Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Загострення суперечностей у міждержавних відносинах напередодні війни

Минуло понад шість десятиліть відтоді, як розпочалася Друга світова війна, проте не втрачає політичної гостроти і звичайної людської гіркоти питання: чи було неминучим те, що трапилося, що принесло горе і страждання сотням мільйонів людей, забрало десятки мільйонів людських життів? Чи була можливість запобігти небаченій в історії трагедії, приборкати демона війни?

З кожним десятиліттям, що віддаляє нас віл драматичних 30-х років, все більше відкривається завіса таємниці, в якій зароджувалась війна. І все вагомішими стають аргументи, які переконують у тому, що війна не була фатальною неминучістю. Принаймні, для її запобігання було зроблено далеко не все необхідне. Причому, якщо радянська історіографія попередніх десятиліть звинувачувала в цьому лише Захід, то сьогодні цілком очевидні також трагічні помилки, а то й злочинні дії радянського керівництва, які підштовхували агресора до війни.

30-ті роки пройшли під знаком загострення міжімперіалістинних суперечностей. Доживала свої дні Версальсько-Вашингтонська система як інструмент регулювання міжнародних відносин у післявоєнний період. її доля була зумовлена тим, що з самого початку вона базувалася на принципах імперіалістичного розподілу і перерозподілу світу, на ігноруванні інтересів Радянського Союзу. В міждержавній політиці останній фігурував переважно як об'єкт тих чи інших інтересів країн Заходу.

Держави, які мали бути гарантами післявоєнного світовлаштування, поступово самоусувалися від своїх обов'язків. Ще в 1929 р. згідно з "планом Юнга94, прийнятим за ініціативою США, Німеччина звільнялася від фінансово-економічного контролю, що відкривало для неї можливості для поступової мілітаризації економіки. Учасники названого "плану" (12 європейських країн і США) зобов'язалися діяти на основі Локарнського договору 1925 р., який, як уже зазначалося, колективно гарантував незмінність західних кордонів Німеччини, залишаючи відкритим питання про її східні кордони.

Гострим залишалося репараційне питання. Щоб виплачувати репарації, Німеччина мала нарощувати свій експорт, отже, стати на шлях економічної експансії, зіштовхуючись на світових ринках з державами-переможницями.

Посилювалася боротьба за перерозподіл сфер "впливу" і на Далекому Сході. Прагнучи потіснити тут своїх конкурентів, Японія приступила до реалізації загарбницької програми в Китаї, розпочавши у вересні 1931 р. окупацію його північно-східних районів. І хоч японська агресія безпосередньо зачіпала інтереси інших держав, передусім США, вони не чинили їй належної протидії. Об'єктивно це пояснювалося зацікавленістю американських політиків у зіткненні японського мілітаризму з демократичними силами Китаю, інших країн цього регіону, а в перспективі й з СРСР, що мало привести до послаблення Японії як основного конкурента США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Тому всі демарші американської дипломатії зводилися, головним чином, до того, щоб змусити Японію максимально "поважати" американські інтереси в Китаї.

Граючи на суперечностях великих держав, Німеччина почала неприховану підготовку до здійснення своїх експансіоністських планів.

Всупереч обмеженням Версальського договору вона відновила військове виробництво, запровадила військову повинність, ввела свої війська в демілітаризовану Рейнську область. Не домігшися своїх інтересів на Женевській конференції з роззброєння, німецька делегація восени 1933 р. демонстративно залишила її, фактично заблокувавши подальшу роботу конференції.

Не змогла протистояти наростанню конфронтаційних тенденцій у міждержавних відносинах І Ліга Націй. її спроби припинити японську агресію в Китаї закінчилися тим, що Японія вийшла з цієї організації (березень 1933 р.). Через півроку те ж зробила і Німеччина. За цих складних умов членство в Лізі Націй було запропоновано Радянському Союзу, який вступив у названу організацію восени 1934 р. При цьому було заявлено, що СРСР і надалі "буде проводити свою самостійну політику".

