Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економічна політика

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Економічна політика як механізм поєднання економічних інтересів

Якщо економічна теорія пізнає суть і способи дії економічних законів, то економічна політика опрацьовує механізми їх використання і практичної реалізації. Отже, економічна політика - - це практична діяльність держави як представника і захисника інтересів усього народу країни, і ця діяльність базується на теоретичних засадах. За умов ринкової економіки кожний суб'єкт господарювання має свої економічні інтереси, тому завжди проводить свою економічну політику. Справді, він має право вибирати, як саме реалізувати свої інтереси, але не будемо забувати, що термін "політика" походить від грецького "ропа"—держава, тому під

"політикою" розуміють державну політику як панівну. Ми можемо стверджувати, що економічна політика є концентрований вираз економіки, але вона завжди альтернативна, варіантна, бо може ґрунтуватись на різних теоретичних концепціях. Отже, з виникненням держави зароджується і державна економічна політика як складова державної політики загалом.

Держава — це основний інститут політичної системи в класовому суспільстві, апарат насильства для захисту інтересів панівного класу в антагоністичних класових суспільствах; вона виступає як експлуататорська влада (рабовласницька, феодальна, капіталістична). Держава має певні державні інститути, які виконують функції державної влади: законодавчу, виконавчу, контрольну (наглядову). Парламент, уряд, президент, судові органи як представники державної влади ухвалюють закони, постанови, укази, які створюють правове поле економічної діяльності і є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання країни. Зміст цих норм, актів, законів віддзеркалює й характеризує відповідну політику держави: внутрішню, зовнішню, економічну, соціальну, демографічну та ін.

З розвитком суспільства еволюціонують роль і функції держави в суспільному виробництві, тобто змінюється економічна політика держави— від повного невтручання в економічну діяльність до помітного посилення впливу на суспільне виробництво й економічні відносини.

Економічна політика об'єктивно стає головним прогресивним фактором впливу на суспільне виробництво, економічні інтереси та їхнє узгодження. Зі зростанням масштабів виробництва збільшується кількість суб'єктів господарювання, ускладнюється система економічних відносин між ними, загострюються економічні та соціальні суперечності в суспільстві. Держава, за Ф. Енгельсом, як офіційний представник капіталістичного суспільства змушена взяти на себе керування виробництвом підтиском об'єктивних обставин.

Причинами змін в економічній політиці держави є посилення негативних економічних та соціальних наслідків функціонування ринку вільної конкуренції, утворення і зростання ролі монополій, підвищення соціальних потреб тощо. Усе це обумовлює безпосереднє втручання держави у відтворення, регулювання суспільного виробництва, у прогнозування і планування.

Держава стає все активнішим суб'єктом суспільного виробництва, його організатором, координатором, керівником. Вона не тільки встановлює правові підвалини, загальні правила економічної поведінки для всіх суб'єктів господарювання, а й створює умови для реалізації економічних інтересів усім — працюючим і непрацюючим, виступає головним арбітром під час загострення економічних розбіжностей, створює правову базу для узгодження й оптимізації інтересів усіх членів суспільства, для соціального партнерства між домінуючими класами. Інакше кажучи, виникає новий механізм узгодження економічних інтересів усіх суб'єктів економічних відносин: до стихійного ринкового узгодження інтересів та суб'єктивізму на рівні підприємств додається механізм державного регулювання й узгодження. Він стає правовою основою оптимізації економічних інтересів на всіх рівнях: макро, мікро рівні та на рівні фізичних осіб. Державна економічна політика певною мірою гарантує реалізацію економічних інтересів на мінімальному і середньому рівні задоволення потреб у країні. На кожному рівні реалізації інтересів ступінь задоволення потреб може бути підвищений у межах державного законодавства, а узгодження інтересів— стати оптимальнішим (на рівні найманих робітників і власників фірм). Рівень і динаміка задоволення потреб може перевищувати заплановану і гарантовану на певний період державою (рівень зарплати, доходів тощо).

Для врахування, узгодження, оптимізації економічних інтересів усіх суб'єктів суспільного виробництва і членів суспільства держава проводить комплексну економічну політику, яка включає різноманітні види політики для розв'язання та узгодження конкретних економічних проблем, економічних суперечностей і конфліктів. Це фінансова, грошова, податкова, митна, валютна, кредитна, регіональна та інші види економічної політики. Загальним правовим підґрунтям для реалізації економічної політики є Конституція країни як основний закон держави, трудове, громадянське, кримінальне право, котрі утворюють правове поле для економічної діяльності й економічних відносин на всіх рівнях господарювання. Держава регулює принципи, організовує певні форми суспільного життя, створює відповідні державні інститути і санкціонує недержавні, унаслідок чого виникає відповідна інституціональна ієрархія як система впливу на економічні інтереси. Держава переймається інтересами всього населення загалом і кожної особи зокрема та повинна захищати ці інтереси.

