Повна версія

Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ

Схід і захід в історичному процесі: минуле і сучасність

На динаміку всесвітньо-історичного процесу впродовж тисячоліть впливало чимало різноманітних факторів. Провідне місце серед них займали ті принципові структурні відмінності, які визначали шляхи еволюції Заходу і Сходу. Сама сутність цього процесу зумовлювалася взаємодією і протидією Сходу і Заходу. Розвиток відносин між ними можна порівняти із рухом маятника. Перше "відхилення" - виникнення і розквіт стародавніх східних цивілізацій, які на перших порах очолили історичний процес. Друге - піднесення античності, що стала результатом великої дихотомії, тобто роздвоєння історичного шляху на дві гілки - східну і західну. Від античності починається піднесення Заходу, хоча воно не було прямолінійним. Як уже зазначалося вище, на відміну від підданих східних деспотій громадяни Стародавньої Греції були вільними (хоча й існували категорії невільного населення) і зобов'язаними брати участь в управлінні своїми полісами. Від часів античності найвищою цінністю для західних спільнот стає свобода, але в поєднанні з іншою цінністю - повагою до закону. І те й інше втілилося у провідній ролі приватної власності із гарантуванням прав власника, що забезпечувало здійснення ринково-приватновласницьких відносин. На традиційному Сході ринкові відносини й індивідуальна власність здавна перебували під суворим контролем апарату адміністрації, оскільки вважалося, що власність на все в державі належить владі. Однак третім "відхиленням" маятника стала орієнталізація античного світу, тобто Схід узяв гору:

  • o Олександр Македонський, підкоривши величезні простори Сходу, перетворився на типового східного деспота;
  • o відбулося проникнення східних елементів у його імперію;
  • o її громадяни поступово перетворилися на підданих і розчинилися в масі завойованого населення;
  • o на античний Рим постійно тиснули варвари, що врешті-решт призвело до його краху;
  • o у східній частині Риму - Візантії - існували сильні орієнтальні елементи, а саму її підкорили турки-османи. Вони були тією частиною мусульманської цивілізації, яка на тривалий час вийшла на авансцену історії.

Упродовж століть динаміку історичного процесу визначали багаті і квітучі держави Сходу - від Арабського халіфату до Китаю. І лише від часів Ренесансу, Реформації та Великих географічних відкриттів починається потужний ривок Заходу, коли він не тільки випередив у своєму розвитку Схід, але майже повністю підкорив його,

У всесвітньо-історичному процесі не просто так виділяється XV-XVI ст. - час Великих географічних відкриттів. Це була доба зародження сучасного світу, який ще називають Світом модерну, формування нової соціальної, політичної, економічної, культурної семантики світопорядку. Закладалися основи історичного піднесення Заходу, його півтисячолітнього домінування на міжнародній арені. Великі географічні відкриття були не просто подорожами допитливих і хоробрих людей. У них відобразилося дуже багато з тих процесів, що вже мали місце в західноєвропейському суспільстві. Насамперед це криза феодальних відносин та зародження і зміцнення буржуазних. На сторожі інтересів буржуа стали потужні держави, які розуміли значення їхніх ресурсів, а також прагнули одержали зиск від оволодіння цінностями і торгівлі продуктами, на які був багатий неєвропейський світ. Поступово підприємці і підприємництво стали визначальним фактором суспільного розвитку. За часів Ренесансу (40-вірр. XIV - перші десятиріччя XVII ст.) відбувся радикальний переворот у поглядах на призначення Людини, що стала дедалі сміливіше дивитися на світ і можливості його пізнання та перетворення. Згодом - у 1517 р. - розпочалася Реформація - рух за реформування католицької церкви, який теж значно вплинув на суспільну свідомість. Зміни у свідомості сприяли інтелектуальному прориву, що позначилося на розвитку наук та технологій. Вони, у свою чергу, привели до промислової революції, що розпочалася в останній третині XVIII ст. Західна Європа, що перебувала на аграрній, доіндустріальній стадії, почала переходити доіндустріалізму. На відміну від традиційного і консервативного Сходу, для якого головним було збереження status quo, Захід виявив динамізм і прагнення до постійного оновлення, що виявилося і в його експансіонізмі і призвело до колоніалізму. Переважна більшість незахідних країн перетворилися на підкорені або залежні. З одного боку, це - експлуатація, визиски, гноблення і приниження. З іншого - поява під впливом Заходу залізниць, інфраструктури, промислових підприємств, шкільної та університетської освіти, закладів охорони здоров'я, елементарної гігієни.

Схід далеко не завжди вітав такі зміни, намагався триматися за традиції минулого, чинив опір у різних формах. Проте історичний процес дедалі більше набував форм вестернізації, тобто збільшувалася присутність у ньому елементів західного устрою. Чимало нововведень прижилося. Це відіграло значну роль у тих змінах, що відбувалися у світі. Однак неєвропейський світ, який багато чого одержав від Заходу за часів колоніалізму, внутрішньо готувався до опору. Деякі його частини, такі як Японія або нові індустріальні країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сингапур та ін.) вельми успішно пристосувалися до незнайомих форм повсякденного існування, створених Заходом. Ці форми сильно змінили спосіб життя, проте свої релігійно-цивілізаційні принципи, нехай різною мірою і у різних формах, народи цих країн турботливо зберігали. І не дивно, що коли кінець Другої світової війни призвів до руйнування колоніальної системи, то країни неєвропейського світу почали одна за одною енергійно включатися до світового історичного процесу.

Від середини минулого століття і дотепер виявилося чергове відхилення "маятника", що одержало назву реорієнталізація світу, інакше кажучи, посилення впливу на нього Сходу. До початку XXI ст. зростання ролі і значення країн Сходу в економічному, демографічному (до 85 % населення планети) і політичному розвитку світу стало очевидністю, а присутність східних анклавів у багатьох західних країнах тільки посилює цю тенденцію. Відбувається процес масової міграції вихідців із незахідних країн, які у великій кількості осідають у західних державах. Значна їх частина нині налаштована вороже до цінностей сторони, яка їх прийняла, що створює для останньої неабияку внутрішню небезпеку разом із тиском на її соціальну сферу. З іншого боку, сучасна медицина і санітарія, інші культурні запозичення із Заходу усунули для Сходу загрозу вимирання. Проте, зберігши століттями відпрацьовану задля подолання цієї загрози високу народжуваність, саме Схід (особливо найбідніші країни) зараз енергійно відтворюється. Планета невдовзі буде неспроможна витримувати тиск населення, що надмірно збільшилося. За таких обставин проблеми Сходу стають глобальними.