Тим часом масштаби агресії у світі стрімко наростали. В 1935 р. Італія захопила Абіссінію (Ефіопію). Остання не знайшла ніякої підтримки з боку західних країн, які політикою "невтручання" фактично розв'язали руки Італії в її експансіоністських устремліннях. Пропозицію СРСР вжити щодо агресора економічних санкцій не підтримали інші члени Ліги Націй.

Аналогічна ситуація повторилася через рік, коли Німеччина й Італія виступили на боці фашистських заколотників в Іспанії проти республіканських сил, об'єднаних у Народний фронт. Допомогу останньому надавали інтернаціоналісти-добровольці багатьох країн, у тому числі і Радянського Союзу (СРСР фактично направляв в Іспанію кадрових військових), проте республіканці зазнали поразки.

Спільні дії в Іспанії зблизили фашистські режими Німеччини й Італії, які восени 1936 р. уклали між собою воєнно-політичний договір, "вісь Берлін - Рим". Пізніше до них приєдналась Японія. "Вісь Берлін - Рим - Токіо" означала, що локальні вогнища агресії почали зливатися в загальне вогнище нової світової війни.

Намагання згладити реальні міжімперіалістичні суперечності шляхом змови за рахунок інтересів інших (третіх) країн зі всією очевидністю виявилися в Європі. Великобританія, Франція, США давали зрозуміти Гітлеру, що при врахуванні їх інтересів з боку Німеччини вони не будуть перешкоджати поширенню німецького впливу в Австрії, Чехословаччині, Польщі. У рамках такої угодовської політики відбулися німецький аншлюс Австрії (1938 р.), загарбання Чехословаччини (спочатку на основі Мюнхенської угоди в 1938 р. її Судетської області, а в березні 1939 р. - Чехії і Моравії). В ультимативній формі Німеччина поставила вимогу передати їй литовський порт Клайпеду і польський - Гданськ.

У контексті цих подій зазнали агресії й українські землі.

Йдеться про Карпатську Україну. У зв'язку з Мюнхенською угодою розгорілися політичні баталії за "чехословацьку спадщину" - Карпатську Україну. Українська політична еміграція виступала за її повне самовизначення і власну державність. Меморандум відповідного змісту було вручено "мюнхенській четвірці". Претендували на Закарпаття й інші держави, зокрема Угорщина і Польща. Проте фактичним господарем його стала фашистська Німеччина. Спочатку під ЇЇ диктовку було проголошено автономію Закарпаття у складі Словаччини. Дещо пізніше більшу частину карпатоукраїнських земель Німеччина передала своєму союзнику Угорщині.

Карпатську Україну Гітлер використовував для шантажування СРСР і Польщі, видаючи її за прообраз Великої України, куди мали увійти УРСР і західноукраїнські землі, що були під владою Польщі. Визначившись у подальших планах, Гітлер з метою "підіграти" Сталіну вирішив повністю передати Карпатську Україну Угорщині, розв'язавши в такий спосіб проблему, яку Сталін на XVIII з'їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) іронічно сформулював так: "Комашка, що хоче прилучити до себе слона". У ніч на 15 березня 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України, проте в ту ж ніч відбулася і її повна окупація Угорщиною.

Протистояти сповзанню до нової світової війни реально могла лише система колективної безпеки.

Радянський Союз раніше за інших у конкретній формі висловився за її створення (грудень 1933 р.). У рамках цієї політики в 1935 р. було підписано договори про взаємну допомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною, вживалися заходи щодо нормалізації відносин з Польщею, іншими державами. В основі такої політики лежала реальна загроза Радянському Союзу, а не суб'єктивне сприйняття її політичним керівництвом країни.

Інша річ, що політика сталінського керівництва і в цій конкретній ситуації була непослідовною, суперечливою, а багато в чому і деструктивною. Заклики радянської дипломати до роззброєння, зусилля, спрямовані на створення системи колективної безпеки, перемежовувалися з діями, що випливали з доктрини неминучості світової революції, із закликами виховувати непримиримість до всього, що не вписувалося в поняття соціалістичних цінностей. Дотримуючись більшовицької тактики використовувати будь-які суперечності у ворожому таборі, Сталін вважав можливими в принципі всі засоби, крім тих, що не досягають мети.

