Повна версія

Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Візантійська цивілізація

Історія візантійської цивілізації завжди викликала особливий інтерес. По-перше, це єдина цивілізація, дати народження і смерті якої відомі із точністю до дня. її днем народження стало 8 листопада 324 р., коли за наказом римського імператора Костянтина (306-337 рр.) на березі Босфору було закладено нову столицю його держави - Новий Рим, яку згодом назвали на його честь Константинополем. День загибелі - 29 травня 1453 р., коли це велике місто захопили турки. По-друге, ця цивілізація виникла на межі двох епох - загибелі пізньої античності та народження середньовіччя, на стику між Заходом і Сходом, що дало підстави називати її "золотим мостом" між ними. По-третє, хоча ця цивілізація загинула майже 600 років тому, її впливи продовжують діяти в наш час, особливо це стосується російської цивілізації і тих народів, які були втягнуті в її орбіту. Не буде перебільшенням сказати, що в житті кожного із нас візантійський фактор присутній повсякденно.

Візантійська цивілізація не є первинною, адже вона виникла внаслідок розвалу Римської імперії. Відокремлення східної частини останньої почалося ще у Ш ст. і зумовлювалося як економічними, так й ідейно-політичними причинами. Східні області Римської імперії відзначалися вищим рівнем розвитку економіки, і криза рабовласницького господарства набула тут не таких різких форм. Напади варварів, соціальні рухи та внутрішні міжусобиці на заході загрожували самому існуванню Римської держави. Зазначені обставини змусили імператора Костянтина перенести політичний центр на Схід. Прийняття ним християнства як офіційної релігії також відіграло свою роль у переміщенні центру ідейного життя, бо саме східні провінції були не тільки колискою, але й ідеологічною опорою християнської релігії. Новий центр мав винятково вдале географічне розташування. Константинополь панував над протоками Босфор і Дарданелли, контролював торговельні та воєнно-стратегічні шляхи з Європи до Азії. Стародавній Візантій - мегарська колонія, що виникла приблизно в 660 р. до н. е., дав згодом назву всій державі. Поняття "Візантія" з'явилося у працях істориків лише в XIX ст. Отже, "Візантія" є історичним терміном, принесеним до літератури дослідниками пізніших часів. Жителі тієї держави називали себе римлянами, грецькою мовою, яка була поширеною, - ромеями, а імперію - роменською, тобто вони не визнавали переривання спадковості свого суспільства і класично римського. Власна історія візантійської цивілізації веде відлік від 395 р., коли після смерті імператора єдиної Римської держави Феодосія (379-395 рр.) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Західну Римську імперію та Східну Римську імперію, першим правителем якої став Аркадій (395- 408 рр.).

Географічне розташування нової держави, чиї землі знаходилися і в Європі, і в Азії, а інколи сягали Африки, робило цю цивілізацію з'єднуючою ланкою між Сходом і Заходом, тобто тут відбувалося постійне змішування та взаємодія східних і західних чинників, що наклало відбиток на суспільне життя, державність, релігію, культуру і мистецтво. Римські державні інститути продовжили своє існування у візантійській імперії. Елліністична культурна спадщина, заснована на грецькій мові, також збереглася саме тут. Це зумовило своєрідність візантійської цивілізації, яка полягала не тільки у схожості, але й відмінності від країн як Сходу, так і Заходу. До складу держави, яка виникла в 395 р., входили Балканський півострів, острови Егейського моря, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, частина Аравії, деякі території в Північному Причорномор'ї (Херсонес на ін.). Згодом внаслідок численних війн її територія значно розширилася, - до 750 тис. кв. км. і, як уважають деякі історики, на ній мешкала шоста частина тогочасного населення Землі. Інші називають цифру у 50-65 млн осіб. Це було поліетнічне державне утворення, тобто етнічний склад імперії характеризувався великою різноманітністю. Для візантійської цивілізації притаманне з'єднання різних народностей, які втягувалися до елліно-римської державності та культури. У Греції та на східному узбережжі Середземного моря переважало грецьке населення, на Балканах також жили романізовані племена, до яких вливалися германські, аланські та слов'янські поселенці. На Сході Візантія підкорила вірмен, сирійців, ісаврійців, арабів, у Єгипті - місцеве коптське населення. Держава об'єднувала десятки народів, народностей та племен, які перебували на різних щаблях соціального розвитку. Завойовані народи включалися до складу держави, зберігали свою самобутню культуру, хоча не могли розраховувати на рівноправність. Домінували греки. Офіційною мовою спочатку була латина, але з кінця V ст. і впродовж VI ст. її витіснила грецька, тобто у Візантії існувала мовна та конфесійна спільність у межах єдиного державного утворення.

Територія Візантії переважно складалася з областей із високою землеробською культурою. У багатьох з них родючість ґрунтів давала змогу збирати по 2-3 врожаї на рік, однак землеробство майже повсюдно потребувало додаткового зрошення. Там, де це було можливо, вирощувалися пшениця, ячмінь, льон, решта зрошуваних земель відводилася під сади та городи, більш посушливі - під виноград й оливи. На луках й у гірській місцевості займалися скотарством: розводили овець, кіз, які давали тонке руно, у степах - коней, а також верблюдів і мулів. Успішне скотарство постачало сировину для виготовлення виробів зі шкіри і вовни. Загалом Візантії пощастило із природними ресурсами: тут були необхідні для будівництва ліси, значні запаси будівельного каміння, глини для керамічних виробів і якісного піску, що йшов на виготовлення скла, а також поклади металевих руд, зокрема залізних, мідних, свинцевих, цинкових, срібних. На залізо і золото імперія була значно багатшою, ніж усі сусідні держави. Особливе значення мали ті види мінеральної й органічної сировини, з якої виготовлялися барвники, ароматичні смоли, лікарські засоби, що дуже високо цінувалися в ті часи. Тобто Візантія могла забезпечувати свої потреби майже в усіх основних продуктах, а деякі з них у великих кількостях вивозити за кордон (зерно, олія, риба, тканини, металеві вироби тощо). Усе це надавало певної економічної стабільності і дозволяло вести широку зовнішню торгівлю. Завозилися переважно предмети розкоші та дорогоцінна східна сировина, зокрема прянощі та шовк.

Візантійці мали високий рівень життя, а греки впродовж століть були найбільш цивілізованими в Західному світі. Вони спромоглися зберегти всі основні елементи спадщини попередньої римської цивілізації - великі міста із переважанням ремесел і торгівлі, рабовласництво в поєднанні з общинним землеробством, розвинену культуру, у якій переважали грецькі елементи, сильну державу із розвиненим римським правом.

