Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економіка розвитку

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Удосконалення фінансового аналізу банківських операцій

Сучасні умови розвитку банківського сектору обумовлюють необхідність вдосконалення методів економічного аналізу, планування і контролю. Діяльність комерційних банків аналізується з боку Центрального банку, податкових органів і органів статистики, аудиторських фірм, партнерів і контрагентів. Розроблені державними регулюючими органами аналітичні показники і форми звітності, що включають бухгалтерський баланс, звіт про фінансові результати, розрахунок економічних нормативів максимального ризику на одного позичальника та інші показники, є основою зовнішнього аналізу діяльності банку і дозволяють мати уявлення про його фінансовий стан. Однак такий аналіз охоплює лише найбільш загальні сторони діяльності банку, оскільки доступні тільки зведені звітні дані.

Для ефективного вирішення безпосередньо управлінських завдань, досягнення стійкого і прибуткового функціонування банку необхідний глибокий аналіз усіх сторін його діяльності на основі внутрішньої інформації: рентабельності комплексу послуг і операцій, окупності витрат, прибутковості функціонування окремих підрозділів та ін. Особливого значення подібний аналіз набуває в умовах конкуренції, що загострилася на банківських ринках, посилення регулюючих обмежень з боку державних органів, збільшення кількості банкрутств і відкликань ліцензій комерційних банків.

Застосовувані в зарубіжних банках методики аналізу не можуть повною мірою використовуватися вітчизняними банками, оскільки умови їх функціонування кардинально відрізняються. Для української банківської системи характерні нестабільність і високий рівень всіх видів ризиків - від фінансового до політичного.

Зросла ризикованість кредитних операцій, посилилась конкуренція на ринку банківських послуг. Актуальною для кожного банку стала проблема пошуку можливостей підвищення доходності шляхом вдосконалення структури активних операцій.

Для банків, особливо для тих, що залучають і запозичують значний обсяг коштів від юридичних та фізичних осіб, основний вид витрат складає обслуговування пасивних операцій, за рахунок яких переважно одержуються ресурси для формування кредитного портфеля.

Банки як фінансові посередники, виробляючи (надаючи) кінцевий активний продукт (послугу), використовують не певний конкретний ресурс, джерелом якого є пасивні операції, а будь-який наявний. Пояснення цього полягає в змісті і функціях грошей як загального товарного еквівалента, їхній мобільності, універсальності, можливості використання для безготівкового обороту. Не буде перебільшенням висновок, що банки виробляють "нові" гроші з наявних у них. Тому для них не має значення, які із залучених чи запозичених ресурсів, незалежно від власників їх, використані саме для здійснення даної кредитної операції або виготовлення певного продукту. Значення має "ціна" цих ресурсів і умови їх повернення.

Банківські пасивні операції, таким чином, утворюють єдиний обсяг грошової маси, що переважно формує кредитний портфель. Незважаючи на те що всі джерела і результати здійснення пасивних операцій банку відображаються на його рахунках, вони зливаються в загальному обсязі банківських ресурсів, які використовуються в різноманітних активних операціях, насамперед, у кредитуванні. Можна сказати, що джерелом усіх активів банку є один і той же вид сукупних грошових ресурсів, унаслідок чого і ціна їх залучення й запозичення, яка враховується в затратах на проведення кредитних операцій, усереднюється.

Очевидно, що банк як підприємницька структура не може і не повинен, формуючи ціну на окремий вид свого продукту чи послуги, орієнтуватися лише на окупність своїх затрат, ігноруючи прибуток. Тут для банку важливо оцінити собівартість банківських операцій на основі операційно-вартісного аналізу.

Оцінка собівартості банківських операцій включається в операційно-вартісний аналіз не лише активних, а й пасивних операцій, у всякому разі в певній частині їх, у якій пасивні операції безпосередньо беруть участь у формуванні кредитного портфеля. Зазначимо, що не існує принципових труднощів розподілу банківських витрат, пов'язаних із здійсненням пасивних і активних операцій, відповідно на дві частини. Це дасть змогу витрати, обумовлені операціями із залучення й запозичення коштів, включити у вартість пасивів, що дозволить відображати витрати у вартості "невласних" ресурсів банку, розрахованій із врахуванням цих витрат.

