Повна версія

Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія. Історія цивілізацій

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Цивілізації стародавньої Греції

Межа III і II тисячоліть до н. е. стала відправним моментом виникнення ранньокласових суспільств в районі великого Середземномор'я - центру розвитку цивілізацій, які з часом почали принципово відрізнятися від тих, що виникли й існували на Стародавньому Сході. Деякі історики ведуть мову про одну - античну цивілізацію, відносячи до неї суспільства і Греції, і Риму. Однак інші вважають, що то були окремі цивілізації, до того ж в історії Стародавньої Греції виокремлюють кілька відмінних культурно-історичних спільнот: критську (або мінойську), ахейську (мікенську), еллінську й елліністичну. Саме в цьому регіоні приблизно у VII ст. до н. е. відбулася соціальна мутація, що стала початком всесвітньо-історичної дихотомії - розділення на "західну" і "східну" цивілізаційні гілки. Імовірно, значну роль у тому відіграли природні фактори.

Кам'янисті середземноморські землі вражаюче контрастують із родючими регіонами Месопотамії та Єгипту, що живляться великими ріками. Тут немає подібних великих водних артерій і відсутні можливості творення аналогічних систем зрошення. У свою чергу, відпадають усі ті соціальні, політичні й ідеологічні конструкції, які із цим пов'язані: жорстко визначена соціальна й державна організація, в основі чого - домінування общини та система деспотичної влади-власності. Виник феномен приватної власності на землю. Людина виявилася більш автономною від соціуму та влади, стала врешті-решт верхівкою системи цінностей, що зумовило антропоцентризм й індивідуалістичне спрямування у західних цивілізацій, які базувалися на провідних принципах, закладених за часів античності.

Родючих ґрунтів тут небагато, вони розбиті горами на велику кількість вузьких рівнин і долин. Тобто регіону притаманна сильна розчленованість у горизонтальному та вертикальному напрямку, до чого додається складна лінія узбережжя і велика кількість островів довкола. Це призвело до розвитку індивідуалізації способу життя та культури окремих місцевостей і особливо у створенні дрібних держав, точніше - міст-держав - полісів, яких нараховувалося до семи сотень. Тільки в них могли розвинутися ті вільні демократичні конституції, якими античність суттєво відрізнялася від стародавніх східних цивілізацій. Ці дрібні держави постійно конкурували між собою, а отже стан війни був перманентним, що виявилося одною з провідних причин руйнації цивілізацій. Третя важлива обставина природно-географічного характеру полягала в тому, що на відміну від східних цивілізацій наразі виникла цивілізація морська. Море об'єднувало різні її частини. У більшості випадків з-за моря надходили іноземні культурні напрацювання: від вавилонян - астрономічні знання, алфавіт - із Фінікії, карбування монет - з Лідії тощо. Через море поширювався і грецький вплив, найпотужнішим виявом чого стала велика грецька колонізація. Таким чином, судноплавство і торгівля, орієнтована на зовнішні ринки, відігравали величезну роль. Тут також виявився вплив природного фактора. У багатьох областях Греції земля не підходила для вирощування зерна або випасання худоби. Наявний земельний ресурс не давав змоги прогодувати населення, яке постійно зростало, тому існувала проблема обмеженого запасу продовольства. Деякі поліси виводили частину надлишкового населення шляхом переселення до колоній на віддаленіших узбережжях, зокрема, на північний берег Чорного моря. Туди спрямовувалися потоки товарів з метрополії, а звідти на батьківщину поверталося продовольство. Афінський реформатор Солон знайшов ще одне рішення: він своїм співгромадянам подав ідею вирощування оливкових дерев, які й досі в значних обсягах культивуються в сучасній Греції. З їх плодів вироблялася олія - для їжі, для ламп, косметики. За кордоном існував широкий ринок для неї, греки натомість могли імпортувати зерно. Пшениця, оливкова олія та вино (розведене навпіл водою) складали тріаду харчування часів античності.

Елліни, або греки, не були корінним населенням цієї країни. До них тут мешкали племена, мовна й етнічна належність яких залишається остаточно не визначеною. Припускають, що вони мали спорідненість із племенами Малої Азії. Приблизно у XXII ст. до н. е. на Балканському півострові з'явилися власне грецькі племена, які називалися ахейцями, або данаями. Догрецьке населення було частково витіснене або знищене прибульцями, частково асимільовано. Завойовники мали нижчий щабель розвитку, і ця обставина вплинула на відмінність у долі двох частин регіону: материкової й острова Крит. Крит, який тоді не зазнав загарбання, упродовж кількох століть був зоною найшвидшого прогресу. Цивілізацію, що виникла на Криті на рубежі Ш і П тис. до н. е., історики назвали мінойською за іменем міфічного царя Міноса. Вона досягла досить високого рівня розвитку, про що свідчать археологічні знахідки, зокрема палацових центрів у Кноссі, Фесті, Маллії, Като-Закро. Кожен з них мав своїм політичним, економічним та релігійним центром великий палац, навколо якого групувалися десятки невеликих сільських поселень. Приблизно в 1700 р. до н. е. ці центри перших ранньодержавних утворень зруйнував потужний землетрус, що, однак, не зупинило подальший розвиток цивілізації на Криті. Від XVII ст. до н. е. тут починається період "нових палаців", найвідоміший з яких - величезний палацовий комплекс у Кноссі. Він мав кілька поверхів, довершену систему водопостачання, освітлення, каналізації. Стіни його численних приміщень укриті чудовими фресками, що зображували красу природи та сцени із життя критського суспільства. Воно в період свого розквіту мало теократичну форму правління, тобто володар виконував не тільки функції царя-правителя, але й верховного жерця. Подібна форма правління близька тому типу, що був поширений на стародавньому Сході, наприклад у єгипетській і месопотамській цивілізаціях. Різниця полягала у тому, що на Сході релігійна влада хоча і належала верховному правителю, але опосередковувалася жерцями і мала власні храми. На Криті суто жрецької верстви не сформувалося, не існувало і храмів, що стояли окремо. Задля релігійних церемоній використовувалися святилища, що були частиною палацового комплексу. На Стародавньому Криті ще за часів "старих палаців" зародилася своя система писемності, яку науковці назвали "лінійне письмо А", проте вона залишається не дешифрованою. Критському правителю, який спирався на великий флот, вдалося встановити своє панування в акваторії Егейського моря, тобто це була велика на ті часи морська держава. Однак наприкінці XV ст. до н. е. розвиток цивілізації на Криті припинився. Головною причиною стало грандіозне виверження вулкану на сусідньому острові, що призвело до значних руйнувань палаців і селищ. їх засипало попелом і жителі покинули їх. Наслідками природного катаклізму скористалися греки-ахейці, які вдерлися на острів і, не зустрічаючи опору, захопили його. З передового центру Середземномор'я Крит перетворився на провінцію ахейської Греції.

