Фіскально-бюджетна політика в системі державного регулювання ринкової економіки. Сеньйораж і монетизація бюджетного дефіциту

Фіскально-бюджетна політика — це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат.

Основними функціями фіскально-бюджетної політики є:

• — вплив на стан господарської кон'юнктури;
• — перерозподіл національного доходу;
• — накопичення необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Дискреційна та не дискреційна фіскально-бюджетна політика — це основні її типи.

Дискреційна фіскально-бюджетна політика —

політика, за якої уряд свідомо маніпулює податками й державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання. Основні засоби — зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами; зміна програм "трансфертного типу" (перерозподільних); циклічні зміни рівня податкових ставок.

Недискреційна фіскально-бюджетна політика — це пасивна політика, пов'язана з автоматичною зміною в рівнях державних витрат і податків.

У сфері державного регулювання ринкової економіки існує необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні допустимого (понад 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

Дефіцит державного бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Він становить основну причину інфляції. Однак дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки загалом, якщо перебуває на рівні 2—3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки загалом.

Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є:

• — збільшення кількості грошей (емісія);
• — збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейства);
• — скорочення валютних резервів центрального банку;
• — позики в зовнішніх кредиторів.

Унаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається сеньйораж.

Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути:

• — центральний банк;
• — комерційні банки;
• — домашні господарства;
• — іноземці (як приватний, так і суспільний сектори).

Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту. Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, зазвичай, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит через емісію.

Суть, причини та наслідки інфляції

Інфляція — процес знецінення грошей, що виявляється як постійне підвищення загального рівня цін унаслідок перевантаження сфери обігу грошовою масою, не забезпеченою матеріальними цінностями.

Темп інфляції для певного року можна обчислити так: відняти індекс цін минулого року з індексу цін цього року, поділити цю різницю на індекс минулого року, а після цього помножити на 100.

Основними формами вияву інфляції є:

• — знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці;
• — поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку загалом;
• — знецінення національних грошей стосовно іноземної валюти;
• — зниження валютного курсу національних грошей.

Серед причин інфляції можна виділити такі: .

Для країн, які залежать від зовнішньої торгівлі, існує загроза імпортованої інфляції. Вона виникає у випадку підвищення цін на імпортовані товари за умови твердого валютного курсу.

Стагфляція — це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва та високим рівнем безробіття в країні (одночасне підвищення рівня цін і рівня безробіття).

Кількісну оцінку інфляційних процесів дають показники інфляції. Найбільш широко використовуваним показником інфляції є індекс зростання цін, у тому числі індекси споживчих цін та індекси цін виробників.

Інфляція має цілу низку наслідків:

• 1. Зниження життєвого рівня населення у формах:
  • — зниження реальної вартості особистих заощаджень;
  • — скорочення поточних реальних доходів.

При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки протиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зростання цін) і не покривають скорочення доходів населення.

2. Ефект інфляційного оподаткування (зниження реальної вартості накопичених грошей).

Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва.

Некерована інфляція порушує управління економікою загалом.

Серед протиінфляційних заходів можна виділити такі:

• — грошові обмеження, обмеження доходів населення через заморожування заробітної плати;
• — зовнішні (зростання цін на світових ринках; скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі; від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу);
• — внутрішні (деформація економіки; монополія держави на грошову емісію; монопольне становище великих виробників і їх диктат цін на ринках; монополія профспілок на ринку праці та їх можливість впливу на рівень оплати праці; непомірно високі податки або процентні ставки за кредит).

Інфляція класифікується на такі види:

• 1. Залежно від характеру інфляції і темпів наростання інфляційних процесів:
  • — помірна інфляція характерна повільним зростанням цін (до 10 % на рік);
  • — галопуюча інфляція (від 10 до 200 % на рік);
  • — гіперінфляція (до 1000 % і більше на рік).
• 2. Залежно від зростання цін за товарними групами:
  • — збалансована інфляція визначається пропорційною зміною цін на різні товари;
  • — незбалансована інфляція визначає зміну цін різних товарів відносно один до одного в різних пропорціях.
• 3. Залежно від ступеня передбачення:
  • — очікувана інфляція — прогнозоване зростання цін;
  • — неочікувана інфляція — не прогнозоване зростання цін.
• 4. Залежно від поширення інфляційних процесів:
  • — локальна інфляція має місце в межах окремих країн;
  • — світова інфляція охоплює групу країн або цілі регіони.
  • — розв'язання проблем дефіциту державного бюджету. Дефіцит державного бюджету повинен покриватися не додатковою емісією грошей, а через державні позики, які можна буде погасити;
  • — реформи оподаткування, скорочення податкових ставок;
  • — структурна перебудова і конверсія військового виробництва;
  • — регулювання валютного курсу;
  • — приватизація;
  • — засоби збільшення норм заощаджень і зменшення їх ліквідності;
  • — скорочення платоспроможного попиту внаслідок проведення грошової реформи;
  • — підвищення процентних ставок за кредит;
  • — заморожування підвищення цін, коли має місце зростання попиту на ринку споживчих товарів і коли маса цих товарів не може збільшуватися.

Використання стримуючої податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції.

Політика податкового регулювання доходів (TIP) орієнтована на використання податків і створення у фірм та працівників стимулів не підвищувати ціни й зарплату.