Нині на перший план світової Історії вийшли провідні цивілізації Сходу. Найпотужніша з них - китайська. Відбувається потужна глобалізація її економіки, що виявляється в гігантській пропозиції готових виробів і величезному попиті на ресурси (Китай уже став найбільшим у світі споживачем чотирьох із п'яти найважливіших видів сировини - зернових, м'яса, вугілля та сталі, поступаючись Америці лише в попиті на нафту). Це, у свою чергу, має колосальні різнопланові впливи на інші країни - від тиску на місцевого товаровиробника до скуповування китайцями перспективних компаній та нерухомості за кордоном. На світові економічну та фінансову системи серйозний вплив має фінансово-економічна взаємозалежність Китаю і США. Золотовалютні резерви КНР досягли астрономічної суми у 1,9 трлн дол. (на кінець 2008 p.). Пеків продовжує скуповувати казначейські зобов'язання уряду США, підтримуючи таким чином цей один з найважливіших фінансових інструментів не тільки для Америки, але й для усієї світової фінансової системи. Слід звернути увагу на ту обставину, що величезний золотовалютний резерв створений за рахунок колосального перевищення експорту над імпортом у торгівлі зі США і деякими іншими країнами. Значною мірою цьому сприяє, окрім дешевої робочої сили і потужного забруднення довкілля, занижений курс юаня. Усесвітнє "наводнювання" майже демпінговими китайськими товарами стало дестабілізуючим фактором світової економіки. Китайські інвестиції в цінні папери й активи сприяли виникненню надлишку грошей в Америці, а це виявилося економічно небезпечним для американських банків, що знизили кредитні ставки і втратили пильність та відповідальність у фінансових справах.

Очевидно, що китайське керівництво усвідомило загрози, які несе його економіка світу. І, безумовно, корисним не тільки для китайської економіки, але й для глобальної фінансової стабільності стало рішення Пекіна спрямувати майже 600 млрд дол. на внутрішні потреби, а не викидати гроші назовні. Міжнародні спостерігачі зазначали, що Китай "інвестує надто багато, а споживає надто мало", внаслідок чого його економіка виявилася погано збалансованою, оскільки в механіці зростання виник перекіс у бік важкої промисловості. Якщо раніше уряд КНР приділяв першочергову увагу форсованому розвитку промислової інфраструктури, то команда Ху Цзиньтао і Вень Цзибао прислухалася до порад щодо більшої "соціалізації" економіки, що розуміється як необхідність вирівнювання прибутків, більшої соціальної справедливості і боротьби з корупцією. У центр уваги поставлено розвиток трудових ресурсів з акцентом на вдосконалювання системи освіти й охорони здоров'я, на соціальні реформи, боротьбу з бідністю (на початку XXI ст. у 47 % населення Китаю прибуток у розрахунку на день становив менше 2 дол.), а також захист довкілля. У країні зростає соціальна поляризація, відчуження владної і підприємницької верхівки ("нові китайці") від решти населення, що не можна не брати до уваги. Крім того, не можна не враховувати серйозні екологічні проблеми, зокрема швидку ерозію землі, скорочення сільськогосподарських угідь, не кажучи про катастрофічне забруднення довкілля, оскільки більшість підприємств зводилася без очисних споруд. Важливим є також поворот від економіки, орієнтованої на експорт, до "опори на власні сили" в сенсі внутрішнього ринку. З одного боку, це зменшує залежність Китаю від коливань на світових ринках. З іншого, слід мати на увазі, що кожен долар, на який збільшується подушовий прибуток понад мільярдного населення, обертається прямим або опосередкованим, однак дуже відчутним попитом на продовольство, сировину, енергію, промислові вироби та послуги. Окрім тиску на ресурсну базу, іншим наслідком є перерозподіл економічної потуги між провідними державами світу.

Після століть іноземних поневолень наприкінці XIX ст. почалося цивілізаційне відродження Індії, що триває досі. Поступове набуття цивілізаційної ідентичності живило національно-визвольний рух, на чолі якого стояли не тільки провідні громадські діячі, а й видатні мислителі - Махатма Ганді і Джавахарлал Неру. Саме вони визначили ту стратегію, що забезпечила успішний розвиток на наступні півстоліття. Значною мірою ці успіхи зумовлені такими базовими для цієї цивілізації цінностями, як культ знань, що привело до прискореного розвитку високих технологій у країні; традиції самоуправління та виборності влади в общині, які у поєднанні з вестмінстерською британською політичною моделлю сприяли становленню демократичної системи тощо. Індійське населення відповідно до стародавніх настанов і звичаїв постійно і швидко зростає, у чому вбачається запорука безпеки проти сусідніх цивілізацій. Проте понад мільярдна спільнота сповнена гострих суперечностей. Віковічні соціально-кастові контрасти, величезний масив бідноти, нерозвязаність багатьох соціальних проблем мають місце поруч зі значними науково-технічними досягненнями. А ті - із загостренням релігійної ворожнечі, міжетнічної напруженості, що часом призводить до вибухів насильства, яке суперечить цивілізаційним настановам його небажаності.

Вагому роль у розвитку світу у XX ст. відіграла японська цивілізація - перша східна цивілізація, що здійснила успішну модернізацію. Переживши катастрофу поразки у Другій світовій війні вона повторила швидке оновлення, і світ заговорив про японське економічне диво. Незадовго до закінчення минулого століття Японія претендувала на чільне місце у світовому співтоваристві в наступному. Проте так не сталося: Японія з лідерів перетворилася на "хвору людину Азії", яка зазнає суттєвих кризових ознак. Причини слід шукати в особливостях цивілізаційного плану, що вплинули на менталітет. Японська цивілізація попри зовнішній блиск технологічних чудес залишається традиційною із головними цінностями всезагальної гармонії в общині, порядку, організованості і дисципліни, які не сприймають неспокою від окремих індивідів, відмінних від решти. А саме вони є творцями нових концептів, які раніше запозичувалися в західних країн. Запозичення і швидке вправне їх запровадження в себе мало результатом успішну модернізацію навздогін, що дала змогу побудувати розвинене індустріальне суспільство в Японії. Проте перехід до постіндустріальної стадії виявився ускладненим, оскільки в його основі - індивідуалізм у різних проявах. Не можна сказати, що сучасне японське суспільство не відчуває впливів індивідуалізму, насамперед серед молодих генерацій. Цінності "групізму" і самозреченої працьовитості поступилися місцем культу споживацтва й егоїстичним настроям. Одним з наслідків цього стала демографічна проблема: люди одружуються пізно і не прагнуть народжувати багато дітей. Через це відбувається загальне старіння населення країни, яке занепокоєне послабленням "справжнього японського духу". Цивілізаційна історія Японії свідчить, що їй притаманна певна циклічність, яка полягає в тому, що після періоду відкритості і культурних запозичень країна знову повертається до "самої себе". Одним із проявів цього можна вважати "економічний патріотизм", що передбачає придбання і споживання лише товарів місцевого виробництва. А також те, що величезне значення надається створенню суто японського маскульту - культурної продукції масового споживання.

На тлі втрати історичного динамізму японською цивілізацією виразно виявляється його зростання з боку ісламської цивілізації. Насамперед - зростання кількості мусульман у світі, яка перевищила мільярд із тенденцією швидкого збільшення. Також у світі відчувається посилення релігійної, ідейної і політичної активності у відповідних регіонах із виходом за їх межі у вигляді міграційних потоків, гри на нафтогазових ринках, терористичної діяльності тощо. Після тривалого періоду стагнації, зумовленої внутрішніми негараздами і зовнішніми факторами, серед яких значну роль відіграли колоніальна та напівколоніальна залежність, мусульманська спільнота поступово консолідувалася і намагається відновити ті позиції у світі, які вона займала за часів середньовіччя. Лунають заклики ісламізувати весь світ, аби досягти гармонії і порядку і виключити всі вади, які несе людству розбещений Захід. Слід зазначити, що іслам успішно привертає на свій бік нових прибічників. Свою роль відіграють як простота його релігійних правил, точне виконання яких гарантує спасіння і гараздування після смерті, так і відчуття захищеності, яке набуває людина, включаючись до братства єдиновірців.

