Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Філософія родознавства

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Імена як духовні форми культури (П. Флоренський).

До проблеми ономатології П. Флоренський (1882—1937) звернувся у праці "Імена". Вчений наголошував, що самосвідомість людства визнає імена як духовні форми культури; імена у літературній творчості — суть категорії пізнання особистості, оскільки в творчій уяві (індивідуальній і народній) мають силу особистісних форм; типологію імен у народній словесності вирізняє глибокий психологічний і моральний смисл.

Дві дисципліни — ономатологія і філософська поетика — мають самостійні галузі, лише частково покриваючи одна одну. Самостійність ономатології ґрунтується частково на філософській арґументації, частково — на спостереженні й історичному досвіді.

П. Флоренський акцентував на особистих людських іменах. Він зазначав, що іменем виражається тип особистості, онтологічна форма її, котра визначає далі її духовний і душевний склад. Імена виражають типи особистісного буття.

Як певна ідеальна конкретність ім'я не може бути визначене або описане за допомогою окремих ознак чи окремих рис. Окремо взяті, такі ознаки-риси не можуть передати головно го в імені — його структури, його як ціле, його як форму, його як таке.

Ім'я, аналітично розкладене, втрачає сутність і залишається, в кінцевому підсумку, накопиченням психологічних та інших рис. Не окремі риси самі по собі характерні, а їх складні співвідношення. У цьому сенсі імена можна почасти порівняти зі спадковими родовими типами у генетиці, конструкціями психопатологів, складними радикалами в хімії.

Наука просякнута такими універсаліями. Логічне мислення призводить не лише до узагальненого поєднання, а й до типізуючого розділення; чуттєве далеке може стати близьким, а близьке — далеким. Імена і повинні розглядатись як такі інваріанти особистості: надзвичайно далекі від будь-якого прямого зв'язку зі зовнішньо врахованими ознаками (навіть з групою таких ознак), невимовні слова, вони, однак, найвиразніше схоплюють найголовніші лінії особистісного утворення та їх індивідуальній цілісності.

Імена — це утворення власне культури, найвищої цілісності та найвищої цінності, добутих людством. Тобто, архетипи особистості існують самі по собі, а імена — самі по собі.

Науки про культуру пізнають конкретні духовні форми (пізнають — означає "словесно виражають"). Отже, у мові має бути особливий розряд слів, які обслуговують цю сторону пізнання, — конкретних категорій і конкретних понять. Такими самосвідомість людства визнавала і визнає імена.

Взаємне запозичення народами імен — явище поширене, але чисельність таких імен незначна. Навіть тоді, коли народ, можливо, має чуже ім'я, він зазвичай бере від чужого імені одну з морфологічних сторін. Наприклад, Matthoya, Матвій, Феодор, Theodor, Деодат, Богдан та інші — пучок імен, які мають загальний етимон — "дар Божий" і, значною мірою, загальну семему, хоча фонема цих імен різна.

Імена народами просто запозичуються, перекладаються, морфологічно переробляються, акліматизуються на новому ґрунті й набувають нового смислу (часто далекого від попереднього). Однак це не заважає стійкості в них основного типу їх утворення, не чуттєвого, а розумного інваріанту їх формоутворюючого особистісного начала. Ферментативна сила їх, яка по-своєму спрямовує духовні процеси особистості, залишається рівною собі. Це певний інваріант особистості. Таких імен-інваріантів, стійких і чітких типів особистісного життя, у людства налічується, можливо, кілька сот (разом з підтипами).

Існуючі імена становлять певний найстійкіший факт культури і найважливіший з її устоїв. До фонду їх письмових першоджерел належать Книга Мертвих, Веди, Авеста, Коран, Біблія і Євангеліє.

Складність осягнення імені примножується ще і взаємодією у кожній окремій особистості її імені з низкою інших формоутворювальних начал: ім'я не буває даним у чистому вигляді; раса, народність, родова спадковість, географічне середовище, виховання, уклад життя, характер знань тощо — все це впливає на становлення особистості.

Ім'я — це форма внутрішньої організації. їй відповідає число як форма організації зовнішньої. Тобто, інваріанту суб'єктивності протистоїть інваріант об'єктивності (не потрібно плутати ці терміни з суб'єктивністю й об'єктивністю як підходами: суб'єкт здатний пізнаватися об'єктивно та суб'єктивно, й об'єктові властиві обидва способи пізнавального відношення).

Важливо те, що ім'я — інваріант особистісний, а число — речовий. Обидва інваріанти укорінені у формі, яка є водночас і річ, і особистість, або точніше — початок речі й особистості.

Ім'я насправді спрямовує життя особистості по відомому руслу і не дає потоку життєвих процесів протікати будь-де. Однак у цьому руслі сама особистість має визначити власний моральний смисл. В імені, що завжди зберігає свою інваріантність як певну форму особистості, можуть виявлятись прагнення волі, сподівання серця і скерування розуму найрізноманітніші, аж до заперечення одне одного. Ім'я гнучке стосовно вимог різних чинників форми: воно находить у собі енергію життя і переробляється відповідно до умов країни, народності, духу часу, спадковості, навіть пристосовується до самобутніх відтінків особистісних відносин.

В імені живе не лише його семема, а й морфема і навіть фонема. Запозичуючи ім'я, народ асимілює його відповідно до власних потреб.

