Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Технологія і техніка шкільного уроку

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Техніка формування мовленнєвої культури вчителя

Усе, що людина бачить перед собою, що потрапляє в людську свідомість, набуває форми слова. Мова як система знаків фіксує знання про світ, що оточує людину. Вона виступає важливим чинником усвідомлення власного "Я" людини, дає їй змогу виразити своє ставлення до навколишнього світу, до самої себе. Мова виражає психологічне єство особистості, є основним засобом спілкування, виконує комунікативну функцію. Педагогічна діяльність ґрунтується передусім на засадах спілкування. Поза цим процесом важко уявити діяльність учителя-вихователя. За допомогою слова учитель, як і кожна людина, виражає, утверджує себе й одночасно впливає на інших. Слово педагога — це основний інструмент, знаряддя його діяльності. Людина, яка майстерно володіє словом, здатна досягти великих успіхів у своїй діяльності. Слово має таку силу, що може і ранити, і вбити людину, вилікувати і врятувати її. Народна мудрість говорить: "Шабля ранить тіло, а слово — душу", "Людське слово гостріше за стрілу", "Живе слово дорожче за мертву букву", "Кулею попадеш в одного, а словом влучиш — у тисячу", "Вітер гори руйнує, слово народи піднімає", "Мова — знамено, дружини водить".

У сиву давнину люди приділяли неабияку увагу мистецтву слова. У Давній Греції в систему Олімпійських ігор поряд з легкою атлетикою, метанням списа, боротьбою та іншими видами змагань включали такий вид людської діяльності, як ораторське мистецтво, виконання поетами своїх творів перед широкою аудиторією. В ті часи з'явились слова "оратор", "ораторське мистецтво". Вдумаймось: лише писана історія ораторського мистецтва нараховує понад дві з половиною тисячі років.

Еллінська школа в Греції започаткувала в V—III ст. до н. е. вражаючий спалах розквіту ораторського мистецтва. Воно стало найважливішим чинником громадського життя, засобом всенародного визнання, шляхом до успіху й багатства. Цьому мистецтву прагнули вчитися. Знаменитих ораторів винагороджували почестями, вшановували як національних героїв, зараховували до національної еліти. Пригадаймо лише окремі імена майстрів ораторського мистецтва: Перикл, Лісій, Гермагор, Арістотель, Со-крат, Лікург, Демосфен та багато інших.

Дещо пізніше на основі грецького досвіду пережило свій "золотий вік" ораторське мистецтво в Давньому Римі. Це була римська школа, яку прославили Катон, брати Гракхи — Тіберій і Гай, Антоній, Крас, Цезар, Гортензій, Квінтіліан, а пізніше — Марк Туллій Цицерон.

Треба мати на увазі, що в еллінів і в римлян були попередники, в яких вони вчилися. Були й учні, які наслідували своїх учителів. У XIX—XX ст. інтерес до ораторського мистецтва не пішов у небуття. Красиве говоріння перед широким загалом людей — це, здається, єдиний вид мистецтва, який не знає стилю "ретро". У цивілізованих країнах інтерес до мистецтва слова не згасав: його опановували педагоги, політики, актори, священнослужителі, воєначальники, юристи та ін. Створювалися й діяли спеціальні школи ораторського мистецтва. У навчальних закладах системи професійної підготовки фахівців певного напряму у навчальні плани включали дисципліни, спрямовані на оволодіння мистецтвом говорити.

На початку XX ст. (в листопаді 1918 р.) в Радянському Союзі з ініціативи Наркома культури A.B. Луначарського було відкрито Інститут Живого Слова. На відкритті цього закладу Луначарський сказав: "Я цілковито переконаний, що абсолютна сила-силенна художніх насолод, психологічних глибин, потаємних красот постає перед тією культурою, яка буде культурою озвученої літератури, коли поети як древні трубадури, будуть співати свої твори, коли заново написані повісті й романи будуть читатися на народних святкуваннях у присутності великої маси людей, які будуть певним чином на них реагувати"1.

Кожному, хто слухав у авторському виконанні поетичні твори Володимира Сосюри, Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Андрія Вознесенського, Євгенія Євтушенка та інших, назавжди вкарбувалися в пам'ять велич і сила їхніх творів. Коли чуємо виконання майстрами слова творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Симоненка та інших, ми глибоко проникаємо у велич, могутню силу поетичного мистецтва. Т.Г. Шевченко писав:

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється — ожива.

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!..

Уміння володіти словом пов'язують з поняттям "оратор". Кого ж називають оратором? При обговоренні цього питання нерідко думки розходяться: одні вважають оратором людину, яка промовляє слово перед слухачами, незалежно від того, як вона це робить; інші стверджують, що оратор — це лише той, хто вміє говорити добре. У такому випадку треба звернутися до словників.

Слово "оратор" з'явилося в нашій мові на початку XVIII ст., а більш широке розповсюдження отримало в першій половині XIX ст., коли почали розвиватися вищі навчальні заклади, набула розвитку громадська діяльність. Воно походить від латинського слова orare, що в перекладі означає "говорити".

Російський мовознавець В.І. Даль у "Толковом словаре великорусского языка" слово "оратор" пояснює, добираючи до нього близькі за значенням слова і словосполучення: вития, краснослов, речистый человек, мастер говорить. Усі ці слова, як бачимо, підкреслюють: оратор — людина, яка вміє говорити красиво, образно, виразно. Отже, більше мають рацію ті, хто вважає оратором людину, яка досконало, майстерно володіє словом.

Слово "оратор" є багатозначним. У контексті педагогічної техніки воно має одне значення: людина, яка виголошує промову.

Учитель з погляду своїх педагогічних функцій є, певною мірою, оратором. Кожен педагог має володіти мистецтвом слова. A.C. Макаренко надавав виняткового значення вмінню педагога володіти своєрідною зброєю слова. Він писав, що ні один вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, якщо в нього не поставлений голос, він не вміє розмовляти з дитиною і не знає, в яких випадках як треба говорити.

У виступі на літературно-педагогічному вечорі в Харківському педагогічному інституті 9 березня 1939 р. A.C. Макаренко, відповідаючи на запитання: "На вашу думку, як треба побудувати курс педагогіки, щоб озброїти студентів — майбутніх вчителів — необхідними знаннями?", сказав: "...не думав над цим і зараз швидко не зумію обміркувати. Але над деякими окремими питаннями думав. Я, наприклад, вважаю, що у нас в педагогічних інститутах треба дещо додати для того, щоб виховна робота вчителя була все ж таки підготовлена у вузі. Так, наприклад, я б ввів у вас як неодмінний предмет постановку голосу. Запросив би хорошого артиста, і він поставив би всім голос. Без постановки голосу дуже важко, адже це інструмент нашої роботи, треба його відгострити".

Особливої уваги найтоншому інструменту педагогічної діяльності — слову — надавав В.О. Сухомлинський. У статті "Слово про слово" Василь Олександрович розмірковував: "Недавно в одному підручнику педагогіки я прочитав буквально таке: слово вчителя відіграє другорядну роль серед методів впливу на дитину, на першому місці стоїть активна діяльність, праця. Тож не дивно, що в останні роки серед учителів поширилась думка, що "словесне виховання" дає малий результат...

Звичайно, у формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, конкретна праця на благо народу. Але ж і поведінка, і взаємини, і праця — все це залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово. В руках вихователя слово — такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля — живопису, без мармуру й різця — скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово — це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність".

У праці "Народження громадянина" В.О. Сухомлинський знову повертається до думки про важливість слова вчителя у вихованні людини: "Педагог повинен володіти найтоншим інструментом, в якому криється людяність, чуйність, терпимість до слабостей підлітка, словом. Будьте обачними, щоб слово не стало батогом, що, доторкаючись до ніжного тіла, обпікає, залишаючи на все життя грубі рубці. Саме від цих доторкань отроцтво й здається пустинею. Мудре і чуйне слово — немов цілюща вода: вона заспокоює, породжує життєрадісне світосприймання, пробуджує думки про торжество справедливості"1.

І в іншому місці: "...Хочеться порадити вчителям: якщо ви прагнете, щоб ваше виховання стало мистецтвом, відточуйте слово. Шукайте в невичерпній скарбниці нашої рідної мови перлини, які запалюють вогник захоплення в дитячих очах. Знаходьте найтонші відтінки на багатобарвній палітрі народної мудрості, говоріть дітям красиво про красу навколишнього світу. Слово — це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним — велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна й спотворити її. Так оволодіймо цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса".

Можна лише шкодувати, що в системі підготовки вчительських кадрів недостатньо уваги приділяється питанням постановки голосу, володінню мистецтвом мовлення. В умовах домінування інформаційних технологій цей процес з роками взагалі випадає з поля уваги педагогічних навчальних закладів.

Треба зважати на умови, за яких мовленнєва діяльність вчителя буде ефективною. Професійне мовлення вчителя має відповідати передусім вимогам культури мови. Володіння мовною культурою є важливим показником вияву інтелігентності, освіченості, вихованості особистості. А педагог в усьому має бути взірцем для своїх вихованців.

