Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економічна політика

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Основні напрямки соціальної політики

Як уже зазначалось, ринкова економіка не усуває соціальної нерівності, яка загрожує соціальній стабільності, і за несприятливих умов знижує економічну ефективність. Соціальна ж політика покликана пом'якшувати крайні прояви результатів дії ринкових сил. З цією метою держава проводить політику підтримування незахищених соціальних груп. Не потребує доведення й той факт, що соціально захищеними прагнуть бути практично всі соціальні верстви, в тому числі й підприємці. Останнім держава повинна гарантувати недоторканність їхньої власності, право на підприємницьку діяльність у будь-якій сфері ринкової економіки.

Основні напрямки соціальної політики:

• гарантування мінімальної заробітної плати і регулювання доходів у цілому;

♦ забезпечення зайнятості населення і надання допомоги на випадок безробіття;

♦ індексація фіксованих доходів і захист грошових заощаджень населення (вклади в банках, державні облігації, страхові поліси);

♦ надання допомоги найбіднішим верствам населення;

♦ створення умов для самореалізації людини (вільний вибір професії, сфери і місця праці, здобуття бажаного рівня загальної і спеціальної освіти, матеріальна підтримка і перекваліфікація тимчасово непрацюючих осіб);

♦ забезпечення охорони здоров'я населення незалежно від рівня доходів.

Розгляньмо більш широко зміст соціальної політики за цими напрямками.

Політика доходів посідає чільне місце в державному регулюванні соціальних відносин. Першою чергою вона стосується рівня заробітної плати та її частки у ВВП, перерозподілі доходів на користь найбідніших верств населення.

Політику доходів населення розробляли представники практично всіх напрямів економічної думки. Загальні принципи цього боку соціальної політики було сформульовано в повоєнний період, а на початку 60-х рр. вони набули статусу неофіційних, але обов'язкових постулатів. До прихильників цих принципів належать такі відомі вчені, як Дж. К. Гелбрейт, Р. Тібодц, П. Самуельсон, С. У. Уайнтраут, М. Фрідмен (США), М. Маршалл, Ж. Лекайон (Франція), Р. Харрод, Н. Кальдер (Великобританія).

Політика доходів соціальної держави ґрунтується на визнанні постійного і, бажано, випереджального характеру її проведення. Неокейнсіанці та представники соціологічного напряму обстоюють пряме втручання держави в процес розподілу доходів. Головним об'єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами. Оскільки зростання заробітної плати береться за провідний чинник інфляції, то держава часто вдається до "заморожування" заробітної плати та цін; тобто здійснює "політику стримування". Протилежною їй є "політика експансії", за якої стимулюється зростання доходів населення.

Ураховуючи особливу соціальну значущість перерозподілу доходів, соціальна держава намагається уникнути двох крайнощів, а саме: формування споживацьких настроїв у малозабезпечених верствах населення та зниження мотивації до плідної праці в економічно активного населення.

За умов ринку завжди виникає дилема, що вибрати з двох принципово різних варіантів — ринковий розподіл, який коригується державним регулюванням, чи державний розподіл, котрий скеровується ринком. Якщо прагнути до рівності доходів, що, на думку багатьох, є соціально справедливим, то економічна ефективність неминуче знизиться, оскільки в індивіда, що працює продуктивніше, суспільство відніме, а неефективному працівникові віддасть. Розподіл же за законами вільного ринку є високо результативним, але нерівним і соціально несправедливим. Отже, рівний розподіл — соціально справедливий, але економічно неефективний, а нерівний, навпаки— соціально несправедливий, але економічно дійовий.

"Чистий" ринковий розподіл, забезпечуючи високу ефективність економіки, створює можливість компенсувати свою несправедливість, продукуючи сукупний продукт в обсягах, достатніх для піднесення добробуту малозабезпеченої частини населення. На противагу цьому "справедливий" (зрівняльний) розподіл підриває стимули до плідної праці і спричиняє невисокий обсяг сукупного продукту. Тобто ми бачимо, що нерівний ринковий розподіл має об'єктивні переваги перед рівним, "соціально справедливим" розподілом. Історичний прогрес зближує ці два підходи, але не ліквідовує їхні розбіжності.

