Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Інформаційна політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Позиціонування українських ЗМІ у просторі національної безпеки

Як відомо, певна опозиційність засобів масової інформації чинній владі є явищем цілковито нормальним, притаманним усім демократичним країнам.

Але щоб конструктивно опонувати владі, ЗМІ мають бути економічно самодостатніми. І лише у цьому разі можна всерйоз говорити про їх відносну незалежність і автономність. Водночас надмірна залежність мас-медіа від держави призводить до втрати ними ролі важливого інструменту формування громадянського суспільства, серйозно обмежує свободу висловлювання та відносну економічну самодостатність ЗМІ.

Нині в Україні нагромаджено понад 100 нормативно-правових документів, що регулюють інформаційну діяльність у сфері ЗМІ. Проте досі не вирішено питання про кодифікацію зазначених правових актів, тобто затвердження Інформаційного кодексу. Залишаються юридично не врегульованими питання:

  • • використання багатоканальних супутникових, кабельних та стільникових теле-інформаційних технологій;
  • • функціонування корпоративних комп'ютерних мереж типу Інтранету та Екстранету;
  • • діяльності в національному сегменті мережі Інтернет, зокрема щодо регулювання інтернет-видань, захисту національного домену "ЦА", ліцензування інтернет-провайдерів;
  • • захисту та моніторингу інформації тощо.

Не опрацьовані також достатньо ефективні нормативно-правові механізми протидії тенденціям до монополізації ЗМІ.

Існують істотні розбіжності між законами "Про плату за землю" (1992 р.) і "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (1998 р.), що призводить до завищеного оподаткування (зокрема КРРТ).

Чинна в Україні система державних органів інформаційної політики (профільний Комітет ВРУ, Мінтранс із департаментом зв'язку, Держкомінформ, Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, відповідні підрозділи в органах виконавчої влади і СБУ тощо) є надто громіздкою, а її діяльність некоординованою як у центрі, так і на місцях. Більше того, останнім часом у діяльності цих органів намітились ознаки серйозних незгод і розбіжностей, що стають предметом не лише відкритої дискусії, а й взаємних звинувачень на сторінках газет та екранах телебачення.

Невизначеність у розподілі функцій і повноважень, прийняття недостатньо скоординованих і виважених рішень, непослідовність намірів та практичних дій призводять зрештою до хаотизації інформаційного простору, яка не має нічого спільного зі свободою преси та висловлювань.

Зокрема, подібна неузгодженість зумовила невиправдані зволікання зі створенням Єдиної супутникової системи передання інформації та її складової — супутникового телерадіомовлення — та інші неприйнятні з погляду національних інтересів України і не виважені технічні рішення. Не створено також рівних умов оподаткування для користувачів радіочастотного ресурсу. Наявний канал супутникового мовлення на закордонну аудиторію своїм сигналом переважно "гріє космос", але аж ніяк не працює на користь Україні.

Закон України "Про інформацію", прийнятий ще в 1992 р., не враховує особливостей сучасних інформаційних технологій та перспектив участі України в інформаційному обміні. Відповідно його слід доповнити такими законами:

  • • "Про електронний підпис";
  • • "Про участь в інформаційному обміні";
  • • "Про електронну торгівлю";
  • • "Про порядок виділення і реєстрації доменних імен в українському сегменті мережі Інтернет".

За чисто формальними ознаками стан друкованих ЗМІ можна вважати задовільним. Тим часом майже катастрофічною є ситуація в українському книговиданні й книго-розповсюдженні, оскільки ця галузь як за рівнем розвитку інфраструктури, так і за якісними показниками перебуває в занепаді, а економічні умови її функціонування диктують високі ціни на українські видання (вдвоє вищі, ніж на російські). Варто принагідно нагадати, що Росія активно впроваджує податкові пільги для друкованої видавничої продукції. Зокрема, ще в червні 2000 р. Держдума РФ, голосуючи за новий податковий кодекс, зробила виняток щодо сплати ПДВ для видань та медіа з питань науки, культури, освіти.

Явно недостатня увага приділяється в Україні розвиткові й підтримці державних інформаційних агентств, на які мають покладатися завдання щодо оперативного донесення до української та світової аудиторії новин, що стосуються внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечення "інформаційної присутності України в найрозвинутіших країнах світу.