До сімейного осередку належали члени родини, а також слуги, деякі з яких були рабами. Ремісники жили і працювали у своїх майстернях. Різного роду чиновники і посадовці, молодші військові командири, ділові люди - ті, кого в наш час називають "середній клас", зазвичай мешкали в міських багатоповерхових будинках. Багаті аристократи мали великі маєтки, що стояли окремо і складалися з розкішних залів, дворів, галерей, приміщень для відправлення культів, а також читання і писання, омовіння, відпочинку, прийому гостей тощо. Такі помешкання захищалися від уторгнення складною системою запорів. У будинках представників вищих класів найвиразнішою особливістю внутрішнього устрою була сегрегація жіноцтва. Як і у древніх греків, у будинках існували гінекеї - приміщення, у яких жінки утримувалися в суворій ізоляції від зовнішнього світу. Існує припущення, що мусульманські гареми своїм походженням завдячують цьому грецькому звичаю. Головною причиною подібного відокремлення було уявлення про сімейну честь. Як писав візантійський автор XI ст.: "Донька, яка не зберегла свою цноту, винна у завданні шкоди не тільки собі, але також її батькам і родичам. Ось чому ти маєш тримати своїх дочок під замком, оскільки вони нерозумні, аби уникнути злостивих нападів". Жінкам не дозволялося приймати гостей ззовні. Незважаючи на те, що їм дозволялося бути присутніми на сімейних бенкетах, вони не допускалися туди, де вино лилося рікою і розваги мали сумнівний характер. Якщо таке траплялося, то ставало підставою для чоловіка розірвати шлюб. Шлюб був частиною сімейної стратегії соціального просування. Сім'я і все найближче оточення брали участь у відборі наречених. Про особисті почуття не йшлося. Для потенційних кандидаток і кандидатів найголовнішими якостями були багатство і соціальні зв'язки родини.

У соціально-економічній та політичній історії Візантії виокремлюються три основних періоди. Перший з них, що припадав на IV - середину VП ст., характеризувався розпадом рабовласницького ладу та початком формування феодальних відносин. Характерною рисою початку генезису феодалізму у Візантії був спонтанний розвиток феодального устрою всередині рабовласницького суспільства, що розкладалося, за умов збереження пізньоантичної держави. Особливості аграрних відносин у ранній Візантії полягали у збереженні значних мас вільного селянства та селянської общини, поширеності колонату та довгострокової оренди, а також інтенсивнішій, ніж у Західній Римській імперії, роздачі землі рабам у вигляді пекуліїв. Колонат - це форма правової та соціальної залежності землеробів-орендарів, що з'явилася ще на початку пізньої Римської імперії - приблизно в IV ст. Внаслідок такої системи землероби-орендарі опинялися фактично прикріпленими до землі землевласника. Становище колона фактично було прирівняним до становища раба, хоча юридично між ними зберігалася різниця. Пекулієм називалася частина майна, яку глава родини міг передати своїм синам або рабам без закріплення за ними власності юридично.

У цей період формується і закріплюється державна система. За своєю політичною структурою Візантія була самодержавною монархією. Влада імператора, як його називали, "василевса", поширювалася на внутрішню і зовнішню політику, суд та армію, і сприймалася як божественна. Найпершим обов'язком вважалося управління державою, а також організація податкової справи, регламентація відносин власності, торгівлі та міського життя. Важливу роль відігравала ідея всезагального блага, турботи про підданих, що мало виступати запорукою гармонії у державі. Свою відповідальність, принаймні в теорії, усвідомлювали самі імператори. Зокрема, один з найвідоміших, - Костянтин VII Багряно-родний (945-959 рр.) у своїх творах стверджував, що імператор має правити "заради істини", "у згоді із законом і справедливістю", "як раб і слуга Божий".

Проте певною мірою владу василевса обмежували такі установи, як сенат, державна рада (консисторій) та організації вільних громадян (дими). Влада імператора не була привілеєм того чи іншого аристократичного роду, не успадковувалася сином імператора за законом. Це відкривало шлях до узурпацій і розхитувало престол. Часто самодержці насправді були іграшками в руках тих соціальних угруповань, які боролися за владу між собою. Багато з візантійських государів правили недовго і закінчували постриженням у ченці або гинули від рук найманих убивць. Підраховано, що за весь час існування візантійської імперії зі 109 імператорів тільки 34 померли власною смертю, решта були примушені до зречення або загинули наглою смертю.

Проте серед них траплялися і видатні особи, яким удавалося зберегти свою владу тривалий час і мати значні здобутки в ролі державних діячів. Найпершим серед них історія називає імператора Юстиніана І (527-565 рр.) - розумного політика, якому були притаманні невтомна енергія, освіченість, широкі погляди, але разом із тим жорстокість і підступність. Треба зазначити, що у Візантії найвищу посаду в державі могла посісти людина низького походження. Так, найзнаменитіший із візантійських імператорів народився в сім'ї селян. Влада імператора вважалася божественною, і тому походження людини та її попередні заняття не мали значення. Юстиніан посів трон у віці 45 років, тобто зрілою, сформованою людиною, яку відрізняв могутній соціальний темперамент. Він здійснив великомасштабну програму державних і соціальних перетворень. За нього затвердилася особлива система відносин між державою та церквою, Імператор розглядав релігію як сферу держави. Оскільки релігія як така була життєво важливим аспектом життя суспільства, то імператор мав приділяти їй особливу увагу. її сенс полягав у наданні імператору змоги поєднувати функції правителя і первосвященика. Це було персоніфіковане об'єднання усієї повноти світської та духовної влади, що згодом одержало назву цезерепапізм1, тобто імператор водночас був і "цезарем", і "папою" - дійсним главою і держави, і церкви. Юстиніанівський цезерепапізм не був жорстким і всеохоплюючим. Імператор визнавав за Папою Римським та константинопольським патріархом права на виконання ними обов'язків із керівництва церковним життям. Однак у тих випадках, коли цього вимагали обставини, Юстиніан рішуче втручався в життя церкви, оскільки міг вносити зміни в церковну організацію і навіть церковне вчення. При Юстиніані хрещення та християнське віросповідання стали обов'язковими для всіх підданих. Люди, які сповідували інші релігії, не мали прав, аналогічних правам громадян-християн, не допускалися до зайняття державних посад і часом зазнавали переслідувань з боку влади. Пізніше принцип цезерепапізму було впроваджено через реформи Петра І в життя російської цивілізації. Дуже своєрідно названий принцип втілювався за часів більшовизму та сталінізму. Це може здатися дивним з огляду на секуляризм і войовничий атеїзм, але насправді світська влада в особі чиновників партійно-державного апарату була піднесена над усіма церквами колишньої Російської імперії і вирішувала їхні долі. А радянські ідеологічні працівники привласнили функції духовної влади, адже марксистсько-ленінська ідеологія мала замінити релігійну віру.

Юстиніан вважав, що держава має спиратися на міцні юридичні основи. У 528 р. за його наказом утворили комісію для здійснення систематизованої кодифікації римського права із додаванням до нього напрацювань пізніших часів. Результатом стало укладання Зводу цивільного права, що складався із чотирьох частин:

  • o збірка висловлювань римських правників з окремих значних питань права (Дигести або Пендекти);
  • o збірка законів римських імператорів, виданих раніше - від часів правління імператора Адріана (117-138 рр.) і до 534 р., коли вийшли закони самого Юстиніана;
  • o коротке керівництво з римського права (Інституції);
  • o збірка законів, виданих Юстиніаном від 534 до 565 р. (Новели).