Нерівність доходів у ринковій економіці визначається за допомогою кривої Лоренца і коефіцієнта Джині. Крива Лоренца показує ступінь нерівномірності розподілу сукупного доходу суспільства між різними групами населення (рис. 9).

Крива Лоренца

Рис. 9

На осі х відкладають відсоткові групи населення, а на осі у — відсотки доходів, що їх одержують ці групи. Рівному розподілу

доходів відповідає крива ОЕ. Якщо ж нанести фактичний розподіл доходів, то крива Лоренца вкаже на ступінь нерівності доходів. Що більший розрив між лінією повної рівності і кривою Лоренца, то вищий ступінь нерівності.

Відношення заштрихованої площі до площі всього трикутника OAF називається коефіцієнтом Джині. Що більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси повної рівності в розподілі доходів, то ближче коефіцієнт Джині до 1. Що вищий коефіцієнт Джині, то глибша прірва між бідними і багатими.

Між обсягом багатства, яке розподіляється, і стабільністю пропорцій розподілу існує певна залежність. Розподіл низьких доходів характеризується різкими і непередбачуваними коливаннями, а за досягнення більш високого рівня доходів пропорції розподілу є стабільнішими. Ця залежність дістала назву закону Парето.

Державне регулювання заробітної плати. Переважна частина доходів припадає на заробітну плату найманих працівників, тому соціальна держава чітко регулює трудові відносини. Регулюванню піддаються мінімальна ставка заробітної плати, мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах), тарифні умови оплати праці робітників і службовців за традиційними професіями та посадами.

Розмір мінімальної заробітної плати та доплат залежить від рівня економічного розвитку країни, співвідношення політичних сил і т. ін. З причин, проаналізованих у попередніх темах, в Україні рівень мінімальної заробітної плати нижчий від прожиткового рівня. На сьогоднішній день мінімальна зарплата становить 185 грн., тоді як прожитковий мінімум дорівнює 360 грн.

У сфері регулювання заробітної плати держава прагне досягти таких цілей: 1) забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання; 2) утримувати певну рівновагу в оплаті праці різних груп населення; 3) привести заробітну плату у відповідність з її продуктивністю; 4) підвищувати рівень реальної заробітної плати.

Виплата мінімальної заробітної плати є обов'язковою для роботодавця. Теоретично це — суспільно необхідна ціна робочої сили.

Законодавчо мінімальну заробітну плату почали встановлювати ще з 30-х pp. XX ст. Спершу відповідний закон було ухвалено у США (1938 p.), а в повоєнні роки — і в інших ринкових країнах.

У підґрунті підрахунку мінімальної заробітної плати лежить вартість так званого споживчого кошика, до якого входить мінімальний набір споживчих товарів і послуг, потрібних для задоволення фізіологічних та соціальних потреб некваліфікованого робітника та його сім'ї. Обсяг споживчого кошика в різних країнах неоднаковий. Так, у США він містить оплату найманого житла, купівлю один раз у п'ять років уживаного автомобіля, вартість близько 20 видів м'ясопродуктів та ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих ринкових країнах становить від 40 % до 50 % величини середньої заробітної плати. Сьогодні її величина, зокрема, в США, становить 5,15 дол. за годину.

У результаті того, що в Україні мінімальний розмір заробітної плати значно нижчий за прожитковий рівень, переважна частина населення опинилась за межею бідності. Так, за підрахунками за період 1996—1999 рр. 50 % населення було віднесено до бідних; 10 % — до зони ризику збідніти; 30 % — до тих, що мають середні доходи, а решта 10 % — до заможних .