Мова як сутність виявляється в мовленні. Засобом мовлення забезпечується функціонування мови. Продуктивність і ефективність мовленнєвої діяльності педагога залежить від того, наскільки вона відповідає нормам сучасної літературної мови — орфоепічним, граматичним, синтаксичним, стилістичним. Сюди варто віднести й інші норми — логічність, чистота, виразність, лексичне багатство тощо.

З погляду дотримання культури мовлення не можна погодитися з необдуманим і необґрунтованим вживанням слів іншомовного походження, які є в лексиці рідної мови. Наприклад: "електо-рат", "кастинг", "консенсус", "конфронтація", "парадигма", "легітимність", "омбудсмен", "меседж", "сервілізм" та ін. Це, з одного боку, своєрідне "мавпування", а з іншого, хизування, щоб підкреслити свою нібито освіченість. Такий підхід до вияву вчителем культури свого мовлення робить його недостатньо зрозумілим для вихованців.

Професійне мовлення педагога має виступати, за висловом К.С. Станіславського, своєрідною "словесною дією", мета якої — здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на вихованців. Слова вихователя, звернені до вихованців, мають бути наповнені внутрішніми образами, почуттями. Це той чинник, який називають підтекстом. За допомогою слів учитель формує в уяві вихованців певні образи, картини ("малює словом"). Але в їх основі мають лежати почуття. Це надає їм певного одухотворення. "Слово-образ, — писав К.С. Станіславський, буде лише тоді вражаючим для глядача, коли воно народжується точним відображенням сили почуттів".

Російський учитель-методист Є.М. Ільїн наголошував: "Дотягнутися до найтонших, потаємних дум школяра у змозі лише учительський "голос", коли він є і коли художньо, а не просто фонетично поставлений".

Ефективність педагогічного мовлення багато в чому залежить від його спрямованості на конкретного учня чи групу учнів. На перший погляд, учитель, виголошуючи монолог, має усвідомлювати, що його мовлення має бути передусім своєрідним діалогом між своїм "Я" й учнями. З цією метою педагог вдається до певних мовних засобів, підсилюючи мовлення словами: "ми розглядаємо", "пригадайте", "подумайте над", "зверніть увагу" та под.

Важливим чинником дієвості педагогічного мовлення є добра чутність голосу. У процесі вербального спілкування вчителя з учнями голос має бути спрямований безпосередньо на співрозмовників. Його звуки мають поширюватися на рівні голів слухачів. Але під час монологічного мовлення в класі (пояснення нового навчального матеріалу) треба дбати, щоб голос плавно "летів" низько над головами учнів. Це дає змогу учням добре чути мовлення вчителя, швидко адаптуватися до особливостей модуляції словесних потоків.

Щоб успішно керувати своїм голосом, ефективно його використовувати, вчитель має знати позитивні й негативні риси власної голосової діяльності. Характеристика гарного голосу: приємний, вібруючий, спокійний, добре модульований, низького тембру, довірливий, теплий, мелодійний, турботливий, упевнений, дружній, насичений інтонацією, виразний, природний, багатий, наповнений, звучний, доброзичливий.

Характеристика поганого голосу: гугнявий, різкий або скрипучий, хриплий, дрижачий, високого тембру або пронизливий, плаксивий, із задишкою, нерішучий, уривчастий, занадто гучний, занадто тихий і нечутний, безбарвний, пафосний, саркастичного тону, невпевнений, монотонний, напружений, слабкий, нудний.

Учителеві необхідно постійно займатися самоаналізом власного мовлення, щоб уникати помилок. Наводимо перелік деяких ознак того, що ваше мовлення далеке від досконалості, і необхідно виправляти власні недоліки:

  • — слухачі часто просять вас повторити щойно сказані слова;
  • — у вас помітний акцент;
  • — у вас втомлюється горло після десятихвилинної розмови;
  • — у ваших слухачів через деякий час починає блукати погляд, бо ви говорите монотонно;
  • — ви втрачаєте контроль над голосом наприкінці довгого речення;
  • — люди звертають увагу на те, що ви (часто несвідомо) повторюєте слівця або фрази типу "гм", "ну", "так", "знаєте", "угу", "так би мовити" та под.;
  • — ви маєте звичку зітхати, закусувати губу або виставляти її, цмокати язиком.

Важливою передумовою ефективності мовленнєвої діяльності вчителя є володіння її технікою, компонентами якої є: голос, дикція, темп, ритм, інтонація, паузи. Названі компоненти — це своєрідна акустична система "відтворення людини людиною". Вони виконують важливі функції, зокрема: створюють імідж людини, сприяють виявленню її індивідуальних психічних особливостей, передають емоційний стан мовця.

Володіння технікою мовлення є не лише важливим компонентом загальної та педагогічної культури вчителя, але й передумовою позитивного сприймання його вихованцями і колегами.

Чи можна оволодіти культурою і технікою педагогічного мовлення? Безперечно можна. Назвемо кілька напрямів досягнення успіхів у цій діяльності. По-перше, створення психологічної установки на опанування літературною мовою. С.Л. Рубінштейн писав: "...суспільно значимі цілі й задачі, які висуваються перед індивідом і ним приймаються, перетворюються в особистісно значимі для нього. Суспільно значиме, належне, закріплюючись у нормах права й моральності, які регулюють суспільне життя, виступаючи особистісно значимим, породжує в людині динамічні тенденції іноді великої дієвої сили, тенденції повинності, відмінні від початкових тенденцій ваблення — за своїм джерелом і змістом, але аналогічні з ними за їх динамічним ефектом...

Із тенденцій виділяється як особливий момент установка. Установка особистості — це зайнята нею позиція, яка полягає в певному ставленні до наявних цілей або задач і проявляється в обраній мобілізованості й готовності до діяльності, спрямованої на її здійснення...

Будь-яка установка — це установка на певну лінію поведінки, і цією лінією поведінки вона й визначається. Створення установки передбачає входження суб'єкта в ситуацію і прийняття ним задач, які в ній виникають; вона залежить, отже, від розподілу того, що суб'єктивно значиме для індивіда".

Грузинський психолог Д.Н. Узнадзе, досліджуючи проблеми спонукальних чинників діяльності людини, писав: "Установка... являє собою стан, який, не будучи сам змістом свідомості, все ж справляє вирішальний вплив на її роботу... Без установки взагалі ніяких психічних процесів як усвідомлених явищ не існує, що, для того щоб свідомість почала працювати в будь-якому певному напрямі, попередньо необхідно, щоб була в наявності активність установки, яка, власне, в кожному окремому випадку і визначає цей напрям".

Для вчителя, який під час навчання у вищому навчальному закладі не отримав спеціальної підготовки з проблем культури й техніки мовленнєвої діяльності, важливо сформувати для себе тверду установку: по-перше, оволодіти знаннями, уміннями й навичками техніки педагогічного мовлення. Така установка має стати кредо професійної діяльності вчителя на довгі роки, а по суті — на весь період педагогічної праці. По-друге, систематично розвивати уміння виразного мовлення. По-третє, здійснювати самоконтроль за розвитком комунікативних умінь у системі педагогічної діяльності. По-четверте, розвивати загальні психофізичні особливості, як важливий чинник оволодіння уміннями й навичками професійного мовлення.

У системі оволодіння основами професійного мовлення вчителям доцільно скористатися методикою, яка розроблена в рамках театральної педагогіки1.

У системі формування мовленнєвої культури вчителя важливо усвідомлювати основні функції, які має виконувати мовлення. Автори навчального посібника "Педагогічна майстерність" за редакцією I.A. Зязюна виділяють такі основні функції педагогічного мовлення: а) комунікативну — встановлення і регуляція стосунків між учителем і учнями, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку вихованців; б) психологічну — створення умов для забезпечення психічної свободи вихованців, вияву індивідуальних особливостей особистості, зняття соціально-фізіологічних затисків; в) пізнавальну — забезпечення оптимальних умов для сприймання навчального матеріалу учнями, формування в них емоційно-ціннісного ставлення до знань; г) організаційну — забезпечення раціональної й ефективної пізнавальної діяльності учнів. Проаналізуємо деякі аспекти реалізації названих функцій мовлення вчителя.

Комунікативна функція є визначальною в діяльності педагога. Вона спрямована на встановлення взаємодії з вихованцями на засадах педагогічного співробітництва в усіх сферах діяльності, створення своєрідної аури з гуманістичним наповненням. Усе це створює надійне підґрунтя для позитивної діяльності в навчально-виховному процесі. Основним інструментом у цьому процесі є слово. Від першої зустрічі вчителя з учнями багато в чому залежить подальший успіх того дійства, яке ми називаємо уроком. "Перші хвилини зустрічі — обмін поглядами, вітаннями, сприймання виразу обличчя, "дешифрування" почуттів, думок одне одного, підсвідоме формування установки на подальше спілкування... психологічна значущість цієї ситуації велика, і від того, як побудує вчитель свою комунікативну поведінку, які мовні засоби використає, значною мірою залежить характер його подальших стосунків із вихованцями".