Звід законів проголошував необмежену владу василевса, захищав привілеї пануючої церкви, охороняв приватну власність та закріплював безправне становище рабів. У сфері правових відносин відобразилася своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії, а саме: в основу законодавства покладалися кращі досягнення римської юридичної думки. Зокрема, було завершено розробку римської теорії права, одержали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай, з'ясовувалася відмінність між приватним і публічним правом, визначалися норми карного права та процесу, закладалися підвалини регулювання міжнародних відносин тощо. Була дійсно проведена величезна робота, проте виявилася одна з особливостей візантійської цивілізації: вона не надто просунулася вперед у розвитку знань, радше накопичувала те, що винайшли інші народи. З одного боку, візантійську імперію інколи порівнюють із мухою, яка застигла у бурштині і проіснувала тисячу років, майже не змінюючись. 8 іншого боку, саме завдяки їй ці знання передалися незабаром європейцям, коли ті піднялися на рівень спроможності їх сприйняти. Була збережена мудрість античного світу. Незважаючи на те, що впродовж тривалого часу варвари крушили старе і намагалися створити щось нове, Візантія захищала, а потім передала Заходу інтелектуальну спадщину цивілізацій стародавніх Греції та Риму. Зокрема, на відміну від інших країн середньовічної Європи, Візантія залишалася державою, де збереглося єдине кодифіковане й обов'язкове для всього населення імперії діюче право. У варварських королівствах Заходу панувало локально-відокремлене право, яке відображало різноманітні суспільні порядки - звичаєве право "Варварських правд", а римські правові норми на той час втратили силу загального закону. Згодом виявилося, що відбувся глибокий вплив на юридичний розвиток народів Заходу. Сучасні правові системи більшості західних країн, а також тих, які прийняли ті чи інші елементи вестернізації, базуються на принципах римського права, поданого через Звід Юстиніана.

Варвари для Візантії були серйозною загрозою: їхні напади увесь час турбували Ромейську імперію. її правителі також використовували варварів у ролі карателів у боротьбі з народними рухами, що теж час від часу порушувало спокій у державі. Особливо загострилася класова боротьба в містах у VI ст. її організаційні форми одержали назву димів, або циркових партій. Візантійські дими були організаціями вільних громадян того чи іншого міського кварталу, що виконували господарські функції із благоустрою міста та брали активну участь у його політичному житті. Дими об'єднувалися в партії. Партії називалися за кольором одягу фурманів - візниць, які брали участь у циркових змаганнях кінних перегонів. Особливий вплив мали дві партії. Партія, у якій провідну роль відігравали аристократи - великі землевласники та члени сенату, - називалася "венети" ("блакитні"). Представники "підприємницьких" кіл - багатих купців, які мали зв'язки із провінціями, - верховодили в партії "прасинів" ("зелених"). Рядові димоти обох партій належали до середніх і нижчих прошарків міського населення. Решта громадян об'єднувалася в партії "русії" ("червоні") та "левки" ("білі").

Центром політичного життя у Стародавньому Константинополі був цирк або іподром, що вміщував 60 тис осіб. Перегони лише заповнювали паузи між розв'язанням найважливіших політичних питань. Тут оголошувалося про початок війни й укладання миру, оприлюднювалися нові закони, повідомлялося про смерть імператора і називалася кандидатура наступника. Народ, який збирався на іподромі, висловлював свою ухвалу аплодуванням. Якщо ж народ не погоджувався, то виявляв свою негативну думку криком і тупанням ніг. Таким чином, народні маси користувалися на той час цирком як місцем багатолюдних зібрань, де вони могли бачити імператорів, що відвідували змагання, і висувати перед ними свої вимоги.

Одним із найгрізніших повстань городян було повстання 582 р. в Константинополі, знане в історії як "Ніка" ("Перемагай" -гасло, що обрали повсталі). Воно спалахнуло як стихійний протест міської бідноти проти домогань та здирства урядових чиновників. Під час повстання рядові димоти, які входили до партій "блакитних" і "зелених", об'єдналися і виступили проти уряду. Частина сенатської аристократії приєдналася до руху, маючи за мету використати його для зміни правителя. Ситуація набрала такого критичного характеру, що імператор Юстиніан запанікував і збирався втекти. На заваді стала його дружина Феодора, яка закликала чоловіка не втрачати мужності. Історична постать цієї жінки сама по собі є цікавою. Вона стала відомою акторкою і куртизанкою ще до того, як їй виповнилося 20 років, багато подорожувала країною, потім повернулася до Константинополя, де зустріла Юстиніна, який ще не був василевсом, і вийшла за нього заміж. Вона мала не тільки виняткову вроду й оптимістичний характер, але й дійсно державницький розум. Останнє зумовило те, що чоловік постійно радився з нею у всіх своїх справах. Згодом історики порівнювали цю жінку із російською імператрицею Катериною П, а також дружиною аргентинського диктатора Свою Перон. У момент, коли повсталі майже оточили імператорський палац, а Юстиніан із царедворцями і скарбницею збирався сісти на корабель і залишити столицю, його дружина була єдиною, хто заявив, що краще смерть, ніж утеча. Імператор спромігся організувати загони найманців, що підступно оточили повсталих у цирку, де потім було вчинено криваву різанину. Загинуло понад 35 тис. осіб, але повстання було придушене.

Це тимчасово зміцнило становище Юстиніана. Він зайнявся грандіозним будівництвом: за його задумом столиця мала сяяти величчю Рима. Серед усіх палаців і храмів особливе місце зайняв храм Святої Софії, що був зведений упродовж 532-537 рр. із надзвичайною пишністю. Коли імператорові дорікали за витрати, то він відповідав, що Софія принесе більше союзників і перемог, вія будь-який військовий похід. Разом із тим він займався розширенням кордонів імперії за допомогою військових походів. У 534 р. візантійські війська завоювали державу вандалів у Північній Африці. Ця територія залишалася у складі імперії до 698 р., доки її не завоювали араби. Важкою для Візантії виявилася війна з остготами в Італії (535-555 рр.), під час якої перемогу таки вибороли, й Італія до 555 р. була приєднана. Певних успіхів візантійці досягли у завоюванні вестготського королівства в Іспанії. Скориставшись міжусобицями ворога, Юстиніан відрядив туди свою армію, що захопила деякі опорні пункти в південно-східній частиш Піренейського півострова (553 р.). Проте всі ці успіхи надалі виявилися дуже нетривкими. Криваві і невдалі для Візантії війни Юстиніан вів упродовж усього свого царювання на півночі і сході імперії - із слов'янами, гунами, аварами, а також із могутньою

Персією. Загалом, війни часів царювання Юстиніана залишили Візантію економічно та демографічно послабленою.

Візантійська держава впродовж усієї своєї історії знаходилася в центрі складної зовнішньополітичної боротьби, майже постійно перебуваючи у стані війни: на століття її історії в середньому припало не більше 20-25 років миру. Можливо, саме складна зовнішньополітична обстановка і викувала таку витончену й майстерну дипломатію, якою була дипломатія візантійська. Вона мала централізований характер, тобто діяльність усіх візантійських дипломатів спрямовувалася з єдиного центру - імператорського палацу і перебувала під невтомним найсуворішим контролем держави. Візантійська держава спромоглася створити надзвичайно розгалужену дипломатичну систему. Задля охорони своїх дипломатів Візантією запроваджено в міжнародне право принцип недоторканності особи посла, який потім набув загального визнання. Була встановлена процедура укладання та розірвання угод з іноземними державами, створено формуляри міжнародних угод, розроблено церемоніал їх підписання, запроваджено використання вірчих грамот для посла та багато інших формальностей дипломатичного ритуалу. Особливе значення надавалося церемонії прийому іноземних посланців в імператорському палаці, що мала засліпити варварів, викликати в них переконаність у могутності візантійської держави і приховати від них усі її слабкості. Завдання дипломатів полягало в тому, щоб зачарувати і водночас залякати чужинців, аби легше їх ошукати. Візантійські правителі вміли розбити сильного ворога чужою зброєю, хитромудрими інтригами, нацьковуванням на нього його ж союзників. Перешкоджаючи об'єднанню ворогів, візантійці не гребували заради досягнення своїх цілей жодними засобами. Вони використовували підкуп іноземних правителів або їх посланців, інтриги при іноземних дворах, підштовхували до розбрату народи, розпалювали племінну або релігійну ворожнечу. Візантійська дипломатія поєднувала підступність і віроломство. її гаслом залишався принцип римської політики: "Поділяй і володарюй!" Підступність і виверткість, уміння плести найхитромудріші інтриги, розігрувати дипломатичні комбінації служили основним нервом візантійської дипломатичної системи.

