Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

5. Період пізнього феодалізму (XVII — 30-ті роки XIX ст.)

Наприкінці правління династії Мін, що цілком підпала під вплив великих феодалів, починається виснажлива війна з маньчжурами, а на її тлі — повстання народу, знесиленого феодальною реакцією, стихійними лихами, масовим голодом, загальним зубожінням трудівників села й міста. Повстанська боротьба вписала в культурний реєстр людства багато нового. Підйом селянського руху супроводжувався становленням політичної пропаганди, яка існувала у формі спеціальних пісень, звернень до народу, публічної критики двору династії Мін. Зайнявши Пекін, повстанці звільнили городян від традиційних податків і повинностей, відправили у відставку все столичне чиновництво, наклали контрибуцію на представників панівного класу й багатих купців. Під загрозою смерті повстанцям, розквартированим у місті, заборонялося вбивати й грабувати, утримання ж їх здійснювалося сім'ями городян — по п'ятеро на кожного. Було взято на облік запаси в державних амбарах з метою налагодження централізованого постачання, конфісковано золоті запаси державної скарбниці й палаців. Повстанські вожді всіляко пропагували суворий і скромний спосіб життя, якого дотримувалися самі.

Китайським феодалам, котрі, боячися втратити владу, зрадили свій народ, уклавши проти нього союз із маньчжурами, вдалося завдати поразки повстанцям. Маньчжурське військо, що на правах союзника вступило на територію Мінської імперії, зайняло Пекін і незабаром звело на престол свого ставленика. Згодом ця династія стала називатися Цін, а її влада, що спочатку ледь виходила за межі столиці, поступово поширилася на всю країну, несучи китайцям приниження та жорстокість. Будь-яка непокора жорстоко каралася, страти здійснювалися без суду та слідства, навіть за відмову чоловіка носити прийняту у маньчжурів зачіску — знак підлеглості їм. Розрізненість патріотичних сил, неузгодженість їхніх дій і загострення протиріч між антифеодальним і національним характером боротьби проти Цінів завадили силам опору здобути перемогу, але їхню роль у постійному розхитуванні маньчжурського режиму важко переоцінити.

Правлячий уряд ревно охороняв інтереси маньчжурів, передусім подбавши про безкоштовну робочу силу — уярмлення китайців досягло такого рівня, що навіть солдати заводили рабів. Військовополонені китайці-раби поступово стали кріпаками, віддавали поневолювачам значну частину свого врожаю, залишаючи собі крихти. Якщо ж не могли розрахуватися, зверталися до лихварів, несучи їм у заклад одяг, предмети домашнього вжитку, навіть сохи й мотики. Не ліпше жилося й городянам. їх у першу чергу торкнулася запроваджена маньчжурами система поголовного поліцейського нагляду, побудована на основі традиційної китайської кругової поруки. В селах вона діяла через десятидвірки, очолювані старшинами, в містах ця звична система була більш деталізованою, бо розглядалася правителями як можлива альтернатива цеховим об'єднанням, які прагнули самостійності. Ім'я кожного городянина заносили до спеціальної книги, приписували його до вулиці і кварталу, зобов'язували двічі на місяць відмічатися в управі. Йому не дозволялося пересуватися вулицями вночі, ночувати в храмах, влаштовувати багатолюдні зборища. Лаоським і буддійським монахам наказувалося подавати доповіді й доноси на ремісників.

І все ж, незважаючи на контроль і заборони, багато людей потрапляло до міста обхідними шляхами, намагаючись знайти хоча б якусь роботу. їхній слід швидко губився на брудних і занедбаних вулицях міст, що зберігали середньовічний вигляд: вулиці за міською стіною й за ворітьми, що зачинялися на ніч, пролягали з півночі на південь та з заходу на схід, квартали одноповерхових будиночків з внутрішніми дворами, крамниці різного ґатунку контрастували з ансамблями храмових споруд, палацами, житлами знаті й багатіїв.

