Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Соціальна педагогіка

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Екопсихологічна система особистості. Вплив мікрочинників соціалізації на її формування

По силі потоку в ріці дізнаються про дощ, який пройшов у її джерел.

Харібхадра

Поняття про психотехніку та екопсихологічну систему. Мікрочинники соціалізації: сім'я, сусідство, мікросоціум, групи ровесників, виховні організації. Соціалізація дітей та підлітків ненормативного психічного розвитку. Соціальний педагог як психолог та психотерапевт.

До мікрочинників соціалізації прийнято відносити сім'ю, сусідство і мікросоціум, групи ровесників, різноманітні виховні організації.

Розглядаючи їхній вплив на формування людської свідомості, насамперед, звернемо увагу на роль у процесі соціалізації різноманітних психотехнічних систем, під впливом яких з найранішого віку знаходиться людина.

Саме поняття "психотехніка" (від гр. tehne - мистецтво, майстерність) означає галузь психології, яка вивчає проблеми практичної діяльності людей у конкретно-прикладному аспекті (Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. - М.: Политиздат, 1990. - С. 326). На думку дослідниці проблем взаємозв'язків соціальної педагогіки з психологією і психотехнікою Г.А.Глотової, психотехніка - це "завжди визначений набір прийомів і засобів, стихійно або цілеспрямовано використовуваних для досягнення виховних цілей, різних у різний історичний час і в різних соціальних спільностях" (Глотова Г.А. Социальная педагогика, психология и психотехника // Социальная педагогика: теория, методика, опыт исследования. - Свердловск: Изд-во Уральского унта, 1989. - С. 43).

Складною історично розвинутою психотехнічною системою є релігія. Християнство, зокрема, упродовждвох тисячоліть удосконалювало свої прийоми і засоби, які поступово ввійшли в плоть і кров віруючих.

... І прокидаючись зрання, Вона молилася щодня. Молилась також проти ночі, Заплющивши натхненно очі. Ходила в церкву у свята, І там духовна висота До сліз гарячих хвилювала, Коли вона поклони клала, І свічку ставила Христосу, І цілувала ногу босу.

(С.Пальчевський)

Крім релігії такими історично розвинутими психотехнічними системами є, передусім, жива мова народу, його звичаї, традиції, свята календаря, писемність. З давніх часів вони не тільки формували духовний світ людини, а й слугували своєрідним механізмом передачі прийомів і засобів духовної діяльності новим поколінням людей. Психолог А.Пузирей до них відносив такі системи зміни і перетворення психіки окремої людини, або групи людей, як: психологічне консультування, психоаналіз, тренінгові групи і т.д. Зважаючи на це, психотехніки розрізняють природні та експериментальні. Природні, історично розвинуті психотехнічні системи у процесі соціальної діяльності нерідко доповнюють експериментальними, сокрема новоствореними, які призначені для виконання конкретних, нерідко кон'юнктурних завдань соціалізації. Багато психотехнічних систем, особливо тих, які стосуються молодіжних субкультур, виникає стихійно. Психотехнічні системи, виходячи з пропонованої ними моделі особистості, задають відповідні цілі, формують визначені якості людини, забезпечують психологічний захист у критичні моменти життя. У нестабільному суспільстві окремі з них дозволяють жити у стані психологічного комфорту. Оскільки людина піддається впливу не однієї, а кількох психотехнічних систем, які інколи займають конкуруючі позиції, то це нерідко викликає внутрішньоособистісні конфлікти. Тому важливо знати, як, починаючи з дитячого віку, співвідносяться ці різноманітні системи, включаючи сімейну психотехніку як систему прийомів та засобів сімейного виховання і психотехнічну систему реального життя. Які з них дають найбільший психотехнічний ефект?

У дослідженні Г.А.Глотової йдеться про те, що в людини, сформованої за допомогою конкретної детально розробленої психотехніки, завжди складається те, що можна назвати "екопсихологічною системою", складається свій внутрішній психологічний "дім", усі компоненти якого взаємопов'язані, пригнані один до одного, функціонують у єдності, забезпечуючи людині стабільність її внутрішнього духовного світу" (Там само - С. 48). У цих системах закладені світобачення, уява про мораль, ставлення до оточуючих, почуття, прийоми і засоби самоорганізації і впливу на інших людей.

...Дивний дім у серці маєм,

що вміщає світ безкраїй.

Стіни в нього білі-білі.

Аж до сліз гарячих милі.

Золотистий чудо-дах

Тоне в синіх небесах.

І коли той дім руйнують,

То в душі вулкан нуртує,

Бо без того дому ми,

Як щедрівка без зими.

(С.Пальчевський)

Таким чином, будь-яке необережне втручання в екопсихологічну систему, яка складалася роками, а інколи й десятиліттями, може викликати навіть серйозні психологічні порушення в людини. В реальному житті та в історії суспільства відомі випадки самогубства з цього приводу.

Дитині в сім'ї ще в більшій мірі, ніж дорослому, необхідний психологічний захист та психологічний комфорт. Вона довірливо ставиться до психотехнічних систем, які впливають на неї. Кожна із цих систем вносить свою часточку у формування її внутрішнього "дому" - екопсихологічної системи. По-різному вони співвідносяться із сімейною психотехнікою як системою прийомів і засобів сімейного виховання. У свою чергу, зміст та форми сімейної психотехніки залежать від складу і характеру сім'ї. Такі природні психотехніки, як: жива мова, звичаї, традиції, свята народного календаря, писемність, а в останні роки й релігія - певним чином впливають на формування психотехнічних засобів кожної сім'ї, зумовлюючи її функції в процесі соціалізації. Роль їх різна на окремих етапах соціалізації, але залишається суттєвою упродовж усього життя людини. Як вважає А.В.Мудрик, таких функцій шість.

Насамперед, сюди належить фізичний та емоційний розвиток людини. У ранньому дитинстві ця роль не може бути компенсована іншими інститутами соціалізації. У дорослому віці ця роль зменшується, а в похилому - знову посилюється.

По-друге, сім'я впливає на формування психологічної статі дитини. Цей вплив визначальний у перші три роки її життя. Якраз у сім'ї відбувається процес статевої типізації - засвоєння атрибутів певної статі з певними особистісними характеристиками.

По-третє, сім'я відіграє вагому роль у розумовому розвитку дитини, впливаючи на її ставлення до навчання, на загальнокультурний розвиток, на устремління для продовження навчання та самоосвіти.

По-четверте, сім'я сприяє оволодінню людиною соціальними нормами. Кардинальною вона стає в оволодінні нормами сімейних ролей.

По-п'яте, в сім'ї формуються фундаментальні ціннісні орієнтації людини у сферах соціальних і міжетнічних відносин, які визначають стиль життя, рівень вимог, життєві перспективи і способи їх реалізації.

По-шосте, сім'ї властива функція соціально-психологічної підтримки людини, від чого залежить її самооцінка, рівень самоповаги, характер і ефективність самореалізації.

Стосовно останнього, на нашу думку, роль сім'ї є чи не визначальною, оскільки вона найближча не тільки до дитини, а й до кожного свого члена. Сім'я, будучи, за образним висловом відомого американського педагога Фелікса Адлера, суспільством у мініатюрі, від цілісності якого залежить безпека всього великого людського суспільства, здатна створити на основі власної психотехнічної системи ту психологічну "нішу", в якій дитина відчуватиме надійний психологічний затишок. Звичайно, найважливішу роль тут відіграє атмосфера теплихделікатних взаємин, взаємоуваги, насамперед, до внутрішнього життя кожного члена сім'ї. Як правило, таку атмосферудоповнює ціла низка тих милих для душі дрібничок, які оспівують у піснях та поезіях, змальовують на картинах, які сняться в чужих краях і викликають ностальгію.

