Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Теоретичні основи сучасної української педагогіки

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Естетичне прагнення як складова духовності

У пізнанні предмета нашої віри і в намаганні збагнути природу духовності великої уваги заслуговує естетичне почуття, що є теж вродженою властивістю людської душі і, на думку К. Ушинського, пов'язане з образом Творця (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 171, 175). В основі естетичних почувань є прагнення довершеності (Там само, с. 172). Звідси йде переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та, як і вона сама, — "розлите" по всій системі цінностей. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони — цінності — приймаються нею як щось більше, вище, ніж лише правил о подібні норми і вимоги.

Почуття прекрасного і прагнення досконалості часто пов'язують з мистецтвом. Але, як вже йшлося, само воно не творить їх, а, за висловом М. Бердяєва, лише "говорить про тугу за досконалістю і символічно цю тугу виражає" (Бердяєв Н., 1990, с. 106). Насправді мистецтво слугує чинником матеріалізації прекрасного і досконалого, що адресує їх почуттю без посередництва мови і розуму. На красу, зрештою, може вказувати не лише воно, але й природа і навіть людські вчинки, якщо вони віддані Високому і Святому. Про таку функцію мистецтва свідчить і той факт, що воно може слугувати не лише красі й довершеності, а також їхнім антиподам.

Добро і краса завжди йдуть поруч. Краса — чинник конструктивний, вона несе добро. На їх близькості наголошує відомий філософ (Франк С, 1992, с. 235). Ця близькість породила і відомий афоризм "Краса врятує світ". Через красу до добра, від естетики до етики, — таким було гасло древніх. І в цьому загальний сенс духовного мистецтва. Краса і етика настільки близькі, що ще з часів Відродження етика іноді підмінювалася естетикою.

Релігійний досвід і досі осягається через сприймання Краси, що особливо помітно в оздобленні храмів, у проведенні Служби Божої тощо.

Трактуючи естетичне почуття як складову духовності, К. Ушинський підкреслював, що релігія і мистецтво походять "з одного джерела, — особливої людської природи, і, забуваючи це джерело для релігії, ми не можемо залишати його для мистецтва й моралі" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 174, 230). Він уважав, що "основи релігії, моралі й мистецтва — одні й ті ж" (Там само), а тому докоряє своїм сучасникам-нігілістам, які знехтували усіма трьома чинниками і, знищуючи людину в людині, послідовно знищували релігію, мистецтво, мораль. Ця глибока думка стає для нас сьогодні особливо зрозумілою, очевидною і навіть пророчою, якщо взяти до уваги, що справу російських "нігілістів" послідовно завершували більшовики.

Духовність і моральне мужніння людини

Іа сказаного вище випливає, що стрижнем духовності у традиційно-християнському трактуванні є, насамперед, визнання Авторитету Творця і віра в Нього, а відтак визнання і віра в ієрархію ідеалів, які виражають ставлення до навколишнього світу. Це дає підстави ще раз повторити і дещо уточнити дане раніше визначення духовності: духовність — це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога і до богоугодно трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії, що стосуються релігійного, естетичного, морального, національного, громадського, родинного, особистішого тощо життя людини.

Як уже зазначалося, не може бути виховання та саморозвитку без прагнення людини змінитися, стати кращою, досконалішою. І головну роль тут відіграє ідеал — цей вічний недосяжний взірець, до якого вона все життя прагне наблизитись, часом падає, очищається і знову йде. Сутність виховання полягає в тому, щоб націлити людину на таку дорогу — до Храму — і щоб вона, будучи від природи доброю і злою, все ж намагалася на цій дорозі ставати кращою. Ось чому саме тут — у сфері духовності — маємо джерело мотивації моральної поведінки людини, нормального трактування нею засад патріотизму, демократії, родинності, власних цілей тощо. Духовність є єдиною силою і передумовою подолання людиною егоїзму власної натури, поза чим взагалі годі говорити про виховання чи самовиховання. "Позитивно забарвлене містичне почуття е потужним джерелом наснаги для вибору совістю добра в складних лабетах інстинктів та тиску соціального середовища" (Савчин М., 2001, с. 95).