За наявного такого цінного природного ресурсу, як нафта і газ, він розподілений нерівномірно між різними країнами мусульманської цивілізації. Існує величезна кількість безробітних, особливо серед молоді, яка своє незадоволення ситуацією проявляє по-різному - від виїзду до заможних країн Заходу, де зростають протестні настрої з обох боків, до приєднання до радикально налаштованих організацій, які часто вдаються до терористичних акцій. Посилення ісламського фундаменталізму можна розглядати як намагання побороти нав'язування західних цінностей буття, які не збігаються із власними, проте позбавляють бажаного місця у світі і самоповаги.

Серед усіх цивілізацій у найгіршій ситуації перебуває тропікоафриканська. Річ не тільки в тому, що тут зосереджена світова бідність і кривава конфліктність. Головне те, що вона впродовж століть переживає цивілізаційну кризу. Ця спільнота від початку свого існування базувалася на соціокультурній до специфічного природного простору континенту. Однак вона не виробила власних писемності і науково-технічних традицій, що не дало змоги подолати болісні контакти із Заходом, який набагато перевершував її інтелектуально, технічно й організаційно. З огляду на це впродовж останніх півтораста років в історії тропікоафриканської цивілізації деструктивні процеси переважали над конструктивними, що лише посилилося на сучасному етапі. Ця цивілізація з погляду європоцентризму, що в ролі критерій оцінювання рівня розвитку суспільства бере його техніко-економічні показники, вважалася "нижчою''. Насправді ж вона була "іншою", такою, що існувала за своїми правилами. Вона виробила оригінальний тип устрою життя, де пріоритет має спільне буття і спілкування, а не індивідуальні споживчі запити. Вище цінувався світ людей, а не речей або безособових ролей і функцій. У цьому полягає своєрідність тропікоафриканської цивілізації як однієї з моделей соціокультурної еволюції людства. Вижити і розвинутися така модель може не за принципом "від нижчого до вищого", не трансформуючись в інший цивілізаційний тип, а на власній основі, лише збагачуючись й ускладнюючись за допомогою науки і техніки. Фахівці, які шукають шляхів поліпшення ситуації в Африці на південь від Сахари, вважають, що можливості для цього існують: розвиток екотехнологій, які відповідають специфіці африканських ландшафтів, створення невеликих індустріальних центрів у сільській місцевості, організація яких була б тісно скоординована з общинним життям тощо. Задля збереження цілісності даної цивілізації корисно було б відкинути намагання наслідувати зразки західного ґатунку. Замість хаотичної урбанізації сприяти поверненню частини населення до села. Щоправда ведення сільського господарства в сучасному світі, навіть у найрозвиненіших країнах, є дотаційним. Звичайно, потрібна допомога з боку інших цивілізацій, які б могли її урізноманітнити.

На свій лад відреагували на вестернізацію дві проміжні цивілізації - латиноамериканська та російська. З одного боку, у процесі свого розвитку вони чимало сприйняли від західних моделей, з іншого - надто від них відрізнялися. Молодшою в цій парі є перша, яка ще перебуває на стадії свого цивілізаційного становлення - переході від співтовариства із суперечливою і конфліктною "культурою неповної сформованості" до більш інтегрованого в соціальному та культурному сенсі. Ознаки цього особливо помітні в період після кризових 1980-1990-х рр. Пошуки цивілізаційної ідентичності виявляються в різний спосіб - у посиленні протистояння глобалізації та політиці США, у так званому "лівому повороті", гаслі "соціалізм XXI ст.", поверненні національних прав на природні ресурси субконтиненту тощо. Особливо показовим е дедалі активніше включення до соціального і політичного життя латиноамериканських країн "індіанського фактора". Це - не тільки намагання відновлення історичної справедливості і певна компенсація сучасним індіанцям за страждання їхніх предків, але й прагнення включати ті чи інші індіанські культурні цінності" елементи доколумбових цивілізацій у сучасне соціально-культурне буття Латинської Америки. Фахівцям складно сказати, як і коли завершиться цей процес цивілізаційного самовизначення. Проте в будь-якому випадку зрушення в Латинській Америці справлять, і вже справляють вплив на сучасний світ. Достатньо сказати, що саме Латинська Америка стала стартовим майданчиком антиглобалістськогоруху1. Посилюється тиск латиноамериканської діаспори на північноамериканську цивілізацію. А Бразилія входить до групи БРІК - потенціальних супердержав світу - разом із Росією, Індією та Китаєм.

Російська цивілізація існує довше, ніж латиноамериканська, й упродовж тривалого часу не потерпала від кризи самоідентифікації. Однак від початку 1990-х рр., коли після краху світової соціалістичної системи і СРСР вона програла змагання з північноамериканською цивілізацією за домінування у світі, відновилися дискусії науковців щодо її специфіки й особливостей історичного розвитку. Серед факторів, що оцінюються неоднозначно, - впливи вестернізації на сучасному етапі. Більшість російських діячів вважають, що вона нічого крім "втрати обличчя, компрадорства2 і розпаду" не принесла. Натомість, на їхню думку, відбувся підрив базових основ суспільства і національних культурних традицій. Визнаючи вплив азіатських факторів, починаючи від часів половців і монголів, наголошуються оригінальні риси - цінності й інститути, які народжувалися органічно як засоби пристосування народу до екологічного і господарського простору, геополітичних умов, зовнішніх впливів. До них належать форми співжиття - общинність; особлива роль держави; готовність жертвувати приватним заради спільного, що було об'єднуючим і мобілізуючим фактором; своєрідність трудового ритму і господарської етики; російська версія православного християнства. За часів президентства Б. Єльцина був короткий період, коли відкрилися "вікна можливостей" - руху Росії шляхом лібералізації і демократизму, що, на думку тодішніх реформаторів, мало її посилити. Натомість наслідки були протилежними - падіння у прірву кризи прискорилося, що поставило країну на межу катастрофи. Відбулася зміна вищого керівництва - президентом став В. Путін, який обрав шлях посилення авторитаризму. Поліпшенню ситуації сприяло зростання цін на енергоносії на світових ринках, що призвело до надходження величезних прибутків від торгівлі ними. Проте існує і зворотний бік медалі. Як свідчить історія, чимало країн, багатих на нафту, так і не змогли вибратися із "пастки бідності". Шалені прибутки від нафти збагачують її експортерів, проте майже нічого не дають іншим секторам промисловості і населенню загалом. Існує навіть словосполучення "сировинне прокляття" (або "голландська хвороба"). Воно позначає дисбаланс у нерозвиненій економіці, на яку несподівано падають величезні гроші, що одержуються без особливих економічних зусиль. Ці гроші замість того, щоб стимулювати економіку, можуть довести її ледь не до повного колапсу, знецінивши як самих себе, так і працю, задавивши усі інші галузі промисловості, окрім видобувної. До того ж перед Росією гостро стоїть небезпека вичерпання її надр. А далі? Постає питання: чи буде існувати Російська Федерація як така. Окрім факторів, які цьому загрожують, на одному з перших місць - загальна деморалізація населення. Інтелектуали наголошують на важливості зміцнення духовних основ, ствердження життєвих ціннісних орієнтирів, адекватних вітчизняним реаліям, аби подолати суспільний безлад. Висловлюється сподівання, що встановлення значущих орієнтирів і цілей, духовних і моральних опор допоможе об'єднати той креативний потенціал російського суспільства - учених, інженерів, кваліфікованих робітників, селян, які прагнуть добросовісно працювати на землі, - який поки що в Росії існує, але дезорганізований і скорочується. Серед факторів, які суттєво впливають на перспективи розвитку російської цивілізації, не слід забувати і про її протистояння з ісламською цивілізацією.