За династії Цін продовжувалося зведення палаців, храмів і заміських парків, про що нагадують Пекін, імператорське місто й приміський палац-парк Іхеюань, які збереглися до нашого часу. Але в архітектурі намічається втрата цілісності споруд за рахунок використання різних матеріалів та поєднання великих і малих форм. На перший план виходить декоративна пишність, домінують ужиткове й орнаментальне мистецтво. Сині, білі, кармінні тони мінських архітектурних комплексів стали сусідувати з кольором пронизливо червоним, із жовтими черепичними дахами, на стінах палаців зображалися дракони, інтер'єри прикрашалися важкими ширмами й дорогоцінними предметами.

Потреби маньчжурського двору в тканинах, фарфорі, різноманітних побутових предметах, зброї задовольнялися в повному обсязі, бо китайські ремісники й за нових умов змогли зберегти свої традиції: продовжувала існувати система учнівства, що тривало до 5—6 років, суворо зберігалися цехові секрети, регламентувалися кількість учнів, сума їхнього вступного внеску, для вступу необхідна була рекомендація. На розвиток ремісництва впливала й зовнішня торгівля; зростання попиту на вироби китайських ремісників у країнах Сходу та Європи зумовило розширення їх виготовлення й створення мануфактур, а відповідно, активізацію різноманітних торговельних контактів.

Мода на вироби китайського ремесла викликала розвиток імітаційного мистецтва в Європі. Передусім це стосувалося фарфору, перша інформація про який дійшла до Європи у XVIII столітті завдяки листам єзуїта-місіонера д'Антреколя, котрий зміг потрапити до Цзіндечженя й спостерігати різні стадії фарфорового виробництва. А для китайських майстрів це був час серйозних удосконалень фарфорової справи, систематизації накопичених знань про її технології. З'являються праці, які наводять відповідні тексти не лише періодів Юань та Мін, що залишили чудову спадщину, а також переказ і більш ранніх текстів, які не збереглися; робляться спроби відродити забуту технологію минулих династій. Поділ праці в майстернях дає змогу довести окремі операції до дуже високого рівня. Посилюється декоративний ефект живопису по фарфору, більша роль приділяється тлу та обрамленню. Значним досягненням стало відкриття нових, а також уведення в ужиток забутих глазурей різноманітних кольорів і відтінків. Поява їх була пов'язана з прагненням імітувати шанований китайцями нефрит та інші напівдорогоцінні й коштовні камені. В розписах продовжує посилюватись елемент жанровості, який заявив про себе ще в епоху династії Мін; вони набагато більше насичуються доброзичливою символікою: алегоричними символами добра, щастя, довголіття, службових успіхів, багатства. Особливе місце відводилося селадонам, тонкостінному посудові ("як бамбуковий папір"), вазам, прикрашеним рельєфними зображеннями квітів, легендарних красунь, міфічних персонажів. Не лише фарфорове виробництво, а й загалом усі традиційні китайські промисли технічно вдосконалювалися й переживали значне піднесення, що, безумовно, слугувало зміцненню національного духу всупереч підневільним умовам життя.