Як мовилось вище, для того, щоб утвердилась людська індивідуальність, людська особистість, вона повинна усвідомлювати свій зв'язок з началом вищим, ніж вона сама; вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала (Бердяев Н., 1990, с. 120). Щоб усвідомити себе, людині потрібно визнати і не себе (Там само). Якщо ж таке усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на власному "Я", а згодом відгороджується від світу, замикається у власному гетто (Лосский Н., 1991, с. 62—63). На все, що виступає як "не-Я", вона дивиться зневажливо, бачить його мізерним, жалюгідним, не вартим її уваги. Так формується егоїст, якого чекає важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди, не бачать його "величі", "значущості" й "заслуг", усі недооцінюють його.

Домінуючий в окремій людині егоїзм стає джерелом "епідемії" антропоцентризму, який, досягнувши "критичної маси", стає хворобою суспільною, ба, навіть одержує певне обґрунтування в філософії абсолютних прав людини. Усе індивідуальне визнається "святим" і недоторканним. Поняття нації, громади, родини зводиться в ранг засобу задоволення індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж окрема людина" (Лосский Н., 1991, с. 208).

Альтернативою такого самовиховання і такого життя людини є ситуація, коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові й Добра, трактує це Вище як головніше від власного "Я".

Визнання існування Бога логічно виключає спробу людини обожнювати себе з усіма наслідками такого підходу — гордині, погоні за владою і впевненості у володінні істиною. Водночас це також веде до визнання рівності людей перед Ним, а відтак і рівності взагалі та до боротьби з расизмом, деспотизмом тощо (Малерб М., 1997, с. 590). Це початок її духовного становлення і мужніння. Саме це й мав на увазі Конфуцій, кажучи, що "людина міряється не з ніг до голови, а від голови до неба".

Віра людини у щось Вище від неї самої є сприятливим тлом для формування механізму її само регламентації у повсякденній поведінці, а відкритість душі зумовлює можливість і потребу її постійного очищення, образно кажучи, "провітрювання" і "вимивання" з неї егоїзму. Авторитет Творця стає головним критерієм ставлення людини до системи цінностей. І саме тому "...віра в святині, віра в ідеали — один з найглибших коренів духовної стійкості, мужності, непохитності, повноти життя, справжнього щастя. Справжня людина починається там, де є святині душі" (Сухомлинський В., 1976, т. 2, с. 227).

Орієнтуючись на такі засади, людина виробляє в собі низку якостей, які характеризують її поведінку.

По-перше, вона постійно надає перевагу цінностям духовним над цінностями матеріальними, знаходить у собі сили протистояти природним, біологічним інстинктам і потребам, тримає їх під контролем, домінує над ними. Такі люди не накопичують багатства, не кохаються в речах, служать ідеалам. Крайньою формою такого служіння є образ Дон Кіхота.

Якщо ж духовні прагнення в людині поступаються тиранії прагнень матеріальних, то є підстави говорити про втрату людиною духовного стану.

По-друге, духовну людину завжди характеризує чіткий вектор її спрямованості, певна динаміка; вона завжди в дорозі до кращого і це особливо помітно на її вчинках. Вважається, що саме духовність людини є головним чинником нарощування енергії дії, допомагає їй перемагати труднощі, долати у собі кволість і хиткість.

По-третє, націленість на Високе і Святе, назустріч Богові та богоугодним ідеалам, прагнення досконалості завжди благотворно впливають на розвиток таланту, здібностей, творчих сил людини. Вона часто відчуває співучасть у своїй творчій діяльності Сили Вищої. Натомість відсутність духовності й схильність служити егоїстичним цілям виснажує творчі сили людини (Бердяєв Н., 1990, с. 109), безпредметною стає її воля.

