Повна версія

Головна arrow Право arrow Вступ до права Європейського Союзу

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

-ті роки: розширення та інновація

У 1969 р. президент де Голль залишив посаду після невдалої спроби добитися позитивного вердикту під час референдуму з конституційних змін. Його наступник Жорж Помпіду виявився більш згідливим у питанні про перспективи прийняття Великобританії. Наступного року британський народ обрав консервативний уряд на чолі зі сповненим ентузіазму прихильником європейської інтеграції Едвардом Хітом (Edward Heath). Результатом збігу цих подій стала третя, на цей раз вдала, спроба Великобританії отримати членство у Співтоваристві. А трохи згодом, у 1973 р., до нього приєдналися також Данія та Ірландія. Взяти участь у першій хвилі розширення Співтовариства планував і уряд Норвегії, але не дістав підтримки на референдумі шодо членства Норвегії в Співтоваристві. Десятиліття закінчилося переговорами про вступ Греції, яка стала членом Співтовариства в 1981 р.

1970-ті роки також були періодом інновацій. На Паризькому саміті в грудні 1974 р. глави держав і урядів Співтовариства погодилися зустрічатися тричі на рік. Ці зустрічі дістали статус Європейської Ради. На них також було засновано Європейський фонд розвитку. В липні наступного року держави-члени уклали договір, яким Європейському Парламенту було надано широкі бюджетні повноваження і створено "фінансового охоронця Співтовариства" — Палату аудиторів. Середина 1970-х позначилася також зростанням кількості доповідей, зміст яких майже не було реалізовано, проте з'явилися зародки майбутніх реформ. Серед цих доповідей були:

· Доповідь Тіндемана (the Tindemans report) 1976 р., в якій було запропоновано розширити діяльність Співтовариства в галузі економічної і валютної політики, а також в оборонній та регіональній політиці;

· Доповідь "трьох розсудливих чоловіків" ("the Three Wise Men") 1979 p., яка рекомендувала посилити роль Комісії та збільшити кількість питань, рішення з яких приймаються за принципом більшості поданих голосів всередині Ради;

· Спіренбурзька доповідь (the Spierenburg report) 1978 p., яка вміщувала важливі пропозиції щодо реорганізації внутрішньої структури інституцій.

Десятиліття закінчилося двома значними подіями, які додали зовсім нового виміру розвиткові Співтовариства. У червні 1979 р. Європейський Парламент уперше був обраний прямим загальним голосуванням — так було надано демократичну легітимність органу, повноваження якого, схоже, почали розширюватися. Того ж року, але дещо пізніше, почав працювати Європейський механізм регулювання обмінного курсу (European Exchange Rate Mechanism). Його дія спрямовувалася на досягнення стабільності грошового обігу і готувала умови для можливого валютного об'єднання.

Слід додати, що ці зміни відбувалися на тлі значного погіршення економічного становища всього західного індустріального суспільства внаслідок двох нафтових криз, які завдали ударів у 1973 і 1978 pp. Незважаючи на певні ознаки того, що солідарність Співтовариства вже не витримувала такого навантаження (про це свідчить ізоляція Нідерландів після того, як вони, надавши допомогу Ізраїлю, опинились під дією санкцій країн — виробників нафти), держави-члени, в цілому, не вдалися до викликаних панікою захисних заходів, а вирішили знайти вихід із ситуації на рівні Співтовариства.

-ті роки: від застою до відродження

Одразу після значних змін, які сталися протягом попереднього десятиліття у змісті та складі Співтовариства, на початку 1980-х почався період відносної стагнації. Так частково підтверджувався вислів канцлера ФРН Віллі Брандта про те, що поглиблення інтеграції і географічне розширення не можна вести одночасно. У розвитку Співтовариства залишили слід різні внутрішні розбіжності:

· непорозуміння і пошуки компромісу щодо внесків Великобританії у бюджет Співтовариства;

· невдала спроба дійти згоди щодо економічних санкцій, які мали бути застосовані до режиму апартеїду в Південній Африці;

· перешкоди, з якими зіткнулися деякі валюти, зокрема французький франк, у механізмі регулювання обмінного курсу.

Ці ознаки втрати курсу торкнулися навіть одного з основних прагнень Співтовариства — спільного ринку. В попередньому десятилітті були розроблені різноманітні законодавчі програми, спрямовані на усунення торговельних бар'єрів за допомогою гармонізації, але ці заходи виявилися надто обтяжливими, впровадження їх зайняло дуже багато часу, й очікуваного ефекту вони не дали. Тому в середині 1980-х років Європейське Співтовариство опинилось у стані депресії та непевного очікування того, що хто-небудь чи що-небудь вкаже на вихід із становища.

