Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Інформаційна політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Концептуальні засади національної інформаційної політики

Системна цілеспрямована інформаційна політика покликана забезпечити реалізацію насамперед таких стратегічних напрямів розвитку суспільства і держави:

  • • захист конституційних прав та свобод громадян в інформаційній сфері — свободи висловлювання й права на поінформованість;
  • • протидія структурам міжнародної організованої злочинності, що зловживають прозорістю світових інформаційних потоків;
  • • інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності ЗМІ, владних, наукових, господарських та інших структур;
  • • пришвидшене входження України до європейського та світового інформаційного простору;
  • • розв'язання суперечностей між національною нормативно-правовою базою і європейським та міжнародним законодавством в інформаційній сфері тощо;
  • • розвиток в Україні "електронного врядування" на засадах пришвидшеного розвитку національного сегмента Інтернету та впровадження новітніх медіа-інформаційних технологій;
  • • формування бюджету розвитку, який стимулював би примноження "людського капіталу" й протидіяв "відпливу мозків" з України;
  • • стимулювання "інтелектуальної економіки" на засадах нормативно-правової бази, спрямованої на ефективний захист в Україні інтелектуальної власності, інтелектуальних продуктів і боротьбу з проявами "піратства".

До побудови глобального та європейського інформаційного суспільства нині залучені всі інтелектуальні, політичні та економічні еліти провідних світових держав. Інформаційні технології та інформаційно-комунікативні системи за нинішніх умов глобального цивілізаційного розвитку — ключовий ресурс суспільства та держави й необхідна передумова їхньої конкурентоспроможності на глобальних ринках. Саме інформаційна сфера здатна виступати провідним фактором реалізації найважливіших суспільних проектів динамічного розвитку, становлення громадянського суспільства, входження у світову спільноту тощо. Вона ж може за неуважного до себе ставлення перетворитися на фактор хаотизації й гальмування соціального, політичного, економічного та культурного розвитку.

Світ переживає епоху бурхливої інформаційної революції та формування глобального інформаційного простору — епоху переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального, інформаційного, або ж, за висловом американського мислителя Олвіна Тоффлера, суспільства "Третьої Хвилі".

Значимість інформаційного вектора розвитку засвідчують і такі концептуального змісту документи, як ухвалена в липні 2000 р. країнами "Великої вісімки" Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства та Програма інтеграції України до Євросоюзу п. 13 якої проголошує завдання щодо входження України до глобального та європейського інформаційного суспільства.

Пришвидшено розвивається світова мережа Інтернету, а на її засадах — електронна комерція, електронне врядування тощо. Формуються мультимедійні комплекси і цілі нетрадиційні галузі дистанційного навчання, праці та управління. Але поки що більшість із зазначеного стосується України вельми опосередковано. Існує чимало проблем, пов'язаних з елементарною непоінформованістю України про те, що діється у світі, та світу — про Україну, яка є порівняно новим державно-політичним феноменом.

Брак достовірної інформації про Україну у світі створює передумови для інформаційної ізоляції нашої країни, яка нині сприймається світовою спільнотою переважно як "туманний острів" з непевними перспективами. Така тенденція підсилює хуторянські настрої в самій Україні. Певні позитивні зрушення намітилися після славнозвісного Майдану, але вони поки що остаточно не закріпилися ані в суспільній свідомості, ані в суспільному бутті.

Досить зауважити, що Україна є однією з небагатьох європейських країн, які не спромоглися ухвалити закон "Про свободу інформації" (йдеться про правові гарантії доступу громадян до офіційної публічної інформації) та комплексну програму розвитку інформаційного суспільства типу "Електронної України" (справа закінчилася першим читанням у Верховній Ралі у 2003 p.).

Для будь-якого соціуму з українським включно завжди актуальною є проблема розв'язання суперечності між необхідністю підтримання інформаційної безпеки як кожного індивіда, так і суспільства в цілому і об'єктивною загрозою обмеження у надзвичайних випадках права на приватність взагалі та приватність інформації зокрема. Це спонукає до пошуку того припустимого балансу між інформаційною відкритістю і закритістю у законодавчо-нормативних актах та в системі управління держав з розвинутою демократією, який, власне, й становить предмет інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Треба зауважити, що держава залишається головним "гравцем" на інформаційно-політичному полі доти, доки вона активно "грає" на інформаційне випередження. В іншому разі вона ризикує перетворитися на політичного аутсайдера — аж до перспективи стати заручницею не лише певних економічних угруповань, а й навіть структур організованої міжнародної злочинності. Такі держави, згідно з термінологією Стратегії національної безпеки США (2002 p.), називають "помилковими" (failure states).

