Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Філософія

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Філософська проблематика

Філософія є проблемною дисципліною, яка у теоретичний спосіб відображає прагнення розуму пізнати "плинний світ", його сутнісні значення.

Для античних мислителів поняття "проблема" означало певні перепони, завдання, труднощі. У широкому сенсі слова його розуміють як складне теоретичне або практичне питання, що потребує розв'язання; у вузькому - пізнавальну ситуацію, за якої не вистачає засобів для досягнення бажаної мети. Теорія проблеми є цариною проблемологїї - галузі знань, яка досліджує джерела виникнення, структуру, особливості розв'язання проблеми. її започаткували праці Арістотеля, Р. Декарта, Г.-В. Лейбніца,

І. Канта, які трактували проблему як знання про незнання. Сучасна філософія наголошує на суперечливому, парадоксальному характері процесу вирішення проблем. "Проблемологія - підхід до філософії, який зосереджує увагу радше на постановці проблеми або запитань, ніж на розв'язаннях або відповідях" ("Про проблемологію", М. Має).

Філософська проблема (грец. problema - задача) - рефлексія людського буття, сповненого суперечностей, ускладнень, таємниць.

В історії філософії і науки проблема як феномен тлумачиться по-різному. Та завжди особлива увага мислителів була зосереджена на наскрізних проблемах (тих, що постійно виникають). Такою є проблема сутності людини (людина як проблема): яка вона за своєю природою - добра чи зла? Чимало проблем у філософії мають самостійне значення, незалежно від того, наскільки вони розв'язані - проблема руху (антична діалектика), природа універсалій (середньовічна філософія). Багато з них дотепер залишилося майже не розв'язаними, наприклад, проблема розуміння руху, якою переймалася ще антична філософія. Як збагнути, що тіло, яке рухається, перебуває в певній точці простору (знаходиться у спокої) і водночас полишає своє місце (переміщується)? Подібні суперечності греки (наприклад, Зенон із Елеї, прибл. 490-430 до н. е.) атестували як апорії (грец. - безвихідь, непрохідність) - суперечності у міркуваннях; ускладнення при розв'язанні проблеми, яка видається непереборною. Вони наголошували на неможливості логічної узгодженості протилежних суджень щодо руху і спокою, кінечного і безкінечного, цілого і часткового. Апорії осмислювали Сократ, Арістотель, Платон, філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Б. де Монтень, Д. Юм).

У філософії Канта чільне місце посідала проблема суперечностей у процесі пізнання ("суперечка розуму із самим собою"): коли розум починає аналізувати власні ідеї як предмет дослідження ("чистий розум"), виникає не-розв'язувана суперечливість. Наприклад, спроба розуму відповісти на питання, що собою являє світ як "безумовне ціле", породжує відповіді, які принципово суперечать одна одній - людина може довести, що Всесвіт не має початку в часі і не має меж у просторі, або, навпаки, довести, що світ має початок і обмежений у просторі. Такі принципово не розв'язувані суперечності філософи - послідовники Канта називають антиноміями (грец. antinomia) - суперечностями між твердженнями, що виключають одне одного, однак є логічно доведеними. Гегель вважав, що існування численних антиномій є свідченням діалектичного характеру пізнання, яке фіксує наявність об'єктивних протилежностей у всіх речах і процесах.

Філософська проблематика є своєрідним фіксатором, реєстром і класифікатором різноманітних складних філософських питань. Це означає, що філософія є формою духовної діяльності, мета якої полягає у формулюванні, осмисленні і вирішенні корінних світоглядних питань. Вона переймається універсальними, загальними проблемами світоглядного значення, які мають всеосяжний характер.

Філософська проблематика - форма організації і впорядкування історично змінного філософського знання і знання взагалі.

Сучасні філософи наголошують на проблемному характері філософії загалом. Зрештою, філософія і сформувалася як теорія проблеми буття, свідомості, суспільства, культури і людини. Один із найяскравіших представників світової філософії, іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955) наголошував на принциповій невичерпності філософської проблематики: "Філософська проблема безмежна не лише за обсягом - адже вона охоплює все без винятку, а й за своєю проблемною інтенсивністю. Це... абсолютна проблема". Усі проблеми можна згрупувати відповідно до основних розділів філософії - проблеми буття, проблеми свідомості (духу), проблеми пізнання, проблеми людини, проблеми історії людства, суспільні проблеми (політика, мораль, мистецтво тощо).