Нагнітання в цьому плані "образу агресора" об'єктивно було небезпідставним, проте це не був найбільш надійний метод досягти розумного компромісу, дістати союзника. До того ж залежно від політичної кон'юнктури сьогоднішні союзники завтра могли стати ворогами, і навпаки, щодо цього практика 30-х років дає немало прикладів. Та й внутріполітичні процеси, що відбувалися в СРСР, не сприяли збільшенню кредиту довіри до нього з боку провідних країн Заходу.

Не сприймалась ними і радянська концепція мирного співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом. У ній Захід бачив вимушений для СРСР крок, на який останній ішов, розраховуючи, що в кінцевому підсумку соціалізм неминуче переможе капіталізм.

Проте цілком очевидним був й інший факт: у політичних розрахунках західних країн постійно спостерігалося намагання каналізувати гітлерівську агресію на Схід, розв'язавши в такий спосіб свої міжімперіалістичні суперечності. Переконливим свідченням тому стала Мюнхенська змова керівників урядів Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, а також події, що за нею настали.

У складній воєнно-політичній ситуації, що склалася на весну 1939 р., у Радянського Союзу було три найбільш очевидні альтернативи: досягти погодження з Великобританією і Францією щодо створення системи колективної безпеки в Європі; залишитися в дипломатично невизначеному стані, фактично один-на-один з агресором як на Заході, так і на Сході; укласти договір з Німеччиною, імпульси до якого почали надходити з німецької сторони. Найсприятливішим був перший варіант, і політичне керівництво СРСР вживало заходів щодо його реалізації. У березні 1939 р. Великобританія і Франція погодилися на переговори з Радянським Союзом. Щоправда, майже чотиримісячні переговори не дали позитивних результатів. Винними в цьому були обидві сторони. Радянському керівництву не вистачило витримки, політичної гнучкості, поступливості. Його партнерам по переговорах - серйозності намірів, далекоглядності щодо справжніх планів Німеччини. В їх підходах переважала ставка на "умиротворення" агресора, тому переговори в Москві розглядалися ними передусім як засіб тиску на Гітлера.

Після війни У Черчілль писав, що Захід утратив шанс запобігти війні, який давала ідея колективної безпеки в Європі. Союз Франції, Англії і Росії, на його думку, викликав би в серці Німеччини глибоку тривогу, і ніхто не зможе довести, що війна тоді не могла б бути попередженою.

До цього варто додати й те, що на початок 1939 р. країни Заходу за чисельністю населення в 3 рази перевищували блок агресорів, виробляли у 2 рази більше за нього сталі, в 14 разів - автомобілів, у 50 разів - рідкого палива тощо. Значною була і їх перевага в чисельності збройних сил всіх родів. До того ж, якби було досягнуто погодженості, названу перевагу значно підсилив би великий воєнно-економічний потенціал Радянського Союзу.

Схоже на те, що німецьке керівництво краще зрозуміло ситуацію, що складалась у світі, і намагалося, природно, не допустити англо-франко-радянського зближення. І коли переговори Німеччини з Великобританією і Францією зайшли в глухий кут, вона переорієнтувалась на СРСР.

Радянсько-німецькі переговори, що почалися в серпні 1939 р., проходили в стані обопільного цейтноту і завершилися прийняттям неоднозначних за оцінками і наслідками документів.

Укладений у ході переговорів договір сам по собі не суперечив нормам міжнародного права. На його підписання радянське керівництво йшло з метою не допустити безпосередньої воєнної загрози, що насувалась на СРСР. Проте воно приховало той факт, що одночасно з договором про ненапад було підписано "таємний додатковий протокол", який визначав "сфери інтересів" Німеччини і СРСР. Названий протокол, як і інші, пізніше підписані секретні документи, суперечили міжнародному праву, практиці договірних відносин, були прямим посяганням на суверенітет третіх держав. До того ж переговори щодо секретних протоколів велись особисто Сталіним і Молотовим таємно не тільки від радянської громадськості, а й від партійного і державного керівництва, а самі протоколи було виключено з процедури ратифікації.