Щодо активних і пасивних банківських операцій операційно-вартісний аналіз є лише складовою частиною аналізу ціноутворення на банківські продукти (послуги). Разом з тим він не зводиться до всього механізму ціноутворення, бо не враховує дії суто ринкових факторів, насамперед, конкуренції, попиту й пропозиції па грошово-кредитному ринку. При його проведенні не враховуються й макро- та мікроекономічні фактори, стадії промислового циклу тощо. Але і в межах його можливостей на основі операційно-вартісного аналізу створюються умови для виявлення показника мінімально допустимої доходності для банку, що й надає змогу визначати мінімально прийнятну процентну ставку за кредитними операціями.

Сукупний (укрупнений) операційно-вартісний і локальний аналізи доцільно розрізняти за цілями, об'єктами і порядком проведення. За допомогою першого охоплюються всі основні активні операції банку або переважна більшість їх. Об'єктом локального аналізу є певна група активних операцій або навіть одна, яка становить істотну частину кредитного портфеля.

Метою сукупного (укрупненого) операційно-вартісного аналізу є розрахунок коефіцієнта собівартості банківських операцій.

Для розрахунку собівартості банківських операцій правомірним є застосування методу калькулювання окремих елементів витрат або ж в цілому витрат на відповідну операцію. При цьому доцільного виходити з загальноприйнятого принципу розмежування витрат на прямі й непрямі.

До першої групи належать витрати, безпосередньо обумовлені реалізацією банківської послуги чи певної сукупності їх. Витрати другої групи за своєю економічною природою є загальнобанківськими і включаються в собівартість будь-якої банківської операції.

Завдяки розмежуванню груп прямих і непрямих витрат за собівартістю стосовно однієї операції або вузької сукупності однорідних банківських продуктів (послуг) цим коефіцієнтам відповідають мінімально допустимі ціни на них, а також певною мірою й мінімально допустима різниця між процентними ставками за кредитами і депозитами.

Метою розрахунку індивідуалізованих значень собівартості банківських операцій є встановлення доходності їх для банку і на цій основі підвищення якості кредитного портфеля, вдосконалення пропозиції банківських продуктів (послуг). Завдяки конкретизованому операційно-вартісному аналізу створюється можливість активно впливати на структуру портфеля, виключаючи з нього або включаючи в нього ті чи інші операції залежно від рівнів їх собівартості. Чим нижча вона щодо конкретної операції, тим вища самоокупність і доходність цієї операції для банку.

Проведення ретроспективного операційно-вартісного аналізу спирається на обчислення мінімальних і середніх витрат на здійснення однієї банківської операції чи вузької групи їх. У разі ж реалізації банком перспективної депозитної і кредитної політики, у тому числі розробки стратегії майбутніх дій на грошово-кредитному ринку та прогнозування майбутніх цін на банківські продукти й послуги, необхідністю стає розрахунок показників максимальної вартості залучених і запозичених коштів, що використовуються як кредитний ресурс. Саме на основі аналізу зазначених показників можливе визначення максимально прийнятної ціни, яку банк може запропонувати вкладникам, з урахуванням доходності розміщених їхніх коштів у кредитних та інвестиційних операціях. У зв'язку з цим зазначимо, що розрахунок і аналіз показників мінімальної, середньої і максимальної собівартості банківських продуктів (послуг) мають між собою багато спільного в методиці здійснення.

Незважаючи на те що існує значний і багаторічний зарубіжний досвід проведення операційно-вартісного аналізу в комерційних банках з метою визначення базисних депозитних і кредитних процентних ставок, що відіграє вирішальне значення у встановленні цін на банківські продукти й послуги, у теоретичному плані ця проблема остаточно не вирішена.

Щодо вітчизняної банківської практики розрахунку вартості залучених і запозичених коштів, зіставлення її з затратами на формування й зберігання власного капіталу, а також віднесення операційних затрат у певній частині їх до окремих активних операцій, то така практика зовсім недосконала. Причинами цього є теоретична нерозробленість проблеми.

Обґрунтуємо взаємозв'язки загальної схеми операційно-вартісного аналізу, спрямованого на визначення собівартості активних операцій комерційного банку.

Як правило, банк використовує різноманітні джерела для формування своїх ресурсів з метою розміщення їх у кредитних операціях, що в підсумку визначає структуру його пасивів. Тут чітко простежується розмежування окремих статей власних і невласних ресурсів. Залучені ресурси характеризуються рівнем процентної ставки, на підставі якої банк здійснює оплату за надані їх власниками коштів протягом певного періоду, визначеного умовами відкриття депозитних та інших рахунків.

