Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

3. Перші державні утворення Центральної Африки

Екваторіальна Африка була заселена в мезоліті. У галькових відкладеннях поблизу рік знайдені кам'яні знаряддя й більш досконалі крем'яні, що супроводжувалися керамікою. Є й наскельні зображення (печера в районі Кіндамби в Республіці Конго).

У X—ХШ столптях виникли найзначніші державні об'єднання — Конго (на південь і північ від ріки Конго), Тіб, або Батеке (навколо Стенлі-Пула*), Куба, Луба, Лунда (зона саван, південніше кордону гілеї — тропічного лісу).

Португальці, що першими з європейців висадились у гирлі ріки Конго в серпні 1482 року, опинилися на території держави Конго. Держава Конго (за назвою народу баконго) виникла наприкінці ХНІ століття. У васальній залежності від Конго перебували невеликі держави-данники на північ (Каконто, Лоанго, Нгойо) та південь (Ндонго) від гирла річки. Високий рівень розвитку землеробства, торгівлі й ремесла (європейці в XVI столітті із задоволенням вивозили місцеві тканини), а також форми поземельних відносин указують, що це були ранньофеодальні держави.

Протягом кількох століть контакти з Конго обмежувалися торгівлею (з початку XVI століття — і работоргівлею), обміном посольствами й наданням своєрідної технічної допомоги (в Конго посилали мулярів, пекарів та ін.). У перші ж роки приходу португальців мані-конго (верховний правитель) Нзінга-а-Нкуву прийняв хрещення. Тепер уже як Жоао І він проголосив християнство державною релігією.

У соціальному відношенні суспільство Конго ділилося на знать вищу, знать родову, простий народ (вільні общинники-землевласники) і рабів. У державі поступово складалися три форми великого землеволодіння, яких не було в жодному політичному об'єднанні цієї культурної зони: загальнодержавна власність, персоніфікована в особі верховного правителя; умовне володіння землею (панівна форма); надана в спадкове володіння земля з правом експлуатації населення.

Своє хрещення та проголошення християнства державною релігією мані-конго розглядав як можливість мати дужого союзника. Між іншим, це давало змогу отримати вогнепальну зброю — ефективний засіб для зміцнення влади правителя та єдності країни. Однак поширення в Конго християнства, активна місіонерська діяльність сприяли посиленню європейського впливу на соціокультурний розвиток цієї зони. Торгівля зброєю з данниками мані-конго зміцнювала їх, що стимулювало сепаратизм і занепад країни. Особливо інтенсивними ці процеси стали гад впливом работоргівлі, яка набула небаченого розмаху в першій половині XVI століття в усій Тропічній Африці. Работоргівля викликала спустошення і знелюднення значних районів Захщної та Екваторіальної Африки. Тільки з території сучасного Конто (Браззавіль) було вивезено більш як 1 млн рабів.

Работоргівля викликала рух народів Конго проти чужоземців і християнства, що цілком слушно пов'язувалися з работоргівлею. Це привело до вигнання португальців у другій половині XVI століття. Вплив португальців зберігся аж до XX століття тільки на півдні - в області Кабінда та Анголі.

Мані-конго Ллвару І (1568-1587 рр.) просив захисту від португальських священиків у папського престолу. Те ж саме зробив його наступник Алвару II (1587—1614 рр.), однак обоє не мали успіху — інтереси Ватикану стосувалися тоді інших регіонів. Португальці спробували силоміць повернути контроль над землями королівства, та їхній експедиційний корпус був розбитий у 1622 році мані-конго Педру, якого підтримали народні маси.

На початку XVIII століття на території Нижнього Конго виникла "онтоніанська єресь", засновницею якої стала Беатріче, котра йменувала себе святим Антонієм (звідси й назва секти). Боротьба антоніанців проти засилля португальців і католицького духовенства, за відновлення держави Конто знайшла підтримку в народних мас. Секта поширила свій вплив на нинішні Західне Конго (Кіншаса) та Північну Анголу, де проживали конго. Місцева знать, налякана широким рухом черні, об'єднавшись, придушила цей виступ. Беатріче та її найближче оточення були схоплені й спалені в 1706 році. Але заворушення ше тривали кілька років. У 1872 році в області нинішнього Нижнього Конго (Кіншаса) та в північній частині Анголи серед народу конго виникає інший рух, відомий під назвою "Кійока" ("Ті, що горять") і за своїм характером близький до руху антоніанців. Від середини XVII століття почався поступовий процес занепаду держави Конго. Довготривалий період міжусобиць та анархії, боротьби з португальцями закінчився відокремленням васальних утворень, розпадом державності. В 1883 році південні території Конго були приєднані до португальської колонії Ангола, а в 1885 році північно-західна й північно-східна частини відійшли до Французького й Бельгійського Конго.

Остаточні кордони Конго та інших колоніальних володінь європейських держав у басейні ріки Конго встановлено учасниками Берлінської конференції в 1884—1885 роках.

Держава Куба виникла ще в X столітті, а зеніту свого розвитку досягла в середині XVII століття. Вона займала територію, розташовану неподалік від злиття рік Санкуру й Касаї. Союз племен куби, в якому особлива роль належала народові бушонго, перетворився на відносно міцне централізоване об'єднання на чолі з верховним правителем (нымі). За правління Ш'яма а Мбула а Нгоонга (1630—1640 рр.) почався розквіт держави Куби, котрий тривав кілька десятиліть. У країні були добре розвинутими торгівля, ремесла, особливо ткацтво, різьблення по дереву й металу. Експортувалися високоякісні, різноманітні й красиві тканини, що навіть дали спеціальну назву прошаркові народу, зайнятому у їх виробництві, — бамбала (люди тканини). Різьбярі Куби виготовляли прекрасно орнаментовані предмети побутового призначення. Та своєрідною вершиною їхньої творчості можна вважати галерею скульптурних портретів померлих правителів держави (ндоп). За тодішніми уявленнями, в ті скульптури вселилися душі померлих, кожній із яких надано індивідуальних рис. Ця галерея зажила нині всесвітньої слави. На території держави з добутої міді вироблялася латуна, котра теж стала важливою статтею експорту.