...Моя сім'я - весняний щирий вечір,

Коли ми садимо дерева та кущі,

Коли наш пес Мухтар стриба на плечі

У захваті собачої душі,

А білий кіт - манірний,

сонний Міккі Чіпляє лапкою пухнастий хвіст,

Коли серп місяця, урочистий, великий

Між нами й небом простягає міст.

(С.Пальчевський)

Однак із найрізноманітніших причин в окремих сім'ях формується абсолютно протилежна атмосфера. Це дало право відомому письменнику і педагогу О.М.Острогорському заявити, що батьки виховують, а діти виховуються тим сімейним життям, яке складається цілеспрямовано чи стихійно. Життя сім'ї, на думку педагога, тим і сильне, що враження її постійні, буденні, що вона діє непомітно, "зміцнюючи або отруюючи дух людський, як повітря, яким ми живемо".

Відомий вислів Л.М.Толстого про те, що всі щасливі сім'ї подібні одна до одної, а кожна нещаслива сім'я - нещаслива по-своєму. Варіації особливостей таких сімей неповторні, як неповторні самі люди. Спробуємо розглянути найголовніші закономірності, які в основному зумовлюють "зміцнення" чи "отруєння" людського "духу" в сім'ї.

Як відомо, сім'ї за своїм складом, віком, способом утворення, характером, що має важливе значення для соціалізації дитини, бувають різні. Досить повну класифікацію їх за цими ознаками наводить Ф.А.Мустафаєва. Вона розрізняє молоді сім'ї, середнього шлюбного віку, пожилі, бездітні чи інфантильні, багатодітні, складні, благополучні, неповні, "материнські" (сім'я матері-одиночки), неповні як результат розлучення, неповні як результат овдовіння, неповні як результат утворення за умови офіційного удочеріння або усиновлення дитини чоловіком чи жінкою, дисткантні (наприклад, сім'ї полярників, моряків, геологів, у яких хтось із батьків буває у тривалому відлученні від сім'ї), різнорідні (соціально-гетерогенні, у яких батьки мають різний рівень освіти і професійної орієнтації), міжнаціональні.

Зрозуміло, що закономірності, які зумовлюватимуть здоровий чи нездоровий мікроклімат у сім'ї, по-різному переломлюватимуться в різно-типових сім'ях. Однак існує ціла низка точок стику для всіх типів сімей і ми її спробуємо розглянути.

За вихідну точку в такому розгляді візьмемо положення про те, що кожна людина народжується не "чистою дошкою", на якій можна написати все, що забажається в силу власних вимог батька чи матері, чи обох разом, їхніх забаганок, а інколи й примх. Дитина народжується з генетично успадкованими задатками, які визначають не тільки її можливості, а й неусвідомлену спрямованість (живу інтенцію). У ній, як у зернині, закладені потенції людського щастя. Без нього життя людини втрачає свій зміст. Як говорив французький письменник Жюль Ренар, "...не обов'язково жити, але обов'язково жити щасливо". Щоб "обов'язково жити щасливо", потрібно, насамперед, обов'язково співвіднести своє життя з неповторною, унікальною спрямованістю. Людина в прагненні до щастя приречена вийти в дорогу до "самої себе", як уже попередньо говорилося, розірвати "кайдани" власного "поневолення духу", аби почати жити автентичним життям, за всяку ціну поборовши відчуження від самої себе. Пробудження ж в ній екзистенціоналів - потенційних до певного часу дрімаючих можливостей осягнення структур та елементів суто людського існування, як правило, відбувається в сім'ї. Дорога ж "до себе" вимагає як матеріальної, так і духовної підтримки найближчих людей. Така взаємна підтримка і взаємовиручка в сім'ї потрібна не тільки дитині, а й дорослим її членам. Відомі численні варіації взаємної неуваги у цих випадках. Наприклад, дитина за реалізацією власної інтенційної спрямованості не помічає, як матір-вдова "закопує" свій талант. За успіхами на шляху самореалізації "голова сімейства" не помічає, що перетворив свою дружину на служницю для власного самовияву. Дружина і матір у власному творчому злеті й славі ніяк не може зрозуміти, чому чоловік ходить похмурий у той час, коли б інший на його місці "гордився б, що така в нього дружина" і "так поталанило".

А щастя - це своє, визначене природою людини місце у суспільстві та світі. Кожна істота, вважав у Л.М.Толстой, має "органи", які вказують їй на її місце у світі. Для людини, на його думку, цим "органом" є розум. Тож, "...якщо розум не вказує тобі твого місця у світі і твого призначення, - писав великий мислитель, - то знай, що винувате в цьому не дурне влаштування світу, не твій розум, а неправильний напрям, який ти дав йому". Таким чином, щасливу сім'ю, насамперед, зумовлює цей у найзагальніших рисах "правильний напрям розуму" всіх її членів, як дорослих, так і дітей. Такий "напрям" дозволяє якщо не зрозуміти, то хоч би виявити потяг до розуміння внутрішнього світу тих, з ким доводиться ділити дах над головою. Але головним у цьому випадку є те, що поступово у домочадців виробляється вміння дивитися одне на одного не як на "чоловіка", "дружину", чи "дитину", а як на людину, собі подібну, в якій не тільки можна, а й необхідно вчитися відчувати самого себе. За такої умови легше відмовитися від стереотипів усередненої людини, відданої "на заклання" чужим їй інтересам.

Але для того щоб сім'я стала на такий шлях, слід на основі цілеспрямовано підібраних, чи стихійно діючих психотехнік настільки розвинути власну сімейну психотехніку, аби зробити її достатньо конкурентною із психотехнікою реального життя, і на основі її формувати таку екопсихологічну систему особистості, у фундамент якої були б закладені загальновизнані людські цінності. Це повинно стати гарантією того, що розвиток будь-чиєї внутрішньоінтенційної сутності не піде всупереч цим цінностям.

Багато сімей метою формування у домочадців згаданої екопсихологічної системи використовують такі відомі традиційні психотехніки, як: а) живу розмовну народну мову, яка не тільки зберігає в собі багатовіковий досвід народної педагогіки, а й сформовані уявлення про основні людські цінності; б) релігію, яка певним чином концентрує в собі загальнолюдські цінності; в) народні звичаї, обряди, календарні свята; г) народну творчість; Г)сучасне і класичне мистецтво. У різних сім'ях ці психотехнічні системи поєднуються по-різному на гармонійних засадах, які традиційно були закладені попередніми поколіннями, що й зумовило їх стихійне застосування.

Не кожна сім'я і не всі члени сім'ї внутрішньо здатні підпорядковувати себе вимогам автентичного життя. Нерідко шлях до нього вступає у суперечність із відомими усередненими стереотипами поведінки та уявленнями про щастя і призначення людини. В погоні за фізичним та психологічним комфортом багато людей прагнуть за будь-яку ціну завоювати певний стабільний рівень життя і зберегти його на триваліший час. Нестабільність їх лякає, оскільки, на їхню думку - "Краще мати синицю в жмені, ніж журавля в небі". Внутрішня філософія життя не дозволяє прийняти тезу, за якою у "точках біфуркації" людина не тільки розширює масштаби власного бачення, а й отримує перспективу нового рівня свого розвитку. Відсутність такої перспективи рано чи пізно призводить до відчуття неповноти життя, власної нереалізованості, що нерідко стає джерелом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх конфліктів.

