Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економічна політика

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Зовнішньоекономічна діяльність держави за умов глобалізації

У перехідний період в Україні відбувається багатоступінчаста переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків держави стосовно нових умов економічної діяльності, формування нових пріоритетів і форм, а також пошук нових партнерів зовнішньоекономічних зв'язків. Різке обмеження участі держави в економічних процесах, чого свого часу вимагали реформатори, не дало позитивних результатів для України, а навпаки, призвело до ускладнень і кризових явищ, хоч розвиток вільної економіки для країн з перехідною економікою і є перспективним з огляду на їх поступову інтеграцію у світове економічне середовище. Така інтеграція економік має ґрунтуватися на зовнішньоекономічній діяльності країни з метою забезпечення дальшої трансформації економіки на основі активної взаємодії зі світовим господарством.

Суттєвим у налагодженні зовнішньоекономічних зв'язків є те, що на цей процес не можуть не діяти процеси посилення інтеграційних явищ та глобалізації світової економіки, яка насправді єдина інтегрована система з певними притаманними їй тенденціями. Проте єдність сучасного світу не скасовує глобальної проблеми миру та війни як фактора виживання людства в цілому, оскільки безупинні локальні війни після Другої світової війни і далі забирають людські життя і за кількістю загиблих уже перевершили останню. Між тим загальне припинення військових конфліктів і пов'язаних з ними військових витрат, що становлять чверть від витрат усього світу, дозволило б після об'єднання зусиль усіх країн світу вжити заходів для розв'язання глобальних проблем — подолання насамперед екологічних криз і ліквідації най загрозливіших для довкілля джерел небезпеки.

Під натиском глобалізації світ набуває рис єдиного світового ринку та поступово перетворюється на єдину світову економіку, і це визначає напрями зовнішньоекономічної діяльності держав, перш за все стосовно найважливішої умови— закритості або відкритості їхніх економік.

Однією з ключових тенденцій економічної інтеграції сучасного світу є те, що ТНК трансформуються в головну ланку світової відтворювальної системи (досить нагадати, що за річним оборотом та активами кожна з таких корпорацій перевершує річний державний бюджет багатьох країн, що розвиваються). Отже, згадана соціально-економічна інтеграція охоплює мікро- та макрорівень. Свідченням цього є тенденція до створення єдиної Європи та активний розвиток Європейського економічного співтовариства, північноамериканська інтеграція, різні блоки країн, що розвиваються.

За таких світових тенденцій розвитку нині переважають відкриті (ліберальні) моделі економіки. На відміну від них існують і закриті моделі економіки, що їх супроводжує політична ізоляція країни від зовнішнього світу. На сучасному етапі такий тип економіки притаманний Північній Кореї та Кубі, економічна ізоляція яких поєднується з політичною блокадою з боку більшості країн світу.

Відкриті моделі економіки спираються на свободу економічної діяльності всередині країни та за її межами, відзначаються максимальним використанням переваг зовнішньоекономічної діяльності для досягнення найбільшої ефективності із залученням державою всіх методів та інструментів, потрібних для розвитку зовнішньоекономічної діяльності країни. Разом з тим їх характеризує збереження в межах національної економіки можливості протидії або пом'якшення негативних соціальних наслідків глобалізації економіки. Справді, приєднання до світової економіки не має означати беззаперечної та повної відмови від національного досвіду, традицій і пріоритетів. Проте потреба державного втручання в зовнішньоекономічну діяльність із запровадженням відкритої моделі економіки викликає деякі сумніви.

З огляду на безумовні переваги політики економічної свободи питання про запровадження моделі відкритої економіки далеко не однозначне, оскільки воно залежить від наявності або браку в країні багатьох умов, виконання яких потребує засобів, часу та відповідних обставин. У країнах з перехідною економікою, де ці обставини виникли або з'явились у ході реформування, існує ліберальніша економічна модель, а отже, економіка розвивається випереджальними темпами.

Залучення національних господарств до світової економіки на етапі ЇЇ глобалізації імперативно потребує визнати за стандарти сучасного ринку та ринкової економіки стандарти ТНК замість реального визнання багатоманітності ринкових реформ та специфіки національних економічних моделей. Отже, один з небажаних процесів глобалізації — звуження через неї можливостей національної економічної політики, як і сфери зовнішньоекономічної діяльності країни та регуляторної ролі держави, тобто обмеження суверенітету країни. Найгострішою проблемою сучасності, що пов'язана з процесом глобалізації, є нерівність країн та регіонів за рівнем доходів, соціальним забезпеченням тощо. Уже не потребує доведення той факт, що глобалізація посилює соціальну поляризацію та маргіналізацію населення всередині країн, а також на загальносвітовому рівні, а отже, виникають нові суперечності, що відмежовують багаті країни від бідних— "зону миру"— від "зон підвищеної конфліктності". Нині визнано, що глобалізація в сучасному вигляді не тільки не ліквідовує й не усуває, а навпаки, консервує та поглиблює нерівність між невеликою кількістю багатих держав та загальною масою бідних країн усіх континентів, між різними верствами суспільства кожної країни, окремими людьми. Так, за останні ЗО років, коли глобальна економіка зростала на 2—3 % в рік, розрив між багатими та бідними країнами водночас збільшився у 10 разів.

