Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

КУЛЬТУРА СЛОВ'ЯН. УКРАЇНА В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ДОЛЬ СЛОВ'ЯНСТВА

1. Культура слов'ян у системі історико-теоретичних знань

Слов'янознавство як система культурологічних та історичних досліджень

Вивчення культури слов'ян, зокрема культури України як частини загального світу слов'янства, сягає глибокої давнини. Це справді одна із самобутніх ланок культурно-історичного процесу, що успадкувала еволюційні зміни та впливи світових цивілізацій. Може постати запитання: "Чому культура слов'янства, а не окремого його „племені", тобто етносу, нації, народу?" Адже кожен із слов'янських народів — Болгарії, Білорусі, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Македонії, України, Чехії, Чорногорії, Хорватії та інших (всього близько 15 слов'янських народів загальною чисельністю, за даними 1980 року, — понад 282 млн чоловік), окрім усеслов'янського виміру, мають притаманну лише їм культурно-історичну спільність доль, самоусвідомлення себе як етносу й власної національної ідентичності.

Крім об'єктивно-історичних чинників, які спонукають до пошуку прадавніх спільних коренів слов'янських на-родів-племен, що розселилися на теренах Східної, Центральної та Південної Європи, незмінно виникає відчуття особистісної причетності й пам'яті. Через те, можливо, непросто відмежуватися від пристрасних оцінок і хвилювань у суб'єктивному висвітленні драматичних сторінок історії, не лише творення генієм культури власного народу, а й нищення її. Хвилі воєн і руйнувань, що котилися на безкраїх просторах слов'янщини, залишили незрівнянно малу частку збережених і нашарованих сторінок давньої історії чи пам'яток культури. Те, що мало місце в суворо визначеному часовому континуумі й що стало свідченням і фактом неперервності й автохгонності слов'янських культур, набуває принципового характеру в побудові наукових концепцій і знань. І саме в цьому відношенні чим буде більший археографічний обшир, тим він стане достовірнішим у висновках. Звернення ж до подібності рис і культурних тенденцій слов'янських народів саме і є таким обширом.

Знаходження в різних історичних періодах спільних культурних витоків і зумовленостей слов'янщини не було чистим інтересом. Закладалася велика світоглядна передумова не лише реконструкції історичного минулого, а й утвердження шляхів майбутнього, а водночас і збереження себе як метаетносу в умовах асимілятивних натисків імперій стосовно слов'янської етногенези й культурогенези. Не випадково з'явився серед загальних суспільно-історичних наук і розділ самопізнання та самоусвідомлення себе як певної культурно-історичної спільноти етносів — слов'янознавство.

Оскільки в початковій частині розділу йтиметься про способи й набутий науковий досвід висвітлення культури слов'ян різними теоретично-пізнавальними методами й спрямуваннями, звернімося до вищеназваної дисципліни, специфічно спорідненої із самим об'єктом дослідження, — слов'янознавства.

Як застерігають спеціалісти, головною умовою визначення наукових орієнтирів має бути не просто вивчення якоїсь окремо взятої країни слов'янського світу, а виділення певних спільних характерних ознак. Тут є своя зумовленість в оцінці спільного й специфічного для культури окремої слов'янської нації (чи груп націй, як, скажімо, щодо поділу слов'ян Південно-Західної й Східної частин Європи), а також необхідність урахування рівнів зближення та взаємовпливу культур, зумовлених географічно, історично й політично, зокрема, відносин української культури з російською, білоруською, польською. Етногенеза й культурогенеза в їхній історичній давнині дають достатньо підстав в ідентифікації передусім раритетних культур слов'янства.