Протистояння християнських цивілізацій з мусульманською є однією з провідних тенденцій сучасного світу. На зміну політико-ідеологічному протиборству часів холодної війни, за яким ховалися геополітичні плани панування у світі північноамериканської та російської цивілізацій, прийшов інший конфлікт, який розвивається на ідейно-релігійній основі з подібним глибинним змістом. Найвищими точками цього зіткнення е військові дії західних держав в Іраку й Афганістані, війни і наступні трагічні події, пов'язані з Чечнею, криваві терористичні акції, організовані ісламістськими бойовиками в кількох країнах світу тощо. Іншими проявами цього протистояння є створення теократичної ісламської держави в Ірані; спроби мусульманських меншин жити за своїми особливими правилами в європейських країнах; болісні реакції ісламської спільноти на окремі виступи преси, які зачіпають релігійні почуття послідовників Мухаммада - скандал навколо карикатур із зображенням Пророка та мусульман, розміщених в низці європейських ЗМІ; зростання ксенофоб-ських1 настроїв у західних країнах тощо.

В останнє десятиріччя минулого століття у світі широкого розголосу набула концепція директора Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті С. Хантингтона, яку він виклав у скороченому вигляді у статті "Зіткнення цивілізацій" (вийшла друком у 1993 р.), а потім у книзі "Зіткнення цивілізацій і переосмислення світового порядку". Згідно з його позицією, світова історія після закінчення холодної війни, коли боротьба точилася між двома суспільно-політичними системами, продовжилася в контексті зростаючих зіткнень між основними цивілізаціями, до яких він відніс західну, православну, арабо-ісламську, китайсько-конфуціанську, індуїстську, латиноамериканську та ін. Причому головним глобальним розломом стало розділення на "Захід і решту", а найагресивніше у боротьбі із Заходом виявляє себе ісламська цивілізація.

Причини такого повороту у міжнародному житті, що позначився наприкінці минулого століття із тенденцією до посилення надалі, можна звести до таких. До найсуттєвіших цивілізаційних відмінностей належать, насамперед, відмінності в мовах, культурах, традиціях, релігіях. Останні є найважливішими, бо саме вони визначають різницю в уявленнях про взаємини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина й держави, про співвідношення прав й обов'язків, свободи і влади, рівності й ієрархії. Ці відмінності породжені багатовіковою історією і є глибшими, ніж відмінності політичних ідеологій та режимів. Малоймовірно, що вони зникнуть у найближчому майбутньому. Навпаки, на нинішньому етапі розвитку людства з особливою гостротою постала проблема збереження ідентичності - навіть перед американцями та європейцями, які дедалі більше "розчиняються" в полікультурному морі іммігрантів. Це є одним із проявів небаченого досі й украй нерівномірного зростання населення планети, що породило демографічну асиметрію: з одного боку - схильні до депопуляції промислово розвинені західні країни, які часом називають Північ, з іншого - перенаселені країни, що розвиваються, - Південь. В основі основ - боротьба за ресурси, що тільки загострюється у зв'язку зі зростанням населення і вичерпанням надр. Упродовж останніх десятиріч відбулося перегрупування сил на міжнародній арені: піднялися і посилили свої позиції Китай, Індія, деякі країни Великого Близького Сходу та Південно-Східної Азії. Вони кинули виклик домінуванню західних держав. Наприкінці першого десятиріччя XXI ст. серед 20 найпотужніших економік світу 10 - незахідні країни, а їхня частка у глобальному ВВП та міжнародній торгівлі постійно зростає. Посилення економічних можливостей призводить до активнішого виявлення своїх позицій в інших сферах. З огляду на це посилюється конкуренція не тільки в економічній і фінансовій сферах, але й і в політичній, релігійній, культурній. На світовому рівні Захід дедалі більше втрачає свій колишній статус "носія істини в останній інстанції".

У нове тисячоліття Захід увійшов на піку своєї економічної та геополітичної могутності, проте у стані серйозної цивілізаційної кризи, насамперед щодо деформації базових цінностей та інститутів, втрати їх гуманістичної сутності. Не тільки занепала висока духовна культура і запанувала парадигма техніцизму, механіцизму в сучасних західних суспільствах. Серйозніше те, що виникли такі ознаки та тенденції, які небезпечні і для самого Заходу, і для усього світу, оскільки той відчуває його впливи. Формально продовжують існувати західні базові цінності й інститути - приватна власність, ринок, демократія, свобода, особистість та її права тощо. Однак реальність, яка стоїть за цими символами, значно відрізняється від тієї, що була століття, або навіть півстоліття тому. Ринок як стихійний товарообмін існує лише у сфері нижчого бізнесу. Економікою загалом управляє "невидима рука", проте не ринку, як вважалося раніше, а вузької верхівки транснаціоналів - менеджерів, банкірів, великих чиновників і юристів. Так само демократія е лише фасадом сфери управління, за яким стоїть нечисленна неформальна або тіньова влада, що приймає рішення і лобіює їх у будь-яких представницьких, партійних і бюрократичних інстанціях. Ці топ-групи, до яких належать також

хазяї мас-медіа, необхідних для обробки громадської думки в потрібному напрямі, утворюють те, що соціологи інколи називають надвладою - свого роду корпорацію, корпоративну державу, яка працює не так на суспільство, як на власні вузькогрупові інтереси. І працює не на засадах свободи і плюралізму, а жорсткої корпоративності і взаємної "пов'язаності". Щодо решти населення, то воно вільне лише в межах тієї системи "промивання мізків", яка нині в західних суспільствах досягла небаченого розмаху, ставши ідеологічним головним напрямом, який живлять витончено оброблена і відфільтрована інформація, шоу-бізнес тощо. Культ грошей, багатства, успіху, споживацтва - того, що досягається небагатьма, - ось ті фетиші, що панують у західному світі. Винахідливість, розрахунок, результативність у досягненні зазначених цілей е основними характеристиками застосування західного раціоналізму та сцієнтизму.