Племена ахейців поширилися на більшу частину Греції й острови Егейського моря. Спочатку вони значно поступалися досягненням своїх попередників. Лише на межі XVII-XVI ст. до н. в. ситуація починає змінюватися. На Балканському півострові, особливо на Пелопоннесі і частково в Середній Греції з'являються перші центри ахейської цивілізації. Дуже примітивні державні утворення формуються в Мікенах, Тиринфі, Пілосі, Фівах та ін. Найвідоміше з них розташовувалося в Мікенах, тому цю цивілізацію також називають мікенською. Центром, довколо якого відбувався розвиток цивілізації, був палацовий комплекс. Виникла своя писемність - "лінійне письмо Б", не так давно дешифроване науковцями. Виявилося, що більша частина записів - це документи господарської звітності та різні інвентарні списки. Річ у тім, що основою економічного життя було палацове господарство, яке контролювало не тільки ремісниче виробництво, але й усі види господарської діяльності, у тому числі і на сільській території. Отже, безпосередні виробники знаходилися під контролем чиновництва владик. Загальна характеристика системи влади - теократія, як і в мінойській цивілізації. Переживши в XV- ХІП ст. до н. е. розквіт, ахейська цивілізація у XIII-XII ст. до н. е. також занепадає через навалу північно-балканських племен, серед яких провідне місце належало грекам-дорійцям. Хоча прибульці вже володіли технологіями виготовлення зброї та знарядь праці із заліза, усе ж вони стояли на нижчому щаблі розвитку, ніж підкорене населення. Внаслідок їх завоювання суспільство Балканської Греції було відкинуто на кілька століть назад - до відродження родових відносин.

Новий цикл розвитку державності у Стародавній Греції, тобто становлення і розвитку еллінської цивілізації, починається практично з нуля приблизно в XI ст. до н. в. Він поділяється на три періоди: гомерівський, або передполісний ("темні віки"), - XI- IX ст. до н. е. - характеризувався пануванням родоплемінних відносин на території Балканської Греції; архаїчна Греція (VIII- VI ст. до н. е.) - формування полісних структур, період Великої грецької колонізації і ранньогрецьких тираній; класична Греф (V-IV ст. до н. е.) - розквіт древньогрецьких полісів, період найвищих культурних досягнень древніх греків. На відміну від культур цивілізацій Стародавнього Сходу, де правив жорсткий канон, греки відрізнялися творчістю. Вони першими створили драму, філософські твори й історію. У їхній поезії з'явилися невідомі раніше глибина й емоційність. Наші уявлення про прекрасне в літературі та мистецтві значною мірою сформувалися під впливом їхніх досягнень. Пізніше люди раз по раз зверталися до вивчення та імітації грецьких культурних зразків. Серед них - поеми легендарного Гомера "Іліада" й "Одіссея".

Ці твори були не тільки видатними поетичними оповідями про героїчні подвиги. Вони також дають перше уявлення про релігію еллінів, оскільки в них представлено більшість персонажів грецького пантеону. Грецькі боги не були далекими трансцендентними1 божествами, як це мало місце в багатьох східних релігіях. Гомер надав їм особистих рис вдачі: вони активно втручалися в людські справи, допомагали своїм улюбленцям і карали тих, хто зневажав їх волю. Грецькі боги антропоморфні, тобто надістоти, які відрізнялися від людей тільки фізичною довершеністю та безсмертям. Навіть гора Олімп - їх легендарне місце проживання е справжньою земною горою на півночі Греції. Греки ніколи не розробляли релігійного кодексу поведінки. Деякі вчинки, такі як убивство одного з батьків або залишення родича не похованим, вважалися неправильними, бо зневажали загальносвітову етику. Якщо людина ставала надто пихатою, Немезида - надприродна мстива сила - мала його покарати. Однак загалом, у релігії не було духу зла, панував слабко представлений вимогливий дух добра. Греки вважали богів потенційно доброзичливими, проте, оскільки скривджений бог міг принести великі руйнування, людям належало задобрювати богів відповідними дарами. Хоча деякі церемонії, такі як елевсинські містерії, присвячені богині родючості Деметрі, відзначалися складністю, люди вважали, що можуть спілкуватися з богами за допомогою простих дарунків і молитов. Відмінна риса грецької релігії полягала у відсутності касти жреців. Незрозуміло, чому греки могли вклонятися богам без підкорення у своїх справах вказівкам жрецької ієрархії, але можна припустити, що відіграла роль політична незалежність майже 700 давньогрецьких міст-держав. У той час, коли формувалася грецька культура, не було фараона, царя або імператора, який міг би встановити систему таких впливових політико-релігійних помічників.

Більшість богів вважалися спільними для усіх греків, однак кожен поліс ушановув свого покровителя. Наприклад, богиня мудрості Афіна була покровителькою Афін, проте в цьому місті знаходилися храми й інших богів. Храми будувалися спільним рішенням громади, а не за наказом жреців, тобто релігія і життя громади перепліталися. Так, славетна грецька драма з'явилася під час діонісій - святкувань на честь бога вина та виноробства Діонісія. Загальне ж прийняття різних богів усією Грецією свідчить про панелліністичну культуру, що об'єднувала цивілізацію. Деякі дослідники вважають, що початком її "історичного періоду" слід вважати 776 р. до н. е., коли запровадили загальноеллінські ігри. Вони проводилися кожні чотири роки в Олімпії у Пелопоннесі на честь головного бога Зевса. Спочатку в програму входили лише біг і боротьба, проте згодом додалися кінні перегони верхи та на колісницях, метання списів тощо. Перемога приносила оливковий вінок і славу на все життя. Традиція проведення Олімпійських ігор відродилася в 1896 р., і до цього часу вони залишаються світовою ареною спортивної першості, за чим криється престиж держав.

Ігри проводилися і в інших містах, наприклад у Дельфах. Проте Дельфи уславилися іншим. Там перебував знаменитий оракул - передвісник, з яким греки радилися з будь-яких питань. Вважалося, що сам бог Аполлон промовляв устами жінки, яка сиділа на тринозі над щілиною, з якої підіймалося випарування з глибин землі. Коли ті випарування зникли, винайшли інші засоби вводити піфію в екстаз за допомогою різних рослин, зокрема лавру. В очманінні вона вигукувала якісь слова, коментовані потім жрецями. Часто відповіді були двозначні, тобто інтерпретація залишалася за тим, хто ставив запитання. Дельфійські жреці поєднували релігію з політичним впливом. Більшість грецьких держав радилися із дельфійським оракулом перед початком війни або завойовницьким походом, сплачуючи за це розкішними дарами. Багато приватних осіб також присвячували дари верховному богу Аполлону, оскільки греки дуже серйозно ставилися до своїх богів і намагалися не чинити проти того, що вважалося правильним тлумаченням передвісток.

Важливе значення в історії давньогрецької цивілізації мав архаїчний період - період найінтенсивнішого розвитку античного суспільства. Дійсно, протягом трьох століть - від VIII до VI cт. до н. е. -розвинулися ті соціально-економічні та політичні явища, які надали цій культурно-історичній спільноті певну специфіку порівняно з іншими цивілізаціями. Можна назвати такі:

  • o поліс як основна форма політичної організації;
  • o концепція суверенітету народу та демократична форма правління;
  • o класичне рабство;
  • o система грошового обігу та ринку;
  • o приватна власність на землю;
  • o індивідуалізм та антропоцентризм тощо.

Тоді ж були розроблені й головні етичні норми та принципи моралі, естетичні ідеали, які впливали на розвиток античного світу протягом усієї його історії аж до виникнення християнства. У той же час народилися основні феномени античної культури: філософія, наука, головні жанри літератури, театру, ордерна архітектура, спорт.

