Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Філософія

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Філософування як вияв філософії

Однією із іпостасей філософії, "природною прихильністю душі" (І. Кант), тією чи іншою мірою притаманною кожній людині, є філософування. Однак для цього вона повинна замислюватися над сутністю буття, намагатися піднестися над буденністю, стороннім оком глянути на світ і на себе, розмірковуючи над смислом життя, початком і кінцевими цілями того, що відбувається.

Філософування - стиль мислення, спрямований на з'ясування сутності речей, смислів людського життя.

Характерними ознаками філософування є заглиблена думка, діалогічний (дискурсивний) спосіб спілкування співрозмовників, тяжіння до логічної аргументованості і переконливості висловлюваних суджень.

Схильність до філософування притаманна багатьом людям, здатним до аналізу власних (самоспостереження) або чужих вчинків, передбачення їх наслідків. Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976) стверджував, що пересічному індивіду сучасного суспільства властиві безапеляційність суджень і оцінок, готовність дати прості і вичерпні відповіді на будь-які (в т. ч. найскладніші) питання сучасного життя, впевненість у правильності своїх думок і слів. Часто при цьому він демонструє некомпетентність або зверхність щодо сказаного. Повсякденне мислення (" хатня філософія ") - яви ще цілком природне і слушне у простих життєвих ситуаціях, але воно є безсилим, наївним і непереконливим, коли потрібне глибоке і ґрунтовне знання суті справи. Саме тому філософи-мудреці наголошували на необхідності серйозного ставлення до філософії. Займатися філософією і спонукати до цього молодих людей закликав, наприклад, Платон, наголошуючи на необхідності спеціальної освітньої підготовки для тих, хто прагне філософувати і застосовувати філософське знання. Адже завдяки такій підготовці у людини виробляється вміння бачити проблеми, правильно їх формулювати, коректно розв'язувати.

Стимул до філософування зумовлений не лише потребою осмислення нових явищ, хоч вони істотно впливають на спрямування філософської думки, а й усвідомленням суб'єктом невідповідності власних знань і уявлень реальному стану речей, бажанням вдосконалювати своє бачення світу і людини в ньому. Вчитися філософствувати, опановувати філософський стиль мислення - непросте інтелектуальне завдання. Однак саме завдяки цьому людина стає особистістю, для якої характерним є прагнення "дійти до самісінької суті" (Б. Пастернак) будь-якого явища, речі чи події.

Філософія є вченням про смисли. "Любов до смислу" - так охарактеризували її сутність давньовірменські мислителі. А філософування є спробою власної узагальненої, осмисленої відповіді на виклики часу, культури, історії. Йому притаманна не лише інтелектуальна, а й моральна напруга. Воно також здатне спричинити капітуляцію свідомості перед складністю і незрозумілістю суперечностей, які є предметом міркування, або пристосування до них як до неминучих і непереборних чи примітивного виправдовування їх. Нерідко воно пропонує сміливу відповідь на питання, сприяє формуванню творчого (креативного) мислення, активної життєвої позиції. Як зауважив сучасний російський теоретик О. Ахієзер, філософування не здатне врятувати світ, але у своїх спробах знайти відповіді на виклики, пошуках істини і моральному обов'язку воно постійно виявляє шляхи його спасіння.

Філософія з'ясовує і формулює смисли людських вчинків і на цій підставі пояснює людині цілі, засоби гідної поведінки, визначає стратегічну парадигму власного способу життя. Навіть в ситуаціях, які видаються людині зовсім безглуздими, вона оцінює їх поняттями розуму, смислу, знання, шукає вихід із тупикового становища. Чимало сучасних філософів, розчарувавшись у можливостях філософії збагнути смисл речей і подій, дійшло висновку, що філософія, яка орієнтується на смислові цілі, потрапила у безвихідь, загнала себе у глухий кут, звідки вже ніколи не вибереться. Такі сучасні філософи, як Р. Рорті, Ж. Дерріда, Ю. Хабермас, Г.-Г. Гадамер, Е. Макінтайр, вважають за потрібне змінити орієнтації філософування, відмовитися від філософських традицій пошуку смислу, які нібито "зжили себе", замінити філософію або на соціальні дослідження, або на філософську історіографію.

Значущість проблеми смислу, сенсу, істини у філософії не знижується. Вона набуває нових ознак і значень, які потребують саме філософського підходу до їх розуміння. Характерно, що потребу у філософському аналізі дедалі сильніше відчувають і частіше визнають представники точних, природничих наук. Оцінюючи сучасний стан і досягнення фізичної науки, квантової механіки, астрофізики тощо, вони ведуть мову про необхідність включення до наукової концепції світобудови метафізичної, власне філософської складової, осмислення ідеї "всюдиприсутності свідомості", визнання наявності смислу, "розлитого у Всесвіті", органічної єдності духовного (ментального) і матеріального (тілесного, речового). Це є свідченням відродження натурфілософії в новому, ширшому і водночас строгішому сенсі. Особливістю нової натурфілософії є вміння ставити сміливі питання, на які поки що неможливо отримати задовільні й однозначні відповіді. Попри те, "запитання без відповідей" допомагають розширяти уявлення про світ, його походження і майбутнє. Усвідомлення важливості цієї таємниці поглиблює світорозуміння.

Зміна смислів є творчим процесом. Ніхто не може передбачити, як це відбуватиметься. Однак якщо теперішні смисли окремої людини мають переважно особистісний характер, то смислові потреби людства на сьогодні вимагають іншого наповнення. Розмірковування над смислами життя - головна ознака філософії як любомудрія, софійного знання.

 
<<   ЗМІСТ   >>