Повна версія

Головна arrow Релігієзнавство arrow Релігієзнавство

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

Історія Православної Церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап – існування єдиної Київської митрополії

Перший етап – існування єдиної Київської митрополії – охоплює період із середини X — до середини XIІІ ст

Історія Православної Церкви на Русі починається з формування власної церковної організації - Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібним виглядає припущення, що основи церковної організації на Русі були закладені ще в IX ст., хоча в роки правління князів-язичників вона змушена була функціонувати на напівлегальному становищі. Князі Володимир І Святославич і Ярослав Мудрий (1019—1054) тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митрополита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря напівднідо Білого моря на півночі.

У канонічному відношенні Православна Церква в Древній Русі довгий час перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. У той час влада константинопольського патріарха на землях давньоруської держави обмежувалася тільки:

  • 1. Правом благословляти й поставляти митрополитів на кафедру.
  • 2. П равом змін щодо перенесення кафедри митрополита в інше місто або заснування іншої митрополичої кафедри.
  • 3. Правом суду над митрополитом внаслідок скарг і звинувачень, правом перегляду рішень митрополичого суду.
  • 4. Правом розв’язання релігійно-обрядових розбіжностей й видання патріарших послань до Церкви.
  • 5. Правом надання ставропігії (монастирям та братствам), тобто безпосереднього підпорядкування патріарху.
  • 6. Правом архіпастирської візитації Київської митрополії особисто патріархом або делегування чи призначення патріархом своїх екзархів*81.

*81: {Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви .— Нью Йорк, К., Саут Бавнд Брук. 1990.- Т. І.- С. 37.}

Київська Церква була розділена в 992 р. на єпархії. Спочатку єпархій було шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі- Вол инському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15. їхні межі збігалися з кордонами удільних князівств.

Піднесення землі захищало і її єпархію: у 1165 р. Великий Новгород виклопотав своєму єпископу титул архієп ископа—тоді ще перший і єдиний на Русі.

Єпархіальні єпископи залежали від митрополита часто просто номінально, влада митрополита обмежувалася майже тільки поставленням єпископів на єпархії, і митрополит практично не втручався в їхні справи. Але удільні князі вважали й цю номінальну залежність важкою. Князі і жителі уділів намагалися обмежити владу митрополита в призначенні своїх єпископів. І я кщо митрополит не запитував згоди князя і народу на кандидатуру нового єпископа, князь міг його і не прийняти.

Вже у XII ст. стало загальним звичаєм поставляти єпископів тільки після обрання князями і народом. У князівських містах вирі-шальний голос при обранні єпископа належав князям. У Новгороді єпископ обирався на вічі. У виборах брали участь: князь, духівництво і народ. У спірних випадках вдавалися до жеребкування. Обранця посилали до Києва для висвячення. Воля князя і народу (або віча в Новгороді) могла бути й причиною вигнання єпископа навіть без церковного суду.

Київські митрополити, як уже говорилося, призначалися з Константинополя, і так тривало до монголо-татарської навали. З більш як 20 київських митрополитів з 988 по 1240 pp. тільки двоє були русичами, поставленими без благословення константинопольського патріарха. Як видно, уже тоді руські князі думали про можливість мати незалежну від Константинополя Церкву.

Першим був митрополит Іларіон, обраний на київську кафедру в 1051 р. при князі Ярославі Мудрому. До свого обрання він був настоятелем церкви св. Апостолів у князівському селі Берестові поблизу Києва. Ще будучи свяшеником, він написав "Слово про Закон і Благодать", що стало класикою давньоруської літератури. Дуже скупо розповідають письмові джерела про його спосіб життя: "Іларіон, муж благий, і книжник, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитву діяв... і викопав він тут печерку малу, двохсаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай" ("Повість минулих літ", 1051 p.). Проте, як він керував Церквою, відомостей не збереглося, але саме при ньому був заснований Києво-Печерський монастир. Існує церковний переказ про те, що після позбавлення кафедри він прийняв чернечу схиму.

