Економічна теорія прав власності

Головною проблемою трактування "права власності" [1] була та. що не у всіх розвинених країнах це право трактувалося однаково, а в країнах романо-германського права його по-різному трактували й різні розділи законодавства - загальне право та цивільне право. Тому неоінституціоналісти, застосувавши правові інституції, зробили певний прорив у його розумінні та тлумаченні.

Завдяки їм право