Подією, яка припинила цей склеротичний стан, була Доповідь у 1985 р. комісара з питань внутрішнього ринку лорда Кокфілда (Lord Cockfield). Доповідь стала основою для опрацювання комплексної програми законодавства, спрямованого на завершення процесу створення до 31 грудня 1992 р. внутрішнього ринку. Зміст цієї доповіді був втілений в Єдиному європейському акті 1986 р. (ЄЄА). У ньому, зокрема, передбачалися деякі інституційні реформи, в результаті яких Європейський Парламент дістав більший обсяг повноважень у сфері законодавства щодо внутрішнього ринку. За незначними винятками ця програма була втілена в життя за розкладом. 1986 р. також був роком розширення Співтовариства, яке прийняло до свого складу Португалію та Іспанію. Переміщення центру ваги Співтовариства на південь досягалося ціною певних економічних і політичних альтернатив.

Співтовариство і нова Європа: 1990-ті роки

За кілька місяців до нового десятиліття сталися події, які повністю змінили геополітичну карту Європи — падіння Берлінської стіни і крах комуністичних режимів у країнах Східного блоку. Негайним наслідком цього було подальше розширення Співтовариства — до нього приєдналася Східна Німеччина. Стало очевидним, що впродовж тривалого часу Співтовариство також буде стикатися зі значним тиском, пов'язаним із широкомасштабним розширенням на схід, що без сумніву, не могло не зачепити основних напрямів політики.

Деякий час здавалося, що Співтовариство майже не зважало на нові події. У 1991 р. був підписаний Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу, яким передбачалося впровадження Економічного та валютного Союзу (ЕВС) до кінця десятиліття. Лише найбільш оптимістично настроєні спостерігачі вірили в можливість швидкого прийняття до ЄС країн колишнього Східного блоку. Тим часом до Європейського Союзу (назва, яку Співтовариство одержало з укладенням Договору про Європейський Союз) приєдналися три нові держави-члени. Ними стали Швеція, Австрія та Фінляндія — країни з високорозвиненою промисловістю і високим життєвим рівнем населення. ДЄС також вніс значні інституційні зміни, спрямовані на підвищення статусу й повноважень Європейського Парламенту.

Важливою подією стало підписання Амстердамського договору на Міжурядовій конференції в червні 1997 р. Однак слід зазначити, що сподівання щодо цього договору були значно більшими, ніж виявилися реальні досягнення. Зокрема очікувалося, що політичне зміщення вліво в результаті виборів в Італії, Великобританії та Франції змінить характер Європейського Союзу. Вважалося, що більш соціально орієнтована програма усуне грошову ортодоксію, яка характеризує критерій економічної конвергенції, зазначеної в ДЄС. Та, за винятком невиразного розділу щодо зайнятості, в Амстердамському договорі майже не була відображена ця зміна у співвідношенні політичних сил всередині держав — членів Європейського Союзу. Виявилося також, що очікувані інституційні реформи мають поверховий характер. Вони привели лише до часткових змін, а не до суттєвих перетворень.

Загальні засади права Співтовариства

Зважаючи на те, що більшість із читачів цієї книги навчаються чи навчалися за системою англосаксонського права, для них необхідно знайти інші підходи до вивчення права Співтовариства, на відміну від тих, до яких вони звикли. Адже, як було згадано вище (див. с. 37), у праві Співтовариства домінує континентальне право. Тож радимо запам'ятати такі положення.

Система континентального права базується на пануванні органів законодавчої влади. На відміну від англосаксонського права, європейські континентальні суди не мають можливості встановлювати норми на майбутнє, навіть коли вони тлумачать законодавство.

Більшість правових концепцій, характерних для права Співтовариства, — це концепції континентального права, для яких немає точних еквівалентів у англосаксонському праві. Наочним прикладом може бути термін leproces contradictoire, який означає, що судовий розгляд має місце після повного слухання обох сторін, але його по суті, неможливо перекласти англійською мовою.

Рішення Суду Європейських Співтовариств у більшості випадків схожі з рішеннями Верховного адміністративного суду Франції (Conseil d'Etat). Вони характеризуються лаконічністю. Необхідно додати, що незважаючи на існування "встановленого прецедентного права (established case law)" (juresprudence constante), у них не часто містяться посилання на попередні судові рішення. Суд спирається на висновок генерального адвоката й аргументи сторін, які повністю фіксуються в кожному офіційному записі судових рішень. Стає зрозумілим, що найкращим чином поняття може бути сформульовано в той спосіб, у який розвивається право.

Вважається, що рішення СЄС та Суду першої інстанції (СПІ) відбивають загальну точку зору суддів, які брали участь у слуханні справи. На відміну від рішень англійських судів, у них не подаються окремі (альтернативні) думки чи позиції суддів, які мають розбіжності.

Усі акти права Співтовариства (законодавчі акти, висновки та рекомендації і судові рішення) публікуються і є однаково аутентичними всіма офіційними мовами Співтовариства. Відповідно англійська версія дуже часто (і особливо в документах, складених до 1973 р.) перекладається з іншої мови Співтовариства. А про ці переклади можна сказати, що вони не завжди найвищої якості.

Подальші роз'яснення щодо використання джерел права Співтовариства можна знайти в частині, надаються практичні поради (див. с. 339).

 
<<   ЗМІСТ   >>