Другий після Іларіона випадок поставлення митрополита з русичів відбувся в 1147 р. за великого київського князя І зяслава Мстиславовича

У 1145 р. київський митрополит Михайло віддалився на спокій у Візантію, втомившись від міжусобних князівських чвар. Поставлення нового київського митрополита затримувалося, очевидно, через безлад у Константинопольській Церкві. Два роки Київ лишався без глави Церкви. Тоді князь Ізяслав Мстиславич у 1147 р. скликав собор єпископів Київської Церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кандидата - Климента (Клима) Смоляти-ча. Кращого вибору не можна було зробити. Високого духу чернець, схимник-затворник, людина величезного розуму й освіченості, філософ, яких, за словами літопису, "у Руській землі не було". Троє єпис-копів-греків виступили проти його обрання, але Климент усе-таки більшістю голосів був обраний.

У цей час у Київській Русі йшла запекла міжусобна боротьба за київський престол, оскільки великий київський князь вважався верховним правителем Русі. І весь цей час константинопольський патріарх не затверджував Климента. Кілька разів при черговій зміні князівської влади митрополит Климент видалявся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову.

Нарешті, після прибуття на Русь з Константинополя новопос-тавленого митрополита Іоанна IV, Клименту Смолятичудовелося обмежитися єпархіальним архієрейством. Після цього з Константинопольською патріархією відновилися нормальні відносини. Проте відтоді патріархи почали рахуватися з думкою великого київського князя при поставленні митрополитів.

Поза як на Русі християнство було введено за допомогою держави, то самостійно воно себе утримати не могло. Тому вище духівництво Київської Церкви спочатку утримувалося за рахунок державного забезпечення — десятини від князівських доходів.

У "Повісті минулих літ" розповідається, як князь Володимир дарував десятину київському Богородичному храму (Десятинній церкві): "Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину" (996 р.). Безперечно, що десятину одер-ч жу вал и і всі і нші єпархії древньої руської Церкви.

Крім десятини, митрополити й єпископи мали й інші джерела доходів: мита з торговельних мір і вагів, судні мита — з церковного суду; "ставленні" — за поставлення в клір; прибутки з нерухомого майна (землі), Князівські устави надавали духівництву різні права, звільнення від світського суду, служби і податків. Скарбниця архієреїв, монастирів і церков мала важливе громадське значення. Навколо соборів, церков і монастирів зосереджувалася суспільна доброчинність, за їхній рахунок утримувалися лікарні, богадільні, школи (див. текст 9.5).

Кожен єпископ справами своєї єпархії керував цілком самостійно, за допомогою своїх намісників з духовних осіб, свого "кліросу", або соборних священиків, що утворювали при ньому постійну кафедральну раду, і світських десятильників по різних єпархіальних округах, що завідували головним чином архієрейськими зборами з округів. Єпископ вже через свою виборність змушений був брати участь і в цивільному керуванні, і в політичних інтригах. Він приймав нового князя і робив обряд його посадження на "стіл" (престол) того або іншого князівства; у князівській думі єпископ вважався першим радником.

Нижче духівництво мало менш привілейоване і забезпечене становище. Утримання своє воно одержувало переважно від доходів із проведення служб на прохання мирян. Іноді про матеріальне утримання духівництва піклувалися торговельні і ремісничі професійні союзи (братства).

Осередком християнського життя були монастирі. Спочатку монастирі будувалися в самих містах або на їх околицях. Ставили монастирі князі, будували і бояри. Першим таким монастирем, був Києво-Печерський, заснований святими Антонієм (пом. 1073 р.) і Феодосієм (1074 p.). П реподобний Феодосій вважається засновником монастирського життя на Русі.

І пізніше за висотою й чистотою чернечого життя Києво- Пе-черський монастир залишався першим серед руських монастирів. Уже в останній чверті XI ст., за твердженням "Києво-Печерського патерика", число монахів у ньому досягло 180, надалі зросло ще більше. Він був невичерпним джерелом для поставлення ігуменів і справжньою школою архієреїв. За 150 років більше як 50 його ченців прийняли єпископський сан. Києво-Печерських ченців можна було зустріти у всіх куточках руської землі. Слідом за Києво-Печерським монастирем виникли нові обителі. У Києві до кінця XII ст. їх налічувалося не менше 17, у Смоленську—5, у Чернігові—4, у Галицькому князівстві — 3 монастирі*82 (див. текст 9.6).

*82: {Грушевський М. С. Історія України-Руси: В Пт., 12 кн.— К., 1993.— T. 3.-С. 420-421.}

 
<<   ЗМІСТ   >>