера, Арістотеля й Платона посилаючись. Клим Смолятич же відповідає на те, що він не несеться високо й слави людської не шукає, і не од чужих письменників бере думки, а тільки символічно святе письмо витлумачує. "Пастиреві мало праведного життя, — передає суть цієї полеміки С. Єфремов, — треба йому ще бути й добре освіченою людиною"1.

Самоусвідомлення себе східними слов'янами як етносу зі славними історичними й давніми культурними традиціями, з прагненням до незалежності переосмислювалося в контексті однієї з найупорядкованіших у своїй ідеологічній і моральній системі релігій — християнстві. Ідеал, який проповідувався в найголовніших християнських настановах — Святому Письмі, повчаннях — перебував між двома світами повсякденного життя й високої духовності.

Основні орієнтири морально-духовного вдосконалення, що покладалися на християнина, особливо чітко проглядаються в найзначніших літературних творах Київської Русі, серед яких "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Привертає увагу своєрідна програмність цієї пам'ятки, де йдеться про необхідність оновлення у вірі, що шириться серед народів. "Гоже благодаті, — говориться в „Слові" Іларіона, — й істині на нових людей засяяти... новому вченню — нові міхи, нові народи"2.

З образною емоційністю говорить Іларіон про те, що "віра благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого

  • 1. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Київ, 1995. С. 84.
  • 2. Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії
    України: Хрестоматія. Київ, 1993. С. 15.

народу руського дійшла... Ось бо вже і ми з усіма християнами славим Святу Трійцю"1. За кожним словом автора глибокий контекст. У поняття "нових людей", "нових народів" вкладається дієвий сенс, який спрямовував у відповідне ідеологічно-світоглядне русло енергію оновлення культури як і в цілому світовідношення Русі. Самоусвідомлення себе у світовому християнському єднанні спонукало до переосмислення духовно-перетворювальних основ усього укладу життя Київської Русі. Ідеальною моделлю осмислення таких перетворень і став знаменитий твір митрополита Київського Іларіона "Слово про закон і благодать", де "благодать" мусить бути імперативом вищих християнських переконань. Це була середина XI століття, за яким іде пік розквіту могутності й багатобарвності культури (в слові, архітектурі, образотворчому, прикрашальному та ужитковому мистецтвах), де панувало схиляння перед мудрістю думки, філософським, світським і релігійним пізнанням.

Для нас саме в культурологічному контексті (розуміння всієї середньовічної києворуської культури як чинника самосвідомості слов'ян) становить інтерес своєрідний заповіт — "Поучення дітям" Володимира Мономаха (1053—1125 рр.). Авторитет великого князя, особистий приклад добродійності, широкі династично-родинні зв'язки з країнами світу, глибокі традиції з побожністю ставитися до мов і знань (Мономах пишався тим, що його батько Всеволод знав п'ять мов) автор висловив на схилі своїх літ, маючи великий життєвий досвід, ідеї, які можемо віднести до того особливого роду ідеальних уявлень, які виходять за межі просто настанов і повчань.

Про вихід "Поучення" (так назвав автор цей заповіт) за межі вузькоособистого пишуть дослідники: "Почавши з релігійних обов'язків князя, Володимир переходить до його громадських повинностей"2. Далі С. Єфремов дає цікавий нарис того, як розуміли ці повинності найкращі люди того часу, які практичні вимоги ставили вони перед княжою владою.

Наведемо деякі з цих настанов і міркувань, у яких вловлюються осуд не лише згубного для держави розбрату князів, а й відходу від тих ідеалів християнської моралі, які впливають на "благодать" і становище багатої чи бідної

  • 1. Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії України: Хрестоматія. Київ, 1993. С. 15.
  • 2. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. С. 89.

людини. Автор "Поучення" веде своєрідний діалог як із тими джерелами божественного слова (виписки з творів Василія Великого, Псалмів, Євангелії), до яких він звертається, так і з тими, на чиє розуміння він сподівається, — своїх потомків.

У цей своєрідний дидактичний трактат Володимир Мономах записує повчання Василія Великого зі "Слова про подвижництво" та "Слова про доброчинність", роблячи їх власним переконанням і власним монологом. "О владичице богородице, забери із убогого серця мойого гордість і зухвалість, щоб не возносився я суєтою світу свого", — слова одного з "молінь". "У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися за євангельським словом "очима управляти", язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла господа ради..."1.

Словами отців церкви Мономах повчає юних, щоб вони мали "душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє". Повинні "долу очі мати, а душу вгору". Не лінуватися, радить князь, у дотриманні трьох справ — покаяння, сліз і милостині. "Тож, бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як іншії добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можна] милості Божої"2.

"Усього ж паче, — наголошує на важливості перестороги Мономах, — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської". "Паче всього — гордості не майте в серці і в умі". "Старих шануй, як отця, а молодих — як братів". "У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться". "Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло"3.

Далі багато цікавих та поважних порад, які, власне,
обіймають собою весь уклад життя, вносять упорядкованість у розуміння моральної доброчесності з яскраво
вираженими елементами правових норм, в усякому разі —

  • 1. Літопис руський. С. 456.
  • 2. Там само.
  • 3. Там само. С. 457.

правових застережень, як, скажімо, ось у цьому: "А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, — напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом". "І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте"1.

Автор просить не забувати цих істин, перечитувати їх. Ні до чого доброго не слід лінуватися, насамперед, відвідувати церкву. Вчитуючися в усі щирі поради, бачимо, що в них зібрана вікова мудрість і мораль, яку ми можемо сприймати як певний ідеал, котрого завжди важко було досягти повною мірою, але це ті загальнолюдські цінності, які необхідно було прийняти в душу свою.