Зараз прийнято вважати, що сім'я, будучи важливим чинником соціалізації, створює персональне середовище життя і розвитку людини, якість якого, на думку А.В.Мудрика, вимірюється чотирма основними параметрами: 1) соціально-культурним, який залежить від освітнього рівня членів сім'ї та їх участі в житті суспільства; 2) соціально-економічним, що визначається майновими характеристиками і зайнятістю членів сім'ї; 3) техніко-гігієнічним, який засвідчений умовами проживання, обладнання житла; 4) демографічним, визначеним структурою сім'ї (велика чи нуклеарна, повна чи неповна, бездітна, малодітна чи багатодітна). Кожний із цих параметрів неоднозначно впливає на готовність сім'ї позбутися рабства усереднених стандартів на користь інтенційного самовияву, або десугестувати себе від історично і соціально напластованих уявлень про межі власних можливостей. Високий освітній рівень членів сім'ї загалом створює для цього хороші передумови. Але почасти через відсутність високих духовних цінностей, відрив від загальнохристиянських основ світосприйняття високоосвіченій людині не дано зрозуміти істину, яку висловив американський релігійний діяч Молтбі Дейвенпорт Бебкок стосовно того що в житті нікого не слід обганяти, крім самого себе. У свою чергу, і низький освітний рівень сприяє фетишизації соціальних стандартів усередненого типу життя. Таким самим чином на можливості вирішення проблеми впливають і рівні наступних параметрів. Хоч винятків, здавалось б, із загальних закономірностей тут чимало. Нерідко, коли образно кажучи, бідні плачуть через нестачу матеріальних засобів, які б дозволили "пробитися в люди", то багаті "теж плачуть" через неправильне, за Л.М. Толстим, спрямування розуму, що заважає доцільно розпорядитися тими матеріальними засобами, яких бідним не вистачає. Почуття заздрості, яке віддаляє людину від автентичного спрямування життя, і яке засуджується, як гріх, однією із Заповідей Божих, швидше розгоряється в багатих, ніж у бідних. А це впливає не тільки на духовне здоров'я, а й на фізичне. "Мікроб" заздрості руйнує цілісність життя сім'ї, інколи призводить до протиправних дій, посилює відчуженість не тільки від людей, а й від "самого себе". І якщо сімейній психотехніці в цей час не протиставлена конкуруюча їй психотехніка, яка у процесі соціалізації дитини має більший психотехнічний ефект, то поступово визріває ситуація, яку в народі означують словами: "Яблуко від яблуні далеко не падає". Демографічні параметри сім'ї теж виявляють різноманітні закономірності у формуванні готовності її членів вийти на шлях до "справжнього життя". У малодітних, часто неповних сім'ях батьки "готові все віддати", аби було дитині "добре". На жаль, найчастіше таке "добро" розуміють, як звільнення дітей від проблемних моментів життя, перекладання таких проблем на свої плечі тощо. Як результат цього, діти виростають непристосованими до вирішення проблем, які ставить перед ними реальне життя. Потрапляють під владу егоцентризму. Ставши дорослим і залишившись із певних причин без батьків та матеріальних засобів для підтримування звичного рівня життя, намагаються вирішити всі проблеми на основі якоїсь "афери" "одним махом". У багатодітних фізично здорових сім'ях часто помічаються зворотні процеси. Прикладів цього чимало. Автору в свій час довелося готувати в газетний номер репортаж про багатодітну поліську сім'ю. З десяти її дітей сім уже здобули або здобували вищу освіту. Ті, що працювали, зарекомендували себе як відмінні фахівці. Батьки - селяни у відповідь на мої запитання посміхалися: "То все - вони самі... Ми їм - не указ.... Як хочете, так будьте, - казали дітям, - а ми чим зможем, тим допоможем... Хоч яка там поміч з села?". Я дивився на невеличку дерев'яну поліську хатку, криту невеличкими дощечками, порослими мохом, і не вірилося, що це "гніздечко" викохало для людей шанованого в області лікаря, вчителів, технолога шкіряного виробництва та інших необхідних фахівців. Як тут не згадати слова китайського письменника ХУІІ століття Хун Цзичена стосовно того, що коли дух спокійний, то один день зрівняється з тисячею віків, а коли помисли широкі, маленька халупка вмістить у себе весь світ. Спокійним дух буває, насамперед, у людей, в яких сформований надійний внутрішній психологічний "дім", у якому форми довершені і гармонійно поєднані. Такий "дім" - екопсихологічну систему допомогли вибудувати своїм дітям старенькі поліські батьки через слово, настояне на народній віковічній мудрості, народному звичаї, святах церковного календаря, християнській моралі. Цей дім і породив той "спокійний дух", який зумовив "широкі помисли", що й допомогли в стінах халупи вмістити весь світ.

На жаль, коли сім'я з певних причин не здатна формувати подібну екопсихологічну систему, її найчастіше замінює екопсихологічна система реального життя, основні якісні характеристики якої наразі доволі сумнівні. Інші конкуруючі подібні системи, як правило, відсутні. У зв'язку з цим доцільно згадати екопсихологічні системи піонерської та комсомольської організацій, які нині в значної частини людей викликають ностальгію. Попри весь сучасний критицизм стосовно їх, цілком правомірно зазначити, що їхній психотехнічний ефект певним чином протидіяв негативно впливаючій на виховання дитини атмосфері неблагополучної сім'ї. Обидві ці психотехнічні системи, спираючись на узвичаєні ритуали, "підмальовану" історію створення, романтику осяяних "кострами" синіх ночей та "голубої тайги" Олександри Пахмутової, багатьом допомогли вибудувати в душі той психологічний "дім", який спрощував життя, робив його психологічно затишним, а головне - забезпечував готовими стереотипами вирішення всіх проблем.

Наразі на цьому місці вакуум і заповнити його нелегко.

Ще більше проблем соціалізації постає перед соціальним педагогом, коли йдеться про соціалізацію дітей ненормативного психічного розвитку і соціальну роботу з сім'ями цих дітей. Особливості таких проблем можна краще зрозуміти, якщо розглянути їх крізь призму теоретичної моделі ненормативного психічного розвитку, сформованої на підставі системно-діяльнісного підходу П.А.М'ясоїдом. Розгляд такого розвитку здійснюється на трьох рівнях: організму, індивіда, особистості. Розвиток на рівні життя організму розглядається через призму таких функцій психіки: пізнавальної, регулятивної, інструментальної. Затриманий і випереджаючий психічний розвиток дитини особливо чітко прослідковуються в процесі її пізнавальної діяльності. Для затриманого властиві різні форми інфантилізму (лат. іnfantilis-дитячий), що характеризується незрілістю емоційно-вольової сфери, примхливістю, втомлюваністю, безвідповідальністю і безініціативністю. Через несформованість сенсорних еталонів таким дітям важко розрізняти близькі за звучанням слова, а зорове сприймання характеризується малою швидкістю перцептивних дій. Такі діти навіть за умови нормального слуху та зору помічають менше навколишніх предметів, ніж їх ровесники з нормальним розвитком. Знижена стійкість уваги негативно впливає на її переключення та розподіл. Під час виконання домашніх завдань, особливо молодшими школярами, в одних із них показники уваги поступово знижуються, в других зосередження її настає лише після виконання частини дій і для них головне - пересилили перші моменти, коли не хочеться працювати, в третіх стійкість уваги постійно коливається. Як правило, в таких дітей помічається недостатня опосередкованість пізнавальних процесів. На прикладі пам'яті це виявляється в переважанні механічного запам'ятовування над довільним навіть у підлітковому віці. На прикладі мислення-в переважанні наочно-дієвого над словесно-логічним, що виявляється в спробах наочно-образного розв'язку задач без попереднього аналізу їхніх умов і планування відповідних дій.