Водночас широко використовувалися династичні шлюби іноземних правителів із доньками і родичками візантійських імператорів для підкорення сусідніх держав своєму впливу. Так сталося і з київським князем Володимиром. У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання Варди Фоки - племінника покійного імператора Никифора. Коли війська узурпатора підійшли майже до Константинополя, то влада звернулася за допомогою до Володимира. Володимир пообіцяв військову допомогу, але якщо за нього віддадуть царівну Анну. Відомий український історик М. Гру-шевський вважав, що це було йому потрібно, щоб "підняти престиж власної влади, прикрасивши його візантійським ореолом". Адже на той час Візантія вважалася величною державою, не менш значною, ніж Стародавній Рим в античні часи. Вимогу прийняли, але за умов прийняття Володимиром та його вояками хрещення. Було одержано згоду, шеститисячне військо Володимира двічі перемагало загони Варди Фоки. Однак із одруженням справа загальмувалася, бо київський князь не дуже високо цінувався при візантійському дворі. До Анни перед Володимиром сваталися болгарський цар і німецький імператор, обом її пообіцяли, й обидва були ошукані. Коли Володимир зрозумів, що і його може спіткати така доля, то він пішов зі своїм військом на кримські володіння Візантії й узяв Херсонес. І тільки після цього Анну разом із царськими регаліями для Володимира відрядили до Херсонесу, де, на думу багатьох істориків, відбулося хрещення Володимира та його дружини, а також одруження із візантійською принцесою. Незабаром хрестили і Київську Русь, наслідком чого стало панування християнства візантійського зразка на територіях тих країн, які мають у ній своє історичне коріння.

Другий період у розвитку візантійської цивілізації окреслюється серединою VII - початком XIII ст. Цей час характеризувався інтенсивним розвитком феодалізму у поєднанні зі складністю міжнародної обстановки. На початку цього періоду особливу агресивність виявили араби, внаслідок чого Візантія втратила частину Месопотамії, Вірменії, Сирію, Палестину і Єгипет. Спочатку араби тільки використовували можливості економіки й оподаткування захоплених територій. Згодом відбулося запозичення деяких візантійських соціальних інститутів, особливо після того, як династія Омейядів перенесла свою столицю до колишнього візантійського м. Дамаск. Ці впливи, однак, послабшали, коли династія Аббасидів перенесла свій центр до Багдаду і підкорені колишні візантійські володіння ісламізувалися. Однак араби поставилися з великою увагою до перекладів візантійської наукової спадщини, особливо в галузі медицини, геометрії, математики, музики, астрономії, географи, ігноруючи поезію та теологічні твори. Отже, можна сказати, що візантійська цивілізація вплинула і на арабо-мусульманську цивілізацію.

Незважаючи на територіальні втрати, Візантія на той час залишалася однією з наймогутніших держав Середземномор'я. І в територіальних втратах були свої позитивні наслідки. По-перше, відійшли території, заселені народами із дуже відмінним походженням, мовами та віруваннями. А та територія, що залишилася, характеризувалася значною культурною єдністю, що сприяло силі держави. По-друге, іноземні завоювання показали необхідність внутрішньої реорганізації. Від Піст, управління імперією базувалося на принципі, закладеному ще римським імператором Діаклетіаном, що полягав у розділені світської та військової влад. У кризові часи, якими стали часи арабських завоювань, така структура відіграла паралізуючу роль. Тому старий адміністративний поділ замінюється новою системою. Землі, що пустували, невеликими ділянками роздавали вільним селянам, які були зобов'язані за це нести військову службу. Таким чином було створено особливий стан воїнів, так званих стратіотів. У Візантії з'явилася нова селянська армія, вояки якої мали самі себе екіпірувати і підтримувати за рахунок надходжень із земельних наділів. Стратіоти користувалися деякими податковими пільгами і правом передачі земельних ділянок у спадщину. Армія складалася із власних солдатів, що мали постійний інтерес, закорінений у земельних наділах, у збереженні імперії. А уряд заощаджував кошти на утриманні війська і був упевнений у його відданості.

Нова організація армії дозволила ввести новий військово-адміністративний устрій - фемний. Територію імперії було розділено на військові округи - феми, уся влада над якими зосереджувалася у стратига, тобто командувача фемним військом, що складалося переважно зі стратіотів. Стратиг поєднував у своїх руках військову і цивільну владу у фемі і був підзвітний імператору. Запровадження такого устрою було специфічною рисою внутрішньої організації Візантійської держави. Він сприяв упорядкуванню фінансів імперії, зміцненню армії та флоту. Проте він також сприяв і децентралізації імперії, оскільки посада стратига перетворилася на спадкову, і це стало фактором сепаратизму. У ТО-VIII ст. віддалені міста, не втрачаючи номінальних зв'язків із центром, фактично досягли незалежності і перетворилися на аристократичні республіки, керовані аристократією (Венеція, Амальфі, Херсонес).

Також слід зауважити, що приходив кінець вільної селянської общини. УIX ст. вона перетворилася на об'єкт наступу з боку землевласницької знаті. У провінціях насаджувалися типові форми експлуатації селян через феодальну ренту. Поширювалася феодальна залежність селян. Проте на той час феодал ще не був повним господарем у своєму маєтку. Держава контролювала кількість землі, якою він володів, кількість залежних селян, мала право конфіскувати землю і регулювати розміри податків. Саме держава володіла величезними землями, на яких працювали державні селяни - платники податків. Від початку XI ст. вільні селяни-вояки дедалі більше намагалися уникнути тягарів фізичної роботи на землі і військової служби. Багато з них відмовлялися від власних господарств на корить заможніших сусідів. У тому ж столітті більшість із них перетворилися на кріпаків. Розвал фемної системи мав своїм наслідком послаблення держави у воєнному аспекті, а також посилення сільської аристократії, особливо у зв'язку зі зменшенням впливу центральної влади. Відбувався процес перетворення дисциплінованого суспільства селян-солдатів під сильною центральною адміністрацією у феодальне суспільство із залежними селянами, сильними місцевими землевласниками і слабкою центральною владою. Рабство наприкінці XI ст. майже зникло, хоча траплялися окремі випадки, наприклад продаж дітей під час лихоліття. Незважаючи на наявність пережитків, які перешкоджали розвитку техніки, досить високого рівня досягли ремесла. Вироби візантійських майстрів користувалися величезним попитом в усьому світі, а в тогочасній Європі вважалися недосяжними зразками. Ремесло мало переважно середньовічний характер: дрібне виробництво, об'єднання майстрів за професіями, детальна регламентація тощо.