Наведемо окремі приклади "налаштування" системи учитель — учні на самому початку уроку за допомогою слова, доповнюючи його такими деталями, як посмішка, інтонація, виразний погляд, вираз задоволення від зустрічі з вихованцями. Ось лише окремі варіанти: "Доброго дня, дорогі діти!", "Доброго дня, шановні мої!", "Доброго ранку, хороші мої!", "Доброго ранку! Радий зустрічі з вами!", "Здрастуйте! Радий вітати вас з чудовим весняним днем!", "Доброго дня вам, добродії! Приємно бачити вас у доброму настрої!" і т. ін. У вчительській діяльності може бути багато різноманітних варіантів привітання педагога з вихованцями. Невипадково відомий грузинський педагог Ш.О. Амонашвілі одну зі своїх книг назвав "Здрастуйте, діти!"

В основі взаємин педагога з вихованцями має бути передусім глибока повага до особистості кожного учня як до людини. Не варто забувати істину, яку висловив давньогрецький філософ Протагор: "Людина — міра всіх речей". Треба виходити з принципу, який був головним у діяльності A.C. Макаренка, В.О. Сухомлинського, O.A. Захаренка та інших відомих педагогів. Зокрема Макаренко говорив: "Я наполягаю на тому, що основним принципом в нашій педагогічній роботі — шкільній, позашкільній, дошкільній — є щонайбільша повага до людини. Я навіть 8-річного хлопчика називав товариш Комаров. Так він — Петька, Васька і т. д., а коли я звертаюсь до нього, я називаю його товариш Комаров.

Якомога більше поваги і настійливої, чіткої, одвертої вимоги: поводь себе так-то і так-то.

Ці чудеса кожному доступні".

В.О. Сухомлинський у фундаментальній праці "Павлиська середня школа" писав: "Найкращий учитель для дитини той, хто, духовно спілкуючись із нею, забуває, що він учитель, і бачить у своєму учневі друга, однодумця. Такий учитель знає найпотаєм-ніші куточки серця свого вихованця, і слово в його вустах став могутнім знаряддям впливу на молоду людину, що формується". У книзі "Як виховати справжню людину" Василь Олександрович говорить: "Кожне наше слово повинне нести в собі добро, справедливість, красу — в цьому суть наших етичних повчань. У цій справі немає дрібниць. Одне ваше слово може зруйнувати в дитини віру у вас як вихователя, збентежити дитячу душу".

Отже, відкриваючи двері класної кімнати, стоячи перед своїми вихованцями, вчитель має вносити в їхні серця, в їхню свідомість дух гуманізму, викликати радість від спілкування в царині пізнання нового, цікавого.

Психологічна функція тісно переплітається з комунікативною. Вона має бути спрямована на формування пізнавальних мотивів навчання, навіювання кожній дитині впевненості в досягненні поставленої мети. Тут не варто вдаватися до авторитарних мовленнєвих прийомів типу "ти повинен це зробити", "завдання має бути виконане", "ти повинен подолати ці труднощі" та под. Це викликає в учнів певні побоювання, невпевненість, створює психологічний бар'єр між учнем і вчителем. Потрібно вживати таку мовленнєву формулу, яка психологічно налаштовувала б учнів на пізнавальну діяльність, сприяла формуванню впевненості у своїх силах. Наприклад, учні мають писати контрольний диктант. Учитель вдається до такої словесної мотивації: "Шановні мої учні! Працюючи над диктантом, ви маєте показати хороші знання правил правопису числівників. Ви знаєте правила, виконували достатню кількість вправ. Зробимо паузу: кожен про себе подумки пригадайте основні правила. (Пауза.) Пригадали? От і добре. Ви зможете виявити добрі знання. Я вірю у вас. І ви це зможете". І ще один приклад. Учень працює над розв'язанням задачі, починає нервувати. Вчитель: "Ти даремно хвилюєшся — пригадай модель і ти зможеш розв'язати цю задачу".

У контексті розуміння важливості психологічної функції мовлення в організації пізнавальної діяльності учнів треба зважати на їхні індивідуальні анатомо-фізіологічні і психічні особливості. В.О. Сухомлинський слушно зауважував, що в розумовій діяльності не кожна дитина, виходячи зі своїх інтелектуальних можливостей, може досягти вершин; хоча в морально-духовному розвитку такі вершини доступні кожній дитині. Тому кожному учневі залежно від його індивідуальних інтелектуальних можливостей необхідно встановлювати межі його пізнавальної діяльності, враховуючи при цьому, за виразом Л.С. Виготського, "найближчу зону розвитку".

Пізнавальна функція мовленнєвої діяльності вчителя спрямована на створення оптимальних умов для сприймання учнями навчальної інформації. У цьому контексті привертає до себе увагу образна думка письменника В.Г. Короленка щодо величі слова: "Слово — це не іграшкова куля, що летить за вітром. Це знаряддя праці: воно має підіймати за собою конкретну вагу. І тільки за тим, скільки воно захоплює і підіймає за собою чужого настрою, ми оцінюємо його значення й силу". Тому слово вчителя на уроці, коли він розкриває зміст навчального матеріалу, має бути своєрідною силою, яка підіймає й активізує думку кожного вихованця, насичує її новими знаннями.

Педагогічна доцільність мовлення вчителя на етапі вивчення нового навчального матеріалу полягає не лише в тому, щоб "передавати", транслювати знання, а передусім у тому, щоб активізувати мисленнєву діяльність вихованців, спонукати їх до самостійної активної пізнавальної діяльності. Мовлення вчителя на цьому етапі має відповідати таким основним вимогам: бути логічним, доступним для розуміння учнями певної вікової групи, виразним, переконливим, захоплюючим, впливати не лише на розумову, але й на чуттєву сферу вихованців. У процесі монологічного мовлення треба зважати на темп і ритм мови. Темп — це ступінь швидкості вимовляння слів у мовному потоці. Ритм — це розмірність, узгодженість, рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних.)

У процесі навчальної діяльності, яка пов'язана з мовленням учителя, важливо дотримуватися певного темпу, який забезпечував би оптимальність процесу засвоєння навчального матеріалу. Можна виділити три темпи мовлення вчителя на уроці — уповільнений, середній і прискорений. Найбільш оптимальним є середній темп мовлення вчителя — 120 слів на хвилину; прискорений — понад 160 слів на хвилину; уповільнений — близько 50—60 слів на хвилину. Вибір темпу мовлення вчителя залежить від вікових особливостей учнів, змісту дидактичного матеріалу. В роботі з учнями молодшого шкільного віку темп мовлення має бути уповільненим, порівняно з учнями середнього й старшого віку. Якщо вчитель під час пояснення навчального матеріалу виділяє правила, робить висновки, темп має бути уповільнений. У цьому контексті треба говорити про ритм мовленнєвої діяльності. Один темп мовлення має змінюватися іншим, включати учнів у різноманітні ритмічні дії (слухання, спостерігання, виконання певних короткочасних операцій і под.) навколо головного стрижня уроку — засвоєння конкретного дидактичного матеріалу. У виборі темпу і ритму мовленнєвої діяльності вчитель має виявляти високу майстерність, виходячи з конкретних педагогічних умов. Тут аж ніяк не можна покладатися на рецепти чи приписи.

Учитель повинен наполегливо працювати над формуванням власної культури педагогічного мовлення. Тут доцільно запропонувати структуру методики навчання основам педагогічного мовлення, яка включає такі основні компоненти: техніку мовлення, культуру мовлення, технологію мовлення (табл. 4.7).

Таблиця 4.7. Структура методики навчання основам педагогічного мовлення

Техніка мовлення

Культура мовлення

Технологія мовлення

Артикуляція

Активність мовлення

Витривалість мовлення

Дикція

Гнучкість

(варіативність)

мовлення

Виразність мовлення

Діапазон голосу

Запас слів

Голосоведіння (резонатори, регістри)

Інтонація

Логіка мовлення

Плинність мовлення

Пауза (логічна.

Образність мовлення

Посилання звуку

смислова,

психологічна)

Підтекст

Орфоепія

Фонаційне дихання

Тембр голосу

Дотримання літературних норм

Сила звуку й голосу

Темпоритм мовлення

Практична робота над текстом

Слід зауважити, що розподіл мовленнєвої діяльності на три складники — техніку, культуру й технологію — є умовним. У навчальному процесі ці складники взаємопов'язані і взаємному мовлені. Наприклад, не можна уявити хороший тембр без сили звуку або образність без інтонації чи дикцію без виразності мовлення.

Зупинимось на деяких особливостях методики формування культури мовленнєвої діяльності. У цьому плані важливо розуміти логіку мовлення. Тут треба ознайомитися з поняттями "над завдання" і "наскрізна дія". Саме вони дають змогу моделювати мовлення у напрямі досягнення поставленої мети. Ці поняття обґрунтовані російським режисером К.С. Станіславським і набули подальшої розробки у працях з театральної педагогіки. Означені поняття є важливими також у процесі оволодіння культурою педагогічного мовлення вчителів, педагогічних працівників різних рівнів. Енциклопедії подають таке визначення над завдання: "...головна ідейна мета, завдання, задля якого створюється п'єса, акторський образ, вистава". Наскрізна дія — це "головна лінія драматургічного розвитку п'єси, зумовлена ідеєю п'єси, творчим задумом драматурга. Правильне розуміння наскрізної дії допомагає режисерові та акторам досягнути послідовного, цілеспрямованого розкриття ідейного змісту ролі п'єси загалом".

