Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

9. Культура зрілого феодального суспільства

Певна демократизація культури позначилася й на зміні лінії культурного запозичення — акцент з предметів розкоші переноситься на предмети загального вжитку: розгорнулося власне виробництво фарфору, що згодом витіснив дерев'яний посуд, завозиться до країни й починає активно вирощуватися бавовна. До культуротворчої роботи масово прилучилися нижчі класи, однак цей процес був призупинений встановленням централізованої влади, що поставила поза законом владні амбіції окремих феодалів, й суворого станового поділу на військових (самураїв), селян, ремісників і купців з категоричною забороною переходити з одного стану в інший.

Гостра боротьба за централізовану державу збіглася з появою в Японії європейців в особі португальських моряків, які зазнали аварії (1542 р.), а за ними іспанців, голландців, англійців. Карти й глобус з визначеним для Японії місцем суттєво змінили погляд японців на Всесвіт. Для освоєння їм пропонувалися два зрізи західної культури: середньовічна релігійна, яку поширювали християнські місіонери, й культура, пов'язана з досягненнями цивілізації Нового часу. У місіонерських семінаріях почало здійснюватися католицьке виховання, хрест став звичним для самураїв захисним амулетом, видавалися переклади Біблії, іншої християнської літератури, словники японської мови, класичні японські книги, збірки античних авторів, для віруючих звучала європейська музика, ставилися релігійні п'єси, відбувалося знайомство з європейським живописом і літографією.

Близько чотирьохсот кораблів дістали офіційний дозвіл на торгівлю з іншими країнами. До Японії завозяться рушниці, шовкові тканини, шовк-сирець, тютюн, цукор, шкіра, сандалове дерево, у портах кораблі навантажуються виробами з лаку, фарфору та срібла, золотом і міддю. В ужиток японців входять штани, плащі, головні убори, годинники, окуляри, ліжка, стільці тощо. Стали налагоджуватися канали можливого експорту японської культури на Захід, та загроза імпорту передових соціально-політичних ідей, втрати незалежності й розграбування країни, після десятиліть кривавих усобиць нарешті об'єднаної сьогунами* (головнокомандувачами)

* Титул військово-феодальних правителів Японії, за яких імператорська династія була позбавлена-влади.

Токугава, змусила закрити Японію для будь-яких міжнародних контактів. Під страхом смерті заборонялися пропаганда християнства, в'їзд іноземців, виїзд за кордон, будівництво суден для відкритого моря, була практично зовсім припинена торгівля за винятком кількох факторій. Заборона діяла 230 років.

Встановлений сьогунами Токугава в 1603 році військово-поліцейський режим, який діяв понад два з половиною століття, вирізнявся жорстокістю й суворою соціальною регламентацією: селяни прикріплювалися до землі певного феодального володіння, сплачуючи за її спадкове використання високий натуральний оброк; представники вищого стану розділялися на категорії залежно від розмірів їхнього річного прибутку й лояльності до родини Токугава ще перед її приходом до влади (постійно контролювалися тодзама даймьо — сторонні даймьо, що в минулому були в опозиції). Згідно з запровадженою системою залож-ниіггва кожний з феодалів мав побудувати в сьогунській столиці Едо маєток, який відповідав би його фінансовим можливостям, жити по черзі рік у ньому, рік — у родовому володінні, лишаючи сім'ю як запоруку своєї васальної вірності в Едо. Кожна родина приписувалася до конкретного буддійського храму, духовенство контролювало спосіб життя й думок віруючих, система кругової поруки давала змогу здійснювати над кожним постійний поліцейський нагляд.

Кіото, яке з 794 року було столицею країни, тепер виконувало цю функцію лише номінально як резиденція імператора, його двору та придворних — куге. Монархові, котрого продовжували вшановувати як прямого нащадка богів, були залишені тільки ритуальні функції, правління ж здійснювалося сьогунами та їхнім розгалуженим бюрократичним апаратом. Центром динасгійного правління дому Токугава був саме Едо, де Іеясу Токугава збудував розкішний укріплений замок, який пізніше став основою сучасного імператорського палацу.