Ефективність державної економічної політики та її реалізація залежатимуть від чіткого окреслення стратегічної мети, більш вузьких цілей стосовно об'єктів, напрямків державного впливу на економічні відносини, теоретичної концепції (моделі) економічного розвитку. Усе це визначає вибір засобів, методів, знарядь реалізації економічної політики.

Стійкість державної економічної політики значною мірою забезпечує узгодження економічних інтересів панівних класів, соціальних груп, політичних партій, тобто соціальний діалог з провідними носіями економічних інтересів, можливість компромісів між ними, політичну структуризацію суспільства.

Державна економічна політика на кожному історичному етапі розвитку країни завжди конкретна і характеризується рівнем економічного розвитку, глибиною соціально-економічних проблем, суперечностей, бажанням і вмінням їх узгоджувати. У багатьох країнах вона обумовлюється політичною організацією суспільства. Якщо держава не може знайти способів узгодження суперечливих інтересів, то їх розв'язання, скоріше за все, відбуватиметься анти законно, не легітимно — через криміналізацію, тінізацію економічних відносин.

Головними соціально-економічними проблемами за ринкової економіки є: оптимізація протилежних інтересів виробників і споживачів, продавців і покупців, найманих робітників і роботодавців; урахування і створення умов для реалізації інтересів різних соціальних груп населення (безробітних, молоді, інвалідів, багатодітних сімей та ін.); узгодження інтересів багатих і бідних тощо. Навіть неповне вирішення названих проблем наближає державу до реалізації стратегічної мети — забезпечення народного добробуту, економічної та соціальної стабільності, суспільного прогресу. Наприклад, для оптимізації інтересів продавців і покупців держава прямо та опосередковано впливає на сукупні попит та пропонування за допомогою певної бюджетної, інвестиційної, кредитно-грошової політики, політики доходів, політики цін та інших практичних дій. Це робиться для того, щоб не допустити диспропорції між сукупним попитом та сукупним пропонуванням, економічних криз, зростання цін та інших негативних явищ.

Проблема захисту економічних інтересів національних виробників за їхньої низької конкурентоспроможності та лібералізації торгових відносин з іншими країнами (особливо розвинутими) потребує від уряду запровадження певних обмежувальних засобів (підвищення ввізного мита, встановлення імпортних квот, уведення різних видів нетарифних бар'єрів), а також надання державної підтримки національному виробникові в різних формах (пільгові кредити, державні закупівлі за регульованими цінами та ін.).

Під час побудови ринкової економіки багато важить політика державної підтримки розвитку малого бізнесу та антимонопольне законодавство, заохочування та координація вільної конкуренції в галузях. Отже, треба використовувати механізми саморегуляції та державного регулювання, узгодження економічних інтересів. Держава за ринкової економіки повинна стати координатором, регулятором економічних відносин, арбітром у розв'язанні суперечностей.

Оптимізація економічних інтересів багатих і бідних реалізується завдяки розподільній і перерозподільній функціям. Держава визначає принципи розподілу і перерозподілу багатства за допомогою певної політики регулювання рівня зарплати, доходів, податкової і бюджетної політики та інших заходів. Метою такої економічної політики є скорочення розриву між рівнями доходу бідних та багатих і сприяння формуванню середнього класу як економічної бази в розвинутих країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою і змішаним механізмом узгодження економічних інтересів.

У багатьох країнах світу розвиток окремих регіонів — штатів, земель, областей тощо нерівномірний. Причинами цього можуть бути природні, історичні фактори або інші. Населення різних регіонів однієї країни може жити в різних економічних і соціальних умовах, що викликає міграцію чи імміграцію населення, тому складовим елементом державної економічної політики, яка повинна враховувати і захищати економічні інтереси населення в різних регіонах, має стати відповідна регіональна політика. її метою є задоволення інтересів населення регіону на середньо-державному рівні (зайнятість, безробіття, рівень зарплати тощо). Регіональна економічна політика — це система державних заходів, спрямованих на реалізацію загальнодержавних інтересів і створення рівних умов для проживання в будь-якому регіоні країни.