При визначенні собівартості активних банківських операцій як основного фактора ціноутворення з урахуванням витрат на невласні пасиви необхідно подолати істотну трудність. Вона полягає не стільки у встановленні вартості (ціни) залучених і запозичених ресурсів, скільки у розподілі витрат на них за окремими видами активів з урахуванням принципу обґрунтованості. Практика не виробила (а можливо, не буде спроможна зробити це і в майбутньому) універсального механізму такого розподілу, і включення вартості окремих джерел пасивів у вартість певних видів пасивів. Адже доходи банку формують загальний обсяг його прибутку, у якому неможливо чітко визначити питому вагу кожного його джерела, оскільки всі вони взаємодіють між собою і впливають один на одного. Винятком є операції на ринку міжбанківських кредитів і надання консорціумних кредитів.

Операційно-вартісний аналіз може застосовуватись не лише для визначення середньої вартості величини залучених і запозичених банком ресурсів за фінансовий проміжок часу, але і її граничної величини у вигляді вартості залучення й запозичення додаткової величини пасивів. Це особливо важливо при розробці тактики й стратегії банківської діяльності в умовах нестійкої економічної кон'юнктури, що має місце, наприклад, в Україні, нестабільності грошово-кредитного ринку, нерозвинутості ринку цінних паперів. Разом з тим зазначимо, що аналіз, метою якого є визначення граничних параметрів собівартості банківських послуг і, відповідно, цін на них, більш складний. Його застосування ефективне при проведенні детальніших розрахунків, які доцільні на основі залучення додаткової інформації, пов'язаної з витратністю і доходністю банківських операцій.

Якщо аналіз усереднених показників собівартості банківських продуктів і послуг має періодичний характер (здійснюється у зв'язку з необхідністю), то дослідження їх граничних параметрів має відбуватись майже безперервно, у всякому разі, значно частіше. Це обумовлено тим, що в міру постійної зміни кредитного портфеля, структури пасивних операцій, кон'юнктури на грошово-кредитному ринку й ринку цінних паперів граничні величини вартості активних операцій також перебуватимуть у стані постійної динаміки. При високій же інфляції граничні показники собівартості й цін на банківські продукти (послуги), виражені в поточних цінах, підлягають ще істотнішим змінам.

Розрахунок граничних показників, про які йде мова, передбачає вирішення ще однієї проблеми. Змістом її є розподіл залучених і запозичених за пасивними операціями коштів між активними операціями безадресним способом, тобто немає зв'язку між цими ресурсами і конкретними активними операціями, для здійснення яких вони використовуються. У цих умовах виникає необхідність визначення частки витрат, що стосуються відповідної активної операції. Продукт діяльності банку, який направляється для продажу, є результатом його активних операцій (за винятком банківських послуг). Тому, використовуючи затратну модель ціноутворення на банківські продукти (послуги), необхідно насамперед визначити частку банківських витрат на проведення тієї чи іншої активної операції. Вона ж (ця частка) включає, поряд з іншими елементами, вартість залученого (запозиченого) капіталу, що використана для здійснення даної активної операції, втіленої в певному банківському продукті.

Крім затрат на залучення й запозичення коштів для здійснення активних операцій, у собівартість їхніх результатів включається й певна частина затрат на безпосереднє проведення операцій і загальних витрат. З'ясування величини їх має не лише наукове, але й практичне значення.

Витрати на безпосереднє проведення операцій обумовлені, насамперед, тим, що для проведення їх необхідне відповідне оформлення, заповнення супроводжувальних документів, їх обробка, передача масиву інформації партнерам, використання поштового зв'язку і телекомунікацій. Значна частина таких витрат може бути визначена шляхом калькулювання.

Щодо зазначених витрат можна сказати, що не становить труднощів встановлення пропорційного співвідношення між грошовими обсягами активних операцій і сукупними витратами на здійснення відповідних дій для проведення цих операцій. Незважаючи на те що зазначені залежності переважно мають нелінійний характер і не залишаються стабільними, вони з необхідним коригуванням можуть бути використані при розрахунку собівартості банківських продуктів (послуг).

Більші перешкоди виникають при застосуванні операційно-вартісного аналізу до визначення частини загальнобанківських витрат, які доцільно включати в собівартість окремих видів і обсягів банківських активних операцій. Як відомо, до таких витрат належать витрати на забезпечення функціонування і розвитку банку, структура яких складається з кількох статей: утримання персоналу; витрат на забезпечення розвитку банку; витрат на експлуатацію основних фондів. Банку властиві й господарські витрати та витрати на побічну діяльність.

