Повна версія

Головна arrow Право arrow Вступ до права Європейського Союзу

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Політичні засади Європейського Союзу

Преамбула Договору про Європейський Союз

Єдиною політичною метою, зазначеною в початковому Договорі, стало запровадження вже згаданого раніше "більш тісного союзу". Це відособлене твердження було доповнене преамбулою ДЄС, яка встановлює широке коло політичних засад нового Співтовариства. І хоча положення преамбули не мають обов'язкового характеру і не забезпечуються засобами примусу, в тих, що містяться в ДЄС, передбачається чітка ідея щодо загального напряму політичного розвитку ЄС.

У першу чергу держави-члени підтверджують свою "відданість принципам свободи, демократії та поваги прав людини та її основних свобод, а також принципу верховенства права". Зобов'язання захищати права людини є визнанням того факту, що інституції ЄС, зокрема Суд Європейських Співтовариств (СЄС), уже почали визначати перелік проблем, з якими вони повинні мати справу в царині захисту прав людини. До цього ми ще повернемось у розділі про загальні принципи права (див. с. 104).

Бажання "поглибити солідарність між народами, поважаючи при цьому їхню історію, культуру та традиції", є новим і соціально усвідомленим зобов'язанням, а не філософським узагальненням, що не стосується початкового договору. Воно знаходить практичне втілення у політиці соціального згуртування (див. с. 288).

Преамбула також містить зобов'язання посилити "демократичне й ефективне функціонування інституцій з метою надання їм можливості краще виконувати покладені на них завдання в межах єдиних інституційних рамок". Зрозуміло, що цей намір визначав рішення подолати "дефіцит демократії" всередині ЄС, а саме гарантувати, щоб інституції представляли населення держав-членів і щоб інституціям, які найтісніше наближаються до цих ідеалів, було надано якомога більше повноважень у прийнятті рішень. Розширення повноважень Європейського Парламенту відповідно до ДЄС (див. с. 62) є чітким вираженням цієї тенденції.

Зобов'язання щодо запровадження "спільного громадянства для громадян їхніх країн" підтверджує поступову зміну в сприйнятті Співтовариства громадянами держав-членів. Відповідно до попередніх заходів вони вважали себе громадянами своїх країн, які одержують переваги від міжурядової домовленості держав-членів, у якій останні погодилися лише об'єднати свій суверенітет. Під впливом таких подій, як впровадження прямих виборів до Європейського Парламенту в 1979 p., запровадження європейського паспорта наприкінці 1980-х років, посилення акценту СЄС на забезпеченні прав людини в діяльності Співтовариства, поняття європейського громадянства поступово набуло форми і було підтверджено ДЄС.

Ст. 3d, яку було включено до ДЄС, пояснює, що поняття субсидіарності включає в себе обов'язок Співтовариства діяти "лише настільки, наскільки поставлене завдання не може бути повною мірою розв'язане окремими державами-членами, і тому, зважаючи на його масштаби та результати, буде краще виконано Співтовариством". Однак до Амстердамського договору не було зроблено ніяких спроб сформулювати детальні критерії застосування цього принципу. Повніше це буде пояснено далі (див. с. 127).

Федералізм

Показовим є факт, що цей, можливо, найбільш суперечливий термін, пов'язаний зі Співтовариством, не згадується в жодному з його основоположних чи вторинних документів, навіть у їх преамбулі. Проте поняття федералізму) яке зустрічається в альтернативних посиланнях як "слово на літеру Ф" або політична мета, ім'я якої не наважуються вимовляти, завжди було в центрі уваги всіх дебатів щодо політичного напряму, який обирає Співтовариство.

Спочатку слід зазначити, що поняття федералізму є майже так само невизначеним, як і субсидіарність. У деяких країнах (наприклад, Бельгії й Італії) федералізм був політичним бойовим кличем тих, хто планував поділити централізовану державу на частини. В інших, таких як Німеччина, цей термін означав об'єднання колишніх незалежних держав у державну структуру, яка, хоч і не є цілковито централізованою, все ж перебирає на себе (на центральні органи влади) найважливіші повноваження у прийнятті рішень. Саме в останньому тлумаченні федералізм має тенденцію до використання в контексті Співтовариства.

Як концепція федералізм завжди протиставляється поняттю функціоналізм і порівнюється з ним. Федералізм намагається досягти повної інтеграції колишніх незалежних об'єднань у якомога більшій кількості галузей настільки, наскільки це є можливим, але здебільшого в економічній сфері. З іншого боку, функціоналізм також намагається досягти такої інтеграції, але обмежує це намагання певними секторами економіки, переважно тими, які найкращим чином придатні до інтеграції під керівництвом наднаціонального органу влади. Найкращим прикладом європейського функціоналізму на практиці став Договір про заснування

Європейського об'єднання вугілля та сталі, який віддав два ключових промислових продукти в управління спільних законодавчих, виконавчих і судових інституцій. Питання, чи робилися колись серйозні спроби реалізації федералізму, ? темою дискусій, які тривають і досі. Можна було б стверджувати, що Римський договір був федералістським у широкому розумінні, проте деякі ключові сфери (наприклад, пряме оподаткування) не враховувалися в його положеннях. З іншого боку, є привід стверджувати, що, хоча первісний Римський договір не був федералістським, таким його зробив ДЄС, бо його кінцева мета — створення економічного і валютного союзу.

Європейське політичне співробітництво

Хоча імпульси до посилення європейської інтеграції завжди диктувалися економічними міркуваннями, перспективи досягнення співробітництва з політичних питань, зокрема у сфері зовнішньої та оборонної політики, постійно непокоять політиків Співтовариства. Той факт, що основоположні угоди не встановлюють співробітництва у цій сфері, не свідчить, що для таких намагань є перешкоди, оскільки більшість ініціатив тут мали місце поза рамками цих угод.

Попередні спроби досягти співробітництва в політиці мали форму Плану Фуше (1961 р.) і Гаазького саміту 1969 р., на який були запрошені міністри закордонних справ держав-членів для того, щоб сформулювати пропозиції щодо політичного співробітництва. Одна з таких пропозицій полягала в тому, щоб міністри закордонних справ зустрічалися кожні шість місяців для обговорення питань зовнішньої політики. Це підготувало фунт для заснування в 1974 р. Європейської Ради, яка об'єднала Європейське політичне співробітництво (ЄПС) у загальну структуру політики Співтовариства. Іншою значною віхою стала Лондонська доповідь (London Report), яка надала більш структурованого й офіційного вигляду процедурам ЄПС, що лосі мали дещо вільний і неформальний характер. В Єдиному європейському акті визначається, що ЄПС у правовому аспекті ґрунтується на основоположних договорах. Окрім того, для забезпечення підготовки діяльності в галузі ЄПС було створено секретаріат, який знаходиться в Брюсселі. І, врешті-решт, ст. "J" ДЄС проголошує принцип спільної зовнішньої політики та політики безпеки. У цій статті приділяється особлива увага Європейському політичному співробітництву.

"Третій стовп" ЄС — співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ — також служить меті Європейського політичного співробітництва. Розділ VI ДЄС вимагає від держав-членів розглядати як категорію спільного інтересу політику надання притулку, імміграційну політику, боротьбу з наркобізнесом і злочинністю й судове співробітництво з цивільних та кримінальних питань. Така діяльність зобов'язує не тільки удосконалювати координацію зусиль, а й сприяти установленню політичного консенсусу в цих галузях.

 
<<   ЗМІСТ   >>