Саме таку модель Захід пропонує решті світу для того, аби контролювати його, прив'язати до своєї надвлади аналогічні корпорації-держави в інших країнах як своїх молодших і залежних партнерів. Це робиться як економічними, так і силовими - аж до воєнних - засобами. Зазначені характеристики більше підходять до північноамериканської цивілізації, яка нині є авангардом західного світу. Проте і європейська цивілізація, нехай і не так помітно, але зазнає східних трансформацій. Разом із тим політичний, військовий, а також культурний простір Європи значною мірою зазнали американізації. Історичний парадокс полягає в тому, що "бумеранг" глобалізації, запущеної європейською цивілізацією, повернувся в американському забарвленні і намагається знищити європейську цивілізаційну відмінність.

Глобалізація є провідною тенденцією, що діє в розвитку людства на сучасному етапі. Це поняття складно визначити, оскільки немає єдності думок в її оцінках. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широкий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, що підсилюється завдяки досягненням науково-технічного прогресу. Інші вкладають у це поняття вужче розуміння, трактуючи її як вестернізацію, пов'язану з процесами постіндустріалізації. Треті пропонують ще вужче трактування: "економічна глобалізація з рисами американоцентризму". Кожен погляд має право на існування. І в кожному з них відбивається та чи інша грань реальності.

Попри розходження думок прослідковуються і деякі точки дотику. Ніхто не заперечує, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалежно від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов'язана з науково-технічним прогресом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації1. Глобалізація є зростанням ролі зовнішніх факторів у відтворенні всіх країн-учасниць цього процесу. У загальних рисах, відбувається становлення єдиного взаємозалежного світу, у якому фактори глобального порядку не тільки скріплюють колись роз'єднані фрагменти, але й справляють на них перетворюючий вплив. Глобалізація здобуває власну логіку й інерцію, все більше впливає і на внутрішній розвиток різних країн.

Коли розпочалася глобалізація? Аналіз тенденцій розвитку світу свідчить, що сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами. Деякі дослідники вважають, що її початковими формами були торгівля і завоювання нових територій (у такому випадку, глобалізація розпочалася не менш, ніж 5 тис. рр. тому). Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності, а саме у створенні імперії Олександра Македонського IV ст. до н. е., коли були завойовані землі від Середземномор'я до Інду, куди вирушили потоки переселенців і де розпочалася елінізація місцевого східного населення. Прихильники подібного підходу особливо виділяють період Пст. до н. е. - II ст. н. е., коли дві великі стародавні імперії - Римська і Китайська династії Хань - об'єднали величезні простори Євразії, що простяглися від Атлантичного океану до Тихого. У П ст. до н. е. з'явився Великий шовковий шлях, що з'єднав Піднебесну із Середньою Азією і зробив можливим їх торговий і культурний обмін з Римською державою. Деякі аналітики ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли "світ замкнувся'', тобто практично не залишилося невідомих земель. Особливе значення надається освоєнню Нового світу й утворенню коловій, де почала здійснюватися вестернізація, з одного боку, і які ставали частиною світової економічної системи, що складалася, з іншого.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. ступінь інтегрованості національних економік у світовий економічний простір був дуже значним. Перша світова війна стала війною, насамперед, за перерозподіл уже поділених ринків, тобто вона виявилася спробою розв'язати глобалізаційні вимоги сильних і слабших акторів економічної глобалізації. Внаслідок світової бійні лідерські позиції посіли Сполучені Штати Америки. Вони прагнули домінувати і в економічному житті, у якому посилювалася взаємозалежність між провідними країнами світу. Цю взаємозалежність продемонструвала Велика депресія 1929-1933 рр. Розпочавшись у Сполучених Штатах, вона вразила цілі регіони, значно загальмувавши їх економічний поступ. І США, й інші держави запровадили дуже сильні протекціоністські заходи в торгівлі, обмеження на рух капіталу. Тільки у 50-70-х рр. минулого століття відновилися тенденції глобалізації. Віхами на шляху глобалізації можна вважати вільну торгівлю, революції в техніці і технологіях, інформатизацію, надзвичайне зниження митних бар'єрів (із 60 % до Другої світової війни до сучасного рівня у 5-6 %), втрату національною валютою свого "патріотизму" (особливо це стосується американського долара), перемогу капіталу над національними інтересами тощо. Особливо значною була глобальна геополітична революція XX ст., що призвела до розпаду всіх колишніх імперій - Австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, а також Радянського Союзу. Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони прозорішими. Були зламані нездоланні колись бар'єри на шляху переміщення чотирьох "і": інвестицій, індустрій, інформації та індивідів, що відкрило дорогу процесам сучасної глобалізації.

Історія XX ст. знос кілька спроб здійснення проекту глобалізації під егідою тієї чи іншої держави, що прикривалася певним політичним прапором. Першим за часом оформлення був проект комуністичної Росії, що стала на чолі III Інтернаціоналу. У маніфесті цієї потужної міжнародної організації проголошувалося: "Національна держава, давши могутній імпульс капіталістичному розвитку, стала занадто тісною для розвитку продуктивних сил... Перед нами, комуністами, постає завдання полегшити і прискорити перемогу комуністичної революції в усьому світі". Частковою реалізацією цього плану можна вважати існування світової соціалістичної системи. Другим за часом виникнення постав фашистський проект Німеччини, що претендувала на світове панування. Нині залишився третій претендент на верховенство в процесі глобалізації - Сполучені Штати Америки, що прагнуть до "перемоги демократії на всій планеті".

У роки холодної війни США активно стимулювали торгову лібералізацію й економічне зростання, убачаючи в них ефективні засоби боротьби з комуністичною загрозою. Після поразки соціалізму глобальна економіка часто ототожнюється із "глобальним капіталізмом". Дійсно, глобалізація стала наслідком капіталістичної економічної інтеграції протягом останніх століть. В "Енциклопедії соціальних наук", виданій у Лондоні у 1996 р., зазначається: "Розвиток світової економіки має тривалу історію, датовану, щонайменше, шістнадцятим століттям і пов'язану з економічним та імперським експансіонізмом великих держав. Глобалізація належить до більш продвинутої стадії цього процесу розвитку. Глобальна економіка є такою, у якій усі аспекти - сировинні і трудові ресурси, інформація та транспорт, фінанси, розподілення, маркетинг - є інтегрованими чи взаємозалежними у всесвітньому масштабі... Сили глобалізації мають тенденцію до розмивання цілісності й автономії національних економік". Головною силою, що здійснює останнє, є транснаціональні корпорації.