То був час поступового витіснення вражаючої піднесеною красою та витонченістю аристократичної культури культурою народу, позбавленою умовностей, відвертою й динамічною. Серед тогочасних культурних центрів — Кіото, Осака та Едо — останній, уособлюючи консолідацію нових сил, став центром найбільш значного й цікавого періоду японської культури.

Перший сьогун дому Токугава — Іеясу (1542—1616 рр.) — спрямував свої зусилля на подолання помпезності, крикливої розкоші, надмірної барвистості, запозичених його попередником Тойотомі Хідейосі з китайського стилю епохи Мін, і спробував відродити просту вишуканість, спартанську суворість і безтурботну врівноваженість епохи Асікага (друга династія сьогунів Японії, 1335—1573 рр.), коли під впливом китайських традицій відбулося значне піднесення японської культури. Час від часу в Едо почали з'являтися укази про заборону деяких занадто вільних розваг, що ослаблювали дух вірнопідданства й національної гідності, була гостро усвідомлена необхідність ідеологічного обґрунтування режиму, який гарантував би сьогунатові безпеку. Це й було здійснено за допомогою неоконфуціанства, привнесеного з Китаю дзен-буддійськими монахами ще в XIV столітті. Його токугавська інтерпретація відстоювала небесну санкціонованість існуючого суспільного порядку, вимагаючи від вищестоящих щедрості й справедливості, від підлеглих — покори й пристойності.

Впливовість учення забезпечувалася його сильним моральним потенціалом, вираженим, зокрема, у категоріях П'яти відношень (горін) і П'яти сталостей (годзьо), де перша відбивала побудовані на обов'язку стосунки слуги і господаря, на кровній спорідненості — сина і батька, на взаємній шанобливості — дружини і чоловіка, на вірності — молодших і старших братів і сестер, на щирості — стосунки між друзями, друга відповідала людяності, справедливості, чемності, мудрості й щирості. На цьому ґрунті завершилося формування кодексу честі самураїв — бусідо (шлях воїна), в основі якого лежала концепція васальної відданості сюзеренові, що передбачала здійснення актів кровної помсти за смерть володаря (за спеціальним дозволом сьогунату), заохочувала до "самогубства вслід", коли після смерті даймьо багато його васалів робили харакірі, шукаючи посмертної слави собі, прихильності нового господаря — своїм родичам. Продовжували діяти закони й ритуали культу предків — синтоїзму. Оригінально засвоєна система Конфуція, кодекс бусідо, синтоїзм, підкріплені вченням дзен-буддизму, склали основу квазірелігії, що влаштовувала всіх.

Початок входження Японії в Новий час приніс із собою прагнення до відродження класичних ідеалів, неможливого без перегляду стародавніх філософських систем з метою визначення їхньої життєздатності. Були вперше надруковані набором (1644 р.), вивчені й прокоментовані архаїчні твори VIII століття "Кодзіки" й "Ніхонгі", в яких викладалася давня японська міфологія; у "Коментарі до Кодзіки", написаному в 44 томах Мотоорі, їхній філософсько-міфологічний зміст роз 'яснювався відповідно до реалій часу. Іеясу, а за ним його нащадки, охоплені жагою знань, активізували інтелектуальне життя вищих прошарків суспільства: стрімко зростає кількість бібліотек, до них із храмів і приватних колекцій надходять найцінніші твори, важливе місце в сьогунському оточенні починають займати видатні вчені, вивчається японська історія, суттєві кроки у своєму розвиткові роблять природознавство, зокрема ботаніка, медицина, реформується система освіти.

Цікаву сторінку культури даного періоду становлять по-літако-економічні праці, пов'язані з вивченням конкретних соціальних проблем. Маючи на меті підтримку феодального режиму, вони вбачали основу суспільства в селянському сільськогосподарському виробництві й прагнули запобігти руйнуванню його традиційної структури. їхні автори туманно уявляли собі шляхи подолання суперечностей, які виникли в суспільстві, тому запропоновані проекти його перебудови в основному були утопічними, та це не применшує великого культуротворчого потенціалу їхньої дослідницької праці. Не випадково книга Огю Сорая "Бесіди про політику" та твір його учня Дадзая Сюндая "Записки про економіку" не лише були широко відомими, а й прищепили японцям стійкий інтерес до такого роду занять.