Серед десятків інформагентств, що працюють в Україні, лише одне — ДІНАУ — державне. До того ж центральні владні структури перевагу щодо надання інформації часто віддають не державним, а інколи навіть не національним, інформагентствам.

Телерадіоінформаційна галузь за ознакою зростання кількості телерадіокомпаній начебто переживає стадію злету, але за більш глибокого аналізу виявляється, що галузь, особливо її державний сектор, перебувають в незадовільному стані, про що свідчать, зокрема:

  • • регіональна нерівномірність теле- і радіообслуговування населення України;
  • • технічне і технологічне відставання електронних ЗМІ;
  • • кризовий стан (фізична зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного телерадіомовлення, зокрема діючих мереж і парку технічних засобів, які практично не оновлюються з 80-х років.

На сьогодні понад 70 % телерадіомовного обладнання повністю відпрацювало свій ресурс, значна його частина перебуває в аварійному стані, обладнання фізично та морально застаріло і є надзвичайно енергоємним. За розрахунками фахівців, на модернізацію мереж потрібно понад 50 млн. доларів США.

Складне фінансово-економічне становище радіотелевізійних передавальних центрів і компаній зумовлює технічний і технологічний занепад галузі. Так, провідна національна компанія, яка транслює інформацію на Україну і світ про політичні, економічні, культурні та інші аспекти життя країни — Концерн РРТ, перебуває на межі банкрутства. Аналогічна ситуація склалася і в обласних радіотелевізійних передавальних центрах.

3 нормативно-правового та безпекового поглядів на особливу увагу заслуговують ключові поняття захисту духовно-інтелектуальної діяльності та власності на національний інформаційний продукт, виготовлений національним інформаційним виробником.

В Україні досі законодавчо не окреслені належним чином поняття власності творчого журналістського колективу на створений ним інтелектуальний продукт (статтю, радіо-, телепередачу тощо). Так само неврегульованими залишаються юридичні відмінності між "засновником" і "власником" ЗМІ. Дані аспекти є надзвичайно важливими, оскільки від їх юридичного тлумачення залежать процедури ліцензування ЗМІ, визначення податкових умов їх економічної діяльності тощо.

Ідеться, зокрема, про ті українські ЗМІ, що функціонують як партнери провідних російських та інших закордонних ЗМІ. Як відомо, статус таких видань, як "Комсомольская правда в Украине", "Известия—Україна" тощо, визначається по-різному. Творчі колективи вважають ці видання українськими з тією лише особливістю, що, відповідно до підписаних угод, вони купують інформацію у своїх російських партнерів. Але органи влади час від часу висувають претензії до зазначених та інших подібних видань, звинувачуючи їх у тому, що вони нелегально або напівлегально завозять в Україну виготовлений у сусідній країні інформаційний продукт, ухиляючись таким чином від податків та ставлячи українських колег в умови нерівної конкуренції.

У будь-якому разі питання щодо регулювання діяльності іноземних та "напівіноземних" ЗМІ в Україні залишається поки що не вирішеним. Воно є особливо актуальним, коли йдеться про радіо-мовників, оскільки не є особливою таємницею, що чимало українських радіокомпаній не виробляють свій продукт самостійно, а ретранслюють популярні іноземні радіостанції, переважно російські. І справа не лише в нерівних умовах конкуренції: в українських виробників інформації зникають стимули для створення власного інформаційного продукту. По суті, виникають проблеми такого ж ґатунку, що й проблеми поширення як в Україні, так і за її межами так званої піратської продукції, від тиражованої в Україні.

Якщо справи так підуть і надалі, то можемо в найближчій перспективі взагалі втратити творчих людей, здатних до виготовлення національного інтелектуального продукту. В епоху інформаційної революції це дуже небезпечна загроза.

Адже йдеться не лише про виробника, а й про масового споживача, про формування сучасних стандартів споживання. Налаштувавшись на інформаційний "секонд", український споживач масової інформації може відвикнути від вітчизняного продукту. Із цієї точки зору РНБО України хвилює доля вітчизняного кінематографа, телемистецтва тощо.

Водночас до звинувачень в "інформаційній експансії", які лунають на адресу деяких ЗМІ з боку їх конкурентів, слід ставитися вкрай обережно. Не варто будь-яку інформацію з України й про Україну, яка виходить від іноземних ЗМІ, вважати актом інформаційної експансії.