Отже слов'янознавство — не просто поєднання в конгломераті знань про окремі явища історії й культури, а система, в якій домінує пізнання спільних начал слов'янства, його історичних і культурних зв'язків у власному суспільному середовищі, а також взаємовідносин з іншими народами. Славістика та її найважливіша - культурологічна — частина має свій специфічний предмет пізнання. Акцентуючи увагу на філософському зрізі пояснень цього феномена, В. С. Горський узагальнює свій висновок таким чином: "Здається загальновизнаним усвідомлення того, що не будь-яка наукова розвідка присвячена, скажімо, творчості Т. Шевченка, Христо Ботева чи Адама Міцкевича, вже самим фактом звернення до спадщини видатних представників культури слов'янських народів являє собою зразок славістичного дослідження"1. Мабуть, крім суто зовнішньої мети, на думку того ж автора, що окреслює межі наукового інтересу до конкретних явищ слов'янської історії й культури, має бути ще "щось", іще якийсь об'єднуючий стрижень, який вирізняє з-поміж інших дослідників власне славістів.

Говорячи про різноманітність явищ громадського й духовного життя як витвору певної єдності, що ґрунтується на слов'янській взаємодії, учений зупиняється на писемних першоджерелах самоусвідомлення слов'янством себе як певної спільноти. Писемне слово слов'ян у широкому сенсі є одним з найдієвіших елементів самопізнаваної культури. Адже саме ідея слов'янської спільноти, — підтверджує цю думку В. С. Горський, — як вияв самосвідомості слов'ян, котра генетично бере початок від традиції, закладеної Кирилом і Мефодієм, що віддзеркалилася в "Повісті минулих літ" Нестора, "Літописі" попа Дуклянина, хроніках Галла Аноніма й Козьми Празького, яка згодом розвивалася 3. Копистенським, П. Бериндою, Ю. Крижаничем, Мавро Орбіні, М. Стрийковським та багатьма іншими й привела зрештою до утворення славістики як відносно самостійної галузі наукового знання2.

У зв'язку з вищенаведеними словами зауважимо два моменти й докладніше спинимося на них. Це закладена Кирилом і Мефодієм традиція спільності писемної старослов'янської мови, а також місце "Повісті минулих літ" Нестора Літописця (ченця Києво-Печерської лаври, письменника й упорядника літопису). Саме в цій пам'ятці літератури й історії з повною силою прозвучала ідея спільності й автохтонності слов'янських племен у всесвітньому і все-культурному аспекті, якщо зважити на те, що в ньому йдеться про заселення слов'янством певної частини Євро-

  • 1. Горський В. С. Філософія в системі славістики // Історія і культура
    слов'ян. Київ, 1993. С. 38.
  • 2. Там само. С. 39.

пи, досягнення єдності старослов'янської мови на основі введення незалежного від наявних мовних знаків абетки слов'янського правопису, перекладу на цю загальнодоступну мову всіх слов'ян християнської літератури.

"Повість минулих літ" входить до більш загального джерела, на яке ми будемо посилатися, — "Літопису руського" в перекладі українською мовою Л. Є. Махновця. Ця велетенська й унікальна у світовому літописанні книга створювалася багатьма поколіннями протягом трьохсот літ. Вона охоплює події від пралегендарного "сотворіння світу" до 1292 року завдяки об'єднанню у своєрідну трилогію-хроніку — "Повісті минулих літ", "Київського літопису" та "Галицько-Волинського літопису". Є в тому виданні додаток творів Володимира Мономаха. Відтак маємо епопею, де, за спостереженнями дослідників, діють понад дві тисячі відомих осіб і безліч безіменних. Це першоджерело про епохальні й менш значні деталізовані події. В ньому вагоме кожне слово, що постало невичерпною семантикою розуміння плину історії й культури, передусім слов'янства.

На першій же сторінці "Літопису руського" читаємо, за біблійною легендою, про походження та розселення слов'ян відповідно до належного їм гідного місця серед усіх інших народів, бо — "від цих ста сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський — так звані норики, які с слов'янами"1.

У тому ж джерелі далі розповідається: "По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хоругани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами"2. Так само й ті ж слов'яни, за подальшим свідченням літописця, "прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо і осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю

1. Літопис руський / Перекл. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ, 1989. С. 2.

і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні й назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі й назвалися сіверянами"1. Після такого досить правдивого й конкретного у своїй топоніміці опису робиться в тому ж літописі висновок: "І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена"2.