Низький рівень оплати праці справляє вкрай негативний вплив на економічний розвиток; він не дає можливості нормального відтворення робочої сили. В Україні відбувся різкий розрив між вартістю робочої сили і оплатою праці, що спричинює відтворення робочої сили на звуженій основі. Формами прояву цього явища є скорочення середньої тривалості життя населення, погіршання здоров'я нації, зниження освітнього і кваліфікаційного рівня працівників і зростання армії безробітних. Природно, невисока заробітна плата скорочує сукупний попит і заважає зростанню виробництва. Будь-яка економія на заробітній платі є несприятливою для економічного розвитку, оскільки обмежує можливості людського фактора виробництва.

Політика зайнятості. Відмітна риса ринкової системи — неповна зайнятість населення, інакше кажучи, їй властиве перманентне безробіття. Тому уряди ринкових країн приділяють особливу увагу політиці забезпечення повної зайнятості, а точніше — утриманню її оптимального рівня. Певна кількість безробітних, або резервної армії праці, є необхідною умовою розширеного відтворення.

За умов ринкової економіки політика повної зайнятості включає систему заходів державного регулювання ринку праці, забезпечення на ньому оптимального співвідношення попиту і пропонування для підвищення ефективності функціонування економіки. У повоєнні роки політика зайнятості в західних країнах ураховувала взаємозалежність рівня зайнятості та заробітної плати, яка складалась у короткостроковому періоді. Вона виходила з того, що зменшення зайнятості, а звідси — збільшення безробіття, викликає зниження заробітної плати і розхитує соціальну стабільність. Тому під час економічних спадів і криз високий рівень заробітної плати підтримується штучно, що в дальшому провокує інфляцію. Нерідко вона нівелює номінальне збільшення оплати праці. Урядам постійно доводиться маневрувати між рівнем зайнятості та рівнем цін. Між тим економічне зростання, яке довгий час спостерігалось у повоєнний період, забезпечувало в Західній Європі майже повну зайнятість, однак тепер ситуація змінилась. Кількість безробітних там значно зросла, що пов'язано також з антиінфляційною політикою.

Забезпечення повної зайнятості обумовлюється теоретичним розумінням причин безробіття. Дж. Кейнс і його послідовники ці причини пояснюють відставанням платоспроможного попиту населення від пропонування споживчих товарів, оскільки зі збільшенням доходів зростає гранична схильність до заощадження. Зрештою, і підприємці недостатньою мірою інвестують виробництво, а отже, не підвищують попит на додаткову робочу силу. К. Маркс визначив це явище як пере нагромадження грошового капіталу, котре викликане невідповідністю споживчої і продуктивної сили суспільства, яка є формою вияву внутрішніх суперечностей нагромадження капіталу.

Беручи до уваги всі причини безробіття, сучасна політика повної зайнятості націлена на підвищення сукупного попиту населення. Вона рекомендує не боятись помірної інфляції, знижувати податки під час кризових явищ, підвищувати обсяг соціальних виплат на певних фазах економічного циклу, посилювати додатковий попит на робочу силу, стимулюючи інвестиції способом зниження податку на прибуток, здешевлювати кредити, збільшувати обсяг державних замовлень приватному капіталу та ін.

Структурне безробіття пропонується усувати за допомогою диференціації рівня заробітної плати залежно від дефіцитності професій, створення гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів. Сьогодні конче треба забезпечувати робочу силу більш повною й оперативною інформацією про наявні вакансії, удосконалювати навчання та перекваліфікацію безробітних через поліпшення діяльності бірж праці. Державна політика прагне також підвищувати мобільність робочої сили, оплачуючи транспортні витрати, надаючи субсидії сім'ям, які переїжджають до нового місця роботи. Також увага приділяється будівництву підприємств у регіонах з підвищеним рівнем безробіття. Зважаючи на підвищений відсоток безробіття серед молоді, соціальна держава запроваджує програми виплати певних коштів фірмам, які зараховують у свій штат випускників середніх шкіл. Поширення набули нові форми організації роботи, які створюють умови для праці вдома, зайнятості неповний робочий день, стимулювання малого бізнесу і т. ін.