З огляду на культурно-історичну теорію Л.С.Виготського це пояснюється тим, що так звана натуральна лінія розвитку переважає культурну, тобто це означає, що через біологічні умови психічного розвитку в мисленні на перший план виступає недоопосередкованість, що й пояснює недорозвинення пізнавальної функції психіки.

Доведено, що стійка затримка психічного розвитку має органічну природу. Спричинюється він "резидуальними (залишковими) станами після перенесених у внутрішньоутробному розвитку або під час пологів, або у ранньому дитинстві слабко виражених органічних ушкоджень центральної нервової системи, а також генетично зумовленою недостатністю головного мозку" (Дети с задержкой психического развития / Под ред. Т.А.Власовой, В.И.Лобовского, Н.А.Цьтиной. - М.: Педагогика, 1984. - С.7). На активність мозку такихдітей впливає незрілість його функціональних блоків. Зокрема, у роботі блоку програмування, регуляції та контролю діяльності має місце функціональна асиметрія в бік правої півкулі і недостатня активність лобових часток. Через уповільнену передачу сенсорної інформації з правої півкулі до лівої процес сприйняття здійснюється в основному за рахунок правої.

Дослідження П.А.М'ясоїда засвідчують, що затримка в розвитку пізнавальної функції характерна певним чином й для дітей інтернатних закладів, які через низку причин позбавлені постійної батьківської опіки (М'ясоїд П.А. Психолого-педагогічний консиліум у закладі для дітей, позбавлених батьківської опіки // Педагогіка і психологія. - 1997. - № 1).

Причини переважання у пізнавальній діяльності природних механізмів із зниженим темпом функціонування: 1) особливості процесів інтеріоризації (від лат. іnterior - внутрішній); 2) незадовільна організація спільної діяльності дитини з дорослим. Перше в широкому розумінні засвідчує недостатність у формуванні внутрішніх структур людської соціальної діяльності, тобто будь-яка предметна діяльність уповільнено перетворюється у відповідну структуру внутрішнього плану свідомості. Таким чином, перша причина безпосередньо пов'язується з другою, оскільки для прискорення процесу перетворення предметної діяльності у відповідні структури внутрішнього плану свідомості необхідна посилена індивідуальна робота з дитиною.

Показовим щодо цього є приклад сім'ї Н. З діагнозом, що засвідчував затримання психічного розвитку і загального мовного недорозвитку (ІІ рівня), в семирічному віці батьки віддали сина в клас шести-літок логопедичної школи-інтернату. Хлопчик був украй неуважним і незібраним. Під час писання не дотримувався робочого рядка в зошиті, ніяк не міг запам'ятати рукописні букви, змішував їх, у мовленні плутав дзвінкі звуки з глухими. Незважаючи на те що індивідуальні логопедичні заняття допомогли правильно "поставити" вимову окремих звуків, дитина явно потребувала посиленої індивідуальної допомоги. Батьки, люди уже літнього віку, готові були піти на це, оскільки дитина була єдиною в сім'ї. Спочатку матір, технолог одного з відомих в обласному центрі підприємств, взяла відпустку за власний рахунок і певний час жила в готелі містечка, в якому знаходилась логопедична школа-інтернат. Щоденно після уроків забирала дитину в готель, щоб там продовжити заняття. Але коли виявилося цього недостатньо, після однорічного навчання сина в інтернатному закладі розрахувалася з роботи, аби мати можливість допомагати йому навчатися в умовах загальноосвітньої школи. З часом учень вирівнявся в навчанні й піднявся до такого рівня, який згодом дозволив йому без особливих проблем навчатися в університеті.

У процесі експериментального навчання дітей цієї категорії доведено, що вони, на відміну від розумово відсталих (тип дезонтогенезу-недорозвинення) за умови належної індивідуальної допомоги починають виявляти не тільки здатність до навчання, а й повністю долають затримку у своєму психічному розвитку.

Для соціального педагога у його роботі з сім'ями, де є такі діти, важливо, насамперед, переконати батьків у необхідності надання дитині посиленої індивідуальної допомоги в навчанні на основі методичних консультацій з учителем-класоводом або вчителями-предметниками. Використовуючи різноманітні суґестивні засоби, слід навіяти батькам віру в оптимістичні результати їх зусиль, для чого використати факти реального життя, підтвердження відповідних наукових досліджень, приклади, взяті з художньої літератури, кіно, періодики. Доцільно ознайомити батьків з методикою сугестивного впливу на дитину, застосування якої б дозволило формувати психологічні установки на успіх.

Під час індивідуальної допомоги в навчанні слід зважати на те, що, оскільки сприймання в дитини здійснюється переважно за рахунок правої півкулі кори головного мозку, то всі пояснення незрозумілого повинні мати переважно наочно-образний характер і за можливості стосуватися емоційно-чуттєвого досвіду дитини. Але найважливішим тут є доброзичлива атмосфера таких занять. Батьки у цьому випадку повинні виявляти конгруентність, тобто навчитися сприймати дитину такою, якою вона є, і в стосунках із нею виходити приблизно із такої позиції, яку можна було б висловити словами: "Ти мені подобаєшся", а не "Ти мені будеш подобатися, якщо...". Це обумовлюється тим, що, як правило, успіхи під час такої індивідуальної роботи приходять запізніло і, якщо батьки не мають достатньої терпеливості, "зриваються", в дитини починають швидко формуватися негативні суґестивні комплекси. З'являється зневіра в справдження коли-небудь того "якщо" в той час, коли з раннього віку виникає органічна потреба завжди подобатися своїм батькам.

Протилежністю затриманому розвитку дитини є її випереджаючий розвиток. Явища психічної акселерації та обдарованості засвідчують надмірну опосередкованість пізнавальної функції. Це зумовлює високий рівень пізнавальної активності, бажання творчості, проблемність мислення. Обдаровані діти досконало володіють прийомами запам'ятовування, продуктивно мислять і мають розвинену довільну увагу. П.А.М'ясоїд доходить висновку, що провідною закономірністю ненормативного психічного розвитку на рівні організму є відхилення ступеня опосередкованості пізнавальної функції психіки за рахунок недорозвинення (затримка психічного розвитку) або надрозвинення (явища психічної акселерації та обдарованості) пізнавальної діяльності людини.

Соціальному педагогу в цьому випадку необхідно порекомендувати батькам дітей із затримкою психічного розвитку потурбуватися про інтелектуальний фон сім'ї. Іграшки, речі, які викликають у дитини цікавість, повинні мати певне "інтелектуальне навантаження", суть якого батькам слід вміти розкрити. Наприклад, чому іграшковий автомобіль рухається, чому в нього світяться фари і т.д. Потрібно цілеспрямовано створювати ситуації, під час яких у квартирі, чи кімнаті власного будинку дитина "випадково" натрапляє на цікаву книжку, інструкцію для конструювання певної моделі тощо.

Регулятивна функція представників ненормативного психічного розвитку на рівні організму виявляє основну закономірність на прикладі поведінкових реакцій підліткового віку. Такі реакції відрізняються від нормативних систематичністю, інтенсивністю та наслідком - соціальною дезадаптацією. У підлітків, для яких вони властиві, внутрішні механізми, що опосередковують емоційно-вольову сферу, недорозвинені.