Особливе місце і специфічний вияв у становленні самосвідомості Київської Русі належить церковному обрядові, який, як відомо, об'єднує засоби виразності та впливу, він є дією й візуальною присутністю. Людина, потрапляючи в атмосферу літургійної піднесеності, звучання божественного слова та співу, звернених до неї праведних очей із зображень святих, Христа, його апостолів, Богородиці, переживає складні почуття й помисли, прагнучи позбутися земних гріхів, очистити душу, підноситься над буденним. Страх і трепетність, благоговіння, зречення суєтності буття, сповненість любов'ю і всепрощенням та багато інших непересічних почувань, безперечно, мали свій вплив, проникали до найглибинніших основ самоусвідомлення себе й світу.

Поступово, з моменту прийняття християнства, в Київській Русі почали узвичаюватися такі релігійні норми, які мали піднести з буденності до високості авторитет церков і монастирів, чудотворність ікон і тих, хто їх дарує людові. Утверджувався ореол святості — особливо у зреченні земних спокус, утіх і благ. Крайній вираз такого усамітнення від світської суєтності мало затвірництво, пустинництво, самообмеження в будь-яких удоволеннях плоті, поступове вгасання її. Таких людей вважали блаженними, найближчими до Бога, а самі вони могли володіти обдаруванням зцілення інших, пророцтвом. Поширення монастирів і чернечого затворництва, самопожертва в ім'я спасіння від гріха не в цьому, сповненому зла і спокус, а в тому, горньому

1. Літопис руський. С. 457-458.

світі, — ця традиція прийшла з Візантії разом з утвердженням і поширенням християнства серед слов'ян. У XIII столітті на Русі було вже близько 50 монастирів, 17 — тільки в одному Києві. Чернецтво стало впливовою силою. Відповідним чином уся монастирська й церковна система сприяла не лише подальшому зміцненню християнської віри й витісненню "бісівських" язичницьких розгульних традицій, а й рівною мірою це були мобільні, найзахищеніші від випадковостей центри духовного життя, оскільки саме в церквах і монастирях відкривалися школи, створювалися скрипторії для переписування й перекладів на церковнослов'янську мову богословської літератури, уславлених авторів, першими серед яких були добре знані у християнському світі Василій Великий, Іоанн Дамаскін, Іоанн Златоуст та інші. Набували власного досвіду й незалежності школи іконопису та малювання мініатюр, у монастирях і соборах створювалися книгозбірні.

"Києво-Печерський Патерик" (збірка оповідей про будівництво монастиря, його засновників і перших ченців) став більше ніж пам'яткою духовної культури з досить важливими деталями, що характеризують епоху. Інтерес до цієї книги супроводжував її з моменту створення. Патріотизм і поетична чарівність простоти й вигадки оповідей Патерика зумовили його популярність серед читачів протягом тривалого часу. Цьому історичному й духовно-культурному документові в певному розумінні не було рівних. М. С. Гру-шевський стверджував, що "Патерик і Кобзар се були дві найпопулярніші українські книги". Складено Печерський Патерик трьома особами — єпископом Симоном, ченцем Полікарпом і Нестором Літописцем.

Серед тих, кого прославляв Патерик, був ікономаляр Алімпій: "Ікони писать був він великий майстер". Завдяки своєму талантові, працьовитості, чесності й некорисливості він здобув неабияке визнання на Русі. Дивувався великим хистом Алімпія, прочувши про все це, і князь Володимир. Одну з його ікон князь узяв для церкви, яка за його велінням будувалася в Ростові. За легендою, поданою в Патерику, коли ця церква обвалилася, ікона збереглася неушкодженою — таку чудотворну оберегову силу мав дар ікономаляра щодо свого творіння.

Ідеалом на Київській Русі стає страстотерпець, той, хто в чистоті своїй і невинності є жертвою сил зла і страждає за гріхи інших. Першими ідеальними образами були Борис і Гліб — молодші сини князя Володимира Святославовича. В міжусобній боротьбі, що почалася після смерті батька, вони були вбиті. Про згубу князів Бориса й Гліба розповідає Нестор Літописець. Названі винуватці й ті, хто безпосередньо звершував це зло. Головний із них — Святополк, прозваний народом Окаянним. У цій короткій розповіді чітко вирізняється релігійна спрямованість у висвітленні трагічної повчальної події. Історичний факт набуває християнсько-поетичної піднесеності. Нестор уславлює "страстотерпців Христових", заступників Руської землі, що зціляють тих, хто приходить до них, "вірою і любов'ю". У своєрідному апогеї Нестор бачить радість велику в перемозі добра над злом, світла над тьмою: "Радуйтеся, божественним світлом для всіх осіянні! Ви весь світ обійшли, бісів відганяючи, від хвороб ізціляючи, світильники предобрі і заступники теплі, біля Бога сущі, блаженним промінням вічно осяяні, мужні страстотерпці, просвітники душ вірним людям. Звеличила вас світлоносна небесна любов, через неї успадкували ви всю красу небесного життя, славу і райські яства, світ розуму і красну радість"1.

В такій витонченій стилістиці й умілому поєднанні земного і потойбічного можна пізнати як сам ідеал страстотерпця — захисника землі Руської, так і відчути найболючіші турботи, які поставали перед світлими умами. Протистояння добра і зла, світла і темряви, всеперемагаюча сила любові й віри в заступництво — усе набуває космічних, а в той же час пройнятих щирістю співчуття земному світові, величин.

 
<<   ЗМІСТ   >>