Незважаючи на те що проблема безробіття дуже складна, сучасна соціальна політика розвинутих країн у цілому успішно розв'язує її, створюючи умови для забезпечення населення робочими місцями. Соціально орієнтована економіка не залишає безробітних наодинці зі своїми життєвими проблемами, а захищає їх. Соціальний захист безробітних здійснюється у формі страхування від безробіття, для чого створюються спеціальні страхові фонди. Розмір виплат залежить від таких факторів: тривалості безробітного стану; трудового стажу; терміну надання допомоги; величини періоду зайнятості. Обсяг виплат з безробіття скрізь різний. Так, у Швеції він становить 90—45 % від попереднього заробітку, проте мінімальний розмір допомоги отримує незначна кількість осіб. Строк виплат коливається від 300 днів для осіб, яким менше від 55 років, до 450 днів для більш старших людей. У США виплати з безробіття дорівнюють 50 % заробітку протягом 26—34 тижнів; у Німеччині — 68 % заробітку протягом року, а потім 58 % без обмеження часу.

Перекваліфікація та програми працевлаштування. Багато важать у соціальному захисті населення програми працевлаштування та перекваліфікації. У багатьох розвинутих ринкових країнах функціонують системи освіти, які полегшують працевлаштування. У Швеції освітніми програмами охоплено до 5 % робочої сили. Активна політика щодо якісної підготовки і перепідготовки працівників пояснює найвищий рівень зайнятості в цій країні. Там людина, яка проходить підготовку на освітній програмі, не реєструється як безробітна. А в довгостроковому плані підвищення рівня освіти і кваліфікації дає перспективи працевлаштування в майбутньому.

Останніми десятиліттями в західних країнах набули поширення програми так званої субсидійованої, або заохочувальної, підготовки. Вони полягають у тому, що в разі наймання деяких категорій робочої сили (першою чергою молоді і хронічно безробітних), держава певною мірою компенсує фірмам витрати на підготовку й оплату праці. Так, у Франції в разі наймання випускника середньої школи фірмам компенсують вартість їхньої виробничої підготовки від ЗО % до 100 % мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Нідерландах, якщо фірма наймає безробітного випускника середньої школи, їй виплачується 60 ф. ст. на тиждень для покриття витрат на його навчання. Подібні програми є й у інших розвинутих країнах .

Отже, соціальна держава бере активну участь у регулюванні ринку праці. При цьому в політиці регулювання ринку праці існують відмінності між західноєвропейськими країнами та США і Японією. Уважають, що в Європі давно ухвалені закони та правила є надмірно жорсткими і їх потрібно лібералізувати. У США ж і в Японії, навпаки, слід зміцнювати й утримувати систему захисту працівників від необґрунтованих звільнень.

За сучасних умов політика у сфері зайнятості все тісніше переплітається з політикою в галузі загальної та професійної освіти. Перед значною частиною персоналу фірм сьогодні стоїть дилема: або бути заміненими більш молодими й освіченішими працівниками, або підвищувати свою кваліфікацію за допомогою безперервного навчання. Безумовно, друга альтернатива — більш перспективна і вигідна.

Політика держави на ринку праці в перехідній економіці України. Ринок праці, що народився в Україні, та проблеми зайнятості мають тенденції та проблеми спільні з розвинутими ринковими країнами. Проте існує і власна специфіка, зокрема нестача спеціалістів у сфері керування зайнятістю за ринкових умов. На багатьох підприємствах і в організаціях не вистачає спеціалістів у галузі контролю, звітності, планування та організації, бо в країні бракує єдиної державної політики з підготовки спеціалістів такого рівня. Економіці потрібні не просто працівники з вищою освітою, але такі фахівці, які б безупинно підвищували свій професійний рівень.

Політика робочої сили має приділяти більше уваги програмам створення робочих місць з чітко вираженою антикризовою спрямованістю. Для цього підприємства мусять проводити політику "наступальної" конкурентоспроможності, котра потребує високої якості товарів та послуг, що своєю чергою обумовлено високим рівнем освіти і кваліфікації робочої сили. Отже, ми бачимо, наскільки сьогодні необхідні наполегливі зусилля щодо підвищення кваліфікації робочої сили.

