Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

6. Японія. Давня культура

Перші відомості про Японію Європа отримала ще в епоху Середньовіччя, відкривши її разом зі сміливцями-мандрівниками як країну небаченої чемності та казкового багатства. Ці уявлення домінували й тоді, коли в XVII— XVIII століттях спочатку португальськими, а потім голландськими купцями та місіонерами були оприлюднені численні факти з життя та історії цієї далекої для європейців держави. Сьогодні кожний може дізнатися з відповідних довідників, що Японія (японською мовою Ніхон) — це острівна країна, яка займає низку островів Японського архіпелагу приблизно на 3400 км уздовж східної частини Азійського материка, що, омита водами Тихого океану, першою зустрічає сонце з-за морського горизонту й тому носить серед різних своїх назв і горде ім'я "Країни сонця, що сходить". Національний прапор красномовно фіксує це в зображенні червоної кулі світила на тлі білого полотнища.

Незгасний інтерес до Японії в наш час дістає новий імпульс в усвідомленні її ролі як єдиної в східному регіоні високорозвинутої капіталістичної країни, котра змушує рахуватися із собою дійовістю свого традиційного культурного комплексу. Предметом аналізу стає цей феномен і в самій Японії, яка вбачає в ньому гарантії подальшого успішного розвитку. Японська культурологічна думка, що не має стійких дослідницьких традицій та внутрішньої єдності й існує як поле зіткнення реакційно-націоналістичних та прогресивно-демократичних концепцій, підійшла, нарешті, до розуміння необхідності дати об'єктивну відповідь на питання про унікальність японської культури, тим самим визначивши усталені в ній допоміжні стимули.

Традиційно це передбачає звернення до найдавнішого досвіду освоєння людиною світу й вияву нею своїх культуротворчих потенцій. Та в Японії лише після Другої світової війни міфи про "еру богів", які віками підтримували авторитет влади й державності, стали поступатися місцем розмові про первісне суспільство, про японську протокультуру. Епоха палеоліту в усьому спектрі своїх традиційних характеристик і на японському ґрунті виявила єдність загальнолюдського коріння, неоліт же та енеоліт зробили кроки в напрямку специфікації японської культури як культури певного народу. З цього часу протягом свого історичного існування вона поряд із сильним традиціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементи інших культур, органічно залучаючи їх до свого культурного комплексу.

Патріархальний рід (удзі), важливий здобуток родоплемінних відносин, став визначальною основою соціальної структуризації японського суспільства. Його роль домінуючою залишалася й тоді, коли общинна власність на землю та знаряддя праці, демократичний характер перших форм влади були витиснуті майновим розшаруванням, виникненням великого землеволодіння й рабовласництва. Яскраво ілюструє ці зміни поява серед родоплемінних об'єднань панівного племінного союзу Ямато (III— IV ст.)> що широко використовував працю рабів. Щоправда, історичні умови розвитку Японії не дали змоги рабовласництву вийти за межі одного з суспільних укладів і визначити всі сторони життя. Відповідно його роль не була центральною в ієрархічній будові суспільства, де нижче родової знаті та аристократії перебували вільні общинники (селяни), напіввільні професійні групи (бемін) дрібних виробників і відособлені своїм привілейованим становищем професійні общини-роди служителів культу, адміністраторів, зброярів та інших, які свої силу і вплив використовували в боротьбі за владу при дворі.

Проникнення до Японії буддизму, китайської суспільно-політичної думки, писемності суттєво вплинули на її подальший культурний і суспільний розвиток. Процес розкладу родового устрою був значно прискорений уведенням прогресивніших форм зрошування та обробітку землі, ефективніших способів ремісницького виробництва, виникненням чайної культури та шовківництва. Загострення класової боротьби вимагало міцної влади, здатної стримувати протест низів, тобто єдиної централізованої держави. В результаті політичної боротьби знатних родів верховний правитель племені Ямато був оголошений імператором, активно поширювалася легенда про його божественне походження. Уся країна, діставши в цей час назву "Країна сонця, що сходить", була розділена на різні адміністративні одиниці, влада в яких, як і найважливіші посади та ранги при дворі, віддавалася колишнім вождям і старійшинам, аби уникнути сформування опозиції. Феодальним кодексом Тайхорьо в 701 році було оформлено надільну й податкову системи, структуру державного апарату, права феодальної аристократії стосовно селянства й таким чином створено ранньофеодальну централізовану державу, що визначила життєвий уклад японців більш як на 500 років. Розвиток матеріальних основ феодальної системи викликав тривале існування феодальної роздрібненості й численні міжусобні війни, край яким було покладено в 1598 році перемогою в битві при Секігахара дому Токугава, що виборов першість у процесі об'єднання країни. Влада перейшла до рук військових, очолюваних сьогуном, володарем найбільшого з князівств. Уряд (сьогунат) перебував в Едо. Інша частина території належала феодальним князям (даймьо). В той же час імператор, що вшановувався як номінальний суверен, жив зі своїм двором у Кіото на правах затворника.