П.А.М'ясоїд наводить такі типи реакцій: реакція емансипації (втечі з дому, агресивна поведінка, асоціальні дії);реакція групування (участь в асоціальній групі); реакція захоплення (найчастіше колекціонування, яке у ненормативного підлітка набуває незвичних форм (один із таких підлітків збирав фотографії із зображенням знівечених у катастрофах, закатованих у концтаборах людей); реакції, зумовлені сексуальними потребами, які визначаються виразним домінуванням інтересу до статевого життя, часто агресивною поведінкою щодо осіб протилежної статі, статевими збоченнями; реакція відмови (активний опір дорослому, що вимагає від підлітка потрібних дій); реакція опозиції (демонстративна бравада, прогули, втечі, крадіжки, будь-яка активність, що має характер протесту); реакція мітації (прагнення свою неспроможність в одній сфері подолати успіхами в іншій: наприклад, школяр, що відстає у навчанні, часто вдається до порушень соціальних норм); реакція гіперкомпенсації (прагнення досягти успіху, долаючи власні вади: боязливий підліток для завоювання авторитету скоює злочин).

Ці реакції властиві для різних типів емоційної незрілості підлітків: емоційно нестійких (неорганізованих, залежних від стихійних ситуацій, нездатних до тривалих вольових зусиль, легко навіюваних, вибираючих дії швидкого успіху; характерна незрілість мозку, недорозвиненість пізнавальної діяльності, реакції імітації, відмови, гіперкомпенсації); емоційно-збудливих (конфліктні, агресивні, схильні до реакції опозиції; знижений рівень пізнавальної діяльності); підлітків з розгальмованістю потягів (слабка воля, знижений рівень самоконтролю і саморегуляції, схильність до крадіжок привабливих речей, властиві реакції, зумовлені сексуальними потребами, мінімальна мозкова дисфункція).

Отже, можна дійти загального висновку, що для підлітків усіх цих типів емоції слугують прямим виразником їх потреб. Зниження рівня пізнавальної діяльності у них пояснюється педагогічною запущеністю. Вони потребують, насамперед, уваги батьків, учителів. Упродовж індивідуальних розмов таким підліткам необхідно пояснювати наслідки їхньої поведінки, намагатися діагностувати інтенційну спрямованість з метою залучення до доброчинних справ, які їх зацікавлять. "Коронкою" у цих справах могли б слугувати ситуації успіху, які б згодом можна було розвивати в первинних референтних групах. Таким підліткам могла б зарадити також допомога психологічних служб у вигляді: психологічної консультації (непряма допомога дитині посередництвом консультації батьків і педагогів, яка полягає у відпрацюванні раціональних способів поведінки, вироблення заходів, покликаних поліпшити соціальну адаптацію дітей; надання консультації шляхом публікацій, розрахованих на широке коло читачів); психотерапії (засобів психотерапевтичного впливу на дитину з метою поліпшення її психічного стану; робота на рівні психотерапевта: психологічний діагноз, створення умов для вільного вияву переживань, демонстрація розуміння стану клієнта та прагнення допомогти йому, доведення неефективності поведінки у певній ситуації); психологічної корекції (проводиться з метою подолання певних відхилень у психічному розвитку, здійснюється з позицій різних напрямів психології: психоаналізу, біхевіоризму, діяльнісного підходу; психоаналіз передбачає ігрову і малюнкову форми корекції, у першому випадку організовується гра дитини таким чином, щоб звільнити негативний зміст несвідомого і відпрацювати доцільні способи поведінки; у другому-клієнт звільняється від конфліктних ситуацій шляхом їхнього втілення в малюнку; біхевіоризм використовує зовнішні стимули з метою підкріплення або гальмування дезадаптивної поведінки, оскільки тлумачить останню як прямий виразник проблем клієнта; дає змогудитині через механізм зворотного зв'язку (наприклад, відеозапис) отримати інформацію про свою поведінку з метою позбутися небажаних наслідків, використовує "жетони" - нагороди за соціально схвалену поведінку; діяльнісний підхід ураховує закономірності нормативного розвитку для зіставлення з ними варіантів відхилень, спрямовує корекцію на зону найближчого розвитку, центр психокорекційної роботи орієнтує на організацію діяльності людини та зміну соціальної ситуації її розвитку); сеансів релаксопеді їз метою формування доцільних психологічних установок (передбачають ведення клієнта у стан чотириелементної фізичної релаксації: фізичне та психічне розслаблення, важкість у тілі й теплота-і самонавіювання в цьому стані потрібних психологічних установок).

Ненормативність інструментальної функції виявляється в типах акцентуацій, для яких, на відміну від психопатій, властиві нестабільність, ситуативність, тимчасова соціальна дезадаптація. З віком вони залишаються в загальній картині індивідуальності.

Відомі класифікації акцентуацій А.Є.Лічко і професора, директора психіатричної та неврологічної клініки Шаріте Берлінського університету ім. Гумбольдта Карла Леонгарда.

Згідно з першою класифікацією виділяють такі типи акцентуацій: циклоїдний (емоційна нестійкість - схильність до піднесення і спадів настрою); астенічний (складають підлітки з переживанням негативних емоцій: тривожності, нерішучості, дратівливості, що призводить до швидкої втомлюваності; властива зосередженість на стані свого здоров'я, вибірковість у спілкуванні, пошуки самотності); боязкий (несміливість, сором'язливість, відчуття комплексу неповноцінності, уникнення нових знайомств, труднощі у спілкуванні); шизоїдний (замкнутість, відгородження від навколишнього світу, заглибленість у власні переживання, несформоване почуття емпатії); застряваючий, або параноїдний (тривала фіксація емоцій і почуттів на подіях, що минули; хвороблива вразливість, стійкість афектів); епілептоїдний (інертне мислення; дисфорія, що виявляється в почерговій зміні емоційної пригніченості з розрядкою; агресія); демонстративний, або істероїдний (егоцентризм, намагання бути в центрі уваги, схильність до фантазування, обману, пихатість, зверхність, прикидання); гіпертимний (бадьорий настрій, висока активність, недисциплінованість, незібраність, непосидючість, вибір дій, які не потребують особливих зусиль); дистимний (відповідальність, надмірна серйозність, схильність до депресії, пасивність, самозаглибленість); нестійкий (схильність до навіюваності; поведінка, орієнтована на негайний успіх, зміну вражень; вміння налагоджувати контакт з оточуючими, податливість до чужого впливу); конформний (некритичність, надмірна податливість чужому впливу, насамперед, авторитетів; готовність підкорятися думці більшості, орієнтація на стереотипи усереднених стандартів, безініціативність).

Відносно до класифікації Карла Леонгарда вирізняють такі типи акцентуацій: демонстративний (аномальна здатність до витіснення, схильність до обману з певною метою); педантичний (механізм витіснення представлений мало; потягдо чіткості, завершеності, ґрунтовності; ретельність; посилена турбота про власне здоров'я); застряваючий (швидке згасання чуттєвих реакцій після того, як їм "дати волю"; хвороблива образливість, злопам'ятність, імпульсивні втечі з дому, волоцюжництво); збудливий (недостатня керованість, підвищена роль неконтрольованих збуджень, потягів, інстинктів; імпульсивні реакції, низький рівень мислення, хиткі моральні устої, дратівливість, імпульсивні невмотивовані втечі з дому); гіпертимічний (піднесений настрій, балакучість, постійні відхилення від теми розмови, потяг до діяльності, центр уваги в розмові, надмірна веселість інколи переходить у дратівливість); дистимічний (протилежність гіпертимічному, серйозність, зосередженість на печальних моментах життя, пасивність у діях і сповільненість мислення в тих випадках, коли вони виходять за межі норми); циклотимічний (почергова зміна гіпертимічних і дистимічних станів; радість зумовлює бажання діяльності, печаль - депресію); афективно-екзальтований темперамент (темперамент тривоги і щастя, наближення до психопатії, бурхлива реакція на події); емотивний (чуттєвість, м'якосердечність, жалісливість, радість від спілкування з природою, мистецтвом); тривожний (удитячомувіці глибоке відчуття страху, боязнь грози, інших дітей, відсутність захисту під час нападів, страх перед учителем, "мішень" для знущань у класі).