Соціальний захист у галузі зайнятості потребує створення додаткових робочих місць. Прикладом знову ж таки може служити розв'язання цієї проблеми у США. У 70—80-х роках XX ст. тут було створено 31 млн. робочих місць, тоді як у взятих разом Великобританії, Італії, Німеччині та Франції за більшої сукупної чисельності населення загальна кількість робочих місць майже не змінилась.

Перехід до ринку в Україні супроводжується закриттям багатьох промислових підприємств, особливо у сфері ВПК. Значна частина звільнених працівників могла б знайти роботу у сфері послуг, адже ця галузь швидко розвивається і на створення в ній одного робочого місця потрібно у 2—3 рази менше коштів.

Велику користь у сфері зайнятості дає малий бізнес. Тільки за його рахунок у США було створено понад половину робочих місць. Однак малий бізнес належить до ризикового підприємництва. Так, у США щороку зазнає банкрутства близько 10 % малих підприємств. В Японії, де держава активніше підтримує малий бізнес, кількість банкрутств не перевищує 1 %. Перед українським урядом також стоїть завдання розробити комплексну програму розвитку цієї сфери діяльності.

Слід зазначити, що в Україні напруження на ринку праці виникло не відразу після проголошення ринкового курсу. Спершу ситуація в цій сфері була не настільки гострою, щоб привертати до себе підвищену увагу. Але починаючи з 1995 р. з'явилась чітко виражена тенденція до скорочення нових робочих місць. За дванадцять років реформи ми встигли переконатися, що розв'язання цієї проблеми дуже складне. Досвід Німеччини показує, що навіть такий захід, як цілеспрямоване скерування великих коштів на створення нових робочих місць не дає відчутних результатів і є в цілому неефективним. Основним засобом боротьби з безробіттям є створення умов для економічного зростання. У політиці зайнятості Уряд України повинен перенести пріоритети із соціального захисту та збереження робочих місць на продуктивну зайнятість. За найімовірнішим варіантом економічного розвитку України на найближчі роки передбачається, що рівень зайнятості 2005 року становитиме 63,95 % проти 62,54 % 2000 року, а рівень реального безробіття відповідно 11,35 % і 11,64 % .

Досвід CUJA і Європейського Союзу за останні десятиліття свідчить, що інтелектуальний капітал та інвестиції у сферу науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт стають не менш, а більш важливим чинником економічного розвитку, ніж капітал і праця. Тому державна політика зайнятості має усвідомлювати, що інвестиції в науково-дослідні та конструкторські роботи мають високу віддачу і їх ефективність зростає, якщо в цих витратах бере участь і держава, а не тільки приватний капітал.

Отже, підіб'ємо підсумки: Україна нарешті має створити нову модель зайнятості, спрямовану на формування розвинутого та соціального ринку праці, а основними напрямками державної політики зайнятості мають бути такі:

о високий рівень зайнятості треба створювати не за рахунок штучних бар'єрів, які перешкоджають звільненню працівників і підвищенню економічної активності, а організовуючи нові робочі місця;

  • • зближення оплати праці і необхідних витрат на відтворення робочої сили на базі ділових стимулювальних механізмів розподілу додаткової вартості;
  • • суттєве розширення сектору соціальної економіки, до якого входять некомерційні підприємства та організації, що виробляють товари та послуги без орієнтації на збільшення прибутку;
  • • заохочення розвитку гнучких форм зайнятості (добровільна часткова зайнятість, вторинна зайнятість і т. ін.);
  • • створення громадських робіт з оплатою праці, яка забезпечує відтворення робочої сили;
  • • створення умов для розвитку малого бізнесу та само зайнятості (спрощена реєстрація, безвідсоткові кредити, правове та консультативне забезпечення, скорочення податкового тиску тощо).
 
<<   ЗМІСТ   >>