Глобалізація є вкрай суперечливим явищем, яке породжує безліч проблем перед людством. І, звичайно, її важко оцінити однозначно. Оптимістично налаштовані аналітики підкреслюють, що сучасна глобалізація відкриває широкі можливості для мільйонів людей у всьому світі. За їх твердженнями, збільшений товарообігу, поява нових технологій, іноземні інвестиції, розширення інформаційних мереж та Інтернет стимулюють економічне зростання і прогрес людства. Зазначені чинники мають викоренити злиденність у XXI ст., продовжити прогрес, досягнутий у XX ст. Наголошувалося на можливості подоланий господарських криз, поліпшенні охорони довкілля, розв'язанні міждержавних конфліктів, гарантуванні безпеки, ствердженні прав людини не лише на локальному або національному, а на глобальному рівні. Проте наприкінці 1990-х рр. ейфорійні оцінки глобалізації та її перспектив почали поступатися місцем стриманішим і навіть жорсткішим. Перемога глобального капіталізму над соціалізмом ще зовсім недавно подавалася як тріумф ринкової економіки, демократичного державного устрою й індивідуалізму, що обіцяло наблизити еру великої гармонії. Замість цього - загострення всіх глобальних проблем, деградація людських ресурсів й екологічних систем тощо. Певну роль у цьому відіграє глобалізація. З трибуни 53-ї сесії Генеральної асамблеї ООН Генеральний секретар цієї організації Кофі Аннан заявив: "Мільйони й мільйони громадян переконалися на своєму досвіді, що глобалізація - це не подарунок долі, а сила руйнування, що підриває їх добробут або звичайний спосіб життя".

Реальні процеси глобалізації мають надзвичайно суперечливий характер. Глобалізація як нова якість життя народів і держав несе для них різний сенс і втілення. На даній стадії вона надає головні вигоди групі найрозвиненіших країн, особливо США і Західній Європі. На їхню частку припадає переважна більшість нової високотехнологічної економіки, світової торгівлі і міжнародного обігу капіталу, велика частка в споживанні світових ресурсів і сировини. Життєвий рівень населення в цих країнах за показниками набагато перевершує середньосвітовий. Здійснювана нині глобалізація, особливо економічна, є, власне кажучи, формою неоліберальної моделі розвитку. Прихильники цієї моделі переконують, що сучасні технології дозволяють безмежно накопичувати багатства і задовольняти постійно зростаючі людські потреби. А це має призвести до гомогенізації усіх суспільств незалежно від їхніх історичного минулого і культурної спадщини. Усі країни, що здійснюють економічну модернізацію на основі ліберальних цінностей, будуть дедалі більше ставати схожими одна на одну, зближатися за допомогою світового ринку і поширення універсальної споживчої культури. Головною рушійною силою як у розвитку кожної країни, так і в процесі глобалізації, на їхню думку, є конкуренція.

Найпослідовнішим провідником неоліберальної економічної ідеології стали США. Ця ідеологія насправді спрямована на максимальне загострення глобальної конкуренції і звільнення її від усіх регулюючих пут, на "відкриття" національних економік, на створення найкращих умов дійсно сильним гравцям на міжнародній арені. Наймогутнішим з них нині є США. На їхню частку припадає 1/5 світового ВВП. Зараз вони володіють майже 50 % світового ринку в багатьох галузях промисловості. Понад половину ділової активності у світі контролюється Америкою або ж здійснюється під її впливом. Сильну дію вона справляє на політику таких міжнародних інститутів, як МВФ, Світовий банк. Сполучені Штати значно випереджають усі інші держави за розмірами і могутністю економіки, за ними - першість у розвитку інформаційних і комунікативних технологій, у науково-технічній сфері, їхня валюта стала основною розрахунковою одиницею міжнародних торгових і валютно-фінансових операцій. В умовах зростаючої конкуренції у світі це дає їм великі переваги. Сполучені Штати є базою діяльності більшості великих транснаціональних корпорацій, центром системи військово-політичних блоків. Війська США знаходяться в 120 країнах світу. Президент США Б. Клінтон прямо заявив: "Глобалізація - це Америка". Саме в Америці розпочалася остання найпотужніша фінансово-економічна криза1, що перетворилася завдяки глобалізації на світову.

Як свідчить всесвітньо-історичний досвід, кризі зазвичай передує економічний бум, що призводить до "перегрівання економіки" і максимальному завантаженню наявних виробничих потужностей. Чим був викликаний "перегрів" економіки США напередодні кризи? Канцлер ФРН А. Меркель із цього приводу образно зазначила: Америка останнім часом "жила не по кишені". Так і було: високий рівень споживання не відповідав реальним прибуткам населення. Особливо це стосувалося тієї його частини, що прагнула підвищити власний добробут "у борг", тобто за рахунок позичених грошей. Левова частка позичених коштів спрямовувалася на придбання нерухомості. Незабаром це стало підґрунтям виникнення кризи іпотечного кредитування. Свою негативну роль відіграли найбільші американські банки. Маючи величезні грошові ресурси, частково завдяки надходженню до США накопичень інших країн, вони прагнули розмістити їх з максимальною вигодою для себе, необдумано використовуючи для цього обстановку ажіотажного споживчого попиту. Проте набираючи кредити, далеко не всі люди усвідомлювали свою реальну спроможність їх повертати. Наприкінці 2008 р. виявилося, що 30 % американських позичальників не зможуть повернути гроші. Достатньо було одного збою на іпотечному ринку, аби почалася ланцюгова реакція неплатежів в усій кредитно-банківській системі США. Для "перегрітої" американської економіки це мало наслідком кризу перевиробництва у провідних галузях господарства, насамперед у будівельній та автомобільній промисловості. Скорочення відбулося і в інших напрямах, і не тільки у Сполучених Штатах.

Однією з першопричин стала жадоба - прагнення необмеженого споживання усього, що тільки можливо. Поширилося психічне захворювання - шопоголізм - пристрасть скуповувати потрібне і непотрібне. У Сполучених Штатах, за офіційними даними, ним заразилося понад 60 млн осіб, тобто кожен п'ятий. У Європі таких налічувалося 27 млн. Багатші намагалися перейти кордони розумного, не задовольняючись кількома дорогими маєтками, яхтами, літаками, а сплачуючи мільйони за платинові унітази в діамантах, польоти в космос. Культ споживання вимагав дедалі більше нових товарів і грошей. І почали з'являтися різноманітні фінансові схеми, у яких гроші не тільки примножувалися на друкарських верстатах, але й вироблялися віртуальним способом у вигляді акцій, облігацій, деривативів. Вони, у свою чергу, багато разів перепродавалися, що неминуче вело до фінансового краху, оскільки гіпертрофованого розвитку набувала фінансова сфера, і вона відривалася від реальної економіки. Фінансові "бульбашки" і "піраміди" зростають доти, доки їх живить масова довіра і приплив нових учасників. Оскільки зростання реального сектору завжди відстає від стрімкого розбухання фінансової "надбудови", що є набагато прибутковішою за нього, рано чи пізно виявляється незабезпеченість реальними благами накопичених "багатств". Наприклад, акції зростають, насамперед, на основі очікування, що їхній продаж принесе більше, ніж було сплачено при придбанні. Реальна вартість активів тієї чи іншої компанії - таємниця. Якщо раптом довіра падає, то це призводить до паніки на ринку, скидання і знецінення раніше завищених активів і наступної рецесії і навіть депресії реального сектору, масових банкрутств і розорень, безробіття, соціальних катаклізмів тощо. Упродовж 20 років, що передували вибуху кризи, мало місце безпрецедентне зростання фіктивного капіталу, який знаходився в обігу на основних фондових ринках світу. Капітал перетворився на самостійну силу, що прибирає до рук дедалі більшу частину прибутків, створюваних і в реальній економіці, з якої вони, відповідно, надходять. Наслідок - розбалансування попиту і пропозиції.

