Які існують основні стилі управління? Які якості повинен мати лідер?

Лідер — член групи, який добровільно визнає за собою найбільшу міру відповідальності в досягненні групових цілей, тобто значно більшу, ніж того вимагають формальні розпорядження або загальноприйняті норми.

Формальний лідер призначається або обирається, набуваючи таким шляхом офіційного статусу керівника; неформальний лідер — член групи, шо в своїй поведінці найбільш повно відповідає груповим цінностям і нормам. Він веде групу, стимулюючи досягнення групових цілей і виявляючи при цьому в порівнянні з іншими членами більш високий рівень активності.

Функції і стиль діяльності лідера-керівника: • лідер як адміністратор (спостерігає за виконанням, іноді боїться перекласти частину відповідальності на інших);

лідер як планувальник (методи і засоби), але він один може бути "в курсі справи", а інші зовсім не володіють необхідною інформацією);

лідер як політик (цілі і лінії поведінки виходять зверху, з групи, від лідера);

лідер як експерт (достовірність інформації, кваліфікація);

лідер як представник групи в зовнішньому середовищі ("привратник");

лідер як регулятор відносин всередині групи ("один з усіх", коли всі тільки через нього можуть вирішувати питання);

лідер як джерело заохочень і покарань;

лідер як третейський, суддя і миротворець;

лідер як приклад;

лідер як символ групи (імена привласнюють науковим школам, фірмам);

лідер як чинник, що відміняє індивідуальну відповідальність ("всі претензії — до мне" "дійте моїм ім'ям"); наприклад, Еріх Фромм: "втеча від свободи" (передача своєї свободи лідерам);

лідер як провідник світогляду;

лідер як "батько" (фокус позитивних емоцій членів групи, ідеальний об'єкт ідентифікації і відчуття відданості);

лідер як "козел відпущення" (мішень для агресії у разі невдачі).

Сприйняття лідера групою:

один з нас;

подібний більшості з нас;

кращий з нас.

Керівнику необхідно мати три види навичок:

технологічні (професійні);

комунікативні (управлінські);

концептуальні (ідеї, рішення).

Переваги лідера полягають в тому, що за ним організація визнає моральне право ухвалення рішень в значущих для неї ситуаціях. Це людина, яка займає вершину на ієрархічних сходах статусу і престижу членів організації. Лідер не командує, не наказує і "не тисне" на працівників за- ради досягнення будь-яких, інколи далеких від їхнього розуміння, цілей, а веде людей за собою на розв'язання загальних для даного колективу проблем.

В типології лідерства розрізняють лідерство демократичне і авторитарне, формальне і неформальне, з орієнтацією на завдання і з орієнтацією на відносини.

Найпоширенішими вважаються наступні основні стилі управління:

авторитарний ("диктатор"): одноосібно визначає стратегії, тактику, диктує, регулює, нав'язує, заохочує роздрібненість групи, суперництво в групі; жорстка ієрархія, фрустрація і агресивність;

демократичний ("посередник", "довірена особа"): залучення групи до визначення цілей, достатнє інформування; передовіряє відповідальність, а не концентрує в своїх руках; заохочує міжособистісні зв'язки; перешкоджає виникненню ієрархії, диференціації;

ліберальний ("тільки посередник"): мінімальне втручання в діяльність групи, забезпечує співробітників матеріалами і інформацією.

Найефективнішим є демократичний стиль, але якщо загрожує небезпека, доцільно використовувати і авторитарний.

У виробничих колективах найбільш ефективним виявляється ліберальний стиль, в науковому — авторитарний.

Окрім цих ще існують наступні стилі управління:

безпосереднє керівництво;

наставництво;

співпраця;

делегування повноважень.

Р. Уїльям виділив також негативні стилі управління:

пасивний (смутні цілі, формалізм, немає самокритичності);

місіонерський (ціль — злагода, уникає конфліктів);

компромісний (керівник часто змінює точку зору, підстроюється).

Соціальна група, колектив — динамічні організації, що знаходяться в стані постійного розвитку, мають свої рівні, функції і стадії, які залежать від зовнішніх, об'єктивних і внутрішніх, суб'єктивних умов. До таких умов суб'єктивного порядку відносяться:

— якості кадрового складу організації, у тому числі керівника;

характеристика міжособистісних відносин;

психологічний клімат.

Чинники і умови висунення лідера:

критична ситуація (небезпека і труднощі подолання перешкод, ситуація, коли хтось повинен "підібрати владу");

групова нестійкість, конфлікт;

невідповідність старого лідера керівному положенню;

потреба в лідерстві (ціннісні орієнтації на владу "воля до влади", стихійний або цілеспрямований рух до владних функцій).

Згідно Фрейду Маккліланду, людина може проходити чотири рівні розвитку:

пристосування — виховується пошана до традицій і авторитетів "програмується" відповідна певним нормам поведінка;

незалежність — за умови вільного розвитку, а не придушування свободи, формується відчуття упевненості в собі, виробляється здатність формувати власну думку, з'являється незалежність від інших, демонструється воля, рішучість і мужність; вже в групах дошкільників виділяються ватажки, або активні, досвідчені, з високим рівнем розумового розвитку "ініціатори", а окрім них — "виконавці", "затравлені", "бунтарі". Існує думка, що, якщо до закінчення статевого дозрівання людина не виявляє прагнення володарювати, то освоїти якусь техніку управління в майбутньому вона зможе, але це не замінить потреби володарювати;

самоствердження — на тлі успіхів в навчанні, сильних емоційних переживань людина вивчається добиватися визнання у оточуючих, застосування влади перетворюється у неї у внутрішню потребу, проте з тією єдиною метою, щоб піднестися над іншими;

давати/брати — в міжособистісних відносинах людина підкоряється етичним нормам, добровільно виучується брати на себе обов'язки; виконує функції влади, знаходячись на службі в певній установі, з якою вона себе ідентифікує.

Людина може розвивати прагнення до влади у відповідь на авторитарність батьків, братів, сестер, як компенсацію комплексу неповноцінності.