Кожна держава використовує різноманітні специфічні способи і засоби реалізації регіональної політики. Вона може бути складником комплексної державної політики, і більшість економічних проблем вирішуватиме "центр" (уряд). Крім того, держава може застосовувати таку форму регулювання й узгодження регіональних інтересів, як програмування розвитку певного регіону на підставі аналізу сучасного стану і передбачення способів і засобів раціонального розвитку економіки на довго, середньо або короткостроковий період.

У деяких розвинутих країнах регіональна економічна політика набирає все більшої ваги, тому що держава віддає значну частину владних повноважень регіонам, які відтак самотужки розв'язують свої соціально-економічні проблеми, але за підтримки уряду. До речі, одним зі способів вирішення регіональних проблем є надання їм статусу "вільних економічних зон".

Суб'єкти регіональної політики— це місцеві органи законодавчої і виконавчої влади. У демократичних країнах громадяни беруть безпосередню участь у формуванні, розробленні, обговоренні законів і рішень. Така прозорість, відкритість і гласність формування та реалізації регіональної економічної політики сприяє розвитку самоврядування регіонів різного рівня (від штату чи області до міста або населеного пункту), що дає можливість набагато ефективніше враховувати й узгоджувати економічні інтереси, максимально їх оптимізувати в межах регіону. Проте депресивним територіям або регіонам конче потрібна пряма державна допомога (за рахунок держбюджету, пільгового оподаткування та кредитування на певний строк тощо).

За капіталістичної ринкової економіки, як ми вже зазначали, існує протилежність і суперечність економічних інтересів між провідними класами — найманими робітниками та роботодавцями — та різні методи й засоби узгодження, оптимізації цих інтересів. Державне регулювання заробітної плати через установлення норм, тарифів, мінімального рівня зарплати, прожиткового мінімуму, межі бідності та ін. має забезпечувати правове підґрунтя для створення умов розширеного відтворення робочої сили, зростання реальної зарплати за підвищення продуктивності праці на підприємствах усіх форм власності. Знаходження компромісу між власником засобів виробництва й найманими робітниками посилює мотиваційний механізм для продуктивнішої праці та створює економічну базу для соціального партнерства.

Крім державного законодавчого узгодження, гарантування економічних інтересів найманих робітників на рівні фірми, компромісу інтересів можна досягти, уклавши колективний договір між робітниками і роботодавцями. Щоб зменшити тиск профспілок на роботодавців з приводу підвищення заробітної плати, підприємці використовують підписання індивідуальних договорів, або "добровільно" збільшують реальну зарплату, не доводячи до страйку або соціального конфлікту, і заохочують робітників до партнерства. Але страйки як засіб вирішення економічних суперечностей між робітниками та роботодавцями трапляються і сьогодні (в Італії, Великобританії, Франції тощо).

Однією з пріоритетних проблем економічної політики в кожній країні є врахування й узгодження інтересів зайнятих (працюючих) і незайнятих (безробітних). Працююча частина населення реалізовує свої економічні потреби й інтереси завдяки суспільній праці та одержанню доходів у різних формах (зарплата, прибуток та ін.). Непрацююча частина населення задовольняє свої потреби за рахунок працюючих. Незайняте населення складається з тимчасово непрацюючих осіб працездатного віку — безробітних. Раціональне використання трудових ресурсів функціонуючим капіталом об'єктивно призводить до утворення так званого природного безробіття. Ця частка працездатного незайнятого населення утворилась унаслідок нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки і є конкурентом зайнятої частки населення, що примушує останню працювати навіть за нижчу заробітну плату, бо пропонування робочої сили на ринку праці перевищує попит на неї. Отже, для узгодження інтересів зайнятих і безробітних треба забезпечити робочими місцями всіх, хто хоче працювати. Компромісним тимчасовим варіантом вирішення даної проблеми є допомога з безробіття, але переважно за рахунок працюючих, а це погіршує добробут і зайнятих, і безробітних. Тут слід зауважити, що державна політика регулювання зайнятості тільки пом'якшує проблему безробіття, але не вирішує її. Крім того, підприємці навіть зацікавлені в існуванні певного рівня безробіття як фактора тиску на зайнятих і механізму конкуренції за робочі місця.