Безпосередньо віднести зазначені витрати за окремими видами операцій до банківських продуктів (послуг) практично неможливо. Тому виникає потреба у використанні умовних способів і прийомів такого розподілу, для чого необхідними стають різноманітні коефіцієнти чи критерії, шляхом яких можна зіставити конкретну операцію (банківський продукт, послугу) з тією часткою загальнобанківських витрат, що до них належать. Наприклад, для встановлення частки витрат, які відносяться на ту чи іншу банківську операцію.

Найважливішим елементом системи підтримання управлінських рішень є реалізована в банку методика внутрішнього визначення прибутковості операцій, яка створювала б основу для управління інфраструктурою банку, розвитку нових видів діяльності, забезпечення рентабельності і стійкості як окремих підрозділів, так і банку загалом.

Така методика дозволяє скласти економічно обґрунтоване міркування про прибутковість окремих продуктів і послуг, комерційного або державного банку, про ефективність окремих підрозділів у тому випадку, якщо надання кредитів забезпечується декількома підрозділами, а також коли вони беруть участь у створенні декількох кредитних ліній, для контролю і відповідальності, що перерозподіляються між центрами відповідальності банку.

Центр відповідальності - це одиниця банку, яка відособлено здійснює певні операції. Поділ на центри відповідальності залежить від цілей фінансового аналізу і може бути різним. Як центри відповідальності можуть виступати реальні підрозділи банку (управління, відділи, філіали, відділення), стратегічні одиниці банківського бізнесу або сегменти банківського ринку, на яких банк здійснює свою діяльність ("роздрібний" банк, "оптовий" банк), групи клієнтів (корпоративна клієнтура, приватна клієнтура), окремі операції і послуги (емісія векселів, операції з банківськими картами і т.д.). Залежно від цільової функції центри відповідальності можуть поділятися на центри прибутку (цільова функція - максимізація прибутку) і центри витрат (цільова функція - мінімізація витрат). Крім того, можуть виділятися, наприклад, центри інвестицій, центри управління і т.д. При поділі банку на центри відповідальності менеджери мають дотримуватися таких принципів:

  • • забезпечувати можливість розмежування виділених центрів відповідальності на внутрішні і зовнішні; "' • центри відповідальності банку повинні представляти однорідні одиниці, наприклад, тільки види послуг;
  • • провести адекватну класифікацію центрів відповідальності на центри прибутку і витрат відповідно до їх реального функціонального призначення, при цьому підрозділи, що здійснюють основну банківську діяльність, мають бути віднесені до центрів прибутку;

" кінцевими одержувачами ресурсів і послуг, як правило, повинні виступати центри прибутку, що являють собою або підрозділи, що здійснюють реалізацію банківських продуктів клієнтам банку чи провідні прибуткові операції на фінансових ринках, або стратегічні одиниці бізнесу, або банківські продукти як такі.

Більшість авторів висловлюють думку, що поділ на центри відповідальності має бути пов'язаний з принципом автономізації, тобто свободи прийняття рішень виділеним центром. Однак для фінансового аналізу питання кола повноважень відповідних менеджерів не можуть бути визнані істотними. Найбільш важливим, на нашу думку, є дотримання критерію економічної релевантності при виконанні вищезгаданих принципів, хоча, зрозуміло, при прийнятті управлінського рішення на основі даних фінансового аналізу центру, що розглядається, слід враховувати ступінь відповідальності менеджерів за отримані результати.

Таким чином, центри прибутку отримують послуги або продукти від центрів витрат за встановленими в банку критеріями.

Виконуючи функцію частини системи підтримки управлінських рішень, ці критерії мають забезпечувати розв'язання таких завдань:

при визначенні пропорцій маржинального прибутку між центром-"покупцем" і центром-"продавцем" забезпечити оптимальне розв'язання менеджерами зазначених центрів питання обсягу перерозподілюваного продукту і, отже, обсягу виробництва кінцевих банківських продуктів;

здійснювати "справедливий" розподіл реального бухгалтерського прибутку між центрами відповідальності відповідно до їх внеску в цей прибуток;

забезпечувати необхідну основу для складання бізнес-планів нових проектів, нових підрозділів банку, прийняття рішень про вихід на нові рийки;

будучи внутрішнім ціновим орієнтиром, встановлювати обмеження для комерційного (зовнішнього) ціноутворення на конкретні банківські продукти;

• здійснювати диференціацію комерційних цін між ринками і продуктами.