Як бачимо, вже тисяча й більше літ як виник інтерес до того, що об'єднувало слов'янські народи в спільному етносі і які витоки цієї спорідненості. Широка обізнаність літописців з історичними, культурно-мовними, духовними зв'язками слов'ян свідчить про відображення прадавньої пам'яті, про спільність у звичаях, рівень розвитку, територіальні та етнокровні близькості.

Якщо торкатись етно- й культурогенези у свідченнях ранніх істориків, то вони передусім матимуть місце у згадках про слов'ян античних авторів І—II століть нашої ери: Плінія Старшого, Таціта і Птолемея. Ширше розповідь про слов'ян представлена у творах візантійських істориків V—VII століть: Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Маврикія, Феофілакта Сімокатти, а також у ранньосередньовічних європейських та арабських хроніках.

Дослідження прабатьківщини — це водночас і дослідження праісторії та етнокультури слов'ян. І в цих зусиллях, яких докладається чимало з минулих часів по сьогодення, все окресленішим стає слов'янознавство у синтезі історичних пам'яток і нових досліджень, новітніх археологічних даних, міфології, лінгвістики, культуро- та мистецтвознавства, етнографії. Причому, кожне з відкриттів у сфері славістики становить ту чи іншу грань суцільного образу народу.

Численні історико-генетичні, археологічні розвідки в основному підтверджують, а також додають нові свідчення прадавнини культурогенези й походження назв слов'янських племен, згадуваних у літописах. Цілком імовірним був тісний зв'язок племен праслов'янського етносу. Як і те, що, за свідченням історичних даних, розселення слов'ян уже в середині першого тисячоліття на просторах Східної

  • 1. Літопис руський. С. 2—3.
  • 2. Там само. С. 3.

та Центральної Європи й на Балканах приводило до спілкування з іншими етносами, їхньою культурою. Мова, економічна та етнокультурна спільність під впливом нових контактів були порушені. Ослаблювалися традиційні кровні зв'язки, готуючи ґрунт для міжплемінних союзів на чолі з сильнішими. Позначився й більш визначений поділ на південних, західних і східних слов'ян. В останніх такими племінними союзами були дуліби, деревляни, поляни, сіверяни, уличі, тіверці, волиняни, дреговичі, радимичі, кривичі, в'ятичі та інші. Найранішими державними утвореннями стали в південних слов'ян Перше Болгарське царство (VII ст.), у західних слов'ян Само, пізніше Великоморавська держава. В X столітті виникла Польща. Східнослов'янські племена в IX — першій половині X століття утворили державу Русь з осередком у Києві.

До найважливіших подій, що вплинули на культури й долі слов'янських народів, належить прийняття ними християнства, і особливо значними (нерідко трагічно забарвленими) були сильні, агресивні впливи ззовні (маються на увазі татаро-монгольські навали, золотоординське панування на слов'янських землях, залежність від Австро-Угорської імперії). Докорінним чином на долях культур позначилися на міждержавному й міжетнічному та конфесійному рівнях стосунки серед слов'янського люду. Літописи й хроніки також у цьому відношенні стали не лише джерелом "очевидця", а й значним культурно-літературним здобутком самопізнання себе народом, великої любові до землі своїх ближніх і прадавніх предків (Літопис Самійла Величка, "Історія Русів" невідомого автора).

Серед інших знаменних фактів, відзначених Нестором Літописцем, є розповідь про братів-просвітителів із Солуні Кирила й Мефодія (IX ст.), з іменами яких пов'язується слов'янознавча традиція, передусім літературно-лінгвістична. Тут справді є та спільність і взаєморозуміння православного слов'янства, завдяки яким упродовж віків відбувалося культуротворення (писемності, мови й літератури). Це найважливіші чинники ствердження духовності, поширення філософії пізнання світу, мудрості й книжних знань, художньо-поетичного генія слов'ян.