Перераховані в двох типах класифікації ознаки ненормативності інструментальної функції на рівні організму з часом у зрілому віці стають менш помітними, але на рівні індивіда розвиток цієї функції стає виразнішим.

Соціальному педагогу, надаючи індивідуальну допомогу сім'ї, в якій виховується дитина чи підліток з певними акцентованими рисами, необхідно частіше консультуватися з психологом чи психотерапевтом. Важливо, насамперед, допомогти батькам зрозуміти суть ненормативності в розвитку дитини і визначити шляхи корекції.

Рівень індивіда характеризується психічними новоутвореннями, зумовленими відсутністю необхідних для повноцінного розвитку соціальних умов. Найважливішою складовою їх є можливість повноцінного спілкування дитини. У протилежному випадку страждає її самосвідомість, відкритість, прив'язаність до рідних. Відомо, що в залишених після народження матерями дітей розвивалася психічна депривація, яка затримувала їх розвиток як індивідів.

...Воно росло, як вовченя,

Якого холодом щодня

Життя жорстоко обвівало,

Бо слів гарячих не шептала

Йому матуся уночі,

Коли насуплені сичі

Кричали лячно проти ночі,

Щоб появлялись поторочі.

І сумно бачити було,

Коли гладесеньке чоло

Дитячий усміх не торкав,

Коли звук мови не зринав

З розкритих пелюстками губ,

Які ховали восьмий зуб.

(С.Пальчевський)

Причиною формування згаданих психічних новоутворень, передусім, є прорахунки батьків і педагогів у вихованні дітей, що створює своєрідну соціальну ситуацію розвитку. Наприклад, емоційне неприйняття сприяє формуванню жорсткості, у свою чергу, жорстокість зумовлює нездатність до емпатії, бажання самостверджуватися на приниженні іншого. Потурання спричинює неадекватний рівень домагань, розвиває жадібність, яка стає фундаментом прагнень до привласнення предметів і засобів їх досягнення, що впливає на розвиток потреби в освоєнні світу. Жорстокість впливає на формування таких властивостей натури, як: безініціативність, пасивність, брехливість. Остання ж, як правило, переростає у стійку тенденцію до створення у навколишніх образу ідеального Я - потреби бути особистістю.

Виховання дітей у неповних сім'ях також обмежує соціальну ситуацію розвитку дитини, стає причиною її впертості, вередливості, замкнутості, наслідування небажаних зразків поведінки. Відсутність батька формує в підлітків неповну, або й неадекватну статеву ідентифікацію.

...Дитина - безнадійний консерватор.

Їй нянь чужих не треба довгий ряд.

То є малесенький, місткий "акумулятор",

В якому на дві клеми йде заряд.

(С.Пальчевський)

Нерідко в розлучених сім'ях бувають випадки, коли один із батьків забороняє іншому спілкуватися з власною дитиною. Соціальному педагогу в цьому разі необхідно у формі індивідуальної бесіди пояснити зарозумілій матері чи батькові всю неправомірність подібної ситуації, наголосивши на тому, що самадитина і тільки вона має право "верховного" голосу увиріщення проблеми спілкування і характеру взаємин із батьками.

У Конвенції прав дитини, прийнятій та відкритій для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України з 27 вересня 1991 року, в пункті 1 статті 6 записано, що кожна дитина, наскільки це можливо, "...має право знати своїх батьків і право на їх піклування".

Виховання ж дитини, яке супроводжується відсутністю матері, зокрема в закладах інтернатного типу, надзвичайно негативно впливає на психічний розвиток, оскільки, за твердженням психоаналітиків, непоправно збіднює ту ділянку соціальної ситуації розвитку дитини, від якої залежать майже всі психічні новоутворення найраніших років життя. Зважаючи на це, цілком правомірним є вислів французького письменника ХІХ-го століття Ернста Легуве про те, що мати - це єдине на землі божество, яке не знає атеїстів. Але навіть у пізніші роки життя відсутність матері як виховника негативно відбивається на задоволенні потреб у безпеці, у визнанні та оцінці, в любові й прихильності. Дитина, отримуючи материнську любов, відчуває необхідність дарувати її іншим. Така психологічна потреба безпосередньо пов'язана з відомим у психології поняттям аффлікації.

..Їй так хотілося любить.

У групі хоровод водить.

Дружити зразу з усіма.

Коли насупиться зима,

Ліпити сніжки залюбки.

І щоб сміялись малюки,

Коли "в атаку" вона йтиме

І щічками, як мак, цвістиме.

(С.Пальчевський)

Коли ж дитина не знала материнської уваги і ласки, або почала забувати про неї, картина для спостережливого ока нерідко змінюється. ...Коли навкруг усі гасали, Сміялись, бились, верещали, Він, як маленький "старичок", Сидів і їв свій пиріжок.

(С.Пальчевський)

Незадоволеність органічних потреб дитини нерідко призводить до дезінтеграції особистісного розвитку, або психічної середовищної дезадаптації, яка може набирати різні форми, зокрема, й такі:

...Його у класі не любили,

І на перервах часто били.

Учителі не помічали,

Коли завдання роздавали.

Він був, як в лісі мухомор,

Коли співав дитячий хор,

Коли в команду підбирали,

До турпоходу залучали.

І навіть класний керівник До всього цього якось звик.

(С.Пальчевський)

Таким чином, трапляються випадки, коли школа не тільки не допомагає виправити недоліки сімейного виховання, а, навпаки, до них додає ще й свої.

Незадоволення потреб, на думку А.Маслоу, нижчої ієрархії породжує механізми психологічного захисту, які часто допомагають дитині забезпечити її соціальну адаптацію. Такі новоутворення, компенсуючи відсутність нормативних властивостей, поступово "закладаються" в характер, що згодом обмежуватиме можливості людини, оскільки психологічний захист потребує відповідної енергії для оборони від світу в той час, коли з цим світом необхідно активно взаємодіяти.

Отже, ненормативні властивості характеру дитини чи підлітка, особливо такі, як жорстокість, жадібність, брехливість, які часто привзодять до протиправної поведінки, породжуються діяльністю у певній соціальній ситуації розвитку, в процесі якої виникають такі нові потреби і відповідні їм нові способи їх задоволення, які не відповідають соціальним нормам.

Тривіальних прикладів, які б ілюстрували це положення в житті чимало.

Ігор К. народився в сім'ї "непланово". Один із братів уже був студентом університету. Другий навчався в школі. Випадково якось хлопчик підслухав розмову про свою "неплановість". Батьки це помітили, але залишили поза увагою. Дитина росла замкнутою, нещирою, неслухняною. У п'ятому класі батько його нарешті серйозно побив. "А що я маю робити. Слова не доходять, -розповідав він,-купив кілька банок консерв, приношудодому, а він узяв ножа і поштрикав... Звідки така жорстокість? Дивлюся і бачу, що якщо не зупинити, то з часом й людину так поштрикає". Ігор нікого "не штрикав", але в шкільному туалеті витрушував із кишень малюків копійки. Нерідко в його руках бачили коробки дорогих цигарок. На шкільному вечорі відпочинку від нього пахло вином. Згодом його спіймали "на гарячому", коли він, розбивши вітрину, заліз у невеличкий магазин. Запізніла співпраця сім'ї, класного керівника, організатора позакласної та позашкільної роботи, представників райвідділу міліції очікуваних результатів не дала. Логіка розвитку подій привела Ігоря на лаву підсудних.