Визначення критеріїв прибутковості ресурсів має найбільш важливе значення, оскільки гроші - основний "продукт" банківської діяльності. При цьому специфіка такого продукту спричинює те, що одночасно з перерозподілом ресурсів між центрами відповідальності відбувається перерозподіл фінансових ризиків. Таким чином, визначення прибутковості ресурсів є не тільки інструментом аналізу прибутку, витрат і цін, але й частиною системи управління банківськими ризиками.

Отже, визначення критеріїв прибутковості ресурсів, крім загальних цілей, має вирішувати такі специфічні завдання:

служити інструментом управління ліквідністю у великому банку шляхом оптимального внутрішнього перерозподілу дефіциту і надлишків грошових коштів між підрозділами або напрямами бізнесу;

забезпечувати управління найважливішою характеристикою банківської діяльності - середньозваженими витратами на капітал, виступаючи, по суті, необхідною нормою прибутковості даного банку;

розмежувати комерційні ризики, що генеруються лінійними підрозділами або бізнесами (насамперед кредитний ризик), і фундаментальні фінансові ризики банку (ризик ліквідності і процентний ризик) за допомогою розділення комерційної і фінансової маржі.

Виходячи з наведеного переліку завдань, можна дійти висновку, що визначення прибутковості ресурсів є елементом стратегічного фінансового управління банку, метою якого є реалізація конкурентних переваг на фінансових ринках при збереженні стабільності і керованості, а неадекватний підхід до визначення прибутковості може спричинити прийняття менеджерами рішень, що формально є прийнятними з погляду фінансових результатів діяльності їх підрозділів або бізнесів, але призводять до фінансових втрат для банку загалом. Особливість механізму оцінки прибутковості ресурсів у банку обумовлює обов'язкову участь в цьому процесі особливого центра відповідальності -Казначейства, до функцій якого належить управління всіма грошовими потоками всередині банку, а також управління фінансовими ризиками.

У наш час застосовуються три методи визначення оцінки прибутковості ресурсів - експертний, ринковий, витратний.

Експертний метод передбачає визначення оцінки прибутковості вищим менеджментом або органом, що відповідає за управління ресурсами банку (наприклад. Комітетом по управлінню активами і пасивами) на основі адміністративного рішення або на основі переговорів менеджерів.

Використання даного методу без належного економічного обґрунтування може призвести не тільки до економічних диспропорцій всередині фірми, але й до втрати підрозділами або бізнесами цільових орієнтирів, пов'язаних з максимізацією прибутку банку загалом. Крім того, енергія менеджерів може бути спрямована на розв'язання питань встановлення вигідних для них кредитних ліній, а не на виконання своїх прямих обов'язків.

На жаль, слід відзначити, що багато великих комерційних банків, прагнучи запозичити світовий досвід, пішли саме цим шляхом ціноутворення, а також безпосередньо використали розрахований за допомогою встановлених таким чином критеріїв маржинальний прибуток як безпосередній орієнтир матеріального стимулювання менеджерів і персоналу підрозділів. По суті, сталася трансформація понять через нерозуміння менеджментом цілей і принципів визначення прибутковості і заміна економічного обґрунтування суто процедурним алгоритмом. Це призвело навіть до того, що деякі фахівці, спираючись на негативну практику, стали відкидати систему оцінки прибутковості кредитів як дезорганізуючу роботу банку.

Головним же є те, що система оцінки прибутковості має бути суто економічною, а прийняття управлінських рішень, зокрема з питань матеріального стимулювання, має спиратися не тільки на показники маржі, розрахованої за допомогою обґрунтовано визначених кредитів, але й враховувати цілу низку показників, що характеризують позиції банку на ринку відповідних продуктів, цільові орієнтири розвитку, специфіку внутрішньої організації, тобто все те, що складає систему стратегічного фінансового планування в банку.

Зазначений підхід заснований на таких припущеннях:

існує ефективний ринок проміжного продукту (у цьому випадку - грошовий ринок) з досить чітко визначеними цінами;

ресурси можуть бути вільно продані/куплені відповідним підрозділом на даному зовнішньому ринку.

Проте одночасне виконання цих двох умов можливе досить нечасто. За відсутності ефективного ринку грошових коштів неможливість застосування даного методу не викликає сумнівів у менеджерів і досить детально описана в літературі з управлінського обліку.