Проблемне поле філософії надзвичайно широке, оскільки вона зорієнтована на пізнання, осмислення будь-якого аспекту відносин людини і світу. Однак усе це має відбуватися із специфічними світоглядними і методологічними цілями. Ними можуть бути зв'язки окремішностей із загальною картиною світу, необхідні людині для орієнтації в ньому, налагодження практичної дії. Такими широкими є і її пізнавальні механізми. Кожний успіх людського пізнання відкриває більше проблем, ніж розв'язує. "Кожна відкрита земля дає змогу припустити думку про існування ще невідомих нам неосяжних континентів", - влучно зауважує вчений-природознавець Луї де Бройль (1892-1987).

З розвитком філософії від неї поступово відгалужуються її колишні розділи, виникають різні "самостійні філософії" - філософія природи, соціальна філософія, філософія моралі, філософія техніки, філософія права, філософія культури, філософія медицини, філософія освіти, філософія туризму тощо. Загальнофілософські проблеми в них помітно звужуються, конкретизуються: закони природи, суспільного життя, його окремих сфер (економіки, політики, культури, освіти тощо). Виокремлюється і філософія людини як соціальної істоти і як громадянина. Проблематика людини є найважливішим питанням філософії. "Питання, що таке метафізика, перетворюється на питання, що таке людина?" (М. Хайдеггер).

Філософські проблеми належать до категорії вічних. Цим вони істотно відрізняються від проблем суто наукових. Дослідження нових наукових фактів, які стосуються вічних, корінних філософських проблем, застосування в цих дослідженнях новітніх систем аналізу й аргументації, як і раніше, не розв'язує їх остаточно, а істотно поглиблює, виявляє нові ракурси осмислення досліджуваного об'єкта, підносить знання про нього на якісно вищий рівень, відкриває нові аспекти проблеми, яка аналізується. З'ясування відношень проблемних полів філософського знання відбувається постійно. При цьому істотно змінюються акценти наукового інтересу. Нерідко те, що видавалося випадковим, неважливим, другорядним для вчених одного історичного періоду, науковці іншого часу сприймають як закономірне, істотнозначуще, головне.

У періоди значних політико-економічних і культурних трансформацій суспільства філософія завжди переосмислювала власні проблеми, способи їх розв'язання, що, як правило, змінювало ієрархію значущості філософських проблем і типів філософування. Так було, наприклад, у часи Арістотеля, Канта, Маркса. Подібна ситуація характерна і для сучасного суспільства.

Причина в тому, що зміст філософських проблем обумовлюється не лише глибиною знання про властивості досліджуваного об'єкта - природи, людини, свідомості, матерії, держави, економіки, права, політики, демократії, менеджменту тощо. Вирішальне значення для розуміння проблеми, осмислення способів її розв'язання мають ставлення до неї людини, особливості пізнавальної ситуації, обставини (науково-теоретичні, суспільні, культурні), у яких відбуваються постановка, формулювання і розв'язання проблеми.

На рубежі XX-XXI ст. значно загострилися світові проблеми. Як теоретичне поняття "світова проблема" є актуальним концептом, суть якого розкривається на таких рівнях:

  • а) визначення фактів існування загрозливих для людства таких суспільних реалій, як масовий голод, висока смертність від хвороб, які можуть бути попереджені сучасною медициною, неграмотність значної кількості населення планети, енергетична криза тощо ("філософія кризи");
  • б) створення стратегій подолання загроз людству, розроблення сценаріїв удосконалення суспільства, розв'язання глобальних суперечностей поступу цивілізації ("філософія надії"). Цей рівень осмислення світових проблем передбачає радикальну зміну типу існування і поступу людської цивілізації, перебудову його на культурних, суто людських засадах, в основі яких має бути проблема "людського виміру" дійсності, прав народів та індивіда, збереження і розвитку культурної ідентичності, самобутності етносів тощо ("філософія дії").