Ще одним суттєвим елементом надбань театральної педагогіки, який необхідно використовувати в педагогічному мовленні, є розвиток інтонаційно-мелодійної виразності усного мовлення. Як зазначає В.Ц. Абрамян, "інтонація як ніщо інше виражає ставлення промовця до змісту висловлювань, яке виражається в модальності висловлювання, зокрема через суб'єктивно модальний зміст, наприклад, почуття, вольовий акт, прихильність до висловлювань... Інтонація стосується як висловлювання-дискурсу, так і висловлювання-процесу, як смислу тексту, так і роботи вчителя, як семантики, так і прагматики".

У структурі педагогічного мовлення важливим є поняття "підтекст". Це потужний засіб образного втілення й педагогічного тлумачення навчального матеріалу, перетворення його на актуальний і сучасний предмет, необхідний і цікавий для тих, хто навчається. Адекватне виявлення підтексту сприяє адекватному ставленню учнів до предмета, "затягує" їх у навчальний мажор, створює надійне емоційне підґрунтя ефекту "переживання". В цьому процесі важливим є не тільки підтекст слова, а й підтекст сприйняття. Кожне сказане вчителем слово несе в собі смислову енергію залежно від інтонації, характеру мовця, конкретної ситуації. Підтекст, таким чином, — це психологічний і психоаналітичний відбиток, залишений особистістю вчителя в уяві учнів.

Важливим аспектом становлення культури педагогічного мовлення є вміння виділяти в тексті логічні наголоси і логічні паузи. Логічний наголос передбачає виокремлення в тексті піднесенням голосу певного слова, яке несе в собі смислове навантаження. Від зміни місця логічного наголосу в певній фразі змінюється певною мірою її смислове наповнення. Наприклад, проаналізуємо зміни смислового навантаження залежно від зміни місця логічного наголосу у фразі "Завтра учні дев'ятого класу відвідають театр". У тексті логічний наголос виділяється прямою лінією під потрібним словом:

  • — Завтра учні дев'ятого класу відвідають театр.
  • — Завтра учні дев'ятого класу відвідають театр.
  • — Завтра учні дев'ятого класу відвідають театр.
  • — Завтра учні дев'ятого класу відвідають театр.
  • — Завтра учні дев'ятого класу відвідають театр.

Логічна пауза - це зупинка між словами з метою виділення смислового змісту фрази. Виділяють окремі види логічних пауз (за К.С. Станіславським):

  • 1. Психологічна — спрямована на вираження психологічного стану педагога в момент мовної діяльності, використовується для психологічного впливу на учнів. Наприклад: у процесі вивчення поеми Т.Г. Шевченка "Гайдамаки" учитель читає уривок "Гонта в Умані", передає почуття трагедії Ґонти, який розправляється зі своїми дітьми, бо "вони католики".
  • 2. Логічна — встановлюється між двома парами слів, які об'єднані за смислом. Такі паузи часто міняють логічну сутність фрази. Наприклад, у фразі "Помилувати не можна заслати до Сибіру" залежно від місця логічної паузи кардинально міняється зміст. (Пауза позначається знаком //.) Перший варіант: "Помилувати // не можна заслати до Сибіру". Другий варіант: "Помилувати не можна // заслати до Сибіру". І ще фрази: "Сідайте // правильно виконуйте завдання" і "Сідайте правильно // виконуйте завдання"; "Звільнити не можна // поновити!" і "Звільнити // не можна поновити!"
  • 3. Гастрольна — триває декілька секунд між двома значними частинами тексту (роману, оповідання, поеми тощо).
  • 4. Люфтпауза — використовується для добору повітря під час монологічного мовлення (має бути непомітною).

У контексті формування мовленнєвої культури вчителя необхідно володіти вміннями граматично-смислового аналізу тексту, забезпечення його партитури. Партитура тексту — це програма дій виконавця будь-якого тексту, складена за допомогою загальноприйнятих умовних знаків.

Наводимо стандартні умовні позначення:

Варто вказати ще на одну особливість мовленнєвої культури вчителя — лапідарність стилю. Лапідарний (від лат. lapidarius, від lapis — камінь) — 1) той, що стосується написів на кам'яних пам'ятниках. 2) переносно — стислий, виразний; лапідарний стиль — стислий, короткий, виразний стиль.

Український філософ Г.С. Сковорода в роздумах про мовлення вчителя висловив влучну думку: "Про складне — просто; складне — не потрібне". Для вчителя важливо вміти про складне говорити просто, доступно з урахуванням вікових можливостей вихованців. В.О. Сухомлинський у книзі "Розмова з молодим директором" так розмірковував над цим аспектом діяльності вчителя: "Є ще один бік педагогічної культури, про який не можна говорити без тривоги, — це мовна культура вчителя. Років двадцять тому, спостерігаючи, як сприймають діти виклад нового матеріалу на уроці в одного вчителя, я звернув увагу нате, що, слухаючи виклад матеріалу, діти дуже втомлюються, з уроку йдуть просто виснажені. Я почав уважніше вслухатися в слова вчителя (він викладав біологію) і жахнувся. Його мова була настільки хаотична, логічно непослідовна, смисл того, що викладалося, настільки неясний, що дитині, яка вперше сприймала те чи інше поняття, треба було напружувати зусилля, щоб зрозуміти хоч що-небудь. Ось чому втомлювалися діти.

Чому ж мені, директорові школи, це не впало в око відразу? Тому, що я слухав добре відомий мені матеріал; мені досить було натяків — я по суті заповнював прогалини у викладі вчителя своїми думками. На кількох уроках я дослівно записав виклад, прочитав на засіданні педагогічної ради, попросив товаришів: подумаймо, що може зрозуміти людина, яка не має уявлення про предмет викладу. Уявіть собі" що ви нічого не знаєте ні про хлорофіл, ні про вуглекислоту, ні про фотосинтез. Що ви можете зрозуміти з того, що я прочитав?

Боляче, важко було відповісти на це питання, але відповідь була одна: нічого не можна зрозуміти. І якщо на наступному уроці виявляється, що учні все-таки щось знають, а відмінники знають матеріал відмінно, то це тільки завдяки працьовитості дітей, їх старанності, але ж якою ціною здобуваються ці знання? Ціною здоров'я дітей: адже знання вони дістають, по суті, не на уроці від учителя, а самостійно, працюючи над підручником".

Для успішної роботи над формуванням мовленнєвої культури педагога необхідно передусім володіти певними голосовими даними. Голос учителя має відповідати таким вимогам:

  • — в ньому не має бути природних вад: не вимовляння окремих звуків чи вимовляння їх із дефектами, затримок у вимові звуків, елементів заїкання, загальної слабкості голосового апарату та інших ускладнень;
  • — голос має бути відкритим, виразним, спрямованим на навчальну кімнату. Усі звуки необхідно вимовляти відповідно до правил орфоепії;
  • — в голосі учителя має звучати впевненість, оптимізм. Упевненість голосу робить мовлення вчителя переконливим, а оптимізм сприяє створенню позитивних емоцій в учнів;
  • — педагог має володіти технікою зміни тональності свого голосу залежно від розв'язання навчально-виховних завдань та індивідуальних особливостей вихованців.

Наші дослідження показали, що значна частина вчителів зі стажем до 5 років (понад 85 %) недостатньо володіє технікою мовлення. Вони, по суті, не знайомі з науковими засадами мовленнєвої діяльності. Все, що вони мають, — елементи стихійності. І лише в процесі практичної діяльності шляхом "спроб і помилок" "виговорюються". Які ж типові помилки спостерігаються в учителів-початківців? Це: слабка обізнаність з науковими анатомо-фізіологічними і граматичними основами мовленнєвої діяльності; невміння здійснювати фонаційне дихання; недостатній розвиток голосового апарату; відсутність відчуття темпу і ритму мовлення тощо. Внаслідок зазначених недоліків голос педагога загалом позбавлений яскравості, виразності, не несе в собі мобілізуючої функції, а мовлення аморфне, киселеподібне. К.С. Станіславський про таке мовлення писав: "Слово із зіжмаканим початком подібне до людини з розплющеною головою. Слово з недовиробленим кінцем нагадує мені людину з ампутованими ногами.

Випадання окремих букв і слів — те саме, що провалений ніс, вибите око чи зуб, відрізане вухо й інші подібні спотворення.

Коли в деяких людей від в'ялості або недбалості слова зливаються в одну безформну масу, я пригадую мух, які потрапили в мед; у моїй уяві виникає осіння сльота і бездоріжжя, коли все зливається в тумані".

У педагога з таким мовленням учні втрачають інтерес до навчальної дисципліни. їм важко проникнути в сутність основних наукових понять. Виховний вплив такого вчителя на учнів ослаблений. Учитель не в змозі чітко сформулювати свої вимоги з діапазоном потрібних відтінків, визначити освітнє й виховне завдання і т. ін.

Тут потрібна наполеглива самостійна праця над оволодінням технікою професійного мовлення. В контексті педагогічної діяльності процес такого навчання є багато аспектним. Він включає такі компоненти: 1) знання побудови голосового апарату; 2) ознайомлення з особливостями звукоутворення; 3) оволодіння технікою дихання; 4) формування артикуляційної техніки; 5) оволодіння нормами дикції; 6) оволодіння темпоритмом мовлення; 7) розуміння сутності логічної побудови мовлення.