Щоправда, негативні процеси у сфері соціального розвитку країн не можна однозначно оцінювати як наслідки глобалізації. У країнах з перехідною економікою їх спричинили перш за все глибока криза планової системи економіки, її ослаблення, розбалансованість, висока придушена інфляція, зовнішня заборгованість, надмірна монополізація, тотальний дефіцит життєво необхідних товарів і послуг. Україна зі здобуттям незалежності успадкувала й спотворену економічну структуру, що ускладнило адаптацію підприємств до нових економічних умов. Крім цього, незадовільні результати приніс брак здорової економічної політики, досвіду конкуренції на світових ринках, традицій ринкового виробництва та підприємництва.

Між тим, як і будь-який процес, глобалізація має свої позитивні та негативні вияви. Щонайпростіше глобалізацію можна охарактеризувати як стан світової економіки, за якого господарський розвиток більшості країн та регіонів тісно взаємозв'язаний, виробнича кооперація та спеціалізація досягають всесвітніх масштабів, транснаціональні корпорації стають домінантною формою власності, загальний розвиток економіки здійснюється завдяки запровадженню нових технологій у галузі електронних комунікацій і транспорту. Усе це дає можливість інформації, людям, капіталам і товарам безперешкодно долати кордони і потрапляти з нечуваною раніше швидкістю в найвіддаленіші куточки планети.

Найголовніше полягає в тому, що нині формується надзвичайно складна геоекономічна конструкція — система глобального керування як ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, так і всією економічною діяльністю у світі. У надрах глобального співтовариства визріває новий світоустрій — наднаціональний неоекономічний континуум, що об'єднує культури різних регіонів планети, і всі елементи нової системи мають адекватно реагувати на його вимоги та розвиватися за його законами (не має значення— ідеться про уніфікацію сфери фінансів чи сфери інформатики).

Для країн, які прагнуть долучитися до сучасної загальносвітової системи, сформульовано економічні вимоги, що базуються на рекомендаціях "вашингтонського консенсусу" та умовах "золотого корсету": відкритість, дерегулювання та приватизація національних економік.

Загалом нині діють вісім нових головних суб'єктів, що мають вирішальний вплив на загальносвітові економічні процеси: міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, СОТ); країни Великої сімки; регіональні організації, яких налічується майже 60; багатонаціональні корпорації (близько 50); інституційні інвестори (інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії); неурядові організації; великі міста; видатні особи (відомі вчені, Нобелівські лауреати, знамениті підприємці і громадські діячі).

Процес глобалізації ще більш загострює питання щодо обґрунтування соціально-економічного розвитку країни та його економічної моделі розвитку. Сьогодні в Україні все чіткіше розуміють, що форми і методи реалізації національних інтересів мають відповідати умовам глобалізації. Це потрібно для того, щоб поєднувати вимоги світового ринку із забезпеченням соціального розвитку народу, розмежовувати та одночасно сполучати суспільні завдання із запитами корпорацій, інтереси національного з інтересами міжнародного капіталу.

Проте капіталізація України й далі залишається низькою за такими показниками, як уведення в дію нових потужностей, розмір фондових ринків, зростання конкурентоспроможності виробництва, запровадження ноу-хау і наукомістких технологій, слабкість фінансових ринків. Електронна торгівля робить лише перші кроки, іще надзвичайно низький рівень життя переважної частини населення (менше 2 дол. на день), тоді як вимоги економіки, що глобалізується, визначають обов'язковий рівень доходу на душу населення в понад 800 дол. на місяць. У нас і досі переважна частина населення (майже 90 %) живе за межею бідності, навіть виникли регіональні зони бідності та безробіття; триває поглиблення територіальних диспропорцій у рівні життя населення, доходи населення занадто диференційовані. Рівень соціального захисту надзвичайно низький, населення практично позбавлене нормальної системи охорони здоров'я, гідного пенсійного забезпечення.