Однак дещо від імені залишається недоторканим. Коли в І ст. до і після Р.Х. виникли імена Аристон (замість Тобі), Боетос (замість Бздри), Юст (замість Садока), Філон (замість Ієдидії) і Феодор (замість Натанеля), то збереглось етимологічне значення єврейських імен, а не звук імені й, переважно, не його семема: духовна форма імені перейшла в нове тіло.

Наприклад, при перекладі арабською мовою Єлеазар перетворився на Мансура, Мацліав — на Маймуна.

В інших випадках звуковим еквівалентом стало певне похідне від семами його, а не від морфеми. Так, у благословеннях Іакова Іуда порівнюється з молодим левом і, відповідно, лев'ячість наявна у семемі цього імені, хоча не має нічого спільного з корінним значенням. Ім'я Іуди перетворюється на Лео, Леве і Леб, Лейба — за іншою вимовою, своїми звуками знову-таки виділяючи семантичний момент улюбленого сина Іуди: Леб єврейською мовою означає — серце. В арабському середовищі ім'я Аббас замінило ім'я Іуди як арабський переклад слова лев.

Імена — як загальне надбання людства — радше загальнолюдські. Вони функціонують у зовсім різних аспектах. Переважно незмінною або переробленою залишається фонема імені, а корінне значення втрачається (або набуває нового змісту). Таке ім'я Іфлат (перських євреїв) — перероблення грецького імені Платон.

Зменшувальні, пестливі, насмішкуваті й інші життєві видозміни кожного імені потрібно розуміти як різні пристосування цього імені до відтінків відносин у межах одного народу і одного періоду.

Проте в певні часи втрачається чуття монументальної форми цього імені як непосильно величної для цього часу; суспільство не має потреби в одвічних силах відомого імені. І тоді, разом із зубожінням самого життя, одвічні імена, зокрема імена духовно зобов'язувальні, стають суспільству незрозумілими і далекими, змінюючись непотрібними переробками, або зовсім забуваються.

Тепер по-чужому звучить ім'я Іоанн, воно витіснено переродженням своїм — іменем Іван. У своїй онтологічній висоті Іоанн — це син грому, замкнена блискавка, страх Божий і мудрість Божа. Появляється Іван — ім'я як збіднений зліпок первісного імені. Ім'я Іван запозичується іншими народами, наприклад, німцями (Jwan).

Те, що власне називається іменем, становить осердя особистості, її найсуттєвішу форму: втілюючись, ця форма обростає другорядними ономатологічними символами, які своєю сукупністю і спільно з головним символом утворюють повне ім'я особистості.

Називання по батькові підкреслює в імені духовний зв'язок з батьком, прізвища — з родом. Відтінки індивідуальності виявляються і формулюються різними особливостями сполучення імен.

Декотрих людей вирізняє вплив матері, а присутність батька постає ніби між іншим, не онтологічно. І якщо їх називають по батькові, то лише для збереження коректності; природніше називати по імені, або по імені й прізвищу.

І, навпаки, у деяких людей особисто індивідуальний момент настільки губиться в побутовому і родовому, що природно іменувати їх лише по батькові.

Зокрема, у селянстві, де злитість роду і суспільства особливо міцна, а індивідуалізація виражена слабо (подібно до героїчної гомерівської Греції), встановлюється звичай іменувати поважних людей лише по батькові.

Додаткові імена західного світу в протестантів і, особливо, у католиків, а також складні імена арабів та інших народів, як і наші прізвиська, мають одне призначення: диференціювати ім'я і надати можливість вираження найтонших відтінків, які залежать від окремих самобутніх чинників становлення особистості.

Очевидно, давність прізвищ, знатність роду або надзвичайні історичні події, пов'язані з пам'яттю роду, поєднують у представників такого роду безліч яскраво виражених індивідуалізуючих чинників, тому наявність різних імен у складному імені такої особистості є органічною.

Ім'я неможливо адекватно перекласти іншою мовою. Воно має співтворчо відновитись в іншій мові, проте обов'язково буде іншим аспектом того самого іменного типу. Однак через цей аспект можливо прозріти вихідний духовний тип імені, який стоїть над усіма окремими аспектами, але який у них виявляється щораз своєрідно забарвленим.

Остаточна втрата імені суспільно завжди означала громадську й історичну смерть, повне зникнення з горизонту історії.

Натомість входження в історію, закріплення у ній свого місця, своєї реальності завжди визначалось як "утворення собі імені", вищий ступінь якого — створення вічної пам'яті імені соборною свідомістю Церкви і, нарешті, — Богом. Пам'ятаний Богом імен означає вічне існування цих "Я", а повний розрив з буттям рівнозначний забуттю Богом імені або знищенню його в Книзі життя.

Ж. Деррида в "Ессе про ім'я" зазначив, що надання імені радше має відношення до дарування того, чого не мають (як у відповідних роздумах Плотіна про Благо). Тут важлива рефлексія над собою — автобіографічна, рефлексія над ідеєю або іменем Бога (Деррида, 1998).

Власні назви досліджує окрема галузь мовознавства — ономастика (грец. onomastikos — який стосується імені, найменування або onomastike — мистецтво давати імена; опота — ім'я ). Окремий розділ ономастики становить антропоніміка (грец. antropos — людина, опота — ім'я), яка вивчає антропоніми (власні імена людей): особові імена, форми по батькові, прізвища, прізвиська, псевдоніми.

 
<<   ЗМІСТ   >>