Найважливішим явищем стала поява після 800 р. до н. е. і зміцнення в подальшому поліса. Поліс - своєрідна форма соціально-економічної та політичної організації, суспільства, що стала домінуючою в давньогрецькій цивілізації. Це було поселення, побудоване навколо цитаделі - акрополісу із навколишніми землями, що разом було невеликою державою. Існували значні відмінності між майже 700 грецькими містами-державами, однак деякі спільні риси між ними можна простежити. За розмірами поліси варіювалися від кількох сотень до сотень тисяч жителів. Так, найбільш населений поліс класичного періоду Афін на середину V ст. до н. е. нараховував до 45 тис. дорослих жителів чоловічої статі. Якщо додати до цієї людності приблизно стільки ж жінок, а також дітей, рабів й іноземців, то загальна чисельність населення міста та прилеглих селищ у регіоні, відомому як Аттика, складала до 400 тис. Основний конкурент - Спарта нараховувала приблизно 12 тис. дорослих чоловіків.

Головною проблемою, яку вирішував грецький поліс, була інтеграція всіх громадян у більш-менш гармонійну державу, консолідація енергії кожного в напрямі розбудови і підтримки міста замість саморуйнування постійною громадянською війною між класами. Прослідковується тенденція в бік певного самоуправління, право на яке мали тільки громадяни поліса - дорослі чоловіки, які володіли землею у прилеглій окрузі. Таких прав не було в тих, хто приїздив із чужих полісів. Співтовариству громадян поліса належав верховний суверенітет, тобто право запроваджувати власні органи самоуправління, створювати свою військову організацію, встановлювати закони, правити судочинство, уводити власні грошові знаки й одиниці виміру тощо. Цей суверенітет передбачав для кожного громадянина можливість і навіть обов'язок, насамперед шляхом голосування на народних зборах, брати участь у розв'язанні державних питань, у визначенні долі своєї батьківщини. Поліси були достатньо малими, аби давати змогу більшості греків брати участь у їх управлінні. У полісі діяли різні органи управління, проте верховним органом влади завжди вважалися народні збори, яким належало право остаточного розв'язання усіх найважливіших питань. Цим визначалася демократична тенденція у розвитку давньогрецького суспільства - контроль за справами з боку мас. Проте її не слід перебільшувати, оскільки не в кожному полісі вона існувала. У багатьох, наприклад, у Коринфі, правила олігархія - система, у якій найбагатші громадяни ухвалювали рішення через політичну систему, сповнену різноманітних обмежень. Однак рух у бік самоуправління незаперечно був ознакою політичного життя в Стародавній Греції, що саме по собі е унікальним явищем, оскільки така соціальна еволюція зустрічається в історії набагато рідше, ніж автократія будь-якого роду. З'ясовуючи відповідь на питання, чому різні форми самоуправління з'явилися і тривалий час зберігалися в Греції, можна звернути увагу на функціонування суспільства без касти жерців. У малій державі, часто замкненій кільцем оточуючих гір і пагорбів, жоден монарх не міг тривалий час залишатися далекою трансцендентною фігурою, подібною тій, яка зазвичай правила у східних деспотіях і спиралася на підтримку жерців.

На початковому етапі давньогрецької історії царі існували. На підтримку своїй владі вони залучали в ролі ради голів кланів та великих родин свого міста. Проте близько 700 р. до н. е. царі зникли майже в усіх містах і поступилися місцем землевласницьким олігархіям. Імовірно, впливові громадяни більше не воліли коритися будь-якому династичному царюванню. Однак серед грецьких полісів окремо стоїть Спарта - найконсервативніша держава, у якій зберігалася система правління двох царів.

У УШ ст. до н. е. відбувається становлення грецької аристократи - обмеженої групи людей, з великими статками, особливим способом життя і системою цінностей. Вони намагалися повністю поставити під свій контроль пересічних членів соціуму. Проте Аристотель - відомий давньогрецький мислитель - помітив, що зі зростанням кількості громадян у державі зростає і демократія. Це зумовлювалося збільшенням чисельності демосу у лавах збройних сил, чого аристократія ігнорувати не могла. Однією з ознак поліса був збіг політичної та військової організацій. Збройні сили поліса були ополченням громадян. Громадянин-власник водночас був і воїном, який забезпечував недоторканність поліса і своєї власності. Він мав на свої гроші озброїтися і вирушити в похід у разі потреби. У ті часи військова справа не була пов'язана зі значним ризиком. Так, у IV ст. до н. е. - кульмінаційний період давньогрецької історії - втрати воюючої армії складали від 4 до 6 %, тобто зі 100 воїнів, які йшли на війну, гинуло від 4 до 6 осіб. Права громадянина фіксувалися в конституціях, що почали оприлюднюватися від VII ст. до н. е. Цьому сприяло поширення алфавітної писемності, яка виникла на базі фінікійського письма приблизно в 725 р. до н. е. Ці юридичні кодекси, доступні широкій громадськості, надто відрізнялися від соціально-політичної практики стародавніх держав Сходу і були свідченням того, що греки більше не хотіли незаперечно приймати керівництво від тих, хто стояв вище у соціальній ієрархії.

Соціальне протистояння VII ст. до н. е. призвело до появи в багатьох грецьких містах тирани - одноособової влади правителя. Ними були народні ватажки, які згуртували навколо себе маси і кинули виклик правлінню аристократів. Перший відомий тиран - Кипсел, який прийшов до влади у Коринфі в 657 р. до н. е. У той час слово "тиран" не мало сучасного негативного значення жорстокого гнобителя. Тирани займалися упорядкуванням своїх полісів, здійснювали активну зовнішню політику. Звичайно, вони не були носіями демократії, проте допомогли підірвати систему, у якій народження в аристократичній родині розглядалося як перепустка до управління. Головним критерієм стають особисті здібності та військові успіхи. Парадоксально, але тирани у дуже своєрідний спосіб проклали шлях до самоуправління поліса. Пересічні громадяни, які виграли від цієї політики, спершу підтримували тиранів, проте згодом, коли загроза з боку аристократії ослабла, поступово прийшли до усвідомлення непотрібності тиранічного режиму. Тобто тирани пробудили бажання людей самим вирішувати свої проблеми. Це стало надзвичайним явищем порівняно із стародавніми монархіями Сходу. Народ вдався до здійснення самоуправління через виборних посадових осіб, над якими стояла воля народних зборів.

Між полісами існувала достатня схожість, аби дати загальну картину економічних умов їх існування. Основним засобом підтримки життя було сільське господарство, проте його ведення було досить складним заняттям, про що йшлося вище. Оскільки землеволодіння вважалося запорукою громадянських прав, то греки дивилися дещо зверхньо на торгівлю і ремесла, що певною мірою затримувало технологічний прогрес. Деякі міста, такі як Афіни, Коринф, Епідавр й інші, були центрами торгівлі, проте вони часто знаходилися в руках іноземців, які постійно там мешкали, а не громадян. Серед майстрів також нараховувалося чимало чужинців. Наприклад, із 71 будівельника, що зводили чудовий храм Ерехтейон, не менше ніж 35 були іноземці. Грецьке виробництво не на багато виходило за межі домашнього господарства. Підвищити його продуктивність можна було тільки за рахунок нових робочих рук. Ремісники мали по кілька підручних рабів, а у великих майстернях працювали десятки рабів. Греція відрізнялася від Риму тим, що не залучала великі маси рабів до ведення сільського господарства. У великій кількості вони працювали лише у шахтах та каменоломнях. Афінський воєначальник Шкій мав тисячу рабів, яких він віддавав за плату на таку роботу. Особливо багато рабів перебувало на срібних копальнях поблизу Афін. Умови праці - жахливі: раби лежали на спині у вузьких проходах, копирсаючи породу і вдихаючи пил. Не дивно, що вони намагалися при першій нагоді втекти. Проте таких потужних повстань рабів, які згодом відбулися в Римі, у Греції не зафіксовано. Ставлення греків до рабів було не таким жорстоким, як у римлян. Як писав Ксенофонт, людина купує раба як помічника в роботі. Рабство - одне із дискусійних питань в історії людства, адже воно існувало в різних суспільствах у різні часи, і навіть зараз це явище повністю не зникло. У Стародавньому світі воно розглядалося як цілком припустиме. Аристотель пояснював, що рабство - продукт природи, яка поділила все людство на природжених панів і рабів. До останніх він відносив варварів. Раби походили з полонених, інколи крадених людей і навіть проданих дітей. У варварів полонених або вбивали, або з'їдали. Запровадження рабства наклало заборону на вбивство полонених і канібалізм. Однак цивілізуючий вплив рабства не слід перебільшувати. Раб не мав імені, тільки прізвисько, не мав власності, не мав жодних прав, навіть на шлюб, його могли продати, подарувати як якусь річ. Щодо поширеності рабства та його ефективності між істориками тривають суперечки. Деякі вважають, що воно відігравало провідну роль в економіці Стародавньої Греції, інші оцінюють її як незначну. Стосовно кількісних показників, то можна навести такі цифри: у період розквіту в найдемократичніших Афінах нараховувалося понад 350 тис. рабів, при тому що громадян - 45 тис.