Особливістю Візантії було існування розгалуженої бюрократичної системи, Із X ст. склалася ієрархічна система титулів і рангів, яких нараховувалося 18. Вони не передавалися у спадок, надавалися лише за службу василевсу. Посадові зловживання і злочини не підпадали під кримінальну відповідальність. Хабарі були офіційно узаконені як дари офіційним особам. Існували фіксовані такси за ту чи іншу послугу, залежно від рангу чиновника. Незабаром, із прийняттям християнства, у Київській Русі активізувалася система підкупу сильних світу цього, коли просочилася бюрократична традиція візантійського ґатунку.

У візантійській цивілізації, як і в інших, провідну роль у визначенні її специфіки відігравала релігія - східне християнство, або православ'я. Між східною (православною) і західною (католицькою) церквами від початку позначилися суттєві відмінності. Хоча й та, й інша генетично походили від єдиної вселенської церковної організації, кожна з них з перших століть їхньої історії (IV-V ст.) рушила власним шляхом. При номінальному визнанні єдності між папським престолом і константинопольською патріархією розпочалася боротьба за зверхність. Між православною і католицькою церквами також дуже рано виникли значні розбіжності як соціально-політичного, так і догматичного й обрядового характеру. Православній церкві не вдалося створити сильну централізовану організацію, подібну до папства на Заході. У меншій залежності від церкви, ніж на Заході, на Сході перебували державний лад, законодавство, освіта й освіченість. У Візантії церква не мала такої економічної й адміністративної автаркії, яка мала місце в Західній Європі. Римська курія неухильно відстоювала доктрину примату духовної влади над світською, чого не дозволяли собі, за рідкісним винятком, православні ієрархи. Вони не зазіхали на зверхність і за умов централізованої візантійської держави проповідували ідею єдності з нею. Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація, і лише Папа Римський користувався непохитним моральним авторитетом і величезною реальною владою, то у православному світі від452 р. діяла система пентархії, тобто система главенства п'яти патріархів - Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму. Пентархія пішла в небуття у VI ст. у зв'язку із появою автокефальних національних церков. У православній церковній організації церковні собори стояли вище за патріархів, і лише вони були творцями церковних канонів. Разом із тим, на відміну від західного християнства вони самі підкорялися світській владі. На Заході ж церковні собори зазвичай виконували волю папського престолу.

Східно-християнську і західно-християнську церкви також розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, які вплинули на ментальні структури різних цивілізацій, що мали своїм духовним стрижнем ту чи іншу релігію. Західній релігійності була притаманна глибока емоційна напруженість на грані з релігійною екзальтацією. Для вірувань візантійців була характерною абстрактна філософська розважливість. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалася до страждань Христа, страшних мук у пеклі, їм увесь час марилися чорти та лихі сили у вигляді неприродних явищ та істот. Вони боялися, що в людей постійно намагається вселитися диявол, а щоб виявити це, достатньо було кашлянути під час служби в церкві. У православній церкві на перший план висувалися радісно-просвітлені моменти із життя Христа, його воскресіння, а душі віруючих підносилися до божественного світла, до перемоги добра над злом. Як це часто буває, за цим стояли чинники природно-кліматичного характеру. Оскільки в Західній Європі температурний режим був набагато суворішим, ніж у Візантії, то, з одного боку, було більше захворювань, зокрема, застудних (бухикання у храмі). З іншого, у сухому кліматі не тільки збирали кілька врожаїв, а й були кращими умови вирощування та зберігання, ніж у вологому кліматі Європи, де зернові були часто і сильно вражені грибком спориньї. Споживання хліба з такого зерна призводило до отруєння алкалоїдами, що виявлялося у сильних судомах і розладах психіки. Ось чому людину сіпало і їй повсюдно ввижалася "нечиста сила".

Варто також звернути увагу на те, що в західного і східного християнства - різні духовні типи. У західного - петровський духовний тип. Апостол Петро - особа дієва, активна, практична, заповзятлива, орієнтована на зовнішнє практичне життя, на розв'язання "земних" проблем. У православ'я - іоанівський духовний тип. Апостол Іоанн більше тяжів до внутрішнього споглядального життя (одна з провідних рис східного менталітету), ніж до зовнішнього практичного. З огляду на це найвищою працею у православ'ї вважається молитовна і споглядальна. У православ'ї інтерес до практичного, господарського життя витіснився орієнтацією на духовне, вічне і позачасове, пошуками абсолютного добра й абсолютної правди. Незабаром це зумовило "непрактичність" східного християнства, що відобразилося в його загальній "антибуржуазності". Петровський духовний тип згодом став рушійною силою руху за реформування католицької церкви і виникнення протестантизму, який зумовив виникнення буржуазних відносин, капіталізму, що, у свою чергу, надало економічного динамізму Заходу і надалі забезпечило вищий добробут його населення.

Як свідчить історія, дуже часто за ідейними суперечками криється матеріальний інтерес. У середні віки, як і зараз, дві християнські церкви вели між собою боротьбу за паству, яка несе гроші. Розбрат ієрархів підігрівався ненавистю торговельно-ремісничих кіл Константинополя та їхніх італійських конкурентів. Особливо загострилися взаємини між римським Папою та константинопольським патріархом у 60-х рр. IX ст. Патріарх Фотій у 867 р. скликав у Константинополі церковний собор східних єпископів й оголосив анафему - церковний прокльон Папі Миколі І. Хоча видимість миру між церквами наприкінці IX ст. була поновлена, однак розбіжності між ними увесь час поглиблювалися. У першій половині XI ст. виникла суперечка між константинопольським патріархом Михайлом Керулларієм і римським Папою Левом IX за підпорядкування духовенства Південної Італії. Ця суперечка перетворилася на привід для остаточного розриву між церквами. У1054 р. папські посли поклали на вівтар Софійського собору в Константинополі грамоту з анафемою патріарху Михайлу, а церковний собор візантійського духовенства, який був скликаний імператором на наполегливу вимогу патріарха, оголосив анафему римським послам. Це було зовнішнім проявом схизми- розділення християнської церкви на католицьку та православну. Отже, виникнення двох напрямів було пов'язане з розколом у християнстві, зумовленим, у свою чергу, розпадом єдиної Римської імперії і суттєвими відмінностями в умовах існування церкви у двох її частинах, особливо після падіння Рима в 476 р. У Східній Римській імперії християнська церква так і залишилася ідеологічним інститутом при великій державі, тоді як на Заході Європи, де з'явилося багато невеликих держав, церква, як єдина загальноєвропейська інституція розгорнула активну боротьбу за верховенство над світською (королівською) владою.

Незважаючи на те, що православна церква мала піддержав-вий статус, у самій Візантії їй теж доводилося переживати складні часи. Хоча за часів імператора Костянтина християнство перетворилося на панівну релігію, усе ж виникли внутрішні протиріччя, що мали тенденцію до загострення. Християнство, генетично пов'язане із протестом пригнічених, у IV ст. продовжувало зберігати демократичну фразеологію. Церковні ієрархи намагалися її усунути, прості люди - зберегти, що призвело до виникнення єретичних рухів. Проти єретиків застосовувалися репресії, різноманітні обмеження і навіть анафеми. Проте єресі не могли не завдавати шкоди самій церкві, викликаючи сумніви і, таким чином, послаблюючи її вплив.

