Повна версія

Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

НАУКА ПРО ЛІТЕРАТУРУ В ЕПОХУ РЕАЛІЗМУ І ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ

Втома романтизму і шукання нових методологій у межах Історичної школи

Романтизм і породжена ним історична школа в літературознавстві підійшли у своїх теоріях до дуже суттєвого: зв'язку художньої творчості з першокоренем її та історичними епохами. Але на якомусь етапі від усього цього почало відгонити загальниками й надто суб'єктивною абстракцією. Відчувалась потреба в якійсь конкретизації і наближенні літературних ідей до земних реалій. Одне слово, на зміну почуттєвим, суб'єктивним у своїй основі домінантам прийшли більш об'єктивні, що цілком відповідало філософському принципу чергування типів і художнього, і наукового мислення: від почуттєвого до раціонального, від раціонального до почуттєвого і т. д. Поява в 40-х роках XIX ст. "натуральної школи" в художній творчості була сигналом до того, що подібна "натуральність" повинна з'явитись і в критичному осмисленні літератури. Так воно зрештою і сталося, якщо врахувати, що в 50—60-х роках з'явилася вже згадувана "реальна критика". Певна категорія дослідників стала активно співвідносити суто літературні мотиви з мотивами дійсності, а в естетичних теоріях науково-міркувальні акценти стали зміщуватися в бік публіцистичних "форм життя", "віддзеркалень дійсності" і т. ін. Показовими з цього погляду були відома дисертація М. Чернишевського ("Про естетичне відношення мистецтва до дійсності", 1828—1889), трактат М. Добролюбова ("Коли ж настане справжній день", 1836—1861) тощо. В українській літературній критиці проблема "віддзеркалення дійсності" ("одкид берега в воді") найбільш виразно постала у відомій статті І. Нечуя-Левицького "Сьогочасне літературне прямування" (1878), з якою полемізував І. Франко, але збився на ще одну — звужено ідеологічну крайність ("Література, її завдання і найважливіші ціхи").

У таких і подібних випадках дослідник акцентував на виявленні "реальних" ідей у художньому творі — ідей морального, соціологічного, духовно-культурного змісту. В найзагальніших рисах можна сказати, що ці акценти стимулювались реальною дійсністю і тогочасним розвитком природничих наук. Зміна суспільних устроїв у багатьох країнах Європи (перемога прагматичного капіталізму) і нові відкриття природничників змушували літературознавців і в своїй сфері шукати найточніших визначень причин і наслідків, давати максимально точні характеристики мотивам та ідейним спрямуванням літературних творів. Формується відтак ідеологічний напрям в історичній школі, який мав у свою чергу кілька різновидів. Найбільшого поширення в другій половині XIX ст. набув культурно-історичний різновид, який у деяких наукових джерелах фігурує з назвою "школи". Однак, на нашу думку, це тільки різновид ідеологічного напряму в історичній школі, оскільки принципово нового в підході до критичного тлумачення літературних явищ він не давав. Як і в історичній школі періоду романтизму, вони трактувалися з позицій феномена "відтворення".

Головним законодавцем мод у культурно-історичному прочитанні літератури е французький естетик і письменник Іполит Тен (1828—1893). Свої теоретичні й методологічні погляди він виклав у працях "Філософія мистецтва" (1865), "Історія англійської літератури" (1864— 1865) та ін. Культурно-історична теорія І. Тена цікава насамперед тим, що вона, з одного боку, оперта на традицію, а з іншого — пов'язана з досягненням "точних" наук сучасності. Виходячи з відкриттів Дж. Віко, Й. Гердера та ін. про зумовленість мистецтва епохою й середовищем, І. Тен вважав за головне завдання дослідника літератури з'ясувати причинні зв'язки тієї зумовленості. Відтак з'являється його теорія середовища, яке трактується ним як сукупність природних і суспільних умов. Підтвердження цій теорії він знайшов у роботі Ч. Дарвіна "Про походження видів", поширивши її на формування людських рас, а крім того, взяв із неї так званий принцип механізму. За його переконанням, духовний світ (як і фізичний) являє собою механізм, процеси якого підлягають причинності. Іншими словами, духовну діяльність (тобто твори мистецтва) треба розглядати як факти і продукти, властивості й причини яких підлягають поясненню. Оскільки літературний твір, крім усього, є ще й наслідком особистого вимислу автора, то "причину" цього твору слід шукати в трьох інстанціях: раса, середовище і психологічний етап творця. Отже, І. Тен доводив, що твір має національне обличчя, несе в собі особливості природного і суспільного середовища ("холодний Гріг", "темпераментний Бараташвілі", "замріяний Тичина" і т. д.) і позначений індивідуальністю, яка зумовлена складом психіки автора. Останнє, як правило, дотичне до психології мас, що "породили" цього автора.