Важливе значення в кожній країні має політика захисту економічних інтересів різних верств непрацюючого населення, або соціальна політика. Вона має бути диференційованою (адресною) як політика соціального захисту економічних інтересів населення, котре не може працювати з різних причин (інваліди, діти, учні, студенти, пенсіонери тощо), адже кожна людина має право на нормальні умови, гідний рівень добробуту для життя і життєдіяльності. Така політика має дві форми реалізації: 1) способом соціального страхування для тих, хто працював свого часу; 2) способом державних трансфертних виплат тим, хто не працював і не працює. Проведення соціальної політики є одним із пріоритетних завдань держави і насамперед має враховувати економічні інтереси тих, хто не може працювати, але має певні економічні потреби для нормального існування, щоб не жити в бідності й злиднях. Державна соціальна політика має гарантувати цим людям належне задоволення економічних потреб, забезпечувати підвищення їхнього добробуту з розвитком суспільства.

Для реалізації економічної політики держава використовує систему методів, засобів та інструментів впливу на економічні інтереси. Загальновизнаним є поділ методів державного регулювання на правові, адміністративні, економічні, прямі й опосередковані.

Правове регулювання інтересів полягає в установленні державою правил "економічної гри" (поведінки для суб'єктів господарювання). Система законодавчих норм і правил визначає форм" і права власності, умови укладання контрактів, договорів, а також функціонування фірм, форми трудових відносин і т. п.

Адміністративне регулювання включає засоби з регулювання, ліцензування, квотування та ін. За допомогою адміністративних засобів здійснюється державний контроль над цінами, доходами, валютним курсом, обліковою ставкою.

Економічні методи передбачають вплив на характер ринкових відносин і розширення ринкового поля через вплив на сукупні попит І пропонування, на міру концентрації капіталу, структуризації економіки й соціальних умов, на використання факторів економічного зростання. З цією метою використовується бюджетна і фіскальна політика, фошово кредитна політика, програмування, прогнозування і планування. Вищою формою державного регулювання економічних відносин є програмування та індикативне планування.

Прямі методи регулювання базуються на владно-розпорядчих відносинах і зводяться до адміністративного впливу на функціонування і результативність суб'єктів господарювання. З-поміж таких методів переважають різні форми цільового безповоротного фінансування секторів економіки, регіонів, галузей, фірм у вигляді субвенцій, субсидій, дотації з бюджетних та позабюджетних фондів різного рівня, пільгових кредитів. Такі методи можуть мати як позитивні наслідки (пріоритетність розвитку), так і негативні (зниження конкурентоспроможності, ігнорування дії ринкових законів).

Прямий вплив на економіку держава може здійснювати способом інвестування певних галузей, розвиваючи державний сектор і підприємництво. Особливо великих капіталовкладень потребує освіта, охорона здоров'я, навколишнього середовища та інші галузі.

Опосередковані методи впливу: кредитно-грошові, податкові, бюджетні, індикативне планування та ін. Інструментами реалізації цих методів є ліцензування, реєстрація, антимонопольне законодавство, квотування, плани, комплексні програми, стандарти, нормативи, тарифи, державні інвестиції, облікова ставка, кредитні пільги, податкові ставки та пільги, державні замовлення, дотації, компенсації і т. д.

Урахування економічних інтересів, їх певне узгодження й оптимізація необхідні для ефективного використання економічного потенціалу країни. Рушійна сила економічного інтересу виявляється в зацікавленості або незацікавленості працівника в результатах виробництва, ефективності діяльності підприємства, фірми або установи і є основою дієвості мотивації, стимулу до діяльності, до праці.

Економічна політика держави як провідного суб'єкта суспільного виробництва має реалізовуватися в такий спосіб, щоб кожний працівник, суб'єкт суспільного виробництва був заінтересований у якнайпродуктивнішій праці. Держава (уряд) як представник усього народу повинна враховувати всю складність взаємодії економічних інтересів і за суб'єктами, І за значенням (більш важливі — менш важливі), і за тривалістю (довгострокові — короткострокові), і за наявністю суперечностей (узгоджувані — не-узгоджувані, антагоністичні — неантагоністичні тощо), а також створювати умови для розв'язання суперечностей, реалізації інтересів, їх узгодження або оптимізації. Отже, наголосимо ще раз: головним завданням державної економічної політики є поєднання, узгодження інтересів особистості, колективу, провідних соціальних груп, держави (нації). Таке узгодження може бути або постійним, або тимчасовим і втілюватись у таких речах, як злагода, солідарність, компроміс (згода через взаємні поступки, порозуміння із супротивником), консенсус (згода, одностайність).

На державному рівні узгодження інтересів починається на щаблі уряду, парламентської системи з використання механізму для узгодження інтересів різних політичних партій, національних груп.