Отже, доводиться визнати, що сучасні міжнародні фінансові кризи з їх соціальними наслідками провокують і процеси глобалізації, яка найновішими технологіями, зростанням продуктивності праці й далі спричинятиме скорочення чисельності працівників. Більше того, з'явилася загроза утворення суспільства "20 на 80", для якого прогнозується ситуація, коли тільки 20 % населення буде активно працювати та споживати, а 80 % населення переважно країн, що розвиваються, приречені на одержання благодійної допомоги. До речі, гіпотетично вже припускається існування соціальних резервацій.

Протидія небажаним процесам глобалізації полягає в державному втручанні в економічне життя, прикладом чого служать і такі країни Східної Азії, як Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Індонезія. Ці держави проводять політику поєднання орієнтованої на експорт, індустріалізації з вибірковими формами державного втручання (експортні субсидії, імпортні ліцензії, нетарифні торгові обмеження тощо) і поступово згортають таку політику за створення конкурентних галузей.

Нарощування глобалізації супроводжується виникненням глобального ринку праці, коли внаслідок відкритості ринків праці країн, що розвиваються, їхнє населення знаходить собі роботу за кордоном, і досить часто — в країнах "центру". Ця ситуація якраз характерна для українського ринку праці. І хоч уважається, що глобального ринку праці не існує, через що прикордонні бар'єри всередині країн "центру" розмиті, проте між "центром" та периферійними країнами вони все більше посилюються.

Переваги ліберальної економіки добре ілюструє досвід Китаю, де одночасно реалізуються дві економічні моделі — відкрита та закрита: п'ять головних галузей економіки розвиваються за умов державної монополії та директивного планування, решта галузей— за ринковим типом відносин. А щодо вільних економічних зон провадиться типова ліберальна зовнішньоекономічна політика, хоч у Китаї не застосовували ні шокової терапії, ні форсованої приватизації. Головним напрямом реформ було забезпечення соціально-політичної стабільності більш як мільярдного китайського суспільства та подолання соціально-економічного і технологічного відставання від розвинутих країн світу за рахунок високих темпів економічного розвитку і зростання продуктивних сил. Завдяки такій політиці в економіку Китаю щороку надходить до 40 млрд. дол. США іноземних інвестицій, загальний обсяг яких за останнє десятиріччя перевищив 400 млрд. дол., що дозволило Китаю за сім років подвоїти річний обсяг ВВП (1997 року він становив 3670 млрд. дол. США).

Отже, переваги відкритої економічної моделі умовно можна поділити на загальні (основні) та специфічні, властиві економіці та особливостям суспільного розвитку кожної країни. Основні переваги полягають у створенні сприятливих умов: 1) для широкомасштабного інвестування капіталу в економіку країни, збільшення за цей рахунок кількості робочих місць, зростання ВВП, тобто підвищення життєвого рівня населення своєї країни; 2) для інтегрування національної економіки у світову— для вступу до міжнародних економічних союзів та організацій з метою залучення до міжнародного поділу праці, унаслідок якого зростає ефективність національної економіки.

Однією з істотних проблем стратегії зовнішньоекономічних відносин України є визначення правильного співвідношення різних векторів щодо входження країни в систему світових господарських відносин, головним з яких після ухвалення Президентом України Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (1998) залишається європейський інтеграційний напрям. На жаль, уже тривалий час не зникають складні питання щодо реалізації цього напряму, його співвідношення з іншими чинниками зовнішньоекономічного розвитку та участі України в глобальних економічних процесах. Схвалення інтеграції України до структури Європейського Союзу не виключає потреби в стратегічному балансі між європейським та азіатським векторами зовнішньоекономічного розвитку.

У перспективі найважливіше значення в зовнішньоекономічній діяльності України матимуть відносини з країнами СНД, а найбільшим пріоритетним економічним партнером України залишається Росія. Отже, у цьому напрямку зовнішньоекономічна діяльність України має бути спрямована на усунення бар'єрів в економічному обміні з названими країнами. У зовнішньоекономічній сфері також важливо враховувати геоекономічну роль Японії як одного з трьох найпотужніших економічних центрів світу, а також Китаю.

В економіці глобалізація передусім охоплює фінансове середовище. Україна як відносно невелика, але невід'ємна частина світового господарства взаємодіє зі світовими фінансовими ринками, і така взаємодія має бути продуктивною з огляду на вузькість внутрішнього ринку капіталів. Наша держава сьогодні майже не репрезентована на міжнародних валютних ринках через слабкість національної економіки, тому Національний банк України змушений підтримувати гривню, оскільки послаблення багатьох обмежень на торгівлю національною валютою може мати негативні наслідки для її стабільності. НБУ розумно не допускає участі іноземних суб'єктів на торгах гривнею в Україні, бо навіть одна масштабна спекуляція в змозі похитнути стабільність валютного курсу. За останні роки Україна зробила перші кроки на міжнародних фінансових ринках, однак їх важко назвати успішними. Проте рух у цьому напрямі має тривати, оскільки міжнародні ринки капіталу є надзвичайно потужним джерелом залучення коштів в українську економіку.