Попри те, що навіть селянин з невеликою ділянкою землі міг мати одного-двох рабів, а його дружина - помічницю по домогосподарству, грецький спосіб життя був досить скромним. У полісі навіть багатії мали побут менш розкішний, ніж єгипетські вельможі. Для простих людей - розкоші недоступні. Сніданок, якщо був, обмежувався шматком хліба, змащеним оливковою олією. М'ясо - тільки по святах. Протеїнами забезпечувала риба, в ролі рідкісних солодощів - мед. Будинки відрізнялися простотою. Греки могли жити на невеликий прибуток. У V ст. до н. е. кваліфікований працівник міг одержувати одну драхму на день (за неї можна було купити вівцю). За 180 драхм упродовж року могло жити подружжя. Греки не працювали надто важко, аби заробити на прожиття. Вони мали багато вільного часу, якщо враховувати участь у справах рабів, а також сезонний характер грецького господарства. Дозвілля греки проводили в основному у громадських місцях, що залишається провідною рисою способу життя в сучасній Греції. Усе життя - релігійне, культурне, економічне, соціальне в давнину зосереджувалося в місті. Суворість грецької домівки врівноважувалася чудовим оздобленням громадських споруд. Усі громадяни проводили своє життя у спілкуванні з іншими. Існував культ поліса, що автоматично означав культ кожного громадянина. Замкнену людину називали "ідіот", що в перекладі означає "відособлений громадянин"f і звідси походить сучасне слово "ідіот" щодо людини, яка не може спілкуватися з іншими. Грецькі міста-держави дозволяли своїм жителям більшу соціальну мобільність, ніж східні царства, і не характеризувалися жорсткими межами між людьми, які формують різні соціальні верстви, не кажучи про касти. Хоча деякі багаті родини землевласників мали більший вплив, проте нові гроші могли вивести на перший план багатьох людей, не шляхетних за народженням.

Приблизно половину населення полісів становили жінки. Оскільки історичні джерела творилися чоловіками, то це ускладнює визначення реального становища жіноцтва в давньогрецькому суспільстві. За Гомером, жінки правлячого класу мали значну свободу та повагу, прикладом чого вважається дружина Одіссея Пенелопа, що підтримувала правління в його відсутність і була прикладом мудрості та вірності. Із цим важко погодитися, оскільки її змушували вийти заміж усупереч її волі. З іншого боку, серед найшановніших божеств - кілька жіночих постатей. Афіну поважали за її войовничу натуру і вклонялися як покровительці найпотужнішого поліса. Серед усіх богів у скульптурах, рельєфах та фресках найчастіше зображали богиню кохання Афродіту.

Грецьке суспільство було чоловічим суспільством. Жінки громадянських прав не мали, не брали участі у голосуванні, тобто не відігравали жодної ролі в політичному житті. Грецька сім'я - суворо патріархальна. її головою був чоловік - батько. Він мав повну владу над дружиною, дітьми, слугами і рабами. У його руках перебували життя і смерть домочадців. За провину він міг продати будь-кого в рабство. Жінка не мала права на майно. Єдиною річчю, яка їй належала, була прядка, яку клали з нею в домовину. Жінки мешкали на жіночій половині будинку - гінекеї, виходити з якої без дозволу чоловіків вони не сміли. Без супроводу чоловіка жінка не могла з'являтися на вулиці. Шлюби влаштовувалися батьками. Показовим е опис із твору "Економікус" Ксенофонта, де виховання юної дружини (дівчата зазвичай видавалися заміж у віці 14 років за чоловіків на 10 років старших за них) подається так, наче йдеться про приручення слухняної тварини. Головними чеснотами жінки вважалися скромність і мовчазність. Якщо чоловік умирав, то його місце головного розпорядника займав старший син. Якщо синів не було, то майно переходило до доньки, але її видавали заміж за найближчого родича чоловічої статі. Таким чином вона виступала в ролі передавача майна від одного чоловіка до іншого. Мета полягала у збереженні майна в родині. Головним призначенням жінки вважалося ведення домашнього господарства, хоча воно часто перекладалося на рабів. Біднішим жінкам, крім ведення домашнього господарства, доводилося працювати швачками, годувальницями, ринковими торговками і навіть повіями. Витончені незаміжні жінки могли бути гетерами і брати участь у громадських справах чоловіків. Найвідоміша серед них - Аспазія, що стала подругою видатного правителя Афін Перикла. Проте становище жінок відрізнялося в різних полісах, зокрема досить вільно себе почували спартанки. Це так вразило видатного філософа Платона, що він у своєму проекті ідеальної держави під назвою "Республіка" особливо наполягав на одержанні жінками освіти нарівні із чоловіками.

Грецький світ ніколи не був єдиним політичним цілим, вія складався з великої кількості цілком самостійних держав, які могли вступати в союзи, зазвичай добровільно (але траплялося, і під примусом), вести між собою війни й укладати мир. Серед грецьких полісів існувало два найпотужніших центри - Спарта й Афіни. Виникнувши у X ст. до н. е. з поселення, що об'єднало п'ять невеликих селищ на півдні Пелопоннеського півострова, у долині ріки Еврот, Спарта перетворилася на лідера дорійських держав на Пелопоннесі шляхом встановлення і дотримання жорсткої політичної системи, що робила кожного громадянина непохитним слугою держави. Ціною придушення художнього і літературного розвитку вона встановила воєнний стандарт для всіх інших греків. Мілітаризм Спарти став відповіддю на загальну проблему грецьких полісів - перенаселення. Замість розселення по колоніях для зменшення цього тиску Спарта в ході двох кривавих війн VIII-VII ст. до н. е. підкорила народ Мессенії - країни, що знаходилася на заході. її територію разом із мешканцями поділили між спартанськими воїнами, надавши наділи для продовольчого забезпечення. Однак самі спартанці виробничою діяльністю не займалися. Спартанські землевласники присвячували життя постійним військовим тренуванням, аби зберігати контроль над мессенцями, що обробляли для них землю. Населення Спарти суворо поділялося на певні категорії. Тільки ті, хто мав доведено чисте походження, вважалися повноправними спартанськими громадянами - спартіатами. У цій групі всі чоловіки вважалися рівними між собою і перед законом. Звичайно, довершену рівність важко зберігати, навіть якщо вона передбачена звичаєм та законом, тому існували групи фаворитів, яким легше було досягати громадських посад.