Конструктивна світова проблематика охоплює багато конкретних сценаріїв-планів, які уможливлюють розв'язання стратегічних завдань - інформатизація суспільства, розвиток демократичних засад тощо. При цьому слід зважати, що природа глобальних проблем, розуміння їх причин і засобів розв'язання істотно відрізняються в країнах Європи, Азії, Америки, Африки. Наприклад, проблема демократичного устрою державного і суспільного життя по-різному сприймається в контексті конкретної історії політичного життя у країнах Заходу і Сходу. Неоднаково трактують проблеми загальнолюдських цінностей і прав людини у філософських культурах, які ґрунтуються на принципах індивідуалізму, на засадах общинної солідарності, християнської чи мусульманської релігій. Отже, філософське осмислення проблеми світового рівня передбачає різні види пізнавальної (теоретико-гносеологічної) і практичної (праксеологічної) діяльності: пояснення сутності проблем, що виникають, їх коректне формулювання, обґрунтування можливих варіантів їх розв'язання.

Філософські проблеми стосуються не просто природних чи штучно виготовлених (артефакти) об'єктів, а передусім ставлення до них людини. Не світ сам по собі, а світ як оселя людського життя є відправною точкою філософської свідомості. "Що я можу знати?"; "На що можу сподіватися?"; "Що я маю робити?" - у цих запитаннях відображені вічні і вищі інтереси, потреби і надії людини, її розуму і культури. А філософські поняття і проблеми утворюються в точці перетину реального й ідеального, сущого і належного, наявного і бажаного.

"В ім'я чого і як жити?"; "Як зробити життя мудрим і щасливим?"; "Як належить людині розпочати і гідно завершити свій життєвий шлях?" - ці питання не можуть бути вирішені остаточно, адже кожна епоха по-новому ставить їх перед людиною. Філософську тематику безперервно живлять критичний дух допитливості, постійна внутрішня стурбованість особистості, яка відчуває й усвідомлює невідповідність своїх знань і уявлень про світ, природу, людину, культуру, техніку, освіту вимогам часу. Вічний неспокій філософських пошуків спричинює дух занепокоєння, сумнівів, незадоволення, потягу до подолання, спротиву, надії та очікування кращого, досконалішого.

Будь-яке дослідження, в т. ч. філософське, починається з виникнення та усвідомлення проблеми, тобто із констатації й усвідомлення труднощів, перед якими опиняється дослідник при поясненні нових фактів, процесів та інших результатів пізнання. Проблема виявляє себе як фіксація суперечності або невідповідності традиційних ідей, принципів, теорій новим явищам, фактам і подіям. У зв'язку з цим вона виявляється як нездатність попередніх уявлень і теорій пояснити нові реалії. На думку австро-британського філософа Карла-Раймунда Поппера (1902- 1994), постановка проблеми завжди передує процесу її дослідження: "Ми починаємо не із спостережень, а завжди з проблем - або з практичних проблем, або з теорії, яка стикається із труднощами".

Античні філософи вказали на такі два основні джерела філософського знання:

  • 1. Здатність людини дивуватися. У давніх греків символом філософії була богиня Іріда (донька Тавманта --"Того, хто дивується", міфічного сина богині землі Геї). Філософам притаманне відчуття здивування, - зауважував Платон, - воно і є началом філософії. Все наше знання, як вважав Арістотель, насамперед філософське, зобов'язано такій людській рисі як здатності дивуватися. Чим багатший, складніший духовний світ особистості, тим сильніше в ній розвинута здатність переживати хвилювання від зустрічі з непізнаним, нерозгаданим, тим більше - з таємничим. Допитливість є дорогоцінною якістю людини, вона наповнює її життя смислом, очікуванням більших радощів від вільної гри розуму. Як фізично здоровій людині приємна "гра м'язів", так розумово повноцінній особистості приємна і необхідна постійна, безперервна робота думки. Давні мудреці ставили розум вище за силу: "Там, де сила марна, врятує розум", - повчає давньоєгипетське прислів'я. Таким є головний вияв буття людини як розумної істоти (homo sapiens). "Мислю, отже існую" (Cogito, ergo sum) - ця формула, запропонована французьким філософом Рене Декартом (1596-1650), наголошує на значенні самоусвідомлення особистості, її здатності до утворення світоглядних, універсальних понять, які в сукупності відображають багатоманіття світу.
  • 2. Безперервне збагачення людського інтелекту знанням речей, які постають перед "розумовим зором" людини. Спостерігаючи ці речі, ознайомлюючись з ними, людина починає замислюватися над їх сутністю, причиною появи та існування, значенням (сенсом). Прикладом такої мислячої істоти є скульптурний твір видатного французького майстра XX ст. О. Родена "Мислитель", прообразом якого був відомий італійський поет і гуманіст епохи Відродження Франческо Петрарка. Погляд і думка, подив і переживання, спостереження і розмірковування, запитання і відповідь утворюють напрям розвитку філософської проблеми. Вона виникає внаслідок зіткнення прагнення зрозуміти щось зовнішнє щодо людини (зовнішній погляд) і розібратися у своєму розумінні цього спостереження (внутрішній погляд). Взаємозв'язок світу реалій (зовнішнього, фізичного) і світу власних думок, переживань (внутрішнього, духовного) утворює проблемне "поле напруги" філософської думки. У ньому викристалізовуються основні філософські проблеми: розуміння світу і того, що в ньому відбувається, виявлення Логосу (греки), Дао (китайці), або Брахмана (індуїзм), дія яких зумовлює перебіг подій у Всесвіті, визначає людську долю.

Філософські проблеми - це питання, які людина адресує навколишньому світові. Вони є первісною формою звертання розуму до світу, вихідною формою усвідомлення цього запиту. Правильно і своєчасно поставлене коректно сформульоване питання інколи важливіше, ніж поспішна і невиважена відповідь. Зумовлені філософські проблеми і викликами, які світ (природа, суспільство) пред'являє людству. "Виклики часу", "вимоги природи" - ці афористичні вислови відображають взаємозв'язок людства й умов його існування. "Хто розумно дивиться на світ, на того і світ дивиться розумно", - зауважує Гегель.

Серцевиною філософської теорії є людина і світ та їх зв'язок. У ставленні суб'єкта, який мислить, до світу містяться визначальні особливості "двополюсного" філософського знання: що таке людина; що таке світ. З'ясування першого полюса цієї формули (що таке людина) означає і можливість відповіді на другий (що таке світ), адже уявлення про нього, знання про навколишню дійсність можливі лише завдяки існуванню людського розуму, почуттів, які не лише пізнають цю дійсність, а й надають їй певного значення, наділяють якостями цінності. "Пізнай самого себе", - ця знаменита фраза античного мудреця Хілона, викарбувана на фронтоні входу до дельфійського храму Аполлона, визначила напрями поступу філософської думки в її антропологічному аспекті на всі наступні часи. Заклик до самопізнання означав намагання з'ясувати насамперед природу і сутність людини, її місце у світі, можливості у його пізнанні і перетворенні. Таке з'ясування є необхідною умовою розуміння світу, який лише видається зовсім незалежним від людини, зовнішнім щодо неї. Як тільки вона починає пізнавати, а тим більше, освоювати світ, він для неї "оживає", "олюднюється" (наділяється антропними, тобто людськими рисами), що найвиразніше демонструють міфологічний і анімаційний типи світорозуміння і світоставлення. Однак свідомість людини може не лише відобразити, "схопити" (збагнути, осягнути) світ, а й створити його. Вона не лише вловлює "дух часу", а й формує його, надає йому певного змісту. Видатні філософи завжди були законодавцям духовної культури, яка позначалася на культурі дії, практиці. Думка про те, що керувати суспільством мають наділені філософським мисленням державні діячі (економісти, політики, юристи, гуманітарії тощо), означає, що їх розумні, виважені духовні, ідеологічні, наукові проекти, концепції, теорії мають визначати практику їхньої діяльності, втілюватися в соціальну реальність, упорядковувати її.

Відносини людини і світу у філософському, теоретичному сенсі набули ознак взаємин суб'єкта (людини, яка мислить і діє) і об'єкта (предметної сфери, до якої звернуте це мислення).