По-четверте, духовність озброює людину критерієм вибору цінностей. Якщо вона спрямована до Бога, то це дає їй "еталон Добра" і спонукає приймати ті цінності, які йому не суперечать, і відкидати все, що йому вороже.

По-п'яте, як зазначає відомий французький філософ Мішель Малерб, духовний стан людини суттєво розширює її можливості осягнення щастя. Коло її радості й задоволень виходить за межі споживацтва. Духовне щастя іноді — це єдина можлива його форма для людини і відчуття його для неї часто сильніше, ніж радість достатку чи успіху в суспільстві. Це щастя сумісне зі справедливістю, воно має особливу природу (Малерб М., 1997, с. 593).

Люди, у свідомості яких домінує духовне начало, вельми помітні у суспільному середовищі. Вони схильні до релігійності, глибше відчувають мистецтво і красу, в усіх речах бачать їх містичний бік, легко піднімаються над своїм "Я", а тому здатні до розумного компромісу з іншими людьми, вміють уявити себе на місці іншої людини, схильні до творчості й оптимізму, принципові у протистоянні злу і відстоюванні вищих цінностей, часто відчувають себе "білими воронами". За певних умов вони і не ставлять собі за мету "виправити світ", але ревно оберігають від зла своє внутрішнє життя.

Відродження віри

Зв'язки людини з її Творцем є головною духотворною силою. Теперішнє повернення нашого народу до віри в Бога є не що інше, як лише повернення до норми, до духовного здоров'я, до природовідповідного стану. Потребою віри, зрештою, пояснюється сьогодні масове релігійне всеядство. Бо якщо людина не вірить ні в що, то вона готова повірити в будь-що. І, власне, з цих позицій мусимо ставитися до сил, що протистоять християнізації нашого виховання. Заступаючи християнській вірі дорогу до душі дитини, не допускаючи, зокрема, вивчення релігії, ми тим самим звільняємо в її душі місце для віри в різні сатанинські ідеали, до яких дитина приходить самотужки.

У цьому важкому поверненні до себе з певним недовір'ям ставимося до власної виховної християнської традиції як до "застарілої", а тому все частіше озираємося на Захід, іноді з підсвідомим прагненням знайти там виправдання і своїм "матеріалістичним" (антихристиянським) поглядам. Проте поверхові спостереження тут можуть виявитися помилковими. То правда, що пересічний громадянин Франції чи США може назвати себе "невіруючим", що він трохи призабув свої духовні цінності й не дуже дбає про своє єднання з Богом. Але він не став і відвертим безбожником. А відтак це не має прямого стосунку до виховання. Молодь тут виховується найперше на культурі, а в основі європейських культурних надбань лежить християнство. Воно повсюдно — в добре упорядкованих храмах, у літературі, в родинних звичаях, в способі мислення тощо і орієнтує виховні зусилля старшого покоління на християнські засади як на моральні та єдино прийнятні. Бо атеїзм у свідомості європейця завжди трактується як сатанізм, до котрого і "невіруюча" людина тут ставиться негативно. Зрештою, можна взяти до уваги і той факт, що освітні системи цілого ряду європейських держав у сфері виховання молоді дуже тісно співпрацюють з Церквою і практикують викладання релігії як обов'язкового предмета. Про це йтиметься згодом,

Нарешті, очевидно, що заморська, імпортована духовність так само невідповідна нашій душі, як заморські фрукти нашому шлункові. Кожен народ витворює свою духовність власними силами і на власному ґрунті — щоб вона відповідала його характерові. І якщо в історії вона зазнає руйнування, то народ мусить повертатися назад, до своїх витоків.

Завдання для самоконтролю

  • 1. Що є головним джерелом мотивації моральної поведінки людини?
  • 2. Що розуміємо під терміном "опредмечення віри"?
  • 3. Що є джерелом духовності? Дайте визначення поняттю духовності,
  • 4. Прокоментуйте функцію мистецтва в розвитку духовності людини,
  • 5. Назвіть головні особливості людини духовного складу.
 
<<   ЗМІСТ   >>