Соціальному педагогу в подібних випадках, насамперед, необхідно постаратися вчасно інтегрувати всі можливі виховні впливи, спрямовані на корекцію ненормативних властивостей характеру підопічного. Поряд з цим слід здійснити можливі рішучі заходи для зміни соціальної ситуації розвитку, цим самим ліквідуючи базу виникнення нових потреб і нових способів їх задоволення. Подальша корекційна діяльність потребує надання постійної консультативної допомоги батькам не тільки з боку соціального педагога, а й з боку психотерапевта. Підлітки ж потребують поглибленої індивідуальної роботи соціального педагога, методологічною основою якої б були попередньо визначені філософські та психолого-педагогічні засади соціально-педагогічної діяльності.

Особливу логіку ненормативності має рівень особистості, який стосується, насамперед, представників юнацького і зрілішого віку, соціалізація яких у межах сім'ї продовжується все життя. Оскільки, з одного боку, за словами французького письменника Анатоля Франса, життя коротке, але людина заново проживає його у своїх дітях, а, з другого, за словами талановитого українського педагога В.О.Сухомлинського, виховуючи свою дитину, дорослий виховує самого себе, стверджуючи власне людське достоїнство.

Стосовно цього автор концепції ненормативності на різних рівнях психічного розвитку людини у світлі теорії системно-діяльнісного підходу до аналізу такого розвитку П.А.М'ясоїд пише: "Як і в нормативному випадку, за ненормативним психічним розвитком на цьому рівні криються процеси закономірного ускладнення і перехрещування видів діяльності, виходу індивіда за наявні обмеження, вироблення певної позиції і створення власної філософії. Проте якщо психічна норма-це творчість, гармонійний образ світу, і, найголовніше, - вчинок, то відхилення від норми буде самореалізація на шкоду іншим, конфліктний образ світу, проступок як вчинок, що суперечить нормам моралі" (М'ясоїд П.А. Загальна психологія. - К.: Вища школа, 2000. - С. 174).

Згідно з цією концепцією механізм проступку лежить у відношенні між потребами та ситуацією їх задоволення. У межах такого відношення формуються як нормативні, так і ненормативні властивості характеру. Потреба виявляє себе у знайдених і відпрацьованих у соціальній ситуації розвитку способах її задоволення. Таким способом стає проступок. Однак оскільки проступок не завжди випливає з властивостей характеру і тим паче заперечує їх, то це якраз і свідчить про індивіда як про особистість.

Оскільки центральною ланкою в механізмі проступку є потреби, то в основі профілактичної діяльності соціального педагога повинна бути корекція таких потреб на основі загальнолюдських цінностей, формування відповідно до них на базі представлених попередньо психолого-педагогічних основ соціально-педагогічної діяльності доцільного рефлексу свободи, який, змінивши характер таких потреб, звільнив би людину від ненормативного способу їх задоволення.

Коли органічні потреби спрямовані на досконалішу адаптацію, індивідні - на освоєння, то особистісні - на втілення свого Я у світ. Оскільки можливість способів активності, які б урівноважували потребу в самореалізації, самоствердженні, творчості тощо з життєвою ситуацією, проблематична, то виникає необхідність надситуативної активності, що за умови ненормального психічного розвитку втілюється в проступок.

У цьому випадку роботу соціального педагога доцільно спрямувати в трьох напрямах: 1) ознайомлення підопічного з конкретними результатами конкретних ненормативних дій; 2) використання можливостей відповідних психотехнічних систем з метою формування екопсихологічної системи клієнта на базі загальносуспільних цінностей, 3) для потреб надситуативної активності використати десуґестування напластованих уявлень клієнта про межі його можливостей, що зарадило б перетворенню цієї активності у вчинок, а не в проступок.

У процесі соціально-педагогічної діяльності важливо розуміти логіку не тільки проступку, а й вчинку. Вихідною основою для цього є усвідомлення того, що в процесі діяльності потреби опредметнюються і стають мотивами. Життєва ситуація часто чинить опір активності індивіда і змушує його в ідеальному плані виходити за її межі. Таке спрямування породжує тенденцію втілення свого Я всупереч ситуації на межі зіткнення з нею. Так народжується ідеальний мотив - потреба особистості, яка його шукає. Ним може бути образ світу, який поступово віддаляється від образу сприймання. Це змінює зміст відповідної діяльності, робить її полімотивованою, такою, що несе в собі ідеальні, дестабілізуючі цю діяльність мотиви, а зовнішньо зберігає попередню спрямованість. Перехрещення з мотивами, що реально спонукають діяльність, робить емоційну сферу індивіда насиченою конфліктним смислом. У цьому випадку потреби особистості не співвідносяться з реальними мотивами і тому залишаються незадоволеними. Так виникають передумови надситуативної активності-вчинку або ж проступку. Якщо вчинок являє собою надситуативну активність як творчість, то проступок-як адаптацію. Отже, механізм як вчинку, так і проступку в світлі концепції системно-діяльнісного підходу спільний. Однак в індивіда, схильного до проступку, потреби особистості настільки переважають над органічними та індивідними, що стають гіперпотребами. Прагнення втілити в дійсність своє "Я" для нього над усе. Це ж стає підґрунтям для розвитку егоцентризму - нездатності співвідносити свої прагнення з інтересами інших. Таким чином, якщо завдяки вчинку індивід створює нову соціальну ситуацію розвитку, то проступком змінює ситуацію відповідно до своїх потреб. Якщо вчинок нормативної особистості свідчить про її децентрованість, то проступок ненормативної - про її его-центричність. Стверджуючи таку позицію, індивід створює собі кращу життєву ситуацію, збіднюючи ситуацію інших, серед яких нерідко близькі люди і навіть рідні. А це уже найчастіше виступає як результат завищених вимог батька і матері в дитинстві, пізнішої гіперпротекції тощо. Очевидно у свій час належним чином не спрацювали такі механізми соціалізації як психотехнічні системи мистецтва і релігії в той час, як найпопулярніші психотехнічні системи сім'ї і реального життя виявилися далекими від досконалості й не змогли забезпечити формування екопсихологічної системи особистості на базі гармонійного поєднання власно особистісних та загальносуспільних інтересів.

Таким чином, на думку П.А.М'ясоїда, ненормативний психічний розвиток особистості є особливим типом онтогенезу, що відбувається залежно від рівня життя у межах між психічною нормою і психічною аномалією за біологічних, соціальних та психологічних умов. На рівні організму на ґрунті незрілості або ранньої зрілості фізіологічних систем це призводить до недорозвинення або надрозвинення функцій психіки. На рівні індивіда на передній план виступає соціальна ситуація розвитку дитини, що сприяє формуванню ненормативних властивостей характеру. На рівні особистості ненормативність виявляється в проступку, до якого вдається егоцентрична особистість.

Коли зрілість чи незрілість фізіологічних систем дитини, що впливає на розвиток функцій психіки, остаточно не зумовлюється виховним впливом сім'ї, то соціальна ситуація розвитку дитини, яка спричинює формування певних властивостей характеру, нормативних чи ненормативних, залежить не тільки від сім'ї, а й таких мікрочинників соціалізації, як: сусідство і мікросоціум, групи ровесників, виховні організації.