Сучасна криза є явищем багатогранним, наслідком складної взаємодії багатьох тенденцій не тільки в житті Америки, але й у розвитку міжнародної політичної й економічної систем. У виявленні його витоків аналітики вказують на "відступ Заходу" ще в 1950-1960 рр. - розпад колоніальної системи, невдала спроба США придушити революцію на Кубі, досягнення СРСР ракетно-ядерного паритету тощо. Далі попри продовження відступу в політиці розпочався "контрнаступ" в економіці. Насамперед це виявилося у швидкому зростанні міжнародної торгівлі, до чого додалася економічна політика неоконсерваторів (її американський варіант одержав назву "рейганоміка") та інформаційна революція. Від другої половини 1970-х рр. на тлі поразки у протистоянні з комунізмом на полі країн, що розвивалися (найяскравіший приклад - програш у в'єтнамській війні), у політичному аспекті Захід прагнув узяти реванш в економіці. Прискорений розвиток міжнародної торгівлі та комп'ютеризації сприяв появі "Вашингтонського консенсусу", суть якого полягала в таких принципах: уряду - менше, податки - нижчі, торгівля - вільніша, державне регулювання - помірне. Цей підхід дав принаймні три десятиріччя зростання не тільки у провідних країнах Заходу, але й інших регіонів. Однак лібералізація економіки супроводжувалася лібералізацією фінансових ринків. "Надто вільні" фінанси і "надули пузир", який урешті-решт лопнув.

Другою світовою тенденцією стала демократизація, пов'язана з економічним розвитком та глобалізацією. Саме вона зробила світове господарство справді глобальним: Китай, не відмовляючись на словах від комуністичних гасел, уже в 1980-х рр. активно інтегрувався у світовий розподіл праці, хоча участь у ньому "радянського табору" була ще обмеженою. Однак уже тоді СРСР виходив на світові ринки зі своєю, гостро потребуючи продовольства та товарів масового споживання з інших країн. Одним із проявів дії демократичної тенденції світового розвитку стала історична поразка основної авторитарної держави - Радянського Союзу. Внаслідок цього відійшла в минуле "боротьба двох систем" або "біполярність" світу. Розвиток людства втратив дещицю діалектики, що служила важливою його рушійною силою. Швидкоплинний розпад СРСР позбавив світову систему необхідних внутрішніх ресурсів самовдосконалення, оскільки історичне змагання двох "суспільно-політичних таборів" було важливим джерелом вітальності і суспільств, і їхніх економічних та політичних систем. Світ став однополярним, керованим єдиною супердержавою, що залишилася на історичній арені, - США. Зникнення суперечностей, з одного боку, і недалекоглядна й авантюрна політика США, з іншого, стали причинами сучасної світової фінансово-економічної кризи. Таким чином, уніполярність світу, надто залежного від Сполучених Штатів, і домінування ліберальної моделі в економіці та фінансах, підтримуваної ними, виявили неабиякий вплив на виникнення та глибину кризи.

Історія свідчить, що економічні та фінансові кризи різної сили і наслідків мали місце і раніше. Проте слід розрізняти кризи циклічні і структурні. У загальному вигляді відмінність між першим і другим типом полягає у тому, що циклічний спад іманентно1 притаманний ринковій економіці (перша така світова фінансова й економічна криза виникла ще в 1825 р.) і в принципі минає навіть без державного регулювання. Структурна ж криза має глибинний характер, відзначається більшою тривалістю і вимагає потужного державного втручання. Циклічний спад викликається перевиробництвом, порушенням пропорцій ринку. Відповідно постає необхідність його коректування, що досягається у відносно короткий час - два - три роки. Незважаючи на негативні наслідки, серед яких на першому плані - скорочення виробництва і збільшення безробіття, загалом ці спади - корисні, оскільки регулюють стихію ринку. У XX ст. були розроблені достатньо ефективні способи послаблення негативних наслідків циклічних спадів і виходу з них шляхом антикризового державного регулювання.

Структурні кризи пов'язані зі зміною економічної моделі, що усталилася впродовж тривалого часу, який вимірюється десятиріччями. При цьому в межах самої структурної кризи економіка проходить через кілька циклів: спад - піднесення ("хвилі кризи"), проте пожвавлення господарства має нестійкий і слабкий характер, а рецесія1 - триваліший і глибший, ніж у спокійні часи. Зразком структурної кризи у XX ст. вважається світова економічна криза 1929-1933 рр., за якою йшла Велика депресія. Розпочавшись в Америці, вона поширилася на західноєвропейські країни, зачепивши їхні колонії та напівколонії. Саме під час тієї кризи виявилося і здійснювалося суттєве втручання держави в регулювання економічного життя країни ("новий курс" Ф. Рузвельта). Ближче до нашого часу іншою структурною кризою була криза 1973-1975 рр., яка теж розпочалася в США і породила таке небачене доти явище, як стагфляція - поєднання економічного спаду із високою інфляцією. На остаточне подолання тієї кризи в СПІА пішло майже півтора десятка років, проте потім мав місце найтриваліший за всю історію країни економічний підйом - від 1992 до кінця 2007 р., з невеликою перервою на початку 2000-х рр., коли лопнула чергова "мильна бульбашка", пов'язана зі спекулятивним завищенням акцій інформаційно-технологічних компаній. Між двома структурними кризами XX ст. е суттєва різниця: якщо в першій надто розгулялася стихія ринку, то у другій - державна бюрократія. З огляду на це стала очевидною важлива істина: універсальних рецептів державного втручання на всі випадки економічних, та й усіх інших, криз не може бути за визначенням. Усе залежить від рівня розвитку економіки, її моделі і поточного стану. Неоліберальні рецепти допомогли в 1980-х рр. вийти з кризи СПІА та країнам Західної Європи. Проте неолібералізм відіграв фатальну роль у виникненні кризи кінця 2000-х. Причинно-наслідкові зв'язки у цьому клубку кризових явищ дуже складні і заплутані. Це ускладнює не тільки їх аналіз, але й пошуки виходу як на національному, так і на світовому рівнях, що неминуче за умов глобалізації.

Сучасна світова структурна криза має певні специфічні риси:

  • o роль спускового гачка відіграли дешеві доларові кредити як наслідок хитромудрої політики США у розв'язанні проблеми свого величезного боргу, швидко зростаючого зовнішньоторговельного дефіциту, насамперед у відносинах із Китаєм;
  • o потужне зростання економіки колишнього третього світу, насамперед таких країн, як Китай, Індія, Бразилія, Туреччина та інші, проте загальна віра в їх неухильне підвищення і в даному випадку призвели до "надування бульбашки" уже у вигляді завищених цін на нафту, яка зазначеним країнам потрібна у зростаючих масштабах;
  • o легка і широка видача кредитів, зокрема іпотечних, спочатку дала бурхливе економічне зростання, особливо у будівництві, але потім виявила ненадійність багатьох банків, крах фінансових корпорацій, занепад будівництва і багатьох суміжних галузей;
  • o установлені раніше найтісніші міжнародні економічні зв'язки не дозволяють урядам запровадити жорстку протекціоністську й ізоляціоністську політику, незважаючи на повсюдні спроби звернутися до неї;
  • o відносно мирний характер міжнародної політики, відсутність великих агресивно налаштованих один до одного блоків (порівняно з 1910-ми, 1930-ми, 1950-70-ми рр.) роблять украй малоймовірною велику війну як спосіб подолання кризи, що може зумовити її глибший, всеосяжніший та триваліший характер, а це може включати локальні війни, сепаратизм і державний розпад найвразливіших для кризи країв.