Саме місто оточувалося самоуправними селищами, чиї мешканці займалися ремеслами, торгівлею, мали виставляти невеликі контингенти до складу військового ополчення. Вони називалися перієки (у пер. ті, що живуть навкруги). За тими чи іншими причинами вони не увійшли до складу вищої верстви - "общини рівних", тобто вважалися громадянами нижчого ґатунку. Ще нижче стояли ілоти - більшою частиною підкорені мессенці. Для них не передбачалося прав, тобто вони вважалися рабами держави, але їх заборонялося продавати або купувати. їхнє становище було тяжким, тому в 650 р. до н. е. ілоти повстали. Повстання зазнало поразки. У відповідь спартанці зробили свою армію ще сильнішою, а конституцію - жорсткішою. Ця конституція приписується законодавцю Лікургу. Попри сильний авторитаризм у вій присутня дещиця демократії.

Здавна в Спарті правили два царі-воєначальники. Характер діархії зумовлювався тим, що однією царською династією була архейська, а іншою - дорійська. Обидва царі належали до складу ради старійшин - геруссії, до якої ще входили 28 виборних старців-геронтів, не молодших 60 років. Геруссія готувала закони, водночас була верховним судовим органом і вищою військовою радою. Народні збори (апелла) включали кожного чоловіка, старшого 30 років (вік повноліття в Спарті), який міг довести походження від повноправних спартанських громадян. Повноваження народних зборів були обмеженими: вони не мали законодавчої ініціативи і тільки голосували за ті пропозиції, які виносилися геруссією. Голосування відбувалося в архаїчний спосіб: спеціальна комісія за шумом і криком визначала, чи проголосували збори "за" чи "проти*. Заради гарантії від надмірного народного контролю правителі могли розпустити народні збори, якщо ті виносили "неправильне рішення". Проте і верховна влада підпадала під певний контроль. Його здійснювали п'ять ефорів (наглядачів), які мали наглядати за діяльністю царів і геруссії. Вони обиралися щорічно від кожного із п'яти спартанських поселень, і кожен спартіат міг бути висунутим на цю посаду. Ефори користувалися найвищою контролюючою владою (мали право притягати до відповідальності навіть геронтів і царів), слідкували за виконанням законів держави і правил спартанського способу життя.

Спартанці жили в однакових скромних помешканнях, носили однаковий простий одяг, позбавлений прикрас. Чоловіки присвячували більшу частину життя військовій службі. Тренування починалися в отроцтві. Спартанські воїни жили і харчувалися разом (кожен мав вносити свою частку продовольством і грішми), а їхня військова дисципліна наближалася до садизму. Головна мета полягала в тому, аби зробити з людини мужнього, витривалого воїна. Як випробування мужності юнаків змушували обходитися без їжі та притулку і жорстоко шмагали за найменшу провину, інколи до смерті. Хлопчиків привчали красти, причому злочином вважалося бути пійманим. Спартанки, чия краса захоплювала інших греків, також вели життя, незвичне для сусідів. Військові інститути Спарти відіграли вирішальну роль у формуванні соціальної практики, оскільки держава потребувала сильних матерів для своїх воїнів. Навіть шлюбні обряди віддзеркалювали вплив спартанської дисципліни. Шлюбу передувало викрадення, нехай і символічне, але воно відображало стан війни. Потім дружки коротко стригли наречену, що символізувало її входження у суспільство, де цінувалися чоловічі якості. На відміну від традицій інших грецьких полісів, де дівчат тримали осторонь хлопчиків, у Спарті дівчата брали участь в іграх, знов таки заради фізичного загартовування. Якщо шлюб виявлявся бездітним, то спартанка могла зачати від чоловіка, який не був з нею одруженим. Діти не обов'язково знали, хто насправді їхній батько. Ці звичаї мали поповнювати лави війська, але інші греки, зокрема Аристотель, засуджували таку практику. На відміну від інших грекинь, спартанські жінки мали своє майно і володіли двома п'ятими землі, що припадала на сім'ю.

Спарта відокремлювалася від інших грецьких полісів двома гірськими грядами. Ця географічна ізоляція навмисне посилювалася державою. Як писав історик Ксенофонт, спартанцям не можна було їздити за кордон, "аби громадяни не заражувалися від чужинців легковажністю". Необхідність перебування чоловіків у полісі ускладнювала залучення спартанців до міжнародної торгівлі. Відома лише одна спартанська колонія, що знаходилася на місці сучасного міста Таранто в Італії. Зовнішня торгівля ускладнювалася ще й тим, що в Спарті були гроші із заліза, які не мали власної цінності, а золоті і срібні монети були вилучені з обігу. Ймовірно, що подібна ізоляція у поєднанні із суворістю військового побуту породила особливу спартанську манеру висловлюватися, що зветься лаконічною за назвою навколишньої Лаконської долини. Лаконізм означає надзвичайну небагатослівність. Ізоляція також відрізала спартанців від нових ідей, які могли б сприяти творчості. Спартанці не культивували філософські дебати або історичні описи. Хоча вони виготовляли чудову кераміку, воєнний дух не забезпечував належну атмосферу для загального розвитку мистецтв. Як би не оцінювали принципи спартанського суспільства сучасники і наступники, слід визнати, що режим успішно зберігав себе. Громадяни були суверенними в питаннях війни і миру, і коли вони обирали війну, то це було їх власним приреченням. Для решти греків Спарта стала символом затятості і сили.

Конкурентом Спарти у морі грецьких полісів були Афіни - головне місто Аттики - землі, розташованої на півдні Балканського півострова. Населення Аттики поступово об'єдналося навколо цього центру, сприяючи піднесенню його могутності. Місцерозташування, з одного боку, характеризувалося багатством корисних копалин (сріблом, мармуром, глиною), проте з іншого, не дуже вигідними для сільського господарства землями - землеробство було можливе лише в нечисленних долинах. Головним джерелом сили та багатства стали торгівля та кораблебудування. Афіни знаходилися біля зручної гавані Пірей і швидко перетворилися на портове місто, що сприяло розвитку економіки та культури. Створивши найпотужніший в Елладі флот, афіняни вели активну торгівлю з іншими країнами, а особливо зі своїми колоніями, перепродуючи товари іншим полісам. Отже, розширення впливу не супроводжувалося підкоренням жителів навколишніх місцевостей і не створювалася проблема стримування маси озлоблених підданих, яку мали спартанці. Разом із тим політична історія Афін - найбагатша та найрізноманітніша з усіх міст-держав Стародавньої Греції.

Деякий час, як і в інших полісах Еллади, в Афінах правив цар. При ньому існувала рада старійшин, відома як ареопаг за назвою одного з пагорбів міста. Коли монархія закінчилася, то приблизно від 683 р. до н. е. поліс став управлятися спочатку трьома, а згодом дев'ятьма архонтами, або адміністраторами. Спочатку архонти походили з родовитих сімей. Вони обиралися щорічно народними зборами дорослих чоловіків. По закінченні річного терміну перебування на посаді архонти ставали постійними членами ареопагу. Таким чином ареопаг щорічно поповнювався 9 членами із досвідом високопосадової діяльності і досяг чисельності у 300 осіб. Оскільки він формувався із старших чоловіків із постійним членством, то вплив його на ведення громадських справ був більшим, ніж влада архонтів.