Зупинимося на окремих аспектах, що є базовими в системі формування культури педагогічного мовлення.

Мовленнєвий апарат — це досить складна фізіологічна система. Вона складається з рухомих і нерухомих частин. До рухомих належать: губи, язик, нижня щелепа, піднебіння з маленьким язичком. До нерухомих — зуби, верхня щелепа, альвеоли (невеликі заглиблення щелепних кісток). Складовими частинами мовленнєвого апарату також є легені, гортань, голосові зв'язки.

Більша частина мовленнєвого апарату розміщена в ротовій порожнині. Порожнина рота в конструктивному плані побудована оригінально й досконало. З боків і спереду огороджена зубами, знизу — язиком, а згори — піднебінням. Тверде піднебіння переходить у м'яке, створене слизовою оболонкою. Боки м'якого піднебіння зростаються зі стінками горла. У нижній його частині є невеликий відросток, який називається язичком. Між м'яким піднебінням і коренем язика утворюється розширений простір, який називається зівом. За ним починається порожнина гортані, розділеної на стравохід і гортань. Гортань утворює верхню частину дихального горла, яке складається з низки кілець. На першому кільці розміщено своєрідний перстевидний хрящ, який служить основою гортані. До хряща прикріплені м'язи, які керують рухом інших хрящів. На вузькій частині перстевидного хряща знаходиться рухливий щитовидний хрящ. По обидва боки задньої розширеної частини розміщені два черпало подібні хрящі. Між щитовидним і черпало подібними хрящами натягнуті голосові зв'язки. Щитовидний хрящ може підніматися й опускатися, а черпало видні хрящі мають здатність змикатися й розмикатися. Завдяки такій взаємодії між хрящами голосові зв'язки мають змогу натягуватися й розслаблятися. Закінчення гортані продовжується трахеєю, за якою розміщені бронхи й легені. Легені мають форму напівконусів, розміщених у грудній порожнині. Знизу легені обмежені діафрагмою, яка відокремлює грудну порожнину від черевної.

Як бачимо, мовленнєвий апарат — це, за образним виразом Ю.П. Фролова, "свого роду скульптор. Правда, скульптор створює художні образи з глини і мармуру, людина ж, яка говорить, "ліпить" звуки мови з особливого матеріалу — із хвиль руху повітря".

Для правильного мовленнєвого творення необхідно постійно турбуватися про активність і динамічність апарату мовлення, особливо його рухливих частин. Оскільки мовлення вчителя має вирізнятися яскравістю, виразністю, то для цього вже недостатньо лише природної динамічності губ, язика, нижньої щелепи та ін. Потрібна певна сила, рухливість, артикуляційна виразність тих частин мовленнєвого апарату, від яких у першу чергу залежить якість звучання. З цією метою в процесі оволодіння технікою мовлення необхідно вдаватися до спеціальної артикуляційної гімнастики. Оволодіння такими вправами, методикою їх виконання дає можливість у практичній роботі успішно користуватися ними для своєрідного "педагогічного туалету". Як музиканту постійним тренуванням необхідно підтримувати рухливість своїх пальців, актору балету за допомогою щоденних вправ удосконалювати легкість і рухливість свого тіла, спортсмену-гімнасту безкінечними вправами на снарядах домагатися сили м'язів і легкості рухів, так і педагогам потрібна система вправ для досягнення сили й удосконалення артикуляційного апарату.

У літературі з техніки мовленнєвої діяльності акторів, педагогічної техніки відпрацьована система вправ для артикуляційного апарату1. Робота над цими вправами потребує (особливо на перших етапах) самоконтролю. їх зручно здійснювати за умов, коли вправи виконуються перед дзеркалом. Подаємо декілька варіантів вправ.

  • 1. Опускання й піднімання нижньої щелепи. На рахунок 1 — розкрити рот, на рахунок 2 — пауза, на рахунок 3 — закрити рот. Вправу повторювати 3—4 рази.
  • 2. Одночасно підняти верхню губу і опустити нижню, відкривши верхні й нижні зуби. Повторювати 4—5 разів.
  • 3. Вихідне положення: зуби зімкнені, губи в звичайному стані. На рахунок 1 губи витягуються вперед, ніби набирають форму "п'ятачка"; на рахунок 2 губи розтягуються в сторони, не відкриваючи зубів.
  • 4. Вихідне положення як у вправі 3. На рахунок 1 губи збираються в "п'ятачок"; на рахунок 2 "п'ятачок" рухається вправо; на рахунок 3 — вперед; на рахунок 4 — вліво; на рахунок 5 — вперед; на рахунок 6 — вихідне положення.
  • 5. Нижні зуби торкаються верхньої губи, почісуючи її, а потім верхні зуби почісують нижню губу.
  • 6. Поперемінне піднімання й опускання куточків стуленого рота. Дихання через ніс. Щелепи зімкнуті. Вдих — губи розтягуються в сторони й куточки рота піднімаються вгору — посмішка стуленими губами. Видих — посмішка зникає. Наступний вдих — куточки рота опускаються донизу, як при плачі.

Вправи на тренування язика.

  • 1. Вихідне положення: рот напіввідкритий, язик лежить пласко, кінчик язика знаходиться в зоні нижніх передніх різців. На рахунок 1 кінчик язика піднімається до верхніх передніх зубів; на рахунок 2 язик опускається у вихідне положення; на рахунок З кінчик язика піднімається до альвеол; на рахунок 4 язик повертається у вихідне положення; на рахунок 5 кінчик язика впирається в піднебіння; на рахунок 6 язик повертається у вихідне положення.
  • 2. Вихідне положення як у вправі 1. На рахунок 1 кінчик язика впирається у внутрішній бік щоки; на рахунок 2-у протилежний. Повторювати 3—4 рази. При цьому стежити, щоб нижня щелепа не рухалася.
  • 3. Вихідне положення як у вправі 1. На рахунок 1 висунути язик так, щоб відчути значне напруження у вуздечці; на рахунок 2 повернути язик у вихідне положення. Повторювати 3—4 рази.
  • 4. Рухи язика при закритому роті. Зуби трохи розімкнені. Кінчик язика загинати вгору й назад аж до м'якого піднебіння. Так само повільно протягувати кінчик язика вперед і вниз до дна рота під нижніми зубами.
  • 5. Вихідне положення як у вправі 1. Кінчик язика міцно притиснути до нижніх зубів, спинка язика вигинається і направляється вперед поштовхом від кореня. Повторювати 5—6 разів.
  • 6. Вихідне положення: рот відкритий, кінчик язика притиснутий до внутрішнього боку нижніх зубів. При поштовхові від кореня язик своєю передньою частиною повинен зімкнутися з альвеолами верхньої щелепи, від чого утворюється щілина. Стежте за тим, щоб кінчик язика був щільно притиснутий до нижніх зубів.
  • 7. Вихідне положення: кінчик язика щільно притиснутий до нижніх передніх зубів; між верхніми й нижніми зубами має бути невелика відстань (у кілька міліметрів). Одночасно з видихом повітря через рот язик прогинається в передній своїй частині, наближаючись до верхніх різців, але не торкаючись їх, залишаючи невелику щілину. Посередині язика утворюється невелика видима улоговина. Потік повітря, що видихається, проходить по улоговині язика в щілину між язиком і верхніми різцями. Повторювати 3—4 рази, стежачи за тим, щоб язик не виходив за лінію зубів.
  • 8. Кінчик язика висовується назовні й рухається між губами спочатку вертикально, а потім горизонтально. При цьому відчувається напруження у вуздечці язика.
  • 9. Цю вправу використовують для тренування занавіски піднебіння й кореня язика. Губи зімкнені, язик лежить пласко, кінчик — у зоні нижніх передніх зубів. Не розтискаючи губ і вдихаючи через ніс, опустити нижню щелепу до можливо глибокого положення при зімкнених губах. Відчувається напружений стан м'язів занавіски піднебіння й кореня язика. На деякий час необхідно затримати цей стан, а потім зняти напруження.

Щоб за допомогою зору зафіксувати результат роботи м'язів, розкрийте губи і подивіться в дзеркало. Ви побачите, що маленький язичок і занавіска піднебіння піднялися вгору (ніби скоротилися), корінь язика опущений, добре видно задню стійку гортані.

Повторювати вправу 4—5 разів.

Подібна система вправ після їхнього засвоєння, оволодіння методикою виконання сприяє зміцненню всього артикуляційного апарату, допомагає педагогу використовувати свій голос економно, без відчуття швидкої втоми. До того ж це надійна передумова формування правильної дикції.

Процес голосотворення є складним психолого-фізіологічним актом. Це не просте добування звуків різної сили й висоти за допомогою голосових зв'язок шляхом проходження через них струменя повітря з легень і компонування з цих звуків елементів мовлення. "Голос, — як слушно наголошує З.В. Савкова, - це оркестр найрізноманітніших інструментів. Оркестр благозвучний, сильний, витриманий, рухливий, тонкий, один спроможний передати найменші рухи внутрішнього життя, просто й красиво висловлювати думки й почуття людини".

Коли йде мова про формування техніки голосу педагога, то зручніше говорити не про "постановку" голосу, а про цілеспрямовану працю з організації, формування природних даних голосового апарату відповідно до професійних потреб.