Під поняттям "сусідство" розуміють певну групу людей, які проживають територіально близько і другими після сім'ї розширюють територію соціального розвитку дитини. У місті сусіди живуть в одному під'їзді або в одному будинку. В селі - в одному кінці його, на одній вулиці або на хуторі, розташованому неподалік села. Таких людей часто об'єднують не тільки господарські турботи: облаштування подвір'я, ремонт доріг, газифікація в селі, господарська взаємовиручка, а й спільне святкування свят, моральна і матеріальна підтримка в дні горя. Тут, як співається у відомій пісні, "...без спроса ходят в гости", і "всім будинком" не тільки зустрічають дні народження, а й проводжають в останню дорогу. Як правило, сусідство береже в собі невидимі еталони тих моральних норм і духовних цінностей, які виробилися в результаті застосування традиційних психотехнічних систем. Найчастіше такі системи складають психотехніки живої народної мови, яка широко пов'язана з народною творчістю; звичаїв, традицій, свят народного календаря, релігії. Помітну роль можуть відігравати психотехніки, сформовані під впливом певної фахової діяльності. У селі - сільськогосподарської. У селищі трапляються найрізноманітніші варіанти. Наприклад, риболовецької, гірничої тощо. Найчастіше така ж специфіка формується під впливом головного виробництва, представленого у населеному пункті. У військових містечках формується своєрідна армійська психотехнічна система.

Важливим є те, що у згаданих еталонах моральних норм ідуховних цінностей сусідства, як у дзеркалі, відображається кожна людина, яка пов'язана з цим сусідством.

...Що сусідка Даша скаже, Прокурор того не зв'яже, Бо як робить тітка "відчит", То у неї триста слідчих.

(С.Пальчевський)

Для дітей, особливо дошкільного і молодшого шкільного віку сусідство не тільки середовище життєдіяльності, а й могутній чинник соціалізації. Сусідські зв'язки можуть відігравати важливу соціалізуючу роль для дітей і підлітків не тільки в позитивному напрямі, а й негативному. Адже нерідкі випадки, коли поряд проживають неблагополучні сім'ї, з квартир або будинків яких чути нецензурну лайку, а бійки та сварки до півночі не дають заснути.

Сусідські стосунки дорослих у місті виражені значно слабше, ніж у селі чи селищі. Вони більш персоналізовані та значним чином залежать від соціально-культурної однорідності-неоднорідності сусідів. Об'єктивно значимими вони залишаються для престарілих пенсіонерів, неповних та багатодітних сімей.

Характер сусідських зв'язків і стосунків тісно зв'язаний із мікросоціумом. У селах, селищах та малих містах межі мікросоціуму і цих населених пунктів співпадають. Але в середніх та великих містах ці межі залежать від віку. Для маленьких дітей мікросоціумом слугує двір будинку, для молодших школярів - квартал, для старших вікових груп - мікрорайон.

Вплив мікросоціуму на перебіг процесу соціалізації людини залежить від численних його характеристик, просторових і сутнісних. Важливе місце розташування, функціональна структура, благоустрій і розвиток комунального господарства, склад жителів, їх етнічна приналежність, соціально-психологічний клімат. Для підлітків і людей старших вікових груп суттєвими є можливості мікросоціуму забезпечити розвиток їх інтенційної спрямованості, наявність різноступеневих референтних груп для створення в них ситуацій успіху. Зрозуміло, що ніякої порівняльної оцінки в цьому розумінні для мікросоціуму села, загубленого у глухій сибірській тайзі, та мікросоціумому московського Арбату не може бути.

Однак, незважаючи на низку негативних впливів мікросоціуму на соціалізацію людини, на його величину чи наближеність до "столичних" параметрів, у душі кожної людини він залишає незабутній поетичний слід. Спогади про нього завжди овіяні теплом світлої печалі, чи то йдеться про село, загублене в поліських борах, чи про знамениту "Молдаванку" в Одесі.

Очевидно, поезія таких спогадів завдячує своїй появі групам ровесників, у колі яких проходять найсвітліші роки життя, дитинства та юності. У ці групи входять не обов'язково однолітки. Насамперед, їх складають ті, хто об'єднаний певною системою відносин, спільними цінностями, можливостями відпочинку і проведення вільного часу. Їх виділяють за різноманітними ознаками:

  • o за віком (шкільний клас, армійський взвод, студентська група і т.д.);
  • o за соціальним складом (тільки учні, тільки спортсмени);
  • o за юридичним статусом і місцем у соціальній системі (офіційні і неофіційні);
  • o за соціально-психологічним статусом (групи приналежності та референтні групи);
  • o за ступенем стабільності (постійні, тимчасові, ситуативні);
  • o за просторовою локалізацією (дворові, квартальні, сформовані в межах певної установи);
  • o за типом керівництва (демократичні та авторитарні);
  • o за ціннісними орієнтаціями (просоціальні, асоціальні, антисоціальні).

Для підлітків та юнаків участь у цих групах, нерідко в кількох одночасно, має вагоме значення у процесі соціалізації. Однак вплив таких груп може бути як позитивний, так і негативний.

З одного боку, для дитини чи підлітка група ровесників є своєрідним вікном у світ чужих сімейних психотехнічних систем та внутрішніх цінностей, що певним чином сприяє "демократизації" у визнанні та сприйнятті їх, створює можливості для відповідних порівнянь та висновків. Часто у групах ровесників формують первинні ситуації успіху, які, зрештою, сприяють формуванню рефлексу цілі. З іншого, на рівні індивіда участь в асоціальних групах створює негативну соціальну ситуацію розвитку підлітка, а на рівні особистості призводить до проступку на базі егоцентризму.

Виховні організації відрізняються від груп ровесників тим, що вони керуються доцільними завданнями. Їх складає формалізована група людей, яка, як вважає А.В.Мудрик, створена "...для реалізації певних цілей організованим чином, в якій наявні фіксоване членство, система влади, соціальних ролей і формальних санкцій" (Мудрик А.В. Социальная педагогика. - М., 2000. - С. 83).

Такі організації створюються державою, суспільством і приватними особами з метою забезпечення умов для розвитку людей певного віку або певного соціально-професійного складу, самореалізації їх і самоствердження.

Серед них державні, громадсько-державні, приватні, релігійні навчально-виховні заклади різного типу клубні; організації для молодших та старших вікових груп; культурні, соціально-педагогічні та культурно-спортивні комплекси; установи соціального нагляду, реабілітації, перевиховання і виправлення.

Особливо багато організацій функціонує для виховання і перевиховання підростаючих поколінь. З-поміж них ті, що зайняті різними видами оздоровлення мікросередовища для цих поколінь, індивідуальною та груповою опікою і попечительством дітей, підлітків та юнаків. Створено чимало установ для дітей, підлітків і юнаків із психосоматичними чи соціальними відхиленнями.

Усі вони покликані, з одного боку, створити найсприятливіші умови для соціалізації підростаючих поколінь, з іншого боку, - бути протидією негативним впливам на формування особистості мікрочинників соціалізації. Часто виховні організації формують власні психотехнічні системи, які інколи виступають як конкуренти психотехнічних систем конкретної сім'ї або реального життя.

Отже, мікрочинники соціалізації, використовуючи механізми різноманітних психотехнічних систем, образно кажучи, закладають фундамент того внутрішнього психологічного "дому", який упродовж життя людини ускладнюється та удосконалюється, щоб допомогти відшукати їй саму себе у цьому складному розмаїтому світі.

 
<<   ЗМІСТ   >>