У кінцевому підсумку основної мети радянсько-німецького зближення - запобігти воєнному нападові на СРСР не було досягнуто, проте ще більше загострилася суперечливість міжнародних відносин. Суттєво зміщувалися акценти в оцінці реальної ситуації, що складалася в Європі й у світі загалом. Розвінчання англо-французьких політиків як "головних паліїв" війни в радянських засобах масової інформації і в дипломатичних акціях сусідило з фактичним обіленням фашизму, що дезорієнтувало антифашистські сили у всьому світі, включно до компартій. Практично перекреслювалися оцінки Комінтерну, попередні установки радянського керівництва, в яких давалось визначення фашизму як найбільш агресивної імперіалістичної сили. Такі різкі зміни в ідеологічних установках вносили сум'яття у свідомість і поведінку як радянських людей, так і тих, хто висловлював їм свої симпатії за рубежем.

Необхідно зважати на те, що свої європейські проблеми Радянський Союз вирішував з врахуванням тієї воєнно-політичної ситуації, що складалася на Далекому Сході. Маються на увазі не тільки японсько-радянські воєнні конфлікти (Хасан, Халхін-Гол тощо), а й деякі кроки західної дипломатії в цьому регіоні, які мали явну антирадянську спрямованість. Йдеться, зокрема, про англо-японський "Мюнхен" - договір Аріата - Крейга (липень 1939 р.), яким британські правлячі кола офіційно визнавали "законність" японської агресії проти Китаю. У контексті цього договору проглядали наміри заохотити Японію до агресії проти Радянського Союзу.

Події кінця 30-х років повчальні для всього людства. Головний їх урок полягає в тому, що коли світові загрожує воєнний апокаліпсис, від політичних діячів вимагаються державна мудрість, воля і рішучість піднятися над вузькоегоїстичними інтересами, класовими вигодами чи національними амбіціями заради загальнолюдських пріоритетів, і головного з них - збереження життя шляхом відвернення воєнної катастрофи.

Таким чином, події, що їх вмістили в собі два десятиліття міжвоєнного періоду світової історії, засвідчують перманентну політичну І соціально-економічну нестабільність. Сподівання творців Версальсько-Вашингтонської системи щодо нового світовлаштування на засадах демократії і міжнародного права виявилися ілюзорними. Інші фактори стали визначальними у світовій історії міжвоєнного періоду:

  • o посилення американського впливу в Європі. США хоча ще формально і не претендували на лідерство в післявоєнному світі, проте володіли необхідними для цього економічними і політичними важелями. Відтак реальне зростання американського впливу в Старому світі робило свою справу: Європа поступово переставала бути єдиним господарем своєї долі;
  • o дестабілізуючим фактором у світовій історії міжвоєнного періоду було несприйняття Заходом самого факту існування Радянського Союзу з його непередбачуваною поведінкою. За таких умов політики країн західної демократії нерідко приймали алогічні рішення, наслідки яких були потенційно небезпечні не тільки для них самих, а й для справи миру в цілому;
  • o найдинамічнішим наслідком суспільно-політичних трансформацій міжвоєнного періоду став антидемократичний, антиліберальний, антикомуністичний, антисемітський і відверто реваншистський монстр фашизму. На його виклик Європа, миролюбні сили не змогли дати належної і своєчасної відповіді.

Три основні політичні системи були визначальними в передвоєнному світі: буржуазно-демократична, комуністична {радянсько-соціалістична) і фашистсько-мілітаристська. Взаємодія чи, навпаки, неузгодженість дій між першими двома могли або забезпечити мир на планеті, або розв'язати руки мілітаристським силам у здійсненні їх агресивних планів. На жаль, розумного компромісу між політиками країн Заходу і Радянського Союзу не було досягнуто, у результаті чого світ опинився на порозі найстрашнішої в історії людства війни.

 
<<   ЗМІСТ   >>