У процесі формування техніки голосу необхідно більше уваги приділяти оволодінню навичками потрібного звучання. Це комплекс умовних рефлексів. Щоб сформувати їх ґрунтовно, необхідні часті повторення тимчасових зв'язків, постійне підкріплення. Адже відомо, що тривалі перерви ведуть до згасання раніше утворених умовних рефлексів і навіть до зникнення окремих навичок. У ході підкріплення раніше створених зв'язків у мовленнєвій діяльності важлива усвідомлена діяльність, до того ж така, що спирається на емоції людини, вправи мають набувати нового забарвлення, вводитись у нові ситуації, тому що будь-який новий подразник викликає сильнішу реакцію, ніж сильний, але той, що застосовувався раніше.

Чільне місце у структурі звукоутворення і мовленнєвої діяльності взагалі займає техніка дихання. Від цього значною мірою залежить якість звуку і мовлення загалом.

Дихання є природною потребою людини. Як тільки дитина народилася, перерізана пуповина, що єднала її з материнським організмом, вона активно вдихає повітря. Починає діяти механізм дихання, який непомітно доводиться до автоматизму. В буденному житті ми не помічаємо стану свого дихального апарату, механізму його роботи. Усталене фізіологічне дихання, коли вдих і видих є ритмічними, однаковими за довготою, цілком задовольняють людину під час спокійної мовчазної праці. Та коли доводиться вдаватись до специфічної діяльності (швидко ходити, бігти, співати, говорити на сцені, в класі тощо), стає очевидним, що так зване фізіологічне дихання не задовольняє професійні потреби. Виникає необхідність в інших видах дихання. Зокрема, на перший план виступає фонаційне дихання (від гр. phone — звук). Воно спрямоване передусім на творення звуків.

Сенс роботи над фонаційним диханням полягає в тому, щоб саморегулювальний процес трьох систем мовотворення розвинути відповідно до професійних потреб, довести його до автоматизму. Це дозволить упевнено, без переключення уваги на контроль за диханням користуватися своїм голосом за достатнього коефіцієнта корисних дій голосового апарату.

Виокремлюють кілька видів дихання: 1) верхнє (ключичне); 2) грудне (реберне); 3) черевне (діафрагмальне).

Між педагогами, які займаються питаннями постановки голосу співаків, немає єдності щодо переваг якогось конкретного виду дихання. Очевидно, що всі види дихання взаємодіють між собою. У визначенні ефективності того чи іншого виду дихання у процесі формування техніки голосу педагога необхідно виходити передусім з позицій фізіологів-гігієністів. Вони, спираючись на експериментальні дослідження, віддають перевагу діафрагмальному диханню, яке характеризується глибиною, висотою, частотою, близькістю, здатне добре забезпечувати організм киснем.

У практичній роботі зручно володіти всіма видами дихання. Але особливо важливо довести до автоматизму змішано-діафрагмальне дихання. За цього виду дихання легені рівномірно заповнюються повітрям. Таке дихання менш втомливе і створює найбільш сприятливі умови для ефективної роботи голосового апарату.

Механізм фонаційного дихання досить складний. Дослідження вчених (М.І. Жинкіна, М.В. Сергієвського та ін.) свідчать, що в корі головного мозку є спеціальний центр (гіпоталамічна область), який здійснює керування процесом фонаційного дихання. Імпульси, які проходять через блукаючий нерв, викликають бронхіальну перистальтику, тобто ведуть до зміни просвіту бронхіальних трубочок, які на різних звуках мови то стискаються, закриваються, то розширюються, відкриваються, і тим самим пропускають різні порції повітря1. Імпульси, які потрапляють на трахеобронхіальне дерево, повністю відповідають артикуляції і всій системі мовленнєвих рухів. "Мова йде, — пише М.І. Жинкін, — про регулювання аеродинамічних умов мовної фонації, про зміну звуків мови і про утворення складових квант. Природно, що джерелом інформації про всі ці зміни, які одночасно є й кінцевими вимогами, що контролюються на виході мовленнєвих ефекторів, є той орган, який виробляє складові модуляції на кожному звуці мови. Це горлова трубка. Вона одночасно входить і в резонаторно-фонаційну систему, і в систему повітроносних шляхів...

Таким чином, горлова трубка є пристосуванням, яке стежить за ходом повітряного тиску при утворенні різносильних складів, що включені у фонаційну систему і замикають ланцюг автоматичного регулювання".

Відпрацьовуючи техніку фонаційного дихання, спочатку тренуються в тому чи іншому виді дихання без звукової діяльності, лише потім у вправи для дихання включають певні звуки.

Розрізняють дихання за якістю. У цьому плані виокремлюють: 1) глибоке дихання, яке дає змогу здійснювати глибокий і повний вдих, що дає можливість за допомогою діафрагми поступово додавати повітря при голосоутворенні; утворений звук резонує, набуває дзвінкості, яскравості, повнозвуччя; 2) часте дихання: це часті й непомітні "добори" повітря у процесі мовленнєвої діяльності; дає змогу легко застосовувати виразні засоби мовлення — інтонацію, паузи, темпоритм; 3) близьке дихання пов'язане з виразною артикуляцією, яка оформляє народжений у гортані голос у звуки мови.

Кожен вид дихання необхідно навчитися контролювати. У випадку верхнього (ключичного) дихання повітря надходить лише у верхні відділи легень; воно короткочасне, часте, рух ребер при цьому майже не помітний.

Для Контролю реберного дихання руки кладуть з боків на нижні ребра (великі пальці повернуті до спини), повільно набирають повітря. Руки відчувають горизонтальне розширення ребер.

Для відчуття діафрагмального (черевного) дихання необхідно стати прямо, покласти долоню руки на верх живота і здійснювати набір повітря. Діафрагма опускається, легені наповнюються повітрям, живіт збільшується і випинається вперед. Плечі й грудна клітка при вдиханні підніматися не повинні, а при видиханні — мають злегка опускатися. Спочатку діафрагма буває неслухняною і при вдиханні скорочується. Але з часом за наявності чіткого самоконтролю процес стає регульованим.

Педагогу необхідно щоденно займатися дихальною гімнастикою. Це своєрідний "туалет", який є запорукою забезпечення доброго фізичного і психічного самопочуття. Для вчителя, якому доводиться працювати в умовах часткового кисневого голоду, така гімнастика важлива не лише для відпрацювання безпосереднього фонаційного дихання, але й для поповнення киснем нервових клітин. Тому виконання дихальної гімнастики вранці, по дорозі на роботу, в перервах між заняттями — надзвичайно важливий фактор підтримання себе у формі.

Для відпрацювання техніки фонаційного дихання необхідно засвоїти систему вправ. Частина з них запозичена нами з наукових праць, у яких досліджуються проблеми формування мовленнєвої діяльності акторів, педагогів1. Подаємо їх.