Політичне життя Афін характеризується постійними змінами і сильною турбулентністю. Перше повідомлення про велику реформу належить до 621 р. до н. е., коли архонт Драконт оприлюднив закон про вбивство. За ним визнавалася відповідальність держави, а не родини жертви в покаранні злочинця. У такий спосіб передбачалося запобігання кревній помсті. Каральні функції передавалися ареопагу. Уводилася відмінність між навмисним і ненавмисним убивством, що саме по собі є важливим, оскільки раніше будь-яке вбивство розглядалося як те, що компрометує спільноту перед богами. Були запроваджені й інші закони, що передбачали дуже жорстокі покарання. Страчували не тільки за крадіжку, підпал, навмисне вбивство, але й за незначні злочини (потім вираз "драконівські закони" став синонімом надзвичайно жорстоких заходів). Драконт здійснив першу в історії еллінської цивілізації кодифікацію права. Закони стали надбанням усіх, а кодифікація законів обмежувала сваволю судових вироків.

Близько 600 р. до н. е. Аттику охопила серйозна сільськогосподарська криза, коли зростаюче населення дедалі менше могло прогодуватися із доступної землі. У неврожайні роки деякі селяни почали одержувати додаткове продовольство, закладаючи частину врожаю наступного року. Закладаючи дедалі більше і більше врожаю, вони врешті-решт стали віддавати в забезпечення боргу власну землю. Деякі з них, втративши землю, перетворилися на орендарів із виплатою частини врожаю. Якщо вони не могли здійснити виплат, то кредитори мали перетворити їх на рабів.

Обурення розорених селян зростало і могло призвести до повстання та насильства, якщо б афіняни не спромоглися розв'язати проблему мирним шляхом. Велику роль у цьому відіграли реформи Солона - збіднілого аристократа, обраного в 594 р. до н. е. архонтом із правом законодавчої діяльності. Найважливішою з його реформ стала сісахфія ("страхування ярма"). Знаючи, що навряд чи бідні селяни колись виплатять свої борги, Солон вдався до най простішого заходу: він скасував усі їхні борги. Завдяки цьому селяни, які через борги перетворилися на орендарів власної землі, відновили свій статус землевласників. Водночас заборонялося перетворювати афінян у рабів за борги. Соціальне напруження послабшало, усунулася загроза громадянської війни. Солон скасував закони Драконта, крім тих, що стосувалися вбивств. Велике значення мали й ті нововведення, що підривали панівне політичне становище знаті: відтоді обсяг політичних прав зумовлювався не походженням, а розмірами майна. На основі прибутків з землі все населення поділялося на чотири майнові розряди. Члени перших трьох вищих верств могли обиратися на громадські посади. Представники четвертої - прості селяни і робітники, що становили приблизно половину населення, могли голосувати на народних зборах, згодом навіть засідати в суді присяжних. Солонова система обрання посадовців свідчить про важливість землеволодіння в ранніх Афінах, оскільки виключала з політичного процесу тих, хто землею не володів, навіть заможних ремісників і торговців. Історичне значення нової системи полягало у скасуванні привілеїв, заснованих на народженні. Члени нових сімей могли просунутися соціальними сходинками в економічному плані й отримати провідні посади, незалежно від походження. Важливість реформ Солона полягає в тому, що він виходив з інтересів усієї держави, а також уперше підійшов до простого люду як до групи із власними виправданими відчаями та бідами, і сміливе розв'язав їх. Подібне соціальне посередництво не зустрічалося в жодному з давньосхідних царств. А в історії еллінської цивілізації реформи Солона посилили демократичну тенденцію.

Однак гуманне законодавство Солона не поклало край сільськогосподарській кризі. Звільнення селян з кабали не забезпечувало їм достатньої кількості харчів. Голодні орендарі перетворилися на голодних вільних громадян, невдоволення не зникло. У цьому побачив свій шанс родич Солона за материнською лінією Шсістрат - афінський воєначальник, підтримуваний селянами. У 561 р. до н. е. він з'явився в Афінах, демонструючи рани, що начебто йому нанесли вороги. Його прихильники поставили перед народними зборами вимогу забезпечити їхньому ватажку охорону. За допомогою наданих охоронців і симпатинів Шсістрат захопив Акрополь і почав правити як тиран. Хоча його викидали з міста двічі, та він знову повертався і здійснював тиранічне правління до смерті у 528 р. до н. е., після чого влада до 510 р. до н. е. перебувала в руках його синів. Постать Пісістрата цілком відповідала тогочасній моделі грецького тирана. Оскільки значна підтримка надійшла від знедолених, то він віддячив їм земельними наділами з тих земельних масивів, що були конфісковані в опонуючих йому багатих аристократів. В умовах економічної кризи тиран намагався поліпшити долю бідних, заохочуючи розвиток виробництва та торгівлі. Саме під його правлінням Афіни перетворилися на важливий торговельний центр Стародавньої Греції. Щоб посилити підтримку своєї політики, Пісістрат ініціював насичену програму громадських робіт, насамперед будівництво нових храмів. Він запровадив в Афінах щорічний фестиваль на честь бога Діоніса і підтримував змагання у драмі на цих святах, чим відкрив шлях розвитку афінської трагедії в наступному столітті. За наступників Пісістрата тиранічний режим упав. У 509- 507 рр. до н. е. здійснюються реформи під керівництвом Клісфена, що остаточно затвердили демократичний лад в Афінах. Найважливіша з них - реформа виборчого права, за якою всі громадяни, незалежно від свого майнового становища, одержували рівні політичні права. Також здійснювалися територіальні зміни, внаслідок яких вплив аристократії був остаточно підірваний1. Запроваджувався "суд черепків", або остракізм. Рішення народних зборів виносилося на основі голосування громадян, які на глиняних черепках писали ім'я того, кого вважали небезпечним для демократичного устрою. Якщо набиралося б тис. черепків з іменем однієї особи, то вона мала впродовж 10 днів залишити місто. Через певний час людина могла повернутися до свого поліса, тому за нею зберігалося її майно та права.

Наприкінці VI ст. до н. е. в багатьох грецьких полісах влада родової аристократії та пережитки родового ладу були усунені, завдяки чому прискорено розвивалися економіка, соціальні процеси, культура. Проте вже на початку V ст. до н. е. й Афінам, й усім іншим грецьким полісам кинули виклик традиційні деспотії