Відчуття зростаючих людських можливостей, зокрема інтелектуальних, стимулювало розвиток наук і прокладало шлях до нових відкриттів та винаходів, але на перешкоді стояли побудована на зубрячці система освіти, що контролювала дотримання меж традиційних знань, та панування середньовічної схоластики чжусіанського напряму. Вільнодумство каралося смертю, засланнями, конфіскацією майна. Завоювавши Китай, маньчжури передусім заборонили всі політичні об'єднання, що ще за часів династії Мін були створені китайською інтелігенцією на знак протесту проти засилля бюрократичного чиновництва, системи заміщення посад, а пізніше стали оплотом боротьби за національну незалежність. Початок правління маньчжурів позначився численними судовими процесами над істориками, філософами, літераторами, котрі у своїх творах засуджували капітуляцію перед загарбниками, намагалися об'єктивно описати історичні події минулих років, зокрема анти-маньчжурський рух та його героїв. Жорстокі покарання крамольників жахали, бо поширювалися навіть на мертвих, яких викидали з могил, відтинаючи їм голови. Більшість книг підпала під заборону, а їхніх читачів та хранителів переслідували; була започаткована "літературна інквізиція", що досягла свого апогею у XVIII столітті, коли за наказом імператора Цяньлуна були публічно спалені 13 862 книги, а більш як 2000 повністю чи частково заборонені. Поетичні спроби Цяньлуна й бажання набути репутації мецената не заважали йому розуміти літературну й наукову творчість як компіляцію й переписування давно відомого (лише це й мали робити китайські автори) й призначати спеціальні комісії для перегляду всіх книжок і вилучення з них усього образливого для маньчжурів, а також реформаторських вимог, прогресивних ідей, зневажливих висловів на адресу офіційної ідеології й соціальних порядків.

За допомогою ортодоксального неоконфуціанства маньчжурські імператори створили жорстку систему соціальної регламентації, спрямованої на формування стереотипних варіантів мислення й поведінки. Нових господарів країни цілком влаштовували конфуціанські принципи, що вимагали беззаперечного підкорення молодших старшим і начальникам усіх рангів, поваги до стародавніх традицій, звеличення влади імператора як священної й недоторканної. Конфуціанські канони вважалися основним підґрунтям освіти, визначали правові норми, спрямовували діяльність виконавчої влади, здійснюваної шістьма традиційними відомствами: робіт, чинів, податків, обрядів, військовим та судовим.

Соціальні дистанції підтримувалися системою зовнішніх трафаретів у побутових умовах, якості й формі одягу, у розмірах і декоруванні помешкань тощо. Зокрема прості люди не мали права носити шовковий одяг та будь-які прикраси, не дозволялося їм ставити собі високі будинки. Дотримання трафаретів контролювалося на всіх рівнях, включаючи вищі органи влади, які працювали на імператора: Державну канцелярію, Державну та Військову ради. Заміщення чиновницьких посад, як і раніше, здійснювалося шляхом складання іспитів на так звані вчені ступені, хоча тепер у цій справі буйно розквітли хабарництво й протекціонізм. Масовано проводилась ідеологічна обробка населення, майже всуціль неписьменного: була створена інституція так званих "бесідників", що призначалися з лояльних осіб поважного віку й зобов'язувалися двічі на місяць на певній території роз'яснювати урядові укази та правила моральної поведінки, вели записи хороших і поганих учинків жителів даної місцевості. Маньчжурські імператори Кансі та Цяньлун, намагаючись увійти до плеяди китайських класиків, складали лицемірні афоризми й трописи моральної поведінки, вимагали їх тиражування, найширшої популяризації й заучування.

Тим часом наукова й художня думка продовжувала розвиватися в забороненому напрямі, рухаючися переважно в межах класичного раннього конфуціанства, маскуючи опозиційні ідеї під виглядом коментарів, діалогів на визначену тему, відповідей на запитання. При цьому вихідним моментом критики існуючого і конструювання майбутнього служило переконання, що ідеальну модель суспільства слід шукати в минулому, коли люди перебували в єдності з природою й володіли "природними правами". Хуан Цзунсі в "Записках про просвіту варварів у чеканні ідеального правителя" (1663 р.) стверджував, що правителі — слуги народу й мають бути усунуті, якщо не виконують свого суспільного обов'язку. Його послідовник Тан Чжень у своїй "Таємній книзі" всіх правителів із династії Цінів назвав розбійниками, котрі грабували та вбивали людей, а філософ Гу Яньу, будучи впевненим, що вдосконалення влади вимагає заборони її надмірної концентрації в руках уряду, пропонував піднести значення місцевих органів управління.