У літописі з промовистим контекстом, навіть урочисто, ведеться розповідь під 862 роком: "Був же один народ слов'янський: слов'яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь. Сим же моравам найперше було створено письмена, які й дістали назву — азбука слов'янська; ця азбука є в Русі і в Болгарах дунайських"1. Далі йде пояснення __ чому ж саме від цих племен бере початок їхня писемність. Слов'янські князі послали до цесаря Михайла (Візантія) послів після охрещення землі слов'ян з проханням прислати "учителів, які можуть нам розказати (про) книжні слова і їх суть"2. Це почувши, розповідається далі в літописі, цесар Михайло скликав філософів і переказав їм усі речі слов'янських князів. І мовили ті: "Єсть муж у Солуні, на ім'я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов'янську, — і вчені два сини в нього, і філософи". Все було так і зроблено. Прийшли обидва посланці до цесаря, і сказав той: "Осе прислала до мене Слов'янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолкувати їм святії книги". І послані були Кирило та Мефодій у Слов'янську землю створювати письмена "на азбуковні слов'янські і переклали Апостол і Євангелію. І раді були слов'яни, що почули [слова] про велич Божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октаїх, і інші книги"3.

Як бачимо, розповідається про ці події в літописі з елементами піднесеності й навіть билинності стилю. Факти ж відповідають історичній достеменності. За переказами істориків, у Солуні на той час проживало чимало слов'ян, і мова їхня там була добре знана. Справа не лише в писемності як такій. Ще й до того робилися, певно, писемною мовою торгові угоди слов'ян з Візантією та іншими державами, "четы мінеї", написи й назви на бересті, графіті тощо. Але писемна книжна — то церковнослов'янська мова, з допомогою якої могла здійснюватися просвітницька духовна місія Кирила й Мефодія.

Внесено було до літопису й інший, досить помітний факт, за яким прочитується неодноразово виявлена тенденція упередженого ставлення до слов'янської культури й мови деяких осіб — "почали хулити слов'янські письмена, кажучи: „Не належить бо нікотрому народові мати свою азбуку, окрім євреїв, і греків, і латин, — згідно з Пілатовим написом, що його він на хресті господньому написав". Папа Римський осудив тих, хто ропче на слов'янські письмена, кажучи: „Нехай сповниться слово Писання, що „вос-

1. Літопис руський. С. 14—15. 1 Там само. С. 15. 3 Там само.

хвалять бога всі. народи" і друге: „Возглаголять усі мовами різними [про] велич Божу, оскільки бо дав їм святий дух говорити". А якщо хто хулить слов'янську грамоту — хай будуть вони відлучені од церкви, допоки виправляться"1. З наведених літописцем слів можна судити про те, якого великого значення надавалося в християнській Європі прилученню слов'ян до нової віри і якого великого впливу може набути близьке й зрозуміле для християнина-слов'янина слово Писання його рідною мовою. Подвижницька хвиля на ниві просвітництва творців слов'янської азбуки й церковнослов'янського письменства дала свої неоціненні духовні плоди. Вже за свого життя вони здобули в слов'янському світі високий авторитет як мужні, благословенні Богом посланці. Про це розповідається в "житіях" Кирила та Мефодія — "Похвальне слово Костянтину — Кирилу Філософу" болгарина Климента Охридського (6л. 840—916 рр.), "Про письмена" ("Про букви") Чорноризця Храбра (кінець IX— початок Хет.). В "Похвальному слові" з яскравим образно-естетичним обрамленням Климент називає Кирила "новим апостолом і вчителем усіх земель", його пам'ять "возсіяла благочестям і красою, мов сонце". "Божа премудрість воздвигнула в серці його храм, а дух святий установився на мові його... невпинно роздаючи свої дари"2. Таке ж захоплення викликає в Чорноризця Храбра й "ся багатоголосна мова, що возсіяла для мого народу зорею"3. В нову епоху і в новому часі митрополит Іларіон (І. Огієнко), віддаючи належне творцям слов'янської азбуки, писав також про те, що "Кирило започаткував ідею одної всеслов'янської літературної мови для всіх слов'янських народів"4.