У період Токугава, що тривав більш як 250 років, склалася жорстка соціальна ієрархія, що поділила суспільство на 4 стани: дворян, селян, ремісників і купців. З 1640 року починає проводитися політика найсуворішої ізоляції країни від зовнішнього світу з метою збереження створеної суспільної цілісності, захисту від будь-якого впливу Заходу. Та до нього так чи інакше Японію підштовхували реальні процеси розвитку держави: зміцнення товарного виробництва дало сильний поштовх диференціації селянства, заможні представники якого започаткували клас буржуазії.

У 1854 році в результаті демонстрації сили американського флоту біля берегів Японії країна відкрилася для зовнішніх відносин, що, безумовно, прискорило процес визрівання в ній капіталістичних відносин. Це викликало протест у частини служилого дворянства, заможних селян та купецтва, які розпочали реформістський рух під гаслом реставрації імператорської влади, узурпованої домом Токугава. Він завершився в 1868 році скиненням сьогунату й початком так званої "революції Мейдзі" ("Мейдзі" — освічене правління), що ліквідувала феодальну систему й утворила єдину національну державу, де повернутий на престол імператор у вирішенні державних питань керувався рішеннями новоствореного кастово-аристократичного уряду.

Забезпечення національної єдності вимагало підвищення престижу імператора, пропаганду винятковості японського державного устрою, штовхало на шлях шовінізму та мілітаризму. Конституцією 1889 року влада імператора була визнана абсолютною, кабінет міністрів підпорядковувався йому повністю, неістотні демократичні права декларувалися тільки формально. Серія переможних воєн, що поставила країну у надзвичайне становище в далекосхідному регіоні, увінчалася її успіхом у Першій світовій війні — під владу Японії підпали не лише Маньчжурія, Внутрішня Монголія, а й Китай, змушений виконати більшість її кабальних умов. Капітуляція, підписана Японією як учасницею Другої світової війни 2 вересня 1945 року, поклала край японському мілітаризмові, що визначило подальшу політику країни, котра проголосила відмову од війни у вирішенні міжнародних проблем і заборону створення будь-яких збройних сил.

Сьогодні Японія — конституційна монархія, де імператор, "символ держави і єдності народу", не має суверенної влади. Роль найвищого органу державної та законодавчої влади виконує парламент.

Двері в самобутній світ японської культури відкриває епоха Дзьомон (VIII— І тис. до н. є.) свідок перших серйозних кроків людини в усвідомленні себе в природі, в узагальненні та впорядкуванні ранніх уявлень про світ. Це час прориву з меж жорстокого існування у творчість, результатом якого стали сонячний годинник — символ вічності — та кераміка дзьомон (величезні парадні посудини й побутовий посуд), пластика й символічна орнаментація якої свідчать про виникнення певного космогонічного коду. Обожнення творчого акту народило міф про творців японської землі — подружжя Ідзанагі та Ідзанамі, про походження від найшанованішого божества — богині сонця Аматерасу — роду імператорів, поклавши початок ері міфотворчості, астральним культам. Відтоді Японія мала йти визначеним богами шляхом (синто — шлях богів), тобто вклонятися силам природи й предкам, сприймаючи світ через почуття задоволення від спілкування з ним.

Синтоїзм став суто японською релігією, яка навіть після проникнення в країну інших релігійних вірувань залишалася значущою, завжди асимілюючися з ними у вигляді впливового ментального знаменника. Відповідно до неї японці з давніх часів бачили своє призначення в гармонізації світу. Вже в одному з ранніх законодавчих документів "Конституції з 17 статей" Сьотоку Тайсі (574—622 рр.), що правив Японією понад 30 років, ми чигаємо: "Шануйте гармонію й візьміть за основу — не діяти наперекір".

Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності. Як зазначають японісти, відчуття органічної злитості з природою підкріплювалося не лише одухотво-рюючим її синтоїзмом, пізніше доклали до цього зусиль і буддизм, який стверджував, що "все в природі — твій батько і твоя мати", і даосизм, упевнений, що дао пронизує все — від билинки до Всесвіту. Переконаний у живому зв'язку всього з усім, японець знав, що порушення цього зв'язку загрожує вселенському організмові, й відповідно коригував свої думки, почуття та вчинки, тим більше, що родоплемінний устрій — материнське лоно синтоїзму — орієнтував на сприйняття довкілля через колективне переживання, відчуття єдності й загальної згоди.