Адміністративно-управлінський апарат держави Куба, який склався в той час, виявився дуже життєздатним і проіснував майже без змін до початку XX століття. Правителі держави замість збирання данини запровадили податкову систему. За нымі Мбоонг а Леснге (1640—1650 рр.) виникли перші сервільні поселення. Основи державності, закріплені на початку XVII століття, зумовили те, що землі, заселені куба, за колоніального панування Бельгії складали окрему адміністративну одиницю (територія Мнека). Ця традиція зберігається й у сучасній Демократичній Республіці Конго.

Держава Луба виникла з великого територіального об'єднання племен луба у верхів'ї ріки Ломам і наприкінці XVI століття. Династична лінія правителів луба (мулохве), започаткована Конголо, не переривалася до останніх днів існування незалежної держави (кінець XIX ст.). Основу багатства й могутності правлячої верхівки становила воєнна здобич, експлуатація корінного населення, розробка соляних копалень і рудників на півдні країни. Крім того, значний прибуток давала участь у работоргівлі, адже вздовж південних кордонів Луба проходив трансатлантичний торговий шлях, який зв'язував португальські володіння в Африці — Анголу й Мозамбік.

Наприкінці XVI століття відбувавсь активний процес формування володінь держави Лунда. До неї увійшли землі від берегів ріки Кванго до верхів'їв ріки Замбезі. Захопивши нові землі, лунда залишали при владі місцевих вождів, котрі згоджувалися платити щорічну данину правителеві лунда, а через нього — верховному правителеві муата ямво. Разом з тим залежні вожді мусили посилати жінок від знатних родів до двору муата ямво. Діти цих жінок від шлюбів з чоловіками близького оточення верховного правителя вважалися лунда й одночасно представниками їхніх етносів. Так лунда зливалися з місцевою знаттю й отримували в захоплених землях владу не як завойовники, а як нащадки.

Держави внутрішньої частини басейну Конго були дуже близькими за політичною структурою й рівнем соціального розвитку. В доколоніальні часи в них панувало колективне землеволодіння. Справжніми господарями землі вважалися духи предків, які реалізували своє право через общину. Однак на практиці все ж існувала ієрархія прав на землю, прямо пов'язана з ієрархією влади. Відбувався процес фактичного присвоєння верховного права на землю нымі, мулохве, муата ямво. Безпосередньо в общинах на перших ролях були предки першопоселенців — "володарі землі". Навіть завойовники цю традицію свято шанували. Наприклад, племена йєке захопили землі луба, але не змінили соціальної структури останніх. Завойовники влилися до вищого прошарку знаті, отримуючи певну частку додаткового прибутку від самого мулохве, але не маючи прав на землю.

Влада верховних правителів обмежувалася племінною верхівкою, яка, власне, й управляла країною. Ідеологічним підґрунтям влади стала віра у священний характер правителя й у духів предків. Верховний правитель, об'єднуючи функції царя й жерця, був об'єктом шанування.

У сфері державного управління продовжували функціонувати й чинити значний вплив пережитки докласових відносин. Ці реліктові форми в зміненому вигляді використовувала на свою користь верхівка суспільства. Наприклад, норми успадкування влади ґрунтувалися на пріоритеті материнської лінії (небожі — сини сестер — мали більше права перебрати на себе владу, ніж сини). Посади нижчих рівнів державного апарату обіймали голови великих споріднених об! єднань. Система вікових класів (груп) та діяльність таємних громад (союзів) забезпечували дотримання порядку в суспільстві, гарантували збереження статус-кво й захищали інтереси правлячої верхівки. Судочинство спиралося на звичаєве право, практикувались і ордалії (так званий суд божий). Тільки в державі Куба почався процес формування станових судів. Армія, яка за формою була народним ополченням, як опора верховного правителя, часто виконувала поліцій ні функції.

Як і в інших державах доколоніальної Африки, в Куба, Луба й Лунда відбувався процес соціальної диференціації. Тут існувало кілька станових груп, юридичний і фактичний статус яких не завжди збігався. Виникнення інституції рабства призвело до чіткої поляризації суспільства. Але ж і маса вільних не являла собою єдиного цілого: в ній виділялася родова й служила знать, рядові общинники. Останні, у свою чергу, неоднаково залежали від верхівки суспільства, поступово розпадаючись на низку соціальних категорій. Маса невільників складалася з рабської аристократії й посаджених на землю рабів, котрі за економічним станом були близькі до вільних общинників.

Таким чином, у доколоніальному африканському суспільстві складалося дві великі соціальні групи, які розрізнялися своїм відношенням до виробництва. Перша група участі у виробництві не брала і об'єднала дві юридично різнорідні підгрупи: з одного боку, родову й служилу знать, з іншого — верхівку клієнтів і рабів. Методи присвоєння цією групою суспільного продукту наближалися до феодальних. Друга група вбирала в себе всі категорії виробничого населення: вільних родових общинників і кабальних боржників, основну масу рабів, посаджених на землю, й нащадків рабів у другому поколінні. Всі вони мали в особистій власності знаряддя праці й віддавали частину врожаю за користування землею. Отже, можна зробити висновок про початок формування верстви феодально залежного селянства.

 
<<   ЗМІСТ   >>