Відмічаючи надзвичайну важливість ідеї всеслов'янства в літературі й мові, ми повинні також констатувати, що в переважній своїй частині слово просвітницьке прийшло в богословському змістові й осяянні. Безперечно, з того часу встановилася глибока межа, що набувала чимдалі більшої оформленості, між традицією, близькою до язичницьких прадавніх джерел за звичаями етносу, і витонченою у своїй церковнокнижній риториці мовою. Цю обставину не можна обминати стороною хоча б тому, що творення живої народної мови слов'ян не лише йшло в руслі церковно-

  • 1. Літопис руський. С. 15.
  • 2. Болгарская литература: Хрестоматия. Москва, 1987. г.
  • 3. Там само. С. 7.
  • 4. Іларіон. Кирило і Мефодій: Апостоли всеслов'янські. Вінніпег,
    1963. С. 13.

слов'янських книжних джерел і уставів, а й набирало сили з більш прадавніх витоків і впливів індоєвропейського мовного ареалу. Ще в минулому столітті німецьким лінгвістом-санскритологом Францем Бонном (1791—1867 рр.) була доведена належність слов'янської мови до індоєвропейської мовної сім'ї. Процес формування слов'янської мови в ЇЇ етнічній самовизначеності мав кілька періодів. За твердженням відомого чеського археолога, етнографа, історика-славіста, автора кількатомної праці "Слов'янські старожитності" Любора Нідерле (1865—1944 рр.) в певному перехідному часі поряд з іншими індоєвропейськими мовами (II тис. до н. є.) існувала балтослов'янська мова, внаслідок членування якої в І тисячолітті до нашої ери (можливо, дещо раніше) утворилася слов'янська мова. Членування слов'янських мов за певними діалектними місцевими ознаками, в результаті міграційних процесів і впливів інших народів, має свою історію. Виникнення книжного світу (книжного слова) як способу формування свідомості й нового, християнського світосприйняття в слов'янському середовищі розділило мовну народну стихію словотворення й словобуття.

Загальнослов'янська книжна мова ввійшла у свідомість не лише своїм релігійним, а й світським контекстом, із чого постала певна двоякість місцево-етнічного й загальнослов'янського змісту, яка спостерігається не тільки на початку поширення нововведеного слов'янського алфавіту й загальноприйнятого літературного правопису для слов'ян, а й значно пізніше. Симеон Полоцький (1629—1680 рр.), духовна діяльність якого пов'язана з Білоруссю, Росією, Україною, навчанням у Києво-Могилянській академії, виробленням проекту Слов'яно-греко-латинської академії, може бути прикладом саме такої роздвоєності між стихіями мов. В одному з його віршів читаємо:

Писав я спершу мовою, що нею Поєднаний із домом та ріднею. Але побачив: користь буде знову, Коли слов'янську чисту вивчу мову, Узявся я граматику читати. Господь мені знання поміг дістати. Я до речень слов'янських прилучився; І, скільки бог дав знати, научився. До світу по-слов'янськи промовляти1.

1. Слов'янська ліра: Збірник / Упоряд. та перекл. Р. Лубківського. Київ, 1983. С. 10.

Зазначимо, що слов'янська мова стала спільним знаменником до окремих її етнічних ознак, уможлививши поширення культурно-духовних здобутків і знань у цілому слов'янському світі. А прийняття християнства на Балканах, у Західній і Східній частинах Європи (IX—X ст.) суттєво вплинуло на розвиток старослов'янської літературної мови, що й було відображено в раніше згадуваному "Літописі руському".

При всьому тому, що набирали сили ідеї самосвідомості та єдності слов'ян, осмислення етнічної й культурної самобутності, як це мало місце в діяльності Києво-Могилян-ської колегії, зокрема у творах 3. Копистенського, П. Беринди, І. Гізеля, хорвата Ю. Крижанича, російського вченого М. В. Ломоносова (критика ним норманської теорії), слов'янознавство як система, в руслі якої ми можемо розглядати культурологію, зародилося наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття. Термін "слов'янознавство" також з'явився саме тоді. Це був період піднесення національно-визвольної боротьби, звернення до історичних коренів етнокультури слов'янства.

