Повна версія

Головна arrow Право arrow Адвокатський іспит

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Право на повагу до приватного життя

Це право проголошене у ст. 8 Європейської конвенції з прав людини: кожен має право на повагу до Його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом, і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Щодо питання про "право на повагу до приватного життя" часто викликають палкі дебати, оскільки саме тут постає питання про межу між правом людини вибирати, де, з ким і як вона проводити своє життя, і тією сферою, яку буде контролювати і регламентувати державна влада.

Не всі заходи, які вживаються державою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися "втручанням" за змістом ст. 8. Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: наприклад, у випадках позбавлення батьківських прав, позбавлення в'язнів права листування, проведення обшуків житла. Вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно займається громадською діяльністю. Розглядаючи права, гарантовані ст. 8, складно встановити, чи мало місце втручання саме у "приватне" життя, оскільки Європейський Суд дотепер не дав чітке визначення "приватного" життя. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за найпершими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом ст. 8. Якщо ж вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція "приватного" життя належить сфері безпосередньої особистої автономії, сюди відносять аспекти фізичної і моральної недоторканності, збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, захист медичних даних.

На думку Європейського Суду, одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль зазвичай здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури. Таким чином, держави мають позитивне зобов'язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються ст. 8. Щоб втручання було визнане "необхідним у демократичному суспільстві", воно повинно бути обгрунтоване "гострою соціальною необхідністю".

Свобода думки, совісті і віросповідання

Світова спільнота від часу завершення Другої світової війни, з прийняттям Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та багатьох інших загальновизнаних правових документів, сформувала чітку позицію щодо права людини на свободу совісті та релігій, яку регламентовано ст. 9 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Крім того, кожна людина має право на свободу переконань та на вільне вираження їх; це право включає свободу без перешкод дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (ст. 19). Статті 26 та 29 деталізують здійснення світоглядних прав і свобод в сфері освіти та виховання та на випадок зіткнення світоглядних прав людини і суспільства.

У всіх наступних Міжнародних правових актах (Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань від 25.11.1981; Підсумковий документ Віденської зустрічі від 15.01.1989; Паризька хартія для нової Європи від 21.11.1990; Декларація про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин від 18.12.1992) при зверненні до проблем світоглядних свобод вже незмінно вживається вислів: "свобода думки, совісті, релігії і переконань".

Саме в зазначеному контексті і повинна розглядатися вся система прав і свобод в галузі свободи совісті.

Конституцією України регламентовано такі права на свободу совісті, релігії та церкви. Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і рівні перед законом. Не може бути привілей і обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками (ст. 24). Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34). Кожний має право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35). Здійснення цього права може бути обмежено законом тільки в інтересах захисту суспільного порядку, здоров'я та моральності населення чи захисту прав та свобод інших людей. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою чи відмовитися від виконання законів з мотивів релігійних переконань. У випадку якщо виконання військових обов'язків суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цієї повинності повинно бути замінено альтернативною (невійськовою) службою. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

 
<<   ЗМІСТ   >>