По-перше, інформаційний простір — не дачна ділянка, яку можна обгородити парканом. Він завжди буде прозорим або напівпрозорим, а про стратегію інформаційної закритості, властиву радянським часам, слід забути. Інша справа, що ми самі ще не навчилися використовувати зазначену інформаційну прозорість для обстоювання власних національних інтересів.

По-друге, про медіа-експансію можна говорити лише в разі проведення іншими державами спеціальної політики, здатної деструктивно впливати на формування громадської думки в Україні, дестабілізувати внутрішню ситуацію тощо.

Так само здебільшого некоректними є звинувачення на адресу деяких ЗМІ в розголошуванні державних таємниць. Тут має спрацьовувати "презумпція невтаємниченості". Тим більше що від радянсько-компартійних часів ми успадкували погану звичку втаємничувати багато чого з того, що є "таємницею Полішинеля". Власне, на цій манії втаємничування й була заснована тоталітарна система, яка не лише політично, а й морально-психологічно остаточно не подолана й донині.

Якщо все зазначене підвести під певний "спільний знаменник", то йдеться, зрештою, про проблему дотримання балансу між демократичною еволюцією суспільства і регуляторною функцією держави.

Ціла низка питань виникає у процесі спілкування журналістів з органами державної влади. Якщо абстрагуватися від усім відомих фактів відвертого використання ЗМІ в політичному або економічному протиборстві, то йдеться про малоуспішні спроби журналістів отримати більш-менш об'єктивну інформацію щодо перебігу соціально-політичних процесів в Україні, щодо намірів та дій влади.

І справа тут, звичайно, не в журналістах, більшість з яких професійно роблять свою справу й задовольняють право людей на поінформованість. Справа в деяких державних "достойниках", яким слід нарешті визначитись, хто і що вповноважений компетентно говорити в кожній конкретній ситуації. Слід розвинути інститут не лише прес-секретарів, а й речників, які покликані компетентно інформувати ЗМІ, а за необхідності влаштовувати медіа-кампанії на підтримку тих або інших рішень. Причому організовувати ці кампанії на справді професійному рівні, не вдаючись до так званих темників. Зрештою, це питання довіри до влади як такої й престижності державної служби,

Сьогодні суспільство болісно відчуває, зокрема, відсутність цілеспрямованої медіа-кампанії на підтримку аграрної реформи на селі. Те саме стосується геостратегії та зовнішньої політики. Влада ставить, наприклад, питання про європейську і євроатлантичну інтеграцію України, але за відсутності цілеспрямованих медіа-інформаційних кампаній, які орієнтували б людей у плані європейського вибору і євро-атлантизму, руйнували б застарілі стереотипи, упередження й забобони. Адже не секрет, що у свідомості багатьох українців НАТО й США сприймаються не як союзники, а як джерела потенційних загроз.

Не менше стереотипів і упереджень щодо України й Росії як спадкоємниць колишнього СРСР нагромадилося за роки "холодної війни" на Заході. Але лише з 2001 р. почала діяти громадська організація "Україна відома", яка покликана сприяти формуванню позитивного міжнародного іміджу нашої країни, але робить це, як і інші подібні структури, без помітних успіхів.

Прикрі інциденти на кшталт того, що стався у жовтні 2001 р., коли українська ракета потрапила в літак з ізраїльськими пасажирами, трагедія у Скнилові, уже хронічні вибухи на складах у Новобогданівці — усе це завдало тяжкого удару по репутації українських Збройних Сил, а отже і по репутації України як держави. Дехто в іноземних і навіть вітчизняних ЗМІ почав робити далекосяжні висновки про нежиттєздатність української незалежності тощо. Звичайно, таким спробам слід давати відсіч. Але відсіч дієву й аргументовану.

Для цього існують певні правила й антикризові стратегії, які називаються репутаційними та безпосередньо стосуються так званої екстремальної журналістики. Адже від різних малих та великих прикрощів, які шкодять репутації окремих лідерів, політичних діячів, корпорацій, фірм, банківських організацій і навіть цілих країн, ніхто не застрахований. Уміння журналістів діяти в ситуаціях подібних криз надзвичайно важливе.

 
<<   ЗМІСТ   >>