Та найвищим досягненням тогочасної соціально-політичної думки була висунута Ван Фучжи ідея історичної еволюції, згідно з якою, жива природа людей веде до постійних змін у суспільстві, яке й повинне вивчатися в його реальному русі, а не в застиглих формах його старовинного сприйняття й розуміння, не адекватних актуальним реаліям. Звідси й бажання прогресивних мислителів XVII—XVIII століть переглянути коментарі до конфуціанських класиків, піддавши їх новому, прискіпливому науковому аналізові. Воно відповідало загальному прагненню до точності, що виникло з ініціативи природничих і точних наук, які переживали пору розквіту. Інтерес до них супроводжувався критикою забобонів, ворожби, пророкувань, що звучали дисонансом поряд із матеріалістичною теорією походження Всесвіту, розробленою Фан /чжи, математиком, фізиком, астрономом і геоірафом, з сільськогосподарською енциклопедією та перекладом частини "Начал Евкліда" Сюй Гуанци, працями з механіки Ван Чжена, описом ремесел Сун Інсіна, китайськими перекладами західних наукових творів і появою їхніх палких послідовників. Узагалі кожне зроблене в той період відкриття працювало на створення нового теоретичного комплексу, що протистояв експлуатованому маньчжурами неоконфуціанству прогресивними поглядами на державу, людину, науку, мистецтво, які за певних обставин переростали в політичні гасла.

Пошук істини в класичних книгах, очищення конфуці-анського канону від коментаторських викривлень дали поштовх подальшому розвиткові естетичної свідомості. У XVII столітті саме й закінчує складатися естетична програма китайської культури пізнього Середньовіччя, згідно з якою художник повинен розрізняти "віяння" духу та його матеріальний слід, проникати у "творчу силу світобудови", "вторити древнім", домагатися цнотливого "невміння" й уникати крикливості своїх творів. З одного боку, тогочасне мистецтво посилило увагу до декоративних якостей речей, що пов'язується спеціалістами з осмисленням функціональної природи дао; з іншого — включило в коло своїх пріоритетних інтересів емпіричну сторону людського життя, людську біографію, складену з різновеликих фактів реального існування. Звідси й поширення таких жанрів прозової літератури, як міська новела, роман, драма, зростання популярності побутових сюжетів у декоративно-приклад-ному мистецтві, лубку, графіці. Наслідування старих зразків мистецтва стало сприйматися як перепона на шляху виявлення творчої особистості митця, тим більше, що практично кожний із них прагнув художніми засобами висловити власну світоглядну позицію.

У літературі найбільш придатною для цього жанровою формою були вень — міркування, вислови, життєписи, епітафії, листи, нотатки, а також звичні для китайців трактати, що еволюціонують від публіцистичної форми до форми великих філософських досліджень. Про зміну традиційних жанрових параметрів свідчить безліч фактів, зокрема проникнення в прозу поетичності, елементів ліризму. Сама ж поезія, що значно розширила межі свого змісту, наблизилася до життя, не лише оспівуючи природу, кохання, дружбу, а й виражаючи сум, скарги на бідність, на життя, яке не склалося. Автор популярної антології ци відомий поет і теоретик Ван Шичжень (1634—1711 рр.) висловлював характерне для багатьох його сучасників розуміння поезії як незбагненної духовної гармонії, що не може бути виражена за допомогою слова, але може бути зрозуміла як спалах інтуїтивного прозріння.

В епоху династії Цін література починає виконувати власну суспільну місію, побічним свідченням чого є розвиток видавничої справи та книжкової торгівлі у відповідь на попит нового міського читача на близьку йому літературу. В одному лише Пекіні діяло в XVII столітті 11 ксилографічних книгодрукарень. Великої популярності набули міські повісті — хуабень, що розвинулися з професійної прозової оповіді й набули особливого розквіту у 20-ті роки XVII століття. Численні твори цього жанру написані розмовною мовою і, відмінні від високої словесності, швидко завоювали велику аудиторію захоплюючою фабулою й динамічним розвитком сюжету, новими, не схожими на конфуціанських учених, героями. їхні автори відстоювали право складати думку про людину не на основі фізіогномі-ки, а за її здібностями.