  • 1. Вихідне положення: стати прямо, руки покласти на нижні ребра. Протягом трьох секунд наповнювати легені повітрям через ніс; затримувати повітря на три секунди; протягом наступних трьох секунд легко видихати повітря через рот. Ребра розслабились, а плечі й верхня частина грудної клітки не повинні опускатися. Повторювати 3—4 рази в різному ритмі: 3—3—3; 3—4—3; 3—5—4.
  • 2. Вихідне положення: стати прямо, руки покласти на область діафрагми. Видихнути повітря, затримати дихання до моменту, коли з'явилося бажання вдихнути. Зробити глибокий вдих, щоб було приємно; діафрагма при цьому опускається, живіт вигинається вперед, затримати повітря на три секунди. Легко видихати через рот (губи "трубочкою"); діафрагма піднімається вгору, живіт втягується. Повторювати 4—5 разів.
  • 3. Цю ж вправу можна виконувати й під час ходьби: на три кроки вдихати; на три кроки затримувати повітря; на наступні три кроки видихати повітря через рот.
  • 4. Повільно вдихати повітря через ніс. Потім через вузький отвір, утворений губами (губи "трубочкою"), видихати повітря, намагаючись погасити "свічку" (вузька (2 см) смужка паперу імітує свічку). "Полум'я свічки" треба покласти паралельно і тримати його рівно в горизонтальному положенні впродовж кількох секунд (допоки "полум'я" вдасться утримувати в горизонтальному положенні).
  • 5. Робити повільний вдих і такий же повільний видих, озвучуючи його. При цьому краще відтворювати звуки природи, тварин: шум вітру в лісі — ш-ш-ш-ш-ш...; сичання гусака — с-с-с-с-с-с-с...; гудіння телеграфного дроту під силою вітру — гу-гу-гу-гу-гу-гу...; дзижчання джмеля — ж-ж-ж-ж-ж-ж...
  • 6. Імітувати нагнітання насосом гумового човна. Видихнути, на рахунок до п'яти набрати повільно повітря і потім, економно витрачаючи повітря, починати "накачувати човна", імітуючи рух рукою. Відтворювати звуки ш-ш-ш-ш... Відтворювати стільки звуків, скільки вистачить повітря на видихові. Не перериваючи "накачування" (і звукотворення), непомітно добирати повітря і так само на видихові продовжувати: ш-ш-ш-ш-ш... Стежити за роботою діафрагми.
  • 7. Вихідне положення: дві людини стають напроти одна одної на відстані витягнутих рук. Долонями впираються одна в одну, імітуючи розпилювання колоди. В такт руху пилки нахиляються вперед-назад. Вдихнули і розпочали: "пилка" в один бік — с-с-с-с-с...; "пилка" в другий бік — з-з-з-з-з... і т. д. Стежити затим, щоб рівномірно опускалась і піднімалась діафрагма, контролювати непомітний добір повітря. Темп прискорюється, "пилка" все різкіше рухається то в один бік, то в інший. "Пильщики" в такт передражнюють "пилку": сьсь-зь-сь-зь...
  • 8. Вихідне положення: стати рівно, ноги на ширині плечей, руки зімкнені над головою. Повільний вдих і разом з нахилом униз (руки торкаються підлоги) швидкий, поривчастий видих через рот з вимовлянням звукосполучень: хаі паї туї ca! сі!..
  • 9. Вихідне положення: стати прямо, долоню правої руки покласти на місце руху діафрагми. Зробити видих. Потім повільний безшумний вдих і економний видих через губну щілину. Видих направляти на утворення певних звуків. Стежити, щоб тривалість видиху була в межах семи-десяти одиниць рахунку:
    • а) вимовляти звук [ф];
    • б) вимовляти звук [с];
    • в) вимовляти звук [ш];
    • г) вимовляти звук [ж];
    • д) вимовляти звук [з].
  • 10. Вихідне положення: сидячи на стільці, ноги трохи розставлені. Нахилити тулуб, торкаючись грудьми до колін, руки звисають — активний швидкий вдих. На декілька секунд затримати дихання. Повільно випрямитися, піднімаючи руки вгору, видих на звук [ш]. Пауза. Вправу повторювати декілька разів.
  • 11. Вихідне положення: ноги на ширині плечей, голова опущена на груди. Підняти руки вгору — вдих; нахилитися вперед, руки перед собою долонями від себе, голову підняти, погляд вперед — видих на звуці [с].
  • 12. Вихідне положення: ноги на ширині плечей, руки на поясі. Повернути тулуб наліво, направо — активний вдих, потім повернутися у вихідне положення — видих на звуці [м] із закритим ротом.
  • 13. Вихідне положення: стоячи, ноги разом. Піднімаючись на пальці — вдих, опускаючись — видих із звуком [ф]. На видихові імітуйте руками рухи лижника.
  • 14. Вправа виконується стоячи й сидячи. Повільно вдихнути, піднімаючи руки вгору (долоні звернуті догори), затримати дихання, витягнути руки й хребет, потім повільно видихнути із звуком [у], опускаючи руки вниз. Затримати дихання.
  • 15. Вихідне положення так само, як у вправі 9. Набрати повітря повні легені. На видихові треба спробувати вимовляти якомога більше сполучень приголосних звуків, турбуючись про економну витрату повітря:
    • а) ф-с-ш-ж-з — ф-с-ш-ж-з — ф-с-ш-ж-з;
    • б) б-в-г-д — б-в-г-д б-в-г-д;
    • в) к-л-м-н — к-л-м-н — к-л-м-н;
    • г) р-л-м — р-л-м — р-л-м;
    • д) с-з-ш — с-з-ш — с-з-ш.

Комбінації звуків можуть бути різноманітними.

  • 16. Вихідне положення: тіло випрямити. Зробити повний видих. Після паузи на рахунок до трьох розпочати повільний вдих через ніс, максимально опустити діафрагму. "Поставити" дихання і через паузу на рахунок до трьох починати видихати, супроводжуючи видих рахунком до восьми, не роблячи паузи між словами. Повторюючи вправу впродовж багатьох днів, рахунок необхідно поступово збільшувати до 14—16; 18—20.
  • 17. Зробити глибокий вдих, забезпечити "опору" дихання. Економно витрачаючи повітря, вимовляти слова. Між кожною групою слів робити паузу; добирати повітря лише у разі потреби в ньому:
    • а) віз, ніс, кіт, кут — зупинка;
    • б) лаз, ліс, лук, пуд — зупинка;
    • в) лось, сніг, гад, кум — зупинка;
    • г) раб, лев, мир, вал — вдих.
  • 18. Зробити глибокий вдих, забезпечивши "опору" дихання. Економно витрачаючи повітря, вимовляти групи слів. Між кожною групою робити добір повітря:

Вдихати — пауза;

Волга, Дніпро, Дон, Єнісей, Іртиш — добір повітря;

Дунай, Неман, Ельба, Тигр, Темза — добір повітря;

Київ, Черкаси, Мінськ, Львів, Канів - добір повітря.

  • 19. Вправа виконується з м'ячем. Стати рівно, ноги розвести на ширину плечей. Невеликий гумовий м'яч тримати в руках перед собою. Зробити глибокий вдих. З початком видиху, вдарити м'ячем поперед себе об підлогу, одночасно перекладаючи то праву, то ліву ногу по верху польоту м'яча вгору. Удар м'яча й рух ногою супроводжуйте рахунком до тих пір (до 10—15), поки не з'явиться потреба добрати повітря.
  • 20. Вправа виконується зі скакалкою. Спочатку зробити видих. Затримати повітря на рахунок до трьох і розпочинати вдих через ніс на п'ять підстрибувань. На наступні сім підстрибувань робити видих, супроводжуючи його вимовлянням уголос спочатку звукосполучень, а потім імен, назв річок, міст і т. ін.:
    • а) пап — тап — бап — сап;
    • б) воз — вос — кон — топ...
    • в) Київ — Львів — Донецьк — Одеса;
    • г) Дніпро — Дунай — Тиса — Дон...

Вправа з економною витратою повітря, що видихається, у поєднанні зі звукотворною діяльністю і процесом виконання різних рухів сприяє розподілу уваги, формуванню техніки дихання й голосу, що так важливо для педагога, якому необхідно уміти поєднувати мовлення з іншими видами технічної та фізичної діяльності.

21. Вправу виконувати стоячи, потім сидячи. Видихнути, потім глибоко вдихнути. Економно витрачаючи повітря, читати уривки з віршів (кожну строфу — на одному видиху):

По шляху чумацькому у росах Буде вічність мчати на коні. Я ж губами у розкішних косах

Позбираю зоряні вогні.

добір повітря

Де світи стикаються у шалі

І сміється злісно маніяк,

Я свої повідаю печалі

Тій, що жду і не діждусь ніяк.

(В. Симоненко)

добір повітря

А правда топче стежку прямоти

І просить слова в суєтнім потоці,

Про каземати й тюрми Воркути,

Про голодовку в тридцять третім році...

(А. Малишко)

добір повітря

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

добір повітря

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

добір повітря

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

(Т.Г. Шевченко)

добір повітря

Школярочка іде у перший клас. Вже скоро бути бабиному літу, Настав для дівчинки жаданий час Пізнати дивні таємниці світу.

  • (Л. Дмитерко)
  • 22. Вправа спрямована на формування техніки мовлення, що сприяє виробленню легкості звуку, його польотності; читання здається легким, наповненим душевної легкості, одухотвореності. Для тренування добирають поетично виразні уривки. Всі слова строфи вимовляються на одному видиху повітря і на одній висоті, і лише наголошені звуки ніби піднімаються доверху.

За горами гори, хмарою повиті.

Засіяні горем, кровію политі. добір повітря

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий ребра добрі

Й серце розбиває.

(Т.Г. Шевченко)

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі.

Горами хвилю підійма.

добір повітря

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі.

То виринав, то потопав.

(Т.Г. Шевченко) добір повітря

Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй.

добір повітря

Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти.

(В. Сосюра) добір повітря

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих, — рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

добір повітря

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

(М. Рильський)

добір повітря

Народе мій, дитино ясночола,

Живи й орудуй мовами всіма,

Бо кожна мова — твого духу школа,

Твоєї правди — золота сурма.

добір повітря

Вклякни перед зорею світовою,

Що пломеніє, наче сонця креш,

Та не молися мовою чужою,

Бо, на колінах стоячи, умреш.

(Д. Павличко) добір повітря

Мово рідна! Колискова

Материнська ніжна мово!

Мово сили й простоти, —

добір повітря

Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,

Сміх і радість немовляти —

Неповторне слово "Мати" —

Про життя найперше слово...

  • (І. Багряний)
  • 23. Прочитайте уривок з твору Остапа Вишні "Ярмарок", рівномірно розподіливши повітря. Захряс майдан...

Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, малясом, таранею, оселедцями, колесами, ходами, склом, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями...

І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудку-дахкає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонії, на скрипку, причитуе, п'є квас, їсть тараню, "будькає", лускає насіння і крутиться на каруселі...

24. Для тренування дихання у помірному русі ходіть по кімнаті і читайте вірші, добираючи повітря лише після кожної строфи:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов'їну.

(В. Сосюра)

Перейшов усі світи я —

Є прекрасних мов багато,

Але першою, як Мати,

Серед мов одна лиш ти є.

Ти велична і проста.

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, рідна мово!

Мова — пісня колискова.

Мова — матері уста.

(І. Багряний)

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

(В. Симоненко)

Відпрацьовуючи техніку дихання, необхідно пам'ятати два моменти. По-перше, правильно поставлене дихання — це невід'ємна частина головного інструменту педагогічної діяльності — голосу, запорука успіху в цій сфері. По-друге, для доведення техніки дихання до автоматизму необхідні наполегливість і самоконтроль.