Одним із засновників наукового слов'янознавства став чеський філолог та історик Й Добровський (1753—1829 рр.). Чехи 17. Шафарик і Я. Коллар не лише започаткували слов'янознавство як окрему цілісну дисципліну, а й пробудили великий інтерес до культури та історичних доль слов'янства. У Польщі слов'янознавчі дослідження пов'язані з Я. Потоцьким, С. Лінде, Й. Лелевичем, А. Міцкеви-чем, у Болгарії — з появою "Історії славено-болгарської" (1762 р.) Паїсія Хілендарського, у Сербії — з дослідженнями Й. Раїча і В. Караджича, у Словенії — з розвідками В. Ка-нітара. На початку XIX століття пробуджується великий інтерес до порівняльних характеристик культур і мов слов'янських народів. У Росії та Україні ці дослідження вели О. X. Востоков, М. Т. Каченовський, пізніше — І. М. До-бойко, І. І. Срезневський, декабристи. Утворилися й Товариства об'єднаних слов'ян та Кирило-Мефодіївське, відкрилися кафедри слов'янського профілю, передусім філологічного, в Московському, Петербурзькому, Казанському, Харківському університетах, у паризькому Парі де Франс (очолював Адам Міцкевич) та в інших університетах Європи (Відні, Будапешті, Берліні, Ляйпциґу). З'явилися слов'янознавчі видання. Світ відкривав для себе слов'янство та його культуру як невід'ємну частину революційно-визвольного й цивілізаційного процесу середини XIX століття.

Чому ж виник такий великий інтерес до всього слов'янського, включаючи культуру й у цілому весь спектр ідей далекого минулого (старожитностей), історичних і сучасних доль слов'янства? Потрібно зазначити: те, що відбувалось у ставленні до ідеї слов'янства, великою мірою було пов'язане з пробудженням інтересу до самоусвідомлення себе націями, в контексті революційних і культурних змін у Європі. Особливої ваги набували національно-визвольні рухи перед загрозою знищення цілих націй і культур окремих етносів. Досить нагадати, що саме на цей період припадає національно-визвольна боротьба болгар проти Османської імперії за підтримки інших народів.

Збереження себе як етносу й нації, мови, культури, історичних традицій, прагнення державного самовизначення потребували наукового обґрунтування й доказу перед усім світом прадавності походження, належності до власної землі, самобутності й багатобарвності всієї культури слов'ян. Особлива увага зверталася на спорідненість слов'янських племен, здатних не коритися, спільно вистояти перед будь-якими зовнішніми натисками. Т. Г. Шевченко в посвяті "Шафарикові" (поема "Єретик") звертався до чеського й словацького філолога-славіста з такими словами:

Слава тобі, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове!

І далі йдеться про широчінь цього моря —• пливтиме човен на "вольнім морі". Згадувалося про те, що виростали в кайданах "слав'янськії діти", і що сім'я слов'ян роз'єди-нилася, було випущено "усобищ лютую змію".

Слава тобі, Шафарику, Во віки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки!1

Павел Йосеф Шафарик (1795—1861 рр.) народився в Словаччині (м. Кобелярове), освіту здобув в Ієнському університеті. Член-кореспондент Петербурзької академії наук. Став широковідомим у всьому слов'янському світі, особливо завдяки своїй діяльності в царині національного

1. Шевченко Т. Г. Єретик: Поема слов'янськими мовами. Київ, 1991. С. 40.

відродження, започаткування багатьох галузей слов'янознавства в наукових працях, таких як "Історія слов'янської мови та літератури всіма наріччями" (1826 р.), "Про походження слов'ян" (1828 р.), "Слов'янські старожитності" (т. 1—2, 1836—1837 рр.). Вже із самих назв можна зробити висновок, наскільки новими починаннями були на той час праці вченого. Звертався він і до української культури, літературної мови та фольклору.

Переконливий, пристрасний стиль досліджень Шафарика ніс у собі гуманістичний загальнослов'янський підтекст. Його всебічне знання слов'янської філології, старожитностей, психології й звичаїв етносу були далекими від суто академічних студій. З них випромінювалося світло надії. І, як писав Т. Шевченко в уже згадуваній посвяті про прозріння з ледве тліючої "іскри": "Прозрів єси // В попелі глибоко // Огонь добрий смілим серцем". Шафарик засвітив "світоч правди, волі... // І слав'ян сім'ю велику // Во тьмі і неволі // Перелічив до одного"1.