Не меншого значення надавали й дослідженням у царині історії, шукаючи в ній відповіді на актуальні питання тогочасної дійсності. Найістотніші історичні праці були створені родовими династіями Хаясі та Токугава (з роду Міто). Так, розпочаті Хаясі Радзаном дослідження завершив його онук Сюнсай у "Загальній історії нашої країни", що складалася з 310 томів. У 1699 році виданням "Основних анналів" і частини "Біографій" (продовження цієї роботи дало змогу завершити на початку XX століття "Історію Великої Японії" у 397 томах) були зафіксовані досягнення школи Міто, заснованої Міиукуні. Орієнтація на конфуціанське тлумачення морального обов'язку як залежного від соціального статусу людини не вплинула на прагнення вчених до об'єктивного опису й систематизації історичних фактів, до пошуку реальних доказів. У період правління шостого й сьомого сьогунів — Іенобу і Іецугу — історична наука суттєво просунулася вперед завдяки творчості Араї Хакусе-кі, котрий уперше зробив спробу встановити періодизацію японської історії без її міологічних пояснень ("Додаткові дослідження історії"), проаналізував міфи про "еру богів" як відбиток реальної людської історії ("Нарис стародавньої історії"), виклав життєпис усіх родів, які існували в Японії ("Відомості про клани").

Безумовним досягненням у розвитку знань став специфічно японський математичний метод обчислювання — васан, на основі якого раніше за Лейбніца та Ньютона Секі Такакадзу оволодів важливими для вищої математики диференціальним та інтегральним обчислюваннями, що, на жаль, залишалося протягом тривалого часу тільки забавою математиків-віртуозів. Відповіддю на соціальне замовлення було впровадження досягнень науки в сільськогосподарське виробництво, яскравим свідченням якого стала "Сільськогосподарська енциклопедія" Міядзакі Ясусада.

Освіченість дедалі більше усвідомлювалася як цінність, причому не лише верхівкою суспільства. Освіченим людям віддавали перевагу, на них у першу чергу поширювалися привілеї, їм дозволялося відкривати власні приватні школи, за успіхи в навчанні нагороджували так, як раніше за військову звитягу. Зросла роль храмів як центру тиражування класичної літератури, її детального дослідження. Наукова дискусія стала визнаним способом віднаходження істини. За зразком монастирських шкіл, що давали систематичну освіту представникам правлячого класу й дітям самураїв, були організовані школи міські, де за дозволом п 'ятого сьогуна Цунайосі (1680—1709 рр.) викладання вів не буддійський священик, а вчитель. Так початкові знання з каліграфії й навички читання стали поширюватися серед простого люду. За наказом Цунайосі було підготовлене кишенькове видання китайських класиків, сам він захоплювався коментуванням і роз'ясненням рідкісних книг, вважаючи ерудицію обов'язковою для політичної еліти суспільства.

Та найбільші інтелектуальні зусилля зосередилися навколо філософії, що найповніше відповідала духові просвіченого правління. її ортодоксальну нішу зайняло нео-конфуціанство, яке після смерті його засновника Чжу Сі трансформувалося в ідеологію китайської бюрократії, а отже, влаштовувало й токугавський режим. Представлене в Японії різними місцевими школами, воно продемонструвало справжню одностайність у моральному спрямуванні їхніх основних пошуків, результатом яких стала поява навчальних посібників з моральних норм поведінки (най-відомішим був "Популярний підручник Ямато" Кайбара Екінена). У школах викладали спеціальний курс етикету, акцентуючи увагу на суворому дотриманні форм і символіки чемної поведінки; заможні люди упадали перед аристократами, їхнім найближчим оточенням, жадаючи оволодіти аристократичним умінням добирати й носити одяг, входити й виходити з кімнати, спілкуватися, компонувати букети, розбивати сади, сервірувати стіл.