Інформаційна безпека — це завжди балансування між інформаційною відкритістю і закритістю, між двома прагненнями: максимально розширити доступ громадян до невтаємниченої публічної інформації (державної, комерційної, наукової, освітньої, персональної тощо) і максимально захистити інформацію корпоративного та приватного змісту.

У свою чергу, право на отримання й розповсюдження інформації (ст. 9 та 10 Закону України "Про інформацію") часто не лише de jure, а й de facto суперечить праву на захист інформації від небажаної особи, організації, установи тощо. Дану колізію покликана розв'язати ст. 47 цього Закону, яка передбачає відповідальність осіб, які поширюють несанкціоновану інформацію.

Проблема полягає в тому, що забезпечити баланс інтересів особистості, суспільства й держави у "глобальному суспільстві ризиків" (Ульріх фон Бек) стає дедалі важче. Президент російського "Медіасоюзу" Олександр Любимов у даному контексті свого часу зазначав, що "після Дубровки з'явилося розуміння того, що право на життя важливіше від права на інформацію".

Погоджуючись із цією слушною думкою, маємо водночас висловити застереження, що обмеження на діяльність мас-медіа, виправдані надзвичайними умовами, та моніторинг засобів масової комунікації державою за умов антитерористичної війни може призвести (і насправді призводить) до наступу на основні громадянські свободи включно із правом на інформацію, на висловлення думок, на таємницю приватного життя тощо.

Поки що міжнародна спільнота, здається, відводить Україні роль пасивного користувача інформаційних товарів і послуг, хоча вона жодним чином не ухиляється від продуктивної міжнародної співпраці в інформаційній сфері, враховуючи досвід найрозвинутіших країн (США, Канади, Японії, Німеччини, Франції, Англії). Йдеться про підтримання динамічної конкуренції, забезпечення відкритого доступу до інформаційно-телекомунікаційних систем та універсального доступу до інформаційних продуктів і послуг.

Глобальна інформаційна сфера стрімко трансформує економічне, соціальне та суспільно-політичне життя світової спільноти і національних держав. Інформаційні ресурси" ступінь їх розвину-тості та використання визначатимуть місце конкретної країни у світовій системі економічних і політичних відносин у XXI ст.

На жаль, в Україні приватна власність включно із медіа-власністю встановлювалася часто-густо поза правилами відкритої конкуренції й рівних умов приватизації. Тому структура медіа-ринку підпорядковується радше політичним інтересам, аніж об'єктивним ринковим законам балансування попиту й пропозиції.

Стан економіки взагалі також не стимулював досі можливості рекламного ринку, а отже існування мас-медіа як прибуткового бізнесу. Подібна олігополія на ринку ЗМІ зумовила орієнтацію українських мас-медіа не на виробництво якісного інформаційного продукту, а на забезпечення інформаційного впливу на громадян. Володіння ЗМІ перетворилося таким чином не стільки на вид отримання прибутку, скільки на важливу частку політичного капіталу. А це вкрай небезпечно як для журналістів, так і для їхньої аудиторії.

Метою сучасної національної інформаційної політики України є створення умов для побудови розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення конституційних прав на свободу слова та вільного доступу до інформації.

Саме таке тлумачення пропонує ухвалена у 2002 р. Верховною Радою України "Концепція національної інформаційної політики" — досить різнобічний документ, який складається з 11 розділів і охоплює майже всі основні сфери інформаційної діяльності, починаючи від мас-медіа й закінчуючи музейною справою. Розробником цього документа вдалося витримати "золоту середину" між екстенсивним та інтенсивним підходами. З одного боку, тут намічені національні пріоритети у глобальному інформаційному проектові, з іншого — сформульовані суто конкретні тактичні завдання розбудови національного інформаційного простору.

Отже, найголовнішим завданням національної інформаційної політики є зрештою, входження України у глобальне інформаційне суспільство. Для цього потрібно:

  • • модернізувати національну інформаційну інфраструктуру, створивши або запозичивши відповідні інформаційні технології;
  • • повною мірою реалізувати конституційні права громадян, суспільства та держави на інформацію;
  • • розв'язати низку актуальних проблем становлення та розвитку національних інформаційних ресурсів, інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності владних, наукових, господарських та інших структур;
  • • у стислі терміни розвинути принципово нові напрями інформаційної діяльності, починаючи від електронного мережевого врядування та управління й закінчуючи електронною мережевою торгівлею тощо.

Основним напрямом національної інформаційної політики визнано підвищення інтелектуального рівня вітчизняних виробників інформаційного продукту (включно із продуктом медійним), досягнення їхньої конкурентоспроможності на світовому та вітчизняному медіа-інформаційних ринках. Бо лише конкурентоспроможне на світовому рівні інформаційне виробництво може гарантувати реалізацію національних інтересів у інформаційній сфері. І навпаки, жодні державно-адміністративні заходи протидії "інформаційній експансії" та забезпечення "інформаційного суверенітету" в епоху глобалізації не можуть бути ефективними.

Водночас доцільно зауважити, що головні рушійні сили становлення й розвитку інформаційного суспільства є не стільки національними, скільки інтернаціональними за своїми походженням і характером. Це підтвердив Всесвітній саміт з інформаційного суспільства під егідою ООН, перший етап якого відбувся в грудні 2003 р. в Женеві, а другий — у листопаді 2005 р. в Тунісі.

Напередодні першого етапу цього саміту Міжнародний союз електрозв'язку (International Telecommunication Union) оприлюднив показники інформаційного розвитку країн світу (у частках одиниці). Україна з показником 0,43 потрапила до списку країн із середнім рівнем доступу до інформаційних ресурсів, який відкриває Білорусь (0,49) і замикає Вірменія (0,30).

Обсяги світової інформаційної індустрії вже на початку 90-х років досягли 2 трлн доларів на рік, а через 10 років зросли майже на порядок. Для порівняння: світові видатки на військові цілі на початку 90-х років становили близько 800 млрд. доларів США на рік. Сьогодні в інформаційній сфері працює приблизно півмільярда осіб, щороку створюється понад 10 млн. нових робочих місць. У США, Японії та інших розвинутих країнах тут зайнято майже 60 % працюючого населення та створюється понад 50 % ВВП.

Одним із виявів світової інтелектуальної конкуренції стало відкриття в 1999—2000 p. у США, Німеччині та інших провідних країнах значної квоти (до 100 тис. щорічно) робочих місць для програмістів з числа громадян України та інших держав СНД.

Для країн, що розвиваються, у тому числі й для України, вагомим чинником економічного зростання в інформаційній галузі є входження в ринок офшорного програмування (на якому Індія, наприклад, заробляє близько 4 млрд. доларів на рік).

Загалом епоха глобальної "інтелектуальної економіки" руйнує межі національних та регіональних ринків, кардинально зближує виробництво і споживання, підвищує роль неурядових акторів, і зокрема ТНК, загострює боротьбу за такий специфічний ресурс, як інтелектуальний людський капітал.

Але про остаточне відмирання інформаційно-регулятивних функцій держави в умовах глобалізації поки що говорити зарано. Практика інформаційної політики розвинутих держав світу засвідчує, що поряд із лібералізацією та перегулюванням для створення сприятливих економічних та політичних передумов пришвидшеного розвитку інформаційної галузі потрібно посилювати важелі впливу держави на цю сферу.

Саме національні держави виступають чи не найбільшими виробниками інформаційного продукту на національному рівні Й найактивнішими "промоутерами" інформаційної експансії належних до даних держав компаній.

Зокрема, у США понад 60 % відомостей про діяльність держави продукується самою ж американською державою, а президент безпосередньо контролює реалізацію Програми розвитку національної інформаційної інфраструктури.

Необхідною складовою Програми технологічного розвитку ЄС є Європейська стратегічна програма інформатизації, головна мета якої — скорочення технологічного відставання від США і Японії та зменшення залежності у сфері інформаційних технологій від цих країн. Як відомо, на саміті ЄС у Лісабоні навесні 2000 р. ухвалено нову програму просування Європи до інформаційного суспільства, що передбачає випереджувальний розвиток інформаційної сфери.

Щодо української держави, то їй передусім належить провідна роль гаранта цілісності національного інформаційного простору, ефективного координатора розвитку інформаційних ресурсів. Для цього держава має забезпечувати:

  • 1. Становлення та розвиток в Україні інформаційного суспільства на засадах ефективного регулювання й стимулювання інформаційного обміну, заохочення позитивних мотивацій щодо виробництва та споживання інформаційного продукту та надання різноманітних інформаційних послуг.
  • 2. Установлення "правил гри" в єдиному інформаційному нормативно-законодавчому полі, обов'язкових для усіх, хто причетний до діяльності в національному інформаційному просторі.
  • 3. Визначення нормативних засад і меж діяльності зарубіжних та міжнародних (транскордонних) суб'єктів у національному інформаційному просторі України.
  • 4. Захист інтересів України у світовому інформаційному просторі, у міжнародних інформаційних відносинах.
  • 5. Розвиток інформаційної (електронної) економіки, інформаційного врядування тощо шляхом заохочення впровадження сучасних комп'ютерних інформаційних технологій в усі сфери систем державного управління, фінансово-банківської й підприємницької діяльності, освіти, медицини, правової допомоги тощо.
  • 6. Належний стан власності держави на провідні об'єкти національної культурно-інформаційної спадщини, бази здійснення державного регулятивного впливу на суспільні відносини у сфері інформації.
  • 7. Захист інформаційних ресурсів (електронних мереж, банків і баз даних тощо) від несанкціонованого доступу або руйнації, розробку й впровадження відповідних засобів захисту.
  • 8. Широкий доступ громадян, навчальних, наукових та інших установ і організацій усіх форм власності, органів державної влади та регіонального й місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності до інформаційних ресурсів включно із засобами мережі Інтернет.
  • 9. Функціонування державної системи професійного навчання і підвищення кваліфікації працівників інформаційної сфери та ЗМІ, наукової та експериментальної діяльності.
  • 10. Інформаційну безпеку суспільства, особи й держави у якнайповнішому розумінні цього поняття.

Водночас на вітчизняного виробника медіа-інформаційного продукту та на українську державу нині чинять помітний тиск іноземні виробники та державні й міжнародні структури, які лобіюють власні інтереси. Часто-густо такий тиск має форму звинувачень у не доброчесній конкуренції тощо. Звичайно, низка таких претензій є цілковито обґрунтованими, але вистачає й необґрунтованих.

Інколи складається враження, що йдеться не про альтруїстичні наміри допомогти нашій країні розвинути медіа-інформаційний ринок і на гідних умовах увійти до європейських та світових медіа-ринків, а навпаки — про бажання витіснити українського виробника з власного медіа-інформаційного ринку, узалежнити його від виробника іноземного. А отже — раз і назавжди завоювати потенційно багатий український ринок.

Як бачимо, в інформаційній сфері, окрім позитивних, склалися також негативні тенденції, що посилюють-загрози національним інтересам України у внутрішньополітичній царині та шкодять її міжнародному іміджу.

Найважливішою проблемою у сфері вдосконалення інформаційної політики України є формування відповідної стратегії та визначення пріоритетів. Інформаційну політику держави слід докорінним чином переглянути і забезпечити прискорені темпи адаптації українського суспільства та держави до реалій глобального та європейського інформаційного суспільства.

Ключовим напрямом такої політики має стати підвищення інтелектуального, творчого, технічного рівня вітчизняних виробників інформаційного продукту, підвищення їхньої конкурентоспроможності на світовому інформаційному ринку. Лише розвинуте, конкурентоспроможне на світовому рівні інформаційне виробництво може гарантувати реалізацію національних інтересів у інформаційній сфері, вирішити завдання ефективного інформаційного забезпечення державної політики в інших сферах.

Нагальні завдання держави мають бути спрямовані на реалізацію комплексу заходів щодо:

  • • забезпечення належної прозорості та інформаційної відкритості в діяльності всіх без винятку органів державного управління та місцевого самоврядування;
  • • впорядкування структури та функціонування державних органів, що формують інформаційну політику держави та забезпечують відповідну безпеку в медіа-інформаційній сфері;
  • • створення цілісного нормативно-правового поля з регламентації розвитку національного інформаційного простору і відповідних сучасних технологій, діяльності господарюючих суб'єктів, забезпечення прав особистості, суспільства і держави на інформацію;
  • • посилення ролі держави як рівноправного і конкурентоспроможного суб'єкта інформаційних відносин, виробника і поширювача інформаційного продукту і послуг у внутрішньому і зовнішньому інформаційному просторі;
  • • адаптації інформаційної діяльності органів державної влади до використання новітніх інформаційних технологій.

Зрештою, основним напрямом національної інформаційної політики має стати не протекціонізм щодо вітчизняного виробника, а підвищення інтелектуального, творчого, технічного рівня вітчизняних виробників інформаційного продукту, підвищення їхньої конкурентоспроможності на європейському та світовому інформаційному ринку. Бо лише розвинуте й конкурентоспроможне інформаційне виробництво може гарантувати реалізацію національних інтересів у інформаційній сфері.

 
<<   ЗМІСТ   >>