Сходу в особі Ахеменідської (Персидської) держави - супердержави тих часів. її царі - Кір П, Камбіз II, Дарій І на межі VI і V ст. до н. е. продовжили активну загарбницьку політику своїх попередників. Приводом для війни послужило повстання грецьких міст Малої Азії на чолі з Мілетом проти домінування персів у 500 р. до н. е. Нерівна боротьба тривала п'ять років і завершилася поразкою греків. Оскільки кілька полісів з інших регіонів, насамперед Афіни та Еретрія (з острова Евбея), надавали допомогу повсталим, то перси скористалися цим як приводом для того, аби посилити свій тиск на Захід. У 490 р. до н. е. перське військо висадилося поблизу міста Марафон, проте, зазнавши поразки, повернулося додому. У 480 р. до н. е. величезна перська армія на чолі з царем Ксерксом знову вдерлася в материкову Грецію. Частина полісів визнала владу персів, інші обрали нейтралітет. Решта, на чолі зі Спартою й Афінами, вирішили боротися за свою свободу. Попри героїчний опір загону спартанців на чолі з царем Леонідом у Фермопільській ущелині, персам удалося прорватися до Центральної Греції. Перси пройшли всією Аттикою, руйнуючи все на своєму шляху. Населення Афін утекло, перси захопили місто і спалили його. Однак у тому ж році афіняни виграли морську битву поблизу острова Саламін, оскільки раніше побудували потужний флот. Саламінська баталія стала однією з найважливіших в історії. Вона надихнула греків діяти в напрямі остаточного витіснення персів назад. Наступного року перське сухопутне військо зазнало поразки у двобої поблизу селища Платеї, коли із 50 тис. перських вояків вижило лише кілька тисяч. Від того моменту звільнення Греції стало невідворотним. Греки виграли кілька битв, звільняючи одну територію за іншою. Останні розрахунки з Персією закінчив Олександр Македонський, коли розгромив її військо в кількох битвах. Проте ще раніше грецькі поліси відкинули свого найстрашнішого ворога. Вони дуже пишалися своєю перемогою і вважали, що перемогу їм дала свобода, а перси ж зазнали поразки через те, що всі вони були підданими, тобто рабами свого царя. Якщо Греція стала б однією із сатрапій Персії, то невідомо, як би відбувався подальший історичний розвиток, який урешті-решт привів до виникнення європейської, усієї західної цивілізації.

Після перемоги над азіатськими завойовниками домінуючі позиції в Елладі посіли Афіни. Цьому значною мірою сприяла та обставина, що під час війни з Персією, а саме в 478-477 рр. до н. е. виник союз рівноправних полісів із центром на острові Делос - так званий Делоський морський союз, який дедалі більше підпадав під контроль Афін із їхнім найпотужнішим флотом і пануванням у морській торгівлі. Із плином часу афіняни почали самостійно розпоряджатися союзною скарбницею, одноосібно встановлюючи розміри внесків кожного члена. На землі союзних полісів виводилися афінські колоністи, тобто поступово цей Союз перетворився я&Афінську морську державу, що за часів розквіту нараховувала приблизно 250 полісів. Зовнішньополітичне зміцнення Афін перепліталося із внутрішньополітичними успіхами, що спиралися на розвиток демократії, а також економічне піднесення. Розквіт Афін пов'язаний із діяльністю найвидатнішого діяча часів античності Перикла (490-429 рр. до н. є,). Будучи вихідцем із багатої аристократичної родини, він мав чимало суперників-аристократів, проте в цьому протистоянні його могутнім союзником був простий народ, якому він став надійним захисником. Проте, як підкреслював історик Фукидід, поки Перикл був при владі, він більше контролював маси, ніж давав їм контролювати себе. Це вдавалося йому завдяки силі характеру, ораторській переконливості і репутації фінансової чесності. Перикл уперше одержав визнання в 460-хрр. до н. е., однак його політична першість починається після смерті старшого суперника Кімона в 450 р. до н. е., який був переконаний у необхідності продовження війни з Персією і тісного союзу зі Спартою. Перикл дотримувався протилежного погляду: війна з Персією - минулий конфлікт, а Спарта - майбутня загроза. Оскільки Перикл не був винятком із того правила, що більшість політичних лідерів прагнуть посилити свою державу, він бачив у Спарті єдину силу, яка б могла загрожувати величі Афін.

В Афінах від 487 р. до н. е. архонтів обирали жеребкуванням, тому чоловіки з амбіціями більше не жадали цих посад. Значно вагомішого значення набуло військове командування. У 443 р. до н. е. Перикл став головнокомандувачем, яким залишався 15 років. Він уславився не тільки своїми військовими талантами, які спрямовував на посилення зовнішньополітичного становища рідного поліса, але й діяльністю, що вплинула на внутрішнє життя. З огляду на зміцнення демократичного устрою важливим стало скасування майнового цензу та заміна голосування жеребкуванням при обранні посадових осіб. Відтепер будь-який афінський громадянин одержав право займати будь-яку посаду в державі. Проте повноправним громадянином вважалася людина, чиї обидва батьки були афінянами. Перикл запровадив оплату посадовцям, що дозволило афінській бідноті активніше включитися до політичного життя. Він приклав багато зусиль для ліквідації збитків, що їх завдали перси під час вторгнення. В Афінах розгорнулося грандіозне будівництво - зводилися нові чудові громадські споруди, серед них Парфенон та інші храми на Акрополі. Критики Перикла вважали, що використання грошей із союзницької скарбниці в такий спосіб не є чесним, проте афінянам не хотілося відкидати цей проект, оскільки він давав змогу багатьом з них добре заробити. Перикл прагнув перетворення Афін на провідний культурний центр Еллади. Його друзями були історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій. За ініціативи Перикла створили спеціальний фонд, з якого найбідніші громадяни одержували гроші на відвідання театральних вистав. Це теж було виявом могутності держави, яка могла собі таке дозволити.

Зростаюча сила Афін не могла не спричинити занепокоєння в інших полісах, посилюючи внутрішню напругу в еллінській цивілізації. Найпершим опонентом стала Спарта, що сприйняла претензії Афін на першість як виклик. На противагу вона створила Пелопоннеський союз, до якого приєдналися різноформатні поліси - і бідні, і багаті, такі як Коринф і Мегари, що теж обурювалися зростаючим впливом Афін. У 431 р. до н. е. між двома союзами розпочалася запекла війна. Вона тривала 27 років, охопила всю Грецію й одержала назву Пелопоннеської. Це була боротьба за гегемонію між Афінами, що орієнтувалися на демократичні засади й усіляко намагалися підтримати демократичні режими в інших грецьких полісах, та Спартою з її традиційною орієнтацію на олігархічні угруповання. У 404 р. до н. е. спартанське військо, що взяло в облогу Афіни, перемогло. Свою роль відіграли не тільки сильна дисциплінована армія Спарти, але й те, що вона уклала договір зі своїм нещодавнім ворогом - Персією, обіцяючи в обмін на золото віддати їй грецькі міста в Малій Азії. Саме на перські кошти спартанці збудували флот, який переміг афінські морські сили. Однак успіх Спарти виявився нетривалим. Афіни створили другий морський союз, до того ж проти Спарти вели боротьбу Фіви - потужний тогочасний поліс, який у 371 р. до н. е. розбив спартанську армію. Проте союзи розпадалися, колишні союзники перетворювалися на суперників, виснажуючи один одного у запеклих міжусобних війнах, що загалом послабило грецький світ.

УIV ст. до н. е. дедалі більше дає про себе знати криза давньогрецького поліса. Він перетворився на гальмо товарно-грошових відносин, зокрема через досить жорсткий контроль поліса над економічною діяльністю своїх громадян. Відомо, що чимало навіть відомих діячів, таких як Геродот і Сократ, притягалися до суду за розпродаж свого майна і значні витрати на мандри. Полісні принципи перешкоджали значній частині заможних мешканців, які не були повноправними громадянами, вести підприємницьку діяльність, наприклад брати позики, оскільки вони не володіли землею в окрузі. Зміни відбувалися і в політичній сфері. На зміну старому поділу громадян на прихильників олігархії та демократії прийшов новий: тепер громада розпалася на дрібніші угруповання зі своїми особливими інтересами. Кожне з угруповань намагалося спрямувати політику поліса таким чином, щоб це було вигідно саме тому чи іншому угрупованню. Якщо в Афінах боротьба серед громадян переважно проходила у формі запеклих дебатів на народних зборах, судових процесах, вигнанні політичних супротивників через остракізм, то в деяких інших полісах справа доходила до запеклих сутичок, що набували насильницьких форм. Усе це впливало на загальне послаблення еллінської цивілізації.