До складників фінансової глобалізації економіки можна віднести: розвиток платіжних систем та безготівкових розрахунків; збільшення міжнародних потоків капіталу у формі прямих та портфельних інвестицій; еволюцію ринків похідних фінансових інструментів; зростання обсягів торгівлі на валютних біржах; формування регіональних валютних угруповань; інтеграцію міжнародного банківського капіталу; розвиток офшорного банківського бізнесу; реформування світової фінансової архітектури.

Міжнародні валютно-кредитні відносини характеризуються розгалуженою інституційною структурою валютно-фінансових установ на глобальному та регіональному рівнях, чільне місце в якій належить МВФ та МБРР. В Україні склалися різні підходи щодо оцінки співробітництва з МВФ, але не можна не враховувати сучасних реалій системи господарських відносин світу. Отже, без додержання узвичаєних правил, закріплених у статуті МВФ, практично неможливо розвивати зовнішньоекономічну сферу країни, реалізувати переваги участі в міжнародному поділі праці. МВФ передбачає жорстку обумовленість надання державам—членам кредитів та позик, втручання в розроблення та реалізацію національних економічних програм, тому важливим завданням української держави є плідне використання членства у МВФ та інших міжнародних фінансових установах в інтересах національної економіки.

Чільне місце в зовнішньоекономічній діяльності посідає співробітництво з групою Світового банку— міжнародною організацією розвитку, мета якої полягає в наданні допомоги країнам— членам в економічному та соціальному розвитку. Група Світового банку залучає п'ять тісно пов'язаних інституцій, головними з яких постають Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР). їхня центральна мета полягає у сприянні позичальникам у боротьбі з бідністю та за підвищення стандартів життя населення країн із середнім та низьким рівнем економічного розвитку. Фінансова та економічна допомога Банку зосереджена на сприянні Україні в стабілізації її економіки, проведенні економічних реформ, поліпшенні стану платіжного балансу, збереженні та розвитку систем соціального захисту, уточненні їхньої адресності.

Поглиблення співробітництва зі Світовим банком відбилось у цільових позиках на системні та інвестиційні проекти для здійснення економічної реформи в Україні, першою чергою на реформування державного сектору, структурні та інституційні зміни галузей та секторів економіки. Останнім часом в Україні впроваджено шість системних проектів на загальну суму 2010 млн. дол. США. Банк також підтримує розбудову соціального сектору в Україні, заходи для захисту довкілля тощо. Протягом наступних років Світовий банк готовий надавати Україні фінансову підтримку в розмірі до млр. дол. США щороку за умови послідовного запровадження комплексних реформ та успішного подолання інституційних хиб.

У разі ж поліпшення інвестиційного клімату передбачається збільшення обсягів інвестицій МФК (Міжнародна фінансова корпорація) у приватний сектор. Світовий банк перетворився на одного з головних кредиторів України, станом на кінець 2000 р. на МБРР припадало 20 % зовнішньої заборгованості України.

Досить не ординарно складається співробітництво України з Європейським банком реконструкції та розвитку, який хоч і став провідним інвестором в Україні, але його роль є скоріше допоміжною. Разом з тим він є своєрідним каталізатором назрілих змін у модернізації економіки та розвитку приватного сектору в Україні. Політичний діалог на високому рівні між керівництвом банку та Урядом України дає можливість узгоджувати спільні пріоритети діяльності з національними інтересами України.

Отже, розширення та зміцнення співробітництва між Україною та міжнародними фінансовими установами важливий компонент зовнішньоекономічної діяльності країни. Першочерговим пріоритетом для всіх гілок влади має бути підвищення ефективності такого співробітництва, оскільки саме воно сприяє посиленню макроекономічної стабільності, реалізації структурної перебудови та ринковій трансформації перехідних економік. Загалом же трансформаційні процеси в економіці будуть успішними за умови реалізації комплексної стратегії розвитку, ініційованої національним урядом. Для цього Світовий банк рекомендує організувати висококваліфіковане керування економікою, створити належне інституційне середовище, забезпечити узгодженість прийняття рішень, виконання правових та судових процедур, продуманість систем регулювання та інші заходи, тобто ця стратегія відрізняється від ідеології Вашингтонського консенсусу.

 
<<   ЗМІСТ   >>