Важливим компонентом формування техніки мовлення педагога є оволодіння дикцією. Дикція — це вимова, манера вимовляти слова, склади і звуки у розмові, співі й декламуванні. Виразність дикції — важливий аспект професійної діяльності педагога, актора, промовця, співака.

У роботі над дикцією треба дотримуватися певної послідовності: засвоїти структуру, побудову мовленнєвого апарату й артикуляційної діяльності при вимовлянні звуків тієї чи іншої мови; правильність постановки конкретних звуків відпрацьовувати на словах з використанням образного змістубаченля; тренуватися у вимові звуків і слів у фразах з глибоким розумінням смислового змісту певної фрази.

Кожна людина відрізняється індивідуальними особливостями голосо- і звукотворения. Зустрічаються й недоліки у вимові окремих звуків. Педагогу аж ніяк не можна працювати зі звуковими недоліками у мовленнєвій діяльності. Якщо й трапляються такі пади, то необхідно кожному індивідуально працювати над їх усуненням.

Як і акторам, педагогам потрібно цілеспрямовано працювати над відпрацюванням техніки дикції. На першому етапі необхідно ознайомитися з положенням артикуляційного апарату в процесі утворення конкретних звуків. Після цього можна приступати до тренування з метою формування умінь і навичок правильної вимови всіх звуків. На початковому етапі (вимовляння окремих звуків) важливо аналізувати і уявно фіксувати положення певних органі в мовленнєвого апарату в момент утворення звуків. З цією метою корисно ґрунтовно, без поспіху виконати перші вправи перед дзеркалом із записами на диктофон з наступним відтворенням і самоаналізом. Диктофон доцільно використовувати і в подальшому вимовлянні звуків у звукосполученнях, а потім і фразах.

Для кожної групи звуків необхідно мати набір вправ, які дають змогу оволодіти технікою їх правильної вимови. Значне місце в цьому плані педагоги відводять скоромовкам. Використовуючи пропонований матеріал для тренування, варто уникати догматизму, бездумного повторення окремих слів, фраз і висловів. За кожним складом, словом треба бачити предмет, явище, процес. Такий підхід сприятиме свідомому оволодінню технікою мовлення. Подаємо низку вправ.

  • 1. Вимовляйте голосні і йотовані (голосно й тихо):
    • а) а, о, у, е, и, і;
    • б) я, ю, є, ї.
  • 2. Вимовляйте групи звуків:
    • а) а-о; а-у; а-е; а-и; а-і;
    • б) о-а; о-у; о-е; о-и; о-і;
    • в) у-а; у-о; у-е; у-и; у-і;
    • г) е-а; е-о; е-у; е-и; е-і;
    • д) и-а; и-о; и-у; и-е; и-і;
    • е) і-а; і-о; і-у; і-е; і-и.
  • 3. Вимовляйте в різному темпі п'ятискладові звукосполучення як слова з наголосом на останньому складі:
    • а) бавагадажа, бовогодожо, бувугялужу, бевегедежс. бивиги-дижи, бівігідіжі;
    • б) закаламана, зоколомоно, зукулумуну, зекелемеие, зикили-мини, зікіліміні;
    • в) парасатафа, поросотофо, пурусутуфу, пересетсфе, пприситнфи, пірісітіфі;
    • г) хацачашаща, хоцочошощо, хуцучушуіцу. хецечешсще, чицичишищ", хіцічішіщі.

Приголосні мають звучати чітко в повільному й пришвидшеному темпі.

  • 4. Чітко, але без напруження вимовляйте початкові та кінцеві приголосні у словах: склад, скляр, страх, струс, струп, страж, склеп, сплін, скрип, штраф, шквал, вдих, взвод, вміст, вплив, вступ, втрьох.
  • 5. Вимовляйте сполучення приголосних, не допускаючи "ковтання" закінчень:
    • а) шторм, корм, горн, сонм, нерв, спазм, цикл, ритм, скарб;
    • б) горб, корж, шарж, гонг, корд, торф, ферзь, ямб, ромб;
    • в) стенд, з'їзд, дрозд, спорт, фант, толк, франк, транс, темп;
    • г) гольф, дерть, шурф, парк, марш, цинк, вовк, міст, пункт.
  • 6. Вимовляйте скоромовки, контролюючи стан вимови всіх звуків у словах. У скоромовках треба не просто промовляти текст, вправляючись у швидкості промовляння, а насамперед необхідно зрозуміти їхню суть, змістовий компонент. Робота над скоромовками починається з промовляння тексту. Поступово темп і ритм прискорюється.
  • — Бомбардир бомбардував Бранденбург.
  • — Фараонів фаворит на сапфір зміняв нефрит.
  • - Рапортував, але недора порту вав, дорапортував, але зарапортувався.
  • — Рила свиня білорила, тупорила; півдвора рилом порила, вирила, розрила.
  • - Не жаліла мама мила. Мама Мілу милом мила. Міла мила не любила.
  • - Орел на горі, перо на орлі. Гора під орлом, орел під пером.
  • — Ловко лавіруючи в ларингології, лікар-ларинголог легко виліковує ларингіт.
  • — На горі Арарат рвала Варвара виноград.
  • — Забув Панкрат Кіндратів домкрат, а Панкрату без домкрата не піднять на тракті трактор.
  • — У Феофана Митрофановича три сини Феофановичі.
  • — Не ходи по полю, не топчи куколю, не лупай очима — не твоя дівчина.
  • — Млин меле —- мука буде, язик меле — біда буде.
  • — Що у тебе вийшло — тарантас чи дишло?

Наш паламар усіх паламарів перевипаламарив, нашого паламаря жоден паламар не перепаламарить, не перевипаламарить.

  • — Не той, товариші, товаришу товариш, хто при товаришах товариш, а той товаришу товариш, хто й без товаришів товаришу товариш.
  • — Юра ловить рибку ловко, скоромовить скоромовку; виринає рибка близько; розсипає срібні бризки.
  • — Оженився дурень, та вся в біснувату, та не знали, що робити — підпалили хату.
  • — Ченчик, ченчик невеличкий, на ченчику черевички, шапочка — кіпчаточка; добрий вечір дівчаточка.
  • — Краб крабу зробив граблі. Подав граблі крабу краб. Прийшов Прокіп — кипів окріп; пішов Прокіп — кипить

окріп. Як при Прокопі кипів окріп, так і без Прокопа кипить окріп.

  • — Карл у Клари украв корали, а Клара у Карла украла кларнет.
  • — Клава клала сир на полку, пригощала ним Миколку.
  • — Ледачий Лавр лежав лежебокою на лежанці.

На дворі трава, на траві дрова, під двором дрова. Не рубай дрова на траві двора.

  • — Протокол про протокол протоколом запротоколювали.
  • — У Сені і Саші в сітях сірий сом з вусами.

У плані оволодіння технікою мовлення важливе значення має відчуття, проникнення в його логічну структуру. Від логіки мовлення педагога багато в чому залежить комунікативна активність, рівень розуміння й засвоєння учнями змісту навчального матеріалу.

Слово педагога має вирізнятися в психологічному плані впевненим характером. Але щоб воно було саме таким, потрібні своєрідні доповнення. Це:

  • — м'язова мобілізованість — обов'язкова умова початку будь-якого наступу;
  • — підвищення й підсилення голосу на початку кожної наступної фрази порівняно з попередньою, що дає змогу утримувати ініціативу в своїх руках;
  • — укрупнення картини, яка малюється за допомогою слова, для підкреслення її значимості для слухачів;
  • — підсилення яскравості кожної наступної фрази: більш чітка завершеність фрази, більш рельєфне виділення ударних слів;
  • — чітке виділення контрастних картин фрази, яка вимальовується словами, для чого більш активно використовується діапазон голосу педагога;
  • — виділення словами елементів бачення головного в картині, що передається словами.

Більшість означених доповнень можна реалізувати через компоненти логіки мовлення. Логіка мовлення — це ті закони, які допомагають педагогові осмислити потрібний текст і правильно донести його зміст до учнів. У цьому сенсі під текстом розуміємо і друкований текст і той, який змодельований у голові мовця.

Правильній побудові мовлення відносно до вимог його логіки сприяє розвиток бачення того, про що повідомляється у фразі. К.С. Станіславський у розвитку акторської майстерності особливого значення надавав здатності до бачення, відчуття дії, життя за кожним словом, за кожною фразою. "Природа влаштована так, — писав він, — що ми в ході словесного спілкування з іншими спочатку бачимо внутрішнім зором те, про що йде мова, а потім уже говоримо про бачене. Якщо ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте.

Слухати, нашою мовою, означає бачити те, про що говорять, а говорити — значить малювати зорові образи. Слово для актора не просто звук, а збуджувач образів. При цьому під час словесного спілкування на сцені говоріть не стільки для вуха, скільки для ока".

Ця думка К.С. Станіславського стосується й педагога, процесу формування його техніки мовлення. Однак не варто обмежуватися лише тим, що для нас "влаштувала природа" в сенсі бачення. Необхідно наполегливо розвивати в собі цю важливу психологічну якість.

 
<<   ЗМІСТ   >>