Основне філософське питання зумовлене подвоєнням світу, притаманним релігійній свідомості. Саме в релігійному світогляді вперше формуються суто філософські, тобто теоретичні, умоглядні (спекулятивні) і подвійні (дуалістичні) засади філософії: буття і мислення; об'єктивне і суб'єктивне, загальне (універсальне) й окреме (одиничне); природа і людина; матерія і свідомість; реальне й ідеальне.

Основним питанням філософії є таке, відповідь на яке зумовлює більш конкретні філософські проблеми: як співвідносяться природа і дух, фізичне та психічне, буття і мислення; що з них первинне, а що вторинне; що від чого походить; що на що і якою мірою впливає. Формування основного питання філософії хронологічно зовсім не збігається з виникненням перших шкіл філософського знання. Так, для одного із засновників "європейського типу філософування", давньогрецького мислителя із Мілета Фалеса (прибл. 625-545 до н. е.) питання про первинність і вторинність матерії і свідомості взагалі не існувало. Його цікавила першооснова всього, що існує. На думку Фалеса, таким універсальним чинником є Вода ("Все е вода").

За всю історію філософії її найвидатніші представники пропонували такі основні типи відповідей на це запитання:

  • а) матеріалістичний (основу буття світу і людини утворює матерія, тобто речовина, вона - первинна, а свідомість як властивість високоорганізованої матерії-мозку - вторинна);
  • б) ідеалістичний (визнання первинності ідеї, духу, свідомості, мислення і вторинності природи, матерії, буття);
  • в) дуалістичний (визнання духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття двома самостійними і рівноправними началами, що діють одночасно).

Матеріалізм, ідеалізм і дуалізм - основні напрями розвитку філософії; філософи поділялися на школи відповідно до того, яку засаду у своїх доктринах вони вважали основною (першоначалом), від якого положення відштовхувалися. При цьому нерідко вони не визначали своєї належності до того чи іншого напряму. Тому оцінювання філософських учень як матеріалістичних, ідеалістичних чи дуалістичних здійснюється іншими суб'єктами. Чимало філософських учень не є однорідними, вони поєднують ідеалістичні й матеріалістичні елементи, містять раціоналістичні й ірраціоналістичні мотиви, внаслідок чого їх характеризують як непослідовні, "матеріалісти знизу, ідеалісти зверху". Наприклад, непослідовною марксисти вважали філософію Канта з його вченням про світи "речей для нас", які можуть досліджуватись, і "речей в собі", які пізнати принципово неможливо. Суттєве і те, що багато філософів взагалі заперечують свою належність до певної філософської системи, проголошують свою відмежованість від будь-якої існуючої філософії, шукають власний шлях до філософського знання.

Матеріалізм та ідеалізм з часом набували різних відтінків і форм. Основні течії матеріалізму - атомізм, натуралізм, емпіризм, механістичний матеріалізм, вульгарний матеріалізм, діалектичний матеріалізм, історичний матеріалізм; ідеалізму - об'єктивний та суб'єктивний, моністичний і плюралістичний ідеалізм; дуалізму - онтологічний, гносеологічний, психофізіологічний, етичний, міфологічний дуалізм (орфізм, зороастризм, маніхейство). Усе це зумовлює своєрідність постановки і розв'язання філософських проблем в тому чи іншому філософському вченні, визначає особливості думки філософа, стилю його філософування.

Загалом визначення основного питання філософії є проблемно-дискусивним. Якщо в діалектико-матеріалі-стичній традиції, притаманній марксистській філософії, воно є основним, то в інших філософських системах, зокрема в екзистенціалізмі, таким воно не є. Щодо цього правомірно ведуть мову про існування багатьох основних питань філософії, кількість яких із розвитком та збагаченням філософського знання збільшується. На думку російського філософа Теодора Ойзермана (нар. 1914), такими основними питаннями є: відношення суб'єктивного та об'єктивного; відношення духу і матерії; пізнаваність чи непізнаваність світу; реальне та ірреальне; джерело людського сприйняття і понять; питання про свободу.

Отже, проблемність філософського розуму, його здатність виявляти суперечності людського буття, таємниці і загадки природи, психіки, процесу пізнання ("знання про незнане") є однією з найяскравіших його характеристик.

 
<<   ЗМІСТ   >>