Серед так званої низької прози важливе місце посів роман, класичним прикладом якого є відомий сатиричний твір У Цзінцзи (1701—1754 рр.) "Неофіційна історія конфуціанців", де героями, всупереч сподіванням, виступають звичайні люди, котрі, заробляючи на життя власною працею, зберігаючи гідність і вище за все цінуючи свою незалежність, прагнуть високої духовності, шанують моральну чистоту й поклоняються прекрасному. Визначним твором китайської прози є й роман Цао Сюециня (1724— 1764 рр.) "Сон у червоному теремі", який неодноразово фігурував у списку заборонених книг. Багатоплановий твір з низкою сюжетних ліній і великою кількістю персонажів, що взаємодіють у реальних та надреальних обставинах, роман уперше зосередив увагу на душевному стані героїв, зміні їхніх настроїв, на особистих переживаннях. Автор свідомо розділяє кохання і хтиву пристрасть, показує, як люблячі не лише стають жертвами маніпуляцій інших людей, а й приречені на загибель через свою душевну беззахисність. Перед читачем розгортається художній калейдоскоп звичаїв традиційного китайського суспільства, де можливо безкарно втручатися в чужі долі й ламати людям життя. Водночас із романом широку популярність у Китаї XVIII століття здобули збірки фантастичних оповідань, що продовжували традиції відомого новеліста попереднього століття Цу Сунліна. В. них надприродні сили, які уособлювали закони, встановлені Небом іще за прадавніх часів, вершили суд над людьми.

Відповіддю на соціальний запит часу було й утвердження драматургії як незаперечного лідера серед літературних жанрів. Залишаючись у традиційних жанрових межах, вона дотримувалась історіографічної точності; не забуваючи про значення емоційного впливу художнього твору, поєднувала в сюжеті любовну інтригу й політичну боротьбу. Прозаїк і драматург Лі Лівен, узагальнивши досвід тогочасної драматургії та акторської гри, створив теорію театрального мистецтва, закликаючи звільнити його від традиційних трафаретів. У середині XVIII століття центром театрального життя став Бейдзін (Пекін), де в результаті злиття театрів провінцій Аньхой та Хубей народився особливий, столичний театр, яскравим явищем якого була (і залишається) пекінська музична драма, що мала численних прихильників у всіх прошарках населення столиці.

В різних видах мистецтва так чи інакше просвічувало розуміння того, що сутність людини пізнається в процесі такого її відображення, яке може схибити в змалюванні зовнішності, але ніколи — у розкритті душі. Це передусім торкнулося живопису, що прагнув утілити сутність світу й людини, зокрема у портретному жанрі. Не випадково у XVII столітті твори про портрет перестають мати фрагментарний характер, а трактати теоретиків-портретис-тів Шень Цзечжоу, Дін Гао та Цзян Цзі є узагальненою концепцією класичного портретного мистецтва. В інших жанрах живопису даного періоду поглиблюється розрив між виявленим і прихованим, творчість стає демонстрацією невимовного, спробою в миті зафіксувати неминуще.

Зміцнення Цінами своєї влади, яку китайські патріотичні сили намагалися здолати шляхом великих народних повстань, супроводжувалося страшним терором, спрямованим передусім проти членів таємних товариств — лідерів антиманьчжурського руху. У жорстокій боротьбі проти китайського народу Ціни користувалися допомогою іноземців, роблячи для них певні послаблення в освоєнні нового для них регіону: було дозволено створення католицьких місій, розгорнули свою торговельну діяльність португальські, голландські, англійські та французькі факторії, активізувалася прикордонна торгівля з Росією. Та як тільки становище правлячої династії стабілізувалося, діяльність іноземців на території країни була обмежена, а за часів імператора Юнчженя (1723—1735 рр.) Китай для них практично закрився. Цей крок, ослабивши Піднебесну, став водночас і кроком у нову епоху.

 
<<   ЗМІСТ   >>