Шукаючи шляхи виходу із кризи, слід зважати на ті мегатенденції, що діють у сучасному світі. На початку 1990-х рр. у книзі "Структура цивілізації і тенденції світового розвитку" російський учений М. Розов виокремив три найголовніші. Першу він умовно назвав "вестернізацією", що незабаром почало сприйматися в межах парадигми глобалізації. Друга - протестна й ізоляціоністська - включає національні рухи, а також створення союзів і блоків, які протидіють першій мегатенденції. Піднесення мусульманського фундаменталізму, антизахідна політика та риторика Куби, Ірану й Північної Кореї, "лівий поворот" у Латинській Америці, відчуження Росії від Заходу, її спроби створити політичні та військові блоки на противагу НАТО, антиамериканські рухи в різних країнах - усе це прояви другої мегатенденції. Третя була позначена як "багатополюсне партнерство". її носії Орієнтуються на екологічні, демократичні, гуманістичні принципи. Вона е дуже слабкою й утопічною, присутня радше в публіцистиці і програмах прогресивних партій та рухів розвиненого світу, ніж у реальній політиці, хоча дуже бажана заради гармонійного розвитку людства.

Основні напрями виходу із кризи, на думку вченого, прямо відповідають трьом зазначеним мегатенденціям. При переважанні рішень і процесів, характерних для першої з них, світові фінансові та політичні еліти встановлять новий порядок, що задовольнятиме їх без будь-яких обмежень. При поновленні глобального зростання поновляться і процеси нестримної наживи, роздування нових "фінансових бульбашок". Негативні ефекти будуть почасти маскуватися і відтерміновуватися новими витонченими фінансовими технологіями, але неминуче будуть накопичуватися і вибухнуть новою кризою. Якщо гору візьмуть рішення та процеси, притаманні другій мегатенденції, то різко зростуть протекціонізм, митні бар'єри, релігійно-етнічне та цивілізаційне відчуження, реванш диктатур й авторитарних режимів. На цьому шляху можливі максимум масового насильства в повстаннях, їх придушенні, спробах сепаратизму, громадянських і зовнішніх війнах. Оптимальним був би союз представників і взаємне посилення процесів першої і третьої мегатенденцій, що зміг би відповісти на виклик часу і побудувати нові структури відповідальності (саме відповідальності забракло напередодні виникнення кризи), що передбачали б механізми самообмеження еліт, обмеження фінансових апетитів, а також ініціювання та підтримку розвитку відсталих світових регіонів і соціальних верств. Проте навіть за умови здійснення цього сценарію стабільного благоденства не варто очікувати. Реальне життя та людська природа, що таїть у собі пристрасть до наживи та влади, неодмінно знайдуть для себе щілини в будь-яких структурах контролю та відповідальності.

Безперечно, наслідки кризи будуть масштабними та довготривалими. Згідно з моделлю еволюційних циклів міжнародної політичної й економічної систем, вихід зі смуги кризових потрясінь, на думку аналітиків, відбудеться не раніше 2017-2020 рр. У розвинених країнах у найближчі роки можливі гострі соціальні та політичні зіткнення, які, з одного боку, будуть стимулювати проведення важливих економічних і політичних реформ, а з іншого - провокувати політичні та військові конфлікти за участю США та країн ЄС. Суттєво зросте політична й економічна роль Китаю, Індії, у той час як роль США дещо зменшиться.

Найскладнішим і найсуперечливішим за умов глобальної кризи е становище країн Африки, Латинської Америки, а також Співдружності Незалежних Держав (СНД), які не встигли зміцнити свою державність і створити ефективну політичну систему. Можливо, важливість ролі держави в подоланні кризи призведе до певного обмеження лібералізму в політиці й економіці, тимчасового посилення авторитарних тенденцій. Необхідні такі заходи, як реальне зміцнення держави, обмеження корупції та інших видів злочинності, централізація банківської системи, створення механізмів інвестування у старі, а більше - у нові галузі виробництва, поступова відмова від долара і пов'язаної із ним "економіки фінансових бульбашок", розвиток внутрішнього ринку, стимулювання малого і середнього бізнесу, зменшення майнового та соціального розшарування в суспільстві.

Будь-яка криза за визначенням є збоєм попереднього тренду, що сигналізує про непрацездатність наявної моделі. Разом із тим криза є необхідним етапом розвитку, функціонально відповідальним за здійснення структурних змін у цілісній системі. Якщо вести мову про глобальну систему, то мається на увазі зміна базової моделі економічного розвитку, що впливає на всі інші сфери, зокрема на лідерство на міжнародній арені. Оскільки саме засадничий патерн, висунутий Америкою, виявився сповненим не тільки переваг, але й небезпек. З'ясувалося: економічна модель, що базується на природному паливі, потреби в якому дедалі більше зростають, з автомобілебудуванням як центральним елементом та принципом частої заміни всього, що здається застарілим, не підходить для більшої частини людства. Вона також призвела до глибокої кризи і ті країни, яким вона здавалася досконалою. Більшість жителів західних країн теоретично згодні, що їхня економіка зростає надто повільно, а населення старіє надто швидко, аби можна було зберігати державу всезагального благоденства в незмінному вигляді. Проте коли на практиці справа доходить до тих чи інших заходів, спрямованих на подолання кризових явищ шляхом певних обмежень (заморожування заробітної плати, підвищення пенсійного віку, скорочення державних витрат на медичне страхування, інші соціальні пакети), це часом викликає гостру реакцію громадськості у вигляді страйків, демонстрацій та інших форм протесту.

Сутність світової кризи кінця 2000-х рр. полягає не в падінні основних біржових індексів та різкому зниженні економічного зростання, а в ініційованій кризою еволюційній трансформації, що має привести світову систему до якісно нового стану. Французький президент Н. Саркозі висловив думку про те, що серйозність і глибина кризи вимагають фундаментальних змін і зумовлюють необхідність знову починати будувати капіталізм з нуля, зробивши його етичнішим. Складно сказати, якими саме виявляться риси суспільної моделі, на яку будуть орієнтуватися господарські системи, проте навряд чи вона буде жорстко детермінованою ринковим фундаменталізмом і споживацтвом. Неможливо запропонувати для всіх цивілізацій один варіант альтернативного устрою життя. Кожна з них, визначаючи його особисто для себе, буде вільною від одномірності "ідеальної моделі" безмежного лібералізму.

 
<<   ЗМІСТ