TIP — це система, за якої з допомогою податкової системи фірми й працівники заохочуються або караються залежно від зростання рівня цін і зарплати.

Розглянемо ціновий різновид TIP. Наприклад, фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Скажімо, підвищення цін до 5 % не викликає жодних штрафних санкцій, за кожен наступний процентний пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, допустимо, на 2 пункти (з 25 до 27 %) за кожний процент приросту цін на продукцію фірми.

За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін у всіх фірмах, у такий спосіб, буде меншим, і темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований і відносно зарплати.

Згідно зі сказаним, фахівці пропонують ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення — забезпечити зацікавленість товаровиробника у відповідності темпів зростання товарної та грошової мас, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.

Як відомо, всіляке втручання в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз відносно кривої сукупної пропозиції, буде стримувати темпи інфляції. Аналогічного ефекту можна було б досягти, якщо б можливо було вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як "концепція пропозиції".

Наприклад, рис. 5.1 ілюструє, як економічна політика "концепції пропозиції" мала б сприяти усуненню інфляції.

Рис. 5.1. Схема "концепції пропозиції", яка сприяє усуненню інфляції

Економічна система спочатку перебуває в стані рівноваги на довгостроковому інтервалі в точці Е. Якщо не відбувається жодних змін з боку сил, котрі формують пропозицію в економічній системі, то пересування кривої сукупного попиту з AD до AD' перевело б економічну систему в точку Е — в новий стан рівноваги на короткостроковому інтервалі. В економічній системі виникла б інфляція.

Однак допустимо, що в той момент, коли пересувається крива сукупного попиту, економічна політика у межах "концепції пропозиції" досягає мети підвищення природного рівня реального обсягу виробництва до Q' Це відповідало б переміщенню кривої сукупної пропозиції на довгостроковому інтервалі з положення п у положення п'.

Якщо не відбувається жодних змін в очікуваному рівні цін на фактори виробництва, то разом з нею зсунеться праворуч до AS' і крива сукупної пропозиції на короткостроковому інтервалі. За умови названих пересувань кривої пропозиції, економічна система досягне нової рівноваги в точці Е, запобігши при цьому будь-якому підвищенню цін.

Основне питання полягає в тому, в який спосіб здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники "концепції пропозиції", як один із способів досягнення цього результату, розглядають змінення у податковій політиці.

Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цінами, зокрема, в умовах кризи економіки і виходу з неї.

Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність низки заходів — від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх меж зростання цін, що проводяться в рамках економічної політики.

Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін і надалі їх часткового перегляду. Він полягає у забороненні підвищувати ціни вище від визначеного рівня, без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував упродовж базового періоду перед заморожуванням. При цьому підвищення цін вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов'язане зі зростанням цін на імпортні вироби (тобто, коли збільшення витрат неможливо контролювати); недопустимим — якщо його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати.

Заморожування цін дає змогу долати інфляційні очікування населення, господарюючих суб'єктів, кредитної системи, внести певне заспокоєння в економіку.

У ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядаються картельні угоди про ціни, котрі Можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, які беруть у них участь, буде уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін.

Максимальний рівень ціни є законодавчо встановленою максимальною ціною, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар або послугу.

У широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів у економіці.

Наприклад, економічне процвітання обумовлює пересування кривої попиту на певний вид товару праворуч так, що рівноважна, або ринкова ціна, дорівнює Р. З одного боку, швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого — відкидає з покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.

Тому, щоб протистояти інфляції й дати змогу малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому встановлення обмеження ціни має сенс лише за умови, що нова ціна буде нижчою за рівноважну.

Виникає питання стосовно наслідків уведення такого обмеження. Спроможність вільного ринку нормувати споживання буде паралізована. Існування обмеження цін створює стійкий дефіцит товарів. Наприклад, при ціні Р' обсяг попиту на товар буде дорівнювати Q, а обсяг пропозиції — лише Q₁. Отже, виникає стійкий дефіцит, що дорівнює різниці між Q і Q₁.

Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту певної продукції, розмір якого визначається відтинком Q₁(s) - Q(d), уряд змушений перебирати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення справедливішого розподілу.

Це здійснюється, наприклад, через введення карткової системи. Однак використання карткової системи не розв'язує іншої проблеми. Дійсно, крива попиту засвідчує про наявність великої кількості покупців, які прагнуть купити товар за ціною, що перевищує встановлений максимум.

І, безперечно, для продавців вигідніше реалізувати його за вищою ціною. Тому, незважаючи на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, зазвичай, уведення контролю за цінами, нелегальні "чорні ринки" — ринки, на яких товари купуються та продаються за цінами, вищими від встановлених меж, — отримують значне поширення.

Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна також пояснити значними адміністративними складнощами її проведення. До органів контролю постійно висуваються вимоги зробити виняток для тих чи інших видів товарів або тієї чи іншої галузі. Поступово, в міру подальшого відхилення цін від стану рівноваги й посилення дефіциту, відбувається тиск на контролюючі органи з вимогами надати пільги.

Отже, завдання подальшого реформування економіки, що постають перед Україною, можуть бути розв'язані лише за умов реалізації послідовної політики фінансової стабілізації та відновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стійке економічне зростання на основі відродження інвестиційної активності та поступове підвищення життєвого рівня неможливо.