Спотворення у разі відсутності можливості у підрозділів банку купувати/продавати грошові кошти на зовнішньому ринку з технологічних або адміністративних причин навіть за наявності ефективного зовнішнього ринку менш очевидні і, як правило, на практиці не беруться до уваги. Водночас застосування ринкового підходу в цьому випадку (унаслідок неоптимального рішення з питання обсягу виробництва продукту) призводить до недоотриманого прибутку для банку - лідера ринку даного продукту і збитків для банку-аутсайдера.

Інше питання, яке слід вирішити при використанні ринкового методу оцінки прибутковості, - це вибір ринку, параметри якого мають бути прийняті як прибуткові. Річ у тому, що цінові параметри в різних секторах фінансового ринку різні, і, скажімо, процентні ставки на ринку міжбанківських кредитів відмінні від процентних ставок по внесках фізичних осіб. Крім того, для прибутковості роздрібних депозитів, зокрема, характерний часовий лаг у русі за фінансовим ринком при загальному підвищенні процентних ставок. Розв'язанням даної проблеми було б встановлення для кожного бізнесу банку критеріїв, що розраховуються на основі процентних ставок на відповідному секторі фінансового ринку. Однак і такий підхід не можна визнати задовільним, оскільки навіть у розвинених економічних системах при досить ефективному оптовому ринку капіталів ринок роздрібних депозитів і кредитів має риси олігопольного, а в багатьох випадках є практично монопольним.

Варіантом є метод розподілу маржинального прибутку між центрами пропорційно змінним витратам по виробництву даного продукту.

Загалом найважливішими недоліками, що обумовлюють обмежені можливості для розподілу маржинального прибутку між центрами зазначених методів, є такі:

методи дають односторонній розгляд проблеми: або тільки на основі внутрішніх параметрів функціонування банку, або тільки на основі характеристик зовнішніх ринків;

обидва методи не відображають завдання ресурсу в розподіленні комерційних ризиків, включаючи ризики по операціях самого банку та систематичні ризики, властиві даному банківському бізнесу, і фінансових ризиків банку загалом, обидва методи не дозволяють прийняти адекватне теоретичній базі управлінське рішення по оптимальному обсягу залучення центрами відповідальності ресурсів.

Тому ці методи не відповідають завданням визначення прибутковості повною мірою і можуть служити не основою прийняття управлінських рішень, а лише додатковою інформацією для цілей менеджменту.

Однією зі спроб вирішити недоліки існуючих нині методів визначення прибутковості є метод альтернативних ринкових витрат.

Основна ідея даного методу в тому, що банк, як і будь-яка комерційна організація, має три напрямки діяльності - комерційну (робота з клієнтурою), фінансову (залучення і розміщення капіталів) і інвестиційну (вкладення у позаоборотні активи) і при проведенні фінансового аналізу необхідно коректно розвести ці напрямки (включаючи грошові потоки і властиві цим напрямкам ризики), провести оцінку кожної з них, а потім отриманий результат запропонувати як базу прийняття управлінських рішень.

Суть методу полягає в тому, що з усіх сегментів бізнесу банку (центрів відповідальності) вибирається опорний, який відповідає фінансовому ринку по залученню капіталу, що найбільшою мірою демонструє риси ефективної конкуренції.

Таким чином, можна визначити основні методологічні принципи прибутковості центрів відповідальності в комерційному банку, а саме:

• поділ банку на центри відповідальності, відповідні цілям аналізу, передбачає розгляд усіх можливих альтернатив по залученню і розміщенню грошових коштів, відповідних стратегічній позиції банку;

уніфікація ресурсу, що перерозподіляється між центрами відповідальності, відносно ризику ліквідності;

розмежування основних параметрів комерційної діяльності банку і оптимальної позиції на ринку капіталу і вибір останньої як опори для проведення порівняльного аналізу;

визначення опорним сегментом фінансового ринку, що виявляє найкращі ознаки ефективності на основі показників інформаційної асиметрії.

Розробка системи оцінки прибутковості операцій на основі зазначених принципів дозволить банку адекватно оцінювати діяльність підрозділів банку і насамперед філіальної мережі, планувати грошові потоки, а також здійснювати коректні розрахунки фінансових результатів при реструктуризації банку і, зокрема, при придбанні або продажу філіалів і відділень. Можливість вирішення таких фундаментальних завдань фінансового аналізу демонструє значення оцінки прибутковості операцій як стрижневого елемента діяльності банку.

 
<<   ЗМІСТ   >>