Лише декілька штрихів із праці П. Шафарика "Слов'янські старожитності" (у перекладі російським та українським славістом Осипом Бодянським щойно після її видання в оригіналі). Одним із завдань ставив перед собою вчений довести достовірність і логічну безперечність таких фактів, що слов'яни як одне з давніх племен, нарівні з іншими прадавніми, котрі заселили простір Європи, є автохтонами, хліборобами, людьми досить миролюбними й працьовитими, хоч і відважними, прихильними до культури й мови інших народів-сусідів. Полемічність доказів і певна ідеалізація тих, кого так пристрасно захищав автор від викривленого висвітлення в історії, надають праці особливої мовної виразності й емоційності тону. П. Шафарик був переконаний, що плем'я слов'янське таке ж стародавнє в Європі, як і споріднені з ним литовське, німецьке й фракійське, що оселі його розташовані від моря Адріатичного до Балтійського, від узбережжя Одеру до витоків Дніпра й Дону, і що воно своєю чисельністю дорівнювалося найбагатолюднішим європейським племенам, якщо не перевищувало їх2.

На підставі вищесказаного робиться висновок про те, що, всупереч аргументам деяких авторів, слов'янство такою своєю чисельністю не могло прибути під час "великого

  • 1. Шевченко Т. Г. Єретик: Поема слов'янськими мовами. С. 40.
  • 2. Словянскія древности: Сочинение П. И. Шафарика. Москва, 1838., Т. 1, кн. 3. С. 268.

переселення Уральських народів". Може мігрувати певна частина населення, "одиничні гілки" племені, але воно головними пластами залишається "недоторканим там, де впродовж тисячоліть глибоко вкорінилося в землю"1.

Своєрідно змальовуючи далі психологічний, моральний, духовно-культурний портрет слов'янства, П. Шафарик не погоджується з тим, нібито (як це випливає з опису стародавніх грецьких та римських істориків) народ цей позбавлений героїчних рис. Так, істориків нерідко приваблювали більш руйнівні, грабіжницькі війни, та рідко — поважання одного народу іншим. "Вникнувши добре в історію стародавніх слов'ян, бачимо, — не без великої прихильності саме до таких рис пише П. Шафарик, — що вони були людьми лагідними, спокійними, любили землеробство, ремесла й торгові промисли, завжди охочіше захищали свій побут, ніж турбувалися про підкорення". Тому, іронічно зауважується, "менше прославилися в іноземних істориків, особливо грецьких та римських, які більше вистежували громи битв і менше поважали тиху велич народів"2. "В той же час це були люди відважні в захисті свободи й... не підставляли кожному насильнику безборонно шию свою в неволю і ярмо"3.

Важливою є також думка автора про те, що, люблячи свою землю й працю на ній, слов'янський народ, на відміну від інших кочівних племен-завойовників, зумів зберегти себе й свою культуру, виробити традиції й звичаї. І тут наводяться свідчення Прокопія, Маврикія та інших істориків про доброзичливість слов'ян до інших, їхню відкритість і доброту. "Цим духом, — пише П. Шафарик, — були пройняті скрізь їхня релігія.., звичаї й сам спосіб життя. Є докази, що слов'яни поклонялись одному найвищому богові, творцеві неба й землі, а за ним іншим, меншим богам"4. Посилається автор на істориків минулих часів, виявляючи "сліди" підтверджень того, що з II по VII століття після Різдва Христового, вже тоді слов'янський народ вважався "народом освіченим, знайомим з науками й письмом"5. І далі досить суттєва конкретизація про те, що жерці й мудреці слов'ян записували на дерев'яних дошках головний зміст народних звичаїв, робили вони це

  • 1. Словянскія древности. С. 268.
  • 2. Там само. С. 269.
  • 3. Там само. С. 271.
  • 4. Там само. С. 282. 5.
  • 5. Там само. С. 286.