Ситуацією скористалася північна сусідка - Македонія, що досягла особливої могутності за царювання Філіппа II (359- 336 рр. до н. е.). У 338 р. до н. е. в битві поблизу Беотії його війська перемогли коаліцію греків на чолі з Афінами. Греція підпала під владу Македонії, що продовжувала зміцнюватися. Ще більшої величі вона набула при синові Філіппа П Олександрі Македонському (народився в 356 р. до н. е., царював від 336 до 323 р. до н. е.). У 334 р. до н. е. він вирушив до Азії1 на чолі армії, чверть якої була набрана в Греції. У цьому втілився не так ідеалізм, як раціональний розрахунок. Добірна армія, що залишилася від його батька, потребувала грошей, аби не стати загрозою новому царю, а завоювання їх забезпечували. Олександру було лише 22, і попереду в нього були такі блискучі завоювання, що залишать його ім'я легендою впродовж століть і забезпечать умови для найширшої експансії грецької культури. Його перемоги - знак особливого генія. Досягнення такого масштабу - це більше, ніж результат багатства, вдалих історичних обставин і сліпого детермінізму. Олександр був творчою натурою, проте самозаглибленою і перейнятою пошуками слави. Він поєднував з великим розумом майже безрозсудну відвагу, вірив, що предок його матері - гомерів Ахіллес, намагався його наслідувати, прагнув самоствердження в очах чоловіків і своєї владної матері.

Невеликий історичний період умістив події і розпочав процеси, які визначили хід історії на кілька століть наперед і дали підставу історикам говорити про існування окремої цивілізації - елліністичної. Вона утворилася внаслідок завойовницьких походів Олександра на Схід й об'єднала землі і народи Македонії, Еллади та Великого Сходу. Могутня Ахеменідська держава була переможена. Вирішальними перемогами над персами стали битви при Граніку 334 р. до н. е., Іссі 333 р. до н. е., Гавгамелах 331 р. до н. е. Армія Олександра підкорила землі аж до ріки Інд, внаслідок чого утворилася найбільша на той час монархія. До її складу входили Балканський півострів, острови Егейського моря, Мала Азія, Єгипет, уся Передня Азія, південні райони Середньої і частина Центральної Азії до нижньої течії Інду. Відбулася справжня "зустріч Заходу і Сходу", що позначилося на багатьох аспектах тогочасного життя. Походи Олександра несли водночас і руйнування, і творення. На Схід ринули потоки македонських і грецьких переселенців, які повсюдно встановлювали нові соціальні відносини, засновували нові міста, прокладали шляхи сполучення і поширювали культуру античного світу, у свою чергу вбираючи досягнення давніх цивілізацій. Так, поряд із грецькими богами вшановувалися Ісида й Осиріс, інші східні божества, на честь яких зводилися храми. Проте новоутворена імперія виявилася вкрай неміцною. До її складу входили області, що й економічно, і культурно надто відрізнялися між собою. Олександр захоплював насамперед великі міста і задовольнявся збиранням податків із підкорених областей, що мало змінювало їх життя.

Виникла нова форма соціально-політичної організації - елліністична монархія, що поєднувала в собі елементи східної деспотії, такі як монархічну форму державної влади, постійну армію, централізовану адміністрацію, а також елементи полісного устрою у вигляді міст із приписаною до них сільською територією, збереження органів внутрішнього самоврядування, але при підпорядкуванні верховному правителю. Хоч і вихований Аристотелем, Олександр невдовзі перетворився на справжнього східного деспота, який вимагав, аби на знак покори цілували його сандалію. Він недовго тішився владою у величезній імперії. У 323 р. до н. е., рівно через десять років як залишив Македонію, Олександр помер під час чергового походу у Вавилонії в неповні 33 роки. Існує чимало версій причин смерті молодого і дужого чоловіка: від припущення про його отруєння до того, що виснажений постійною пиятикою організм не витримав лихоманки, спричиненої укусом комахи.

Після смерті Великого Олександра певний час зберігалася фікція єдності держави під номінальною владою Філіппа Аррідея (323-316 рр. до н. е.) і маленького сина Олександра IV. Проте в дійсності вже за згодою у 323 р. до н. е. влада у найважливіших регіонах держави опинилася в руках найвпливовіших полководців померлого царя - діадохів. Антипатр запанував у Македонії та Греції, Лісімах - у Фракії, Птолемей - у Єгипті, Антигон на південному заході Малої Азії. Пердикка, який стояв на чолі головних військових сил і був фактичним регентом, підкорив собі східні сатрапії колишньої Ахеменідської держави. Проте спроба встановити одноосібну владу і поширити її на західні області закінчилася його загибеллю і початком війн діадохів між собою, внаслідок чого пішло подальше дроблення величезної імперії й утворення нових держав. У 309 р. до н. е. син і спадкоємець Олександра Македонського був убитий. Проте на територіях держав, що утворилися на уламках його імперії, тривали процеси, розпочаті за життя великого полководця.

У діяльності діадохів, що керувалися суб'єктивними інтересами, виявлялися врешті-решт об'єктивні тенденції розвитку - потреба у встановленні тісних економічних зв'язків глибинних районів з морським узбережжям, а також між окремими областями. Існувала потреба в розвитку міст як центрів ремесла і торгівлі, в освоєнні нових земель, аби прогодувати зростаюче населення. Кожен з діадохів мав піклуватися про утримання сильної армії як реальної опори своєї влади. Перед кожним стояла проблема взаємодії з місцевим населенням. Панівне становище в суспільствах цих держав посідали елліни. Причому етнічне визначення "еллін" набувало соціального значення саме через надання певних привілеїв. Воно поширювалося на тих осіб, які одержували освіту за грецьким зразком і вели відповідний спосіб життя, незалежно від етнічного походження. У соціально-психологічному складі людини елліністичної цивілізації відбулися значні зміни.

Мінливість внутрішньої та зовнішньої політичної обстановки, поневолення одних і збагачення інших, розвиток рабовласництва та работоргівлі, міграція населення з однієї місцевості в іншу, із сільської до міст і навпаки - усе це призводило до послаблення зв'язків усередині колективу громадян поліса, общинних зв'язків у сільських поселеннях, до зростання індивідуалізму. Поліс уже не міг гарантувати свободу і матеріальний добробут громадянина. Починають набувати дедалі більшого значення особисті зв'язки з представниками правлячих кіл, заступництво можновладців. Поступово від генерації до генерації йде психологічна перебудова: громадянин поліса перетворюється на підданого царя не тільки за формальним статусом, але й за внутрішніми переконаннями.

В елліністичних державах бракувало стабільності, оскільки звичайними були династичні війни, конфлікти між царською адміністрацією та міською знаттю, боротьба міст за повну автономію, виступи низів проти здирницької податкової системи. Ситуація погіршувалася тим, що від ПІ ст. до н. е. молода войовнича римська цивілізація виявляла свій експансіонізм у поетапному завоюванні сусідніх територій, у тому числі і тих, що належали елліністичним державам. Період існування елліністичної цивілізації тривав до того, як у 30 р. н. е. остання з них - Птолемеївський Єгипет, підпала під владу Риму.

 
<<   ЗМІСТ   >>