У Кіото, який був центром рафінованої аристократичної культури, виготовлення предметів повсякденного вжитку, наприклад парасольок чи паличок для їжі, здійснювалося одним способом і вважалося монополією певного придворного. Окремі моральні норми були розроблені для жінки, затверджуючи її рабське становище в суспільстві й у сім'ї чоловіка, якому вона мусила беззаперечно підкорятися, хоч би що він робив і хоч би яким був. (Це — закономірний результат введення у феодальній Японії одноосібного успадковування майна лише чоловіками.)

Із середини XVII століття розгортається процес "японі-зації" неоконфуціанства. Він виливається в широкий націоналістичний рух супротивників іноземних впливів і запозичень, лідером якого виступила школа кокугаку ("вітчизняних наук") на чолі з Мотоорі Норінага (1730 —1801 рр.).

Показовим є те, що навіть у межах сформованого у відповідь протилежного напряму кангаку (китайської науки) основним був визнаний принцип ретельного аналізу текстів класичних конфуціанських пам'яток поза їх традиційними тлумаченнями. Апелювання до стародавніх зразків породило Ідею повернення реальної влади імператорові й відповідного обмеження прав його васалів. Після незавершеної буржуазної революції Мейдзі це сприяло переходові Японії на капіталістичний шлях розвитку. Але зростання самосвідомості людини й утвердження як домінуючого світського, тобто суто міського, варіанта культури змусили діючі (в межах кангаку) школи класичного конфуціанства дедалі більше відходити від оспівування формалізованої поведінки й механістичних ритуалів, звертаючись до свідомої активної діяльності людини в усьому її почуттєвому багатстві.

Відроджується й набуває популярності концепція китайського філософа Ван Янміна (японською Ойомей) (1472— 1528рр): визнаючи лише інтуїтивне знання, він виголошував, що світ — у серці людини, тому для його пізнання досить заглибитись у своє серце. Навколо цієї ідеї було створено цілу філософську школу Ойомейгакуха. Новацією в реабілітації людських почуттів стало й етичне вчення сінгаку (вчення про серце) прикажчика з Кіото Ісіди Батана (1685— 1745 рр.), за яким серце є віддзеркаленням у людській особистості небесного розуму й тому дає правильне спрямування в житті, коли узгоджується із сумлінням, бо справжня природа людини полягає в доброчесному житті.

По суті, це була вже філософія буржуазії, котра починала свою історичну ходу, оголосивши своїми моральними орієнтирами чесність, працьовитість та ощадливість. На зразок бусідо (шляху самурая) вона отримала назву тьонін-до (шлях городянина), заявивши таким чином про свою рівноправність із ученням сильних світу, і для цього були всі підстави: розвиток товарної економіки, який прискорив розшарування селянства та самурайства, піднесення ремісництва, його модернізація, нагромадження капіталу в руках купців і лихварів підвищили суспільну роль городян, що стали шукати своє вагоме місце в структурі суспільства, де впливовішими силами були на той момент куге (спадкові аристократи, оточення імператора) й буке (сьо-гунське оточення з чиновних вельмож: і провінційних феодалів). Звичним для заможної частини міського населення стає прийняття на службу так званих ронінів — самураїв, які добровільно або через смерть і зубожіння сюзерена пішли з дружини феодала, втрачаючи таким чином засоби до існування, передусім рисовий пайок.

Власна суспільна позиція усвідомлювалася активним новим прошарком не одразу ідеологічно, а за посередництва почуттєвої структури людини — у мистецтві, що розділилося на два потоки — аристократичний і простонародний. Рафінована культура аристократів, які оточували себе прекрасними лаковими виробами, фарфором, вишивкою, творами живопису й каліграфії, влаштовуючи церемонії "слухання пахощів" (кокіку) та з приводу цвітіння сакури, тепер існувала паралельно з новонародженою культурою буржуазії, котра прагнула до самовираження. Жадання розкоші як показника незалежності й матеріального благополуччя стало визначальним у її культурних починаннях, викликало занепокоєність у правлячої верхівки, що намагалася указами проти марнотратності стримати збагачення низів, розвиток їхньої незалежної від класичних китайських традицій, більш природної й справді національної культури. Великою мірою зростанню цієї енергійної культури сприяла відсутність нових іноземних впливів.

 
<<   ЗМІСТ   >>