з допомогою власних рунічних письмен, пророцтва та ворожіння й, очевидно, найкращі з них учили інших саме релігії, зцілюванню, складанню віршів, часовому численню й т. п.1

Візантійський автор Феофілакт Сімокатта (VI — початок VII ст.) у своїй "Історії" чимало уваги приділяє слов'янам у зв'язку з їхніми відносинами з греками й римлянами. П. Шафарик привертає увагу, посилаючись на візантійського історика, до високого рівня розвитку культури стародавніх слов'ян. "Судячи зі свідчень Феофілакта... стародавні слов'яни в народній поезії, пісні, музиці й танцях перевищували інші європейські народи. Справа доведена, що вони досягли було також надзвичайного мистецтва в багатьох ремеслах, саме в столярстві, гірничих працях, різьбі тощо"2.

В цей же період активно досліджує питання славістики, особливо у сфері філології, чеський і словацький поет, учений Ян Комар (1793—1852 рр.), ідеї якого узагальнені в трактаті "Про літературну взаємність між слов'ямськими племенами і наріччями" (1836 р.). Ідея, що йшла від болгарських просвітителів Кирила й Мефодія, постала в нову епоху пробудження самосвідомості слов'ян як заклик до дії. Тут більше, ніж поетична й наукова рефлексія. Справді, спалахувала жива іскра полум'я свободи цілих народів, уярмлених османським ігом.

Програмним для Яна Коллара та й для представників всеслов'янського культурного просвітництва того часу був поетичний твір "Слов'янин" (за чеськими й хорватськими мотивами). Звучав він як символ, звернений до віків, у безкраїх просторах і світах, де зеленіла "споконвіків слов'янська буйноквіта липа", де в горах та долинах "рідна для нас мова розлягалась". Культурні й літературні єднання мають стати запорукою злагоди й сили.

Ян Коллар із сумом дивується з недбайливого ставлення до спільної давньослов'янської мови: "Та ж абетка — тільки ветхий одяг, під яким слов'янське серце б'ється"3.

Під впливом поетичних і публіцистичних закликів стрепенулася до глибин свідомості "слов'янська душа", шукаючи у своїх прадавніх коренях "аборигенства" на власній землі як переконливий доказ права на збереження мови, культури, зрештою, себе як етносу. Тому все те, що йшло

  • 1. Словянскія древности. С. 286.
  • 2. Там само.
  • 3. Коллар Ян. Слов'янин // Слов'янська ліра, и ям.

від звичаїв, фольклору, пам'яті слов'янських народів про свою історію, вивчення й збереження духовної скарбниці, вселяло високі патріотичні й творчі почуття, енергію й дух подвижництва.

Історики-філологи вивчають етнографічний твір Якова Головацького (сподвижника Яна Коллара) "Подоріж по Галицькій та Угорській Русі", яким започатковувалися нові сторінки слов'янознавства, а в ширшому розумінні — культурна діяльність мала привернути увагу до тієї частини слов'янства, що перебувала під владою чужинської імперії, до долі Русі-України.

Три львівських семінаристи — Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.), Іван Вагилевин (1811—1866 рр.), Яків Головацький (1814—1888 рр.), відомі в історії слов'янської культури як "Руська трійця", в Буді, в обхід австро-угорської цензури видали "Русалку Дністрову" (1837 р.). Автори цього альманаху були одержимі прагненням відродження духу українства й літератури нарівні і з-поміж усієї культури слов'янщини. В "Передслів'ї" М. Шашкевича читаємо: "Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов'яни верха ся дохоплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем. Нам на долині в густкій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі — тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало. Однако ж язик і хороша душа руська була серед Слов'янщини як чиста сльоза дівоча"'.

Прагнення зіставляти культурно-історичні долі свого та інших слов'янських народів, передусім у контексті відродження самоусвідомлення — чи то у зверненні до прадавніх пам'яток культури (мистецтва, міфології, словесності й пісенного фольклору, побуту й звичаїв), чи до етнографічних замальовок, а в останньому столітті долучаються історико-археологічні дані — все те дає змогу, хоча б контурно, відтворити культуру слов'ян у їхньому самопізнанні.

 
<<   ЗМІСТ   >>