Особливу роль відіграли церковні реформи імператорів Ісаврійської династії Лева III та Костянтина V, які поклали початок іконоборчому руху впродовж VIII та IX ст. У 726 р. імператор Лев III видав едикт проти вшанування ікон, що й покликало до життя іконоборство, якому протистояли іконошанувальники. Іконоборці висунули тезу про невимовність та непізнаваність Бога. Три божественні іпостасі - Бог-отець, Бог-син і Бог-Святий Дух - не можуть бути представлені в антропоморфному вигляді. Будь-яка спроба зобразити Христа тягне за собою єретичну помилку. В іконошануванні вбачалися прояви грубого фетишизму, тобто відродження язичницького культу. Може здатися, що в ідейному плані дискусія точилася навколо складних проблем гносеологічного характеру. Проте за цим приховувалося зіткнення інтересів держави та церкви. Перша мала за мету послабити позиції другої, насамперед економічно. По-перше, культ ікон не тільки надавав церкві можливості потужного ідеологічного впливу на широкі верстви населення країни, але, окрім десятини - податку на церкву та сплати за всі обряди, без яких тогочасна людина не уявляла свого існування, продаж ікон приносив великі прибутки. Водночас це була також боротьба за перерозподіл величезного церковного майна, насамперед земельного. Урешті-решт боротьба ідейна завершилася перемогою іконошанувальників, за якою крився компроміс між церквою та державою. Церковно-монастирське землеволодіння дуже обмежили, багато церковних цінностей конфіскували, а церковні ієрархи фактично підкорилися імператорській владі.

Третій період в історії візантійської цивілізації також чітко окреслюється роками - він тривав від 1024 до 1453 рр. і був визначений зовнішніми завоюваннями. Цьому сприяло внутрішнє послаблення імперії. Окремі міста та феодали прагнули одержати повну самостійність. Центральна влада послаблювалася, а феодальна роздробленість - навпаки. Болгари та серби, які повстали проти візантійського панування, відродили свої держави. Візантія розпалася на кілька незалежних феодальних областей. Послаблена імперія не могла протистояти натиску іноземних загарбників, особливо хрестоносців.

В історії найменування хрестових походів одержали військово-колоніальні походи західноєвропейських феодалів до країн Східного Середземномор'я, а також у землі, що належали західним слов'янам і прибалтійським народам. Хрестові походи до країн Східного Середземномор'я, які відбувалися під виглядом релігійної акції, розпочалися наприкінці XI ст. і тривали з перервами до кінця XIII ст. Найактивнішу роль у них відігравала римо-католицька церква, що була зацікавлена в нових землях, з яких буде збільшено кількість її єпархій - церковних областей, зобов'язаних сплачувати їй десятину. Другою рушійною силою стали європейські феодали, які також мріяли про розширення своїх володінь. Причому, вирушаючи в похід, феодал часто залишав свій маєток з усім майном під опікування церкви або робив їй великі пожертви. Серед хрестоносців переважали лицарі. За умов існування майорату - системи успадковування майна, феодал, аби його не дробити, заповідав усе старшому сину. Доньки одержували посаг, а середні і молодші сини - тільки обладунки і коня. Часто вони ледь животіли, не маючи власних земель і кріпаків, а отже, шукали статків на багатому Сході. На той час рівень середньовічної Європи дуже поступався країнам Сходу, про пишноти якого розповідали казки. Схід за своєю матеріальною і духовною культурою на той час набагато перевершував Захід, тому не бракувало бажаючих вирушити туди заради поліпшення свого становища. У хрестових походах участь брали - або самі, або через тих найманців, кого виряджали - купці багатьох італійських міст, особливо Генуї та Венеції прагнули зламати конкуренцію візантійців у міжнародній торгівлі і посісти місце головного посередника між Заходом і Сходом.

Наприкінці XI ст. католицьке духовенство почало посилену проповідь походів на Схід, на завоювання Єрусалиму, який перебував у руках мусульман, де, згідно із християнськими переказами, знаходився Гроб Ісуса Христа, який треба визволити. Справжні причини мали суто матеріальний характер, до цього додавалося перебільшене уявлення про легкість підкорення країн Сходу.

Хрестові походи мали значний вплив на долю Візантії. Якщо до 1091 р. імператор Олексій Комнін чекав допомогу від західноєвропейських феодалів проти навали печенігів, то після того, як цю небезпеку було усунуто, поява в 1096 р. хрестоносців на території Його держави надзвичайно занепокоїла уряд. Було вжито всіх заходів, аби якнайшвидше переправити хрестоносців до Малої Азії й усунути загрозу їх нападу. Разом із тим Візантія мала зиск: вона скористалася перемогами хрестоносців над турками-сельджуками для поновлення своєї влади в Малій Азії. Однак уже наприкінці царювання Олексія Комніна (1081-1118 рр.) й особливо за часів його спадкоємців, відносини між Візантією та хрестоносцями значно погіршилися. Раз по раз мали місце військові зіткнення. Це відбувалося на тлі загострення конкуренції з венеціанськими та генуезькими купцями, що завдавало шкоди міжнародній торгівлі імперії. Візантія слабшала через внутрішню боротьбу в імператорському палаці, де правителі змінювалися один за одним, не рахуючи витрат на свої розкоші. Не вистачало коштів на утримання армії та флоту, а посилення поборів з населення викликало численні повстання. За таких умов Венеціанська республіка спромоглася спрямувати четвертий хрестовий похід саме на Візантію. Зі свого боку, Германська імперія спробувала підкорити Візантію своєму впливові. Германський імператор Філіп Швабський використав привід - чергове заворушення в константинопольському палаці - для "відновлення законних імператорів" на її престолі. Провідником його політики став командувач загонів хрестоносців Боніфацій Монферратський.

Візантійський уряд, який не мав ані постійної армії, ані грошей на оплату найманців, не міг організувати опір і 13 квітня 1204 р. Константинополь упав під ударами хрестоносців, які атакували місто з моря та суші і вчинили страшенний розгром, незважаючи на те, що то були не "невірні", а християни. Лицарі пограбували і вщент обдерли головний храм - Святу Софію. Блиск її багатого облаштування затьмарив свідомість "вояків за віру", які розкрали всі її коштовності. На уламках Візантійської держави у 1204 р. була заснована так звана Латинська імперія. Захопивши і пограбувавши Константинополь, хрестоносці забули про свій шляхетний намір "визволення Гроба Господня" і вирішили влаштуватися на загарбаній території, тобто гарна ідея служила прикриттям суто грабіжницьких намірів. Латинське завоювання призвело до економічного занепаду, пограбування та розорення цілих міст й областей. Сильне невдоволення викликала в населення церковна політика завойовників, які з презирством ставилися до вірувань візантійців і зневажали їхню культуру та звичаї. Католицьке духовенство намагалося захопити не тільки душі, але й майно. Православне духовенство вело проповіді проти латинян, що знаходило відгук і співчуття вірян.

Візантійці зберегли за собою тільки Епір, частину Албанії та деякі володіння в Малій Азії. Поступово поряд із володіннями хрестоносців виникли незалежні держави: Нікейська у північно-західній частині Малої Азії, Епірський деспотат у західній частині Бал панського півострова та Трапезундська держава на південному узбережжі Чорного моря. Провідну роль у боротьбі проти Латинської імперії відіграла Нікейська держава, що склалася на початку XIII ст. Михайлу VIII Палеологу (1259-1282 рр.), який силою захопив нікейський престол, удалося відвоювати у хрестоносців Константинополь. Болгари, албанці також чинили опір хрестоносцям, що разом із поразками від візантійців призвело до падіння в 1261 р. Латинської імперії. Подальші чотири хрестові походи на Схід, останній з яких відбувся в 1270 р., не мали великого значення і не призвели до якихось територіальних захоплень. Проте й відновлена в 1261 р. Візантійська імперія була лише невеликою роздробленою державою, до якої входили частина Фракії і Македонії, деякі острови архіпелагу та північно-західна частина Малої Азії. Після навали хрестоносців Візантія вже ніколи не змогла досягти колишньої величі.

Упродовж XIV-XV ст. на основі подальшого, хоча й уповільненого розвитку продуктивних сил в економіці країни дедалі більшу роль відіграють товарно-грошові відносини. В окремих великих економічних центрах, зокрема в Константинополі, з'явилися перші паростки нових відносин, які згодом будуть названі капіталістичними, у вигляді мануфактур. Проте зародження нових виробничих відносин має спорадичний характер в оточенні пануючого феодального ладу. Більше того, у цей час спостерігається занепад ремесел і торгівлі. Причиною і слабкості в появі нових елементів господарювання, і занепаду старих була обмеженість внутрішнього ринку Візантії, а також проникнення іноземних конкурентів, насамперед італійських купців та власників ремісничих майстерень, які посилили свої позиції під час хрестових походів.

Велике феодальне землеволодіння до того часу майже повністю витіснило вільну селянську общину. Існували різноманітні форми залежності селян. Переважали парики, тобто феодально залежні спадкові держателі. Частина залежних селян знаходилася в становищі дворових. Існували в тогочасному візантійському суспільстві і селяни-здольщики, що обробляли землю, яку їм надавали в оренду феодали за певну частину врожаю. У візантійському селі значно посилилася майнова диференціація. Зростанню майнової нерівності найбільше сприяло поступове проникнення товарно-грошових відносин до села і розвиток виробництва хліба на ринок. З'являються актинони - незаможні безземельні селяни, позбавлені засобів виробництва. З їхнього середовища виходили наймані працівники - місти, які обробляли землі феодалів.

Становище низів було вкрай важким, що зумовлювало виникнення народних рухів, об'єднаних проти землевласників й уряду. З особливою силою в цей період розгорнувся народних рух у найбільшому місті Македонії - Фессалонік ІІ в 1342 р., що одержав назву повстання зілотів ("ревнителів"). Повстанці спочатку перемогли і проголосили Фессалоніку незалежною республікою. Зі-лоти в запеклих боях відстоювали свою незалежність до 1.349 р. За час існування республіки вони висунули і частково здійснили дуже радикальну на той час соціально-економічну та політичну програму: звільнили кріпаків, конфіскували землі і майно церкви, монастирів і великих феодалів. Конфісковані землі надавалися найбіднішим селянам і міській бідноті. Зілоти здійснили податкову реформу і скасували всі борги злидарів лихварям.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. Візантійська держава перебувала в стані занепаду: постійні феодальні міжусобні зіткнення, боротьба за престол, послаблення центральної влади, повне розорення народу, безлад фінансів і послаблення армії - характерні риси внутрішньої ситуації в країні. Надзвичайно погіршилося зовнішньополітичне становище, оскільки Візантія втратила більшу частину своїх володінь, а головною небезпекою були турки-османи. Намагаючись відвернути їх напад, візантійський уряд вирішив звернутися по допомогу до єдиновірців Заходу. Імператор Іоанн VIII особисто вирушив до Італії в супроводі константинопольського патріарха та єпископів. Завдяки їхнім зусиллям у 1439 р. на Ферраро-Флорентійському церковному соборі було укладено унію між католицькою та православною церквами за умов визнання зверхності папського престолу. Проте унія жодної реальної допомоги Візантії не принесла. Укладена верхівкою, вона не мала підтримки серед пересічних візантійців і через те зазнала поразки. Серед людей став популярним ісихазм (від грец. hesychia - внутрішня тиша, внутрішній спокій), тобто це прагнення заглибитися у свій внутрішній світ, абстрагуватися від складнощів реального життя і, таким чином, знайти внутрішній спокій. І це замість того, аби щось робити перед загрозою мусульманського завоювання, яке маскувало свої агресивні плани "священною" боротьбою з невірними.

Восени 1452 р. османська Туреччина почала безпосередню підготовку до захоплення Константинополя і зайняла останні міста, які до того ще перебували під владою останнього візантійського імператора Костянтина XI (1449-1453 рр.). На початку квітня 1453 р. султан Мехмед II з великим військом узяв в облогу столицю Візантії. Проти 250-тисячного (за деякими даними 400-тисяч-ного) турецького війська стояло лише 9-10 тис. її захисників, більша частина з яких були найманці. Дехто з істориків вважає, що значною мірою крах візантійської цивілізації був зумовлений лінощами і корупцією. На підтвердження цьому наводяться факти: більшість державних посад в імперії посідали іноземці, вони ж прибрали до рук і торгівлю. Один з найвідоміших візантійських імператорів Олексій Комнін на початку свого царювання спробував призначати співвітчизників на відповідальні посади. Проте справи не пішли. Звиклі до сибаритства1 ромеї рідко прокидалися раніше дев'ятої ранку, а за справи бралися ближче до полудня. А спритні італійці, яких імператор став брати на службу, починали свій робочий день зі світанком.

Стосовно корупції можна навести Ті приклад, що був однією з причин жорстокої поразки в битві з турками. Адмірал Лука Нота-рас украв зі скарбниці гроші, які Костянтин XI виділив на ремонт захисних споруд. Згодом, коли турецький султан через ті неполагоджені мури увійшов до столиці, адмірал підніс вкрадене золото переможцю із єдиним проханням: зберегти життя йому та його великій родині. Султан золото прийняв, а потім на очах Нотараса стратив кожного з його сім'ї. Останньою відрубали голову адміралу. Грошей не виявилося і тоді, коли видатний інженер угорець Урбан пропонував візантійцям спорудити найпотужнішу гармату. Коли йому відмовили, то він пішов до Мехмеда II і той зрозумів, що йому пропонують. Гармату відлили. Вона стріляла ядрами, вагою в 400 кг, які врешті-решт і зруйнували захисні стіни Константинополя. 29 травня 1453 р. турецькі війська увірвалися до міста і вчинили триденний погром. Картина була жахливою. За свідченням очевидців, з-під трупів не було видно землі. Понад 60 тис. городян було уярмлено. Чудові храми та палаци зруйновано. Через три дні на білому коні султан в'їхав до православної святині - Софійського собору, який відтоді турки перетворили на мусульманську мечеть. Закінчилася історія візантійської держави. На відміну від Атлантиди вона дійсно існувала і дійсно дала чимало імпульсів, що вплинули на інші народи.

Цікаво зазначити, що велика увага до вивчення історії Візантії ніколи не слабнула серед російських істориків. Вони визнають, що Росія успадкувала від Візантії разом із православ'ям цілу низку принципів побудови церковно-державних і соціокультурних відносин (зокрема, двоглавий орел був гербом як візантійським, так і досі є гербом російським). Відомий російський філософ В. Розанов охарактеризував цей зв'язок між візантійською та російською історіями так: "Розкладаючись, умираючи, Візантія прошепотіла Росії усі свої передсмертні шаленства і стогони та заповідала міцно їх охороняти. Росія біля постелі вмираючого зачарувалася цими передсмертними його подихами, прийняла їх ніжно до дитячого свого серця і дала обітниці помираючому - смертної ненависті до племен західних, щасливіших за своєю історичною долею, і до самого коріння їх особливого існування - принципу життя, акції, діяльності".

Сукупність властивостей і якостей, успадкованих Росією від Візантії, одержала визначення за допомогою двох узагальнюючих термінів - візантинізм і візантизм. Між ними багато спільного, але існують і відмінності. Поняття візантинізму частіше використовують як категорію культурологічну і позначають манери, думки, стиль життя, літературу, мистецтво, архітектуру, наукові досягнення, які походили з Візантії, особливо часів розквіту. Мається на увазі насамперед певний архітектурний, художній, літературний, музичний стилі. Хоча загалом масштаби самовираження візантійської цивілізації у сфері культурної творчості виявилися дуже незначними, особливо порівняно з античністю, європейським Відродженням і Новим часом. її культуротворча місія була локалізована насамперед у сфері релігійної творчості. Історичне призначення Візантії історики вбачають в адаптації християнства до соціальних і духовних особливостей народів, що заселяли землі на схід від Риму. Поняття візантизму трактують переважно в соціально-політичному ключі, особливо щодо держави. Найголовніше він репрезентував відмову від незалежності духовної влади, а також переконання, що втручання світської влади у справи релігії є виправданими. Така теорія і традиція запанувала із прийняттям православ'я як офіційної релігії на Русі. На відміну від Заходу, де існував дуалізм церковної і світської влад при намаганні пап здійснювати зверхність над європейськими правителями, у Візантії, а потім у та країнах, які зазнали впливу візантизму, церква опинилася під державою. Значну роль у зміцненні тісного союзу між православною церквою та російською державою відіграла ідея "Москва - третій Рим", що передбачала зростання авторитету держави як оплоту православної віри, яка прийняла естафету зниклої Візантії. Держава мала стати охоронцем православ'я на всій землі. Для цього московський князь повинен проводити релігійну політику навернення до православ'я тих народів у його землях, які ще не мали "істинної віри", а також зберігати цілісність церков та монастирів. Таким чином, значний тягар турбот перекладався на плечі світського правителя, владі якого надавалася божественна природа. Прилучення інших народів до православ'я, приєднання нових територій до Візантії розглядалося як справа порятунку цих народів. Разом із тим візантизм підштовхував державу до того, аби вона практикувала неправові форми управління, порушувала природні права і свободи громадян. Деякі сучасні російські політологи вбачають у візантизмі підстави до відродження величі Росії, яка має знову об'єднати ті землі, які зазнали візантійських впливів, і припускають, що Білорусія повернеться до нової єдності раніше, ніж Україна, Вірменія - раніше, ніж Грузія, а для віддаленіших країн, таких як Болгарія або Греція, пропонуються конфедеративні засади.

Хоча Русь прийняла християнство ще до його розділення на західну і східну гілки, упродовж чотирьох з половиною століть вона була пов'язана тільки зі східно-християнською церквою. Внаслідок цього слідом за Візантією увійшла до тихого історичного "затону", надто відмінного від бурхливого "океану" різноманітних рухів, що вирував у Європі. Найголовнішим серед них була і залишається інтенція. Інтенція - це прагнення, спрямовоність свідомості, волі і почуттів, що висловлено в ідеї прогресу, невпинного удосконалювання людини, суспільства і структур влади. Через це сформувалися значні психологічні, метафізичні й інші відмінності Заходу і Росії, в якій відсутнє яскраво виражене прагнення до самовдосконалення. Саме про це писав В. Розанов, коли зазначав відмінний на Заході і в Росії корінь існування - принцип життя, діяльності.

Сучасний російський соціолог В. Бачинін вважає, що головним соціальним продуктом візантизму є тип індивідуальної свідомості, якій притаманна схильність мислити поза межами природно-правових категорій, відсутність критичного ставлення до неправових акцій державної влади, піддатливість маніпулятивному тиску пануючих ідеологем, покірливість силі автократичного правління, здатність пристосовуватися до вимог жорстоких політичних режимів. Носій подібної свідомості, який перебуває в межах жорсткої дисциплінарності, здатен із легкістю переходити від мовчазної покірливості до протилежного стану і перетворюватися в "людину беззаконня". Звичка підпорюватися зовнішньому диктату робить його самого після перерозподілу влади схильним до диктату і насильства. Російська історія переповнена прикладами такого. Коли ж історичних катаклізмів немає, то таку особистість характеризує самоприниження: "А що я можу? Я ж людина маленька...", що виводить з-під удару будь-якої критики за безвідповідальність. "Людина маленька" - це теж спадщина візантійської цивілізації. За часів античності соціальним ідеалом була людина красива у всіх аспектах, недарма говорили, що в Греції боги як безсмертні люди, а люди як смертні боги. У візантійської цивілізації провідним став інший тип - людини маленької, нещасної, гріховної, але яка палко мріє про порятунок своєї душі.

У сучасному політичному лексиконі існує ще одне тлумачення терміна "візантизм" - тонка багатоходова дипломатія, хитрощі, підступність, інтриги. Інколи про того чи іншого політика новітніх часів можна сказати, що він - "справжній візантієць", хоча сам персонаж може і не здогадуватися про це. У політичному житті незалежної України можна назвати чимало таких діячів.

У наш час, аналізуючи історичний досвід Візантії, найбільш критично мислячі історики проводять паралелі із сучасною Росією, особливо наголошуючи на причинах краху величної імперії минулого, попереджаючи сьогоднішніх можновладців. Серед головних факторів, що призвели до загибелі Візантії, називають такі:

  • o непомірно роздутий і корумпований чиновницький апарат;
  • o вражаюче розшарування суспільства на бідних і багатих;
  • o неможливість для пересічних громадян добитися справедливості в суді;
  • o зневажання і недофінансування армії та флоту;
  • o байдуже ставлення столиці до провінції, що її годує;
  • o зрощування духовної і світської влади, їх об'єднання в особі імператора.

Наскільки це відповідає сучасним реаліям Росії, а також України, слід подумати. Головною причиною загибелі візантійської цивілізації стала її нездатність дати адекватну відповідь на виклики часу, серед яких на одному з перших місць була необхідність модернізації. Централізована влада, що до самого кінця не поступалася своїми позиціями, знижувала активність суспільства, послаблюючи його, і через це країну загалом. Візантизм не сприяв розвитку індивідуальної свідомості, навпаки, він проповідував пафос придушення особистої автономії, індивідуальної свободи, відповідальності, гідності. Це стало гальмом у розвитку й однією з причин історичної поразки.

 
<<   ЗМІСТ   >>