Цей стереотип починає змінюватися, коли імміграція з Азійського континенту (Кореї, Китаю) збагачує Японію культурою металів і поливного землеробства, викликаючи докорінні зміни в її розвитку: концентрацію більшої маси людей у поселеннях, появу надлишкового продукту, майнове розшарування й, нарешті, зародження системи експлуатації з відповідними владними структурами. Тенденція до концентрації влади, що з'явилася з приходом ери заліза (приблизно III ст.), привела до створення першої японської держави — Ямато, яка своєрідно поєднала в собі рабовласницький лад з елементами феодалізму, запозиченими в Китаї й Кореї. їй відповідала досить однорідна культура, одним із найяскравіших явищ якої було зведення тисяч курганів (кофун), символів солярного культу, трансформованого в умовах нового соціально-політичного устрою в культ державного вождя, нащадка богині сонця Аматерасу. Унікальним культурним надбанням того часу стала культура дотаку — бронзових дзвонів, що були священним ритуальним предметом, пов'язаним з культом предків. Ознаки майстерності помітні на знайдених у курганах поховальних аксесуарах: мідних дзеркалах, золотих шоломах, мечах з позолоченими руків'ями, золотих і срібних прикрасах, високоякісних гончарних виробах великих розмірів і складної конфігурації, виконаних під впливом континентального гончарного мистецтва.

Процеси класової диференціації суспільства сприяли формуванню японської літератури, що відокремилася від фольклору, а з появою писемності стала самостійним видом художньої творчості. Значну роль у цьому відігравала "віра в душу слова", його магічну владу, на якій одвічно трималася землеробська обрядність. Найдавніші з відомих писемних пам яток книги "Кудзіки" (620 р.), "Код-зіки" (712 р.) та "Ніхонгі" (720 р.), присвячені історії, догматиці й ритуалу синто, демонструють перехід обрядів, якими супроводжувалася кожна суттєва фаза сільськогосподарських робіт, у міфи. Крім того, їхньою важливою функцією було зміцнення державного устрою, тому міфологічна частина епосу мала доповнюватись історичною, що, наприклад, у "Кодзіки" веде читача від часів легендарного імператора Дзімму до правління імператриці Суйко (593—628 рр.).

Пізніша літературна обробка не позбавила ранні епічні твори їхніх початкових рис: послідовного викладу уявлень про світобудову, сили природи й суспільні норми тогочасного життя. Загальною тенденцією цих літературних пам'яток є поступовий перехід від богів до героїв і земних правителів; від космогонії — до історії: встановлюється пряма спадкоємність влади японських імператорів від богів, що пізніше з політичною метою широко використовувалося офіційною ідеологією. І все ж перед нами прекрасні зразки стародавньої поезії, де пісні органічно входять у прозовий текст і пов'язані з ним змістовно. Вони не мають ще стрункої метричної системи, характерної для класичного японського віршування, до того ж їм властиві фольклорні форми художньої виразності й справжньої народної мудрості. Не випадково міф із книги "Кодзіки" про богиню сонця Аматерасу, яка сховалася в небесній печері, а потім знову явила себе світові, є не просто розповіддю про смерть і воскресіння, а фіксацією факту розуміння діалектичної природи буття. Першою власне літературною пам'яткою того часу стала велика поетична антологія "Манйосю" (друга половина VIII ст.). Різноманітність змісту, тематики, стилю її пісень віддзеркалила тодішнє літературне життя в усіх напрямах його розвитку.

Аналіз даного матеріалу свідчить, що людина досягла того рівня, коли, освоївшись у власній ментальності, відкрилася до сприйняття напрацьованого іншими народами, що створили на континенті свою розвинуту культуру. Відкритості сприяв і пошук нової форми держави на відміну від історично першого її варіанта — "суспільства удзікабане" (аристократи носили прізвище "удзі" на знак походження та ім'я "кабане", що вказувало на їхнє суспільне становище), де владу над людиною як своє природне право здійснював кожний аристократ окремо. Потреби ж подальшого розвитку суспільства, що входило у феодалізм, вимагали якнайшвидшої централізації урядової влади. Крім того, у межах держави Ямато етнічна спільнота, що спиралася на кровнородинні зв'язки й систему військової демократії, поступово перетворилася на народність, об'єднану спільністю території, економіки, мови та культури.

Тривала експансія на північний схід, захоплення чужих земель сприяли кристалізації японської народності стосовно тамтешніх жителів — варварів — і водночас створювали нову, служилу знать, що, реально працюючи на державу, відтіснила від керма стару родову аристократію. З уведенням табеля про ранги, які мали присвоюватися залежно від особистих заслуг, почалося формування бюрократичної системи, принципово відмінної від системи удзікабане. А з відправлення до Китаю посла та групи студентів і вчених монахів (607—608 рр.) започатковується планомірне запозичення континентальної культури. Сприятливим для цього фактором стає пристосування до японської мови китайського письма (завезене до країни ще близько 400 року, воно залишалося набутком небагатьох) та його широке практичне використання. Буддизм, який проникає в Японію разом із китайською писемністю й спочатку сприймається неоднозначно, тепер має успіх у аристократії як засіб захисту існуючого режиму, а також завдяки його ідеї про необхідність і можливість досягнення стану просвітлення (саторі). Культура даного періоду майже повністю формується під його впливом.

 
<<   ЗМІСТ   >>