Сама система представницької влади в країні визначає механізм узгодження інтересів під час розроблення як стратегічного напрямку економічного та соціального розвитку, так і інших головних напрямків і інструментів реалізації мети. На певному історичному етапі суспільство має відповідну класову, соціальну структуру, різноманітні суспільні організації, політичні партії, союзи, які віддзеркалюють економічні інтереси численних соціальних верств і груп населення. Неоднорідна політична структура суспільства, багатопартійність ускладнюють і механізм узгодження інтересів на рівні парламенту, членами якого є представники провідних політичних партій — носіїв інтересів різних соціальних верств населення країни.

Держава виконує свої узгоджувальні функції проведенням відповідної економічної та соціальної політики, в опрацюванні та реалізації якої беруть участь такі провідні державні органи влади, як парламент, уряд, голова держави та судові органи. Ці органи законодавчої, виконавчої та судової влади розробляють, пропонують, виконують і контролюють процес реалізації ухвалених законів. Отже, від взаємодії й узгодженості інтересів усіх гілок влади і залежить рівень виконання державної економічної політики.

Визначальна роль у структурі державних органів належить органам законодавчої влади. У переважній більшості країн одним із них є парламент як постійно діючий представницький орган. Члени парламенту повинні репрезентувати й захищати інтереси різноманітних соціальних верств і груп населення країни.

Безумовно, ефективність економічної політики полягає в принциповому обстоюванні інтересів суспільства в законодавчому органі, урахуванні потреб усіх представників суспільства і ступені їх узгодження й оптимізації на стадіях опрацювання, обговоренні та ухваленні в парламенті певних законів про господарську діяльність. Що складніша соціально-політична структура суспільства за економічними інтересами, що більше організацій, союзів, партій, які репрезентують ці інтереси в парламенті, то важчим буває процес розуміння, обговорення й ухвалення компромісного закону.

Узагалі кажучи, ефективність колегіального законодавчого органу влади залежить від політичної та виборчої системи, від взаємодії механізму "виборці — партії — парламентарі", від повноти представництва, від чесного виконання наказів виборців у парламенті. Основою цього механізму є партії як засіб опосередкування політичних, економічних намірів суспільних груп і верств. Вони є інструментом зв'язку між відповідними інтересами та їхньою практичною реалізацією через парламент та інші органи влади .

Механізм узгодження економічних інтересів включає стадію ініціювання певного закону суб'єктом, який має право законодавчої ініціативи (депутат, фракція, уряд, президент через більшість у парламенті), і стадію розроблення, формулювання закону, у чому беруть участь представники уряду, партій, незалежні депутати. Уже на цьому етапі відбувається перше узгодження інтересів різних політичних партій, організацій, груп населення, регіонів, що їх репрезентують депутати в парламенті. Після внесення законопроекту в парламент на обговорення починається другий, головний етап узгодження, оптимізації. й урахування інтересів тих партій, організацій і депутатів, які не брали участі в розробленні цього законопроекту. Таких читань (обговорень) може бути два, три чи більше, у ході яких відбувається доповнення законопроекту, унесення поправок і оптимізація інтересів певних партій, груп, регіонів країни: відшукуються компроміси, узгоджуються суперечливі інтереси, альтернативні способи і методи.

Закон ухвалюється лише тоді, коли за нього проголосувала більшість парламенту, але він набуде чинності, коли буде підписаний президентом. Однак президент може накласти вето і повернути закон у парламент зі своїми зауваженнями. Крім того, вагомою причиною не ухвалення законів є те, що члени парламенту, котрі не підтримують певний закон, репрезентують велику частину населення (іноді навіть переважну), яка протидіє відповідному закону і робитиме все, щоб його не виконувати, бо він не відповідає або суперечить їхнім інтересам. Голосування в парламенті під час ухвалення законів демонструє міру узгодженості насамперед економічних інтересів, і воно впливатиме на реалізацію та ефективність дії законів і відповідної економічної політики.

Отже, ефективність економічної політики залежатиме, по-перше, від ступеня узгодженості економічних інтересів провідних соціальних груп населення на вищому державному законодавчому рівні; по-друге, від виконавчої управлінської влади— уряду, який створює умови для реалізації державної політики, видає постанови, розробляє механізм реалізації відповідних законів; по-третє, від ефективності указів Президента — обраного голови держави; по-четверте, від контролю за ухваленими законами, указами, постановами, тобто від судової влади.

 
<<   ЗМІСТ   >>