Виходячи з таких теоретичних засад, історик літератури повинен не "вихваляти" чи "гудити" літературний твір (автора), а відповідати на питання про походження літературної пам'ятки, про зовнішні впливи на неї і про її особливості. Ця відповідь дасть змогу відродити світ почуттів і пристрастей, які панували в ту чи ту епоху, коли народився твір. Найбільш виразно і впливово в тому світі виявиться, на думку І. Тена, національна (расова) специфіка.

Культурно-історична теорія знайшла багатьох прихильників, але згодом зіткнулася з критичним опором, і насамперед ось чому:

  • 1. Не можна, як це робив І. Тен, ототожнювати літературний документ з історичним — це різні документи.
  • 2. Поняття раси (нації) в антропологічному і культурно-національному сенсах не збігаються. "Чисті" раси, як виявляється, трапляються дуже рідко, і тому надавати вирішального значення національній (расовій) специфіці у творі не слід. Більш суттєвою може бути класова (групова) специфіка. Цю точку зору, до речі, поділяв і В. Перетц. Думається, що він був під впливом класових (марксистських) теорій так само, як і деякі інші літератори на зламі XIX—XX ст. Помилка полягала в тому, що не звернуто уваги на тимчасовість класового і вічність національного (расового). Національне, принаймні, стійкіше, ніж класове, бо класове твориться штучно, переважно виробничими умовами, а національне визріло еволюційно, з усіма духовно-природними ознаками розвитку людини й цивілізації.
  • 3. Середовища абсолютизувати теж не слід. На одного письменника воно впливає відчутно, а інший творить ніби всупереч йому. Останні, як правило, є особистостями геніальними; вони "виламуються" з середовища, і в підсумку забезпечують собі прогрес у творчості, а інколи навіть в історії.
  • 4. Психологічний момент, який зумовлює індивідуальність у творчості автора, звичайно, дуже важливий. Але абсолютизувати, фетишизувати його теж не слід. Бо він не завжди може віддзеркалювати дійсність. В одних випадках творець може цілком підпорядкувати свою психіку кон'юнктурі моменту, а в інших — цілком ігнорувати той момент. М. Гоголь, наприклад, взагалі був людиною не своєї, а іншої (барокової) епохи. Українські неокласики теж ніяк не вписувались у потік "червоної романтики" 20-х років, а В. Свідзинський у часи барабанної тріскотні про переможний рух "до нових висот" давав глибоку інтелектуальну лірику, що не в'язалася ні з якими замовленнями більшовицького часу. Отже, не можна остаточно судити про літературу за станом суспільства і не можна характеризувати суспільство тільки за літературою.

За всіх вразливих місць у цьому методі його все ж слід віднести до продуктивного активу науки про літературу. І насамперед тому, що замість докорів авторам чи хвали їм І. Тен пропонував шукати в їхніх творах головну рушійну силу і причинність. Його метод можна застосовувати до багатьох літературних явищ ще й тому, що цей метод передбачає дослідження індивідуальності автора. А в широкому розумінні історія літератури є історією художніх індивідуальностей і їхніх творів. Ось чому послідовників І. Тена було чимало серед дослідників літератури. Негативні наслідки з'являлися при цьому лише тоді, коли в методі цього вченого щось одне спотворювалося, а все інше — кривотлумачилося. Наприклад, польський учений Здеховський у своїй праці "Нариси з психології слов'янського племені" приписав виняткове значення расі (нації) в такий спосіб: Міцкевич, Словацький, Шевченко і Гоголь саме тому були здатні до рішучих кроків у своїй творчій діяльності, що перебували під впливом властивого слов'янам вродженого містицизму, який, як і месіанізм, — найхарактерніша риса слов'янських націй.

Цілком зрозуміло, що маємо справу не з творчим використанням (чи розвитком) методології І. Тена, а з його дискредитацією. Зовсім інакше використав цей метод у своїй науковій діяльності професор Київського університету Микола Дашкевич (1852—1908). Прямим послідовником І. Тена його назвати не можна, оскільки в його методології з'явилися слабко виявлені в І. Тена мотиви іманентності мистецтва, але загалом його праці витримані саме в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдавався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильників компаративістики.

До написання головної своєї праці з українського літературознавства ("Відгук про дослідження п. Петрова...", 1888) М. Дашкевич створив кілька студій, у яких дав і теоретичне, й історико-літературне обґрунтування своєї методології, а крім того — осмислив значну частину наукової спадщини своїх попередників, зокрема тих, що зверталися до питань історії української літератури в пошевченківські роки.

Осмислювати, щоправда, довелося небагато праць. Нові заборонні акти проти української духовності (Валуєвський циркуляр та Бемський указ) значно загальмували розвиток не лише суто художньої творчості, а й наукового її осмислення. До того ж, у ньому переважав акцент, який переконував читачів, що українська література — це периферія російської. До уваги, як правило, не бралися міркування з цього приводу ні М. Костомарова, ні П. Куліша, ні інших захисників самобутності української літератури, котрі у 70—80-х роках про українську літературу теж говорили з певними застереженнями, а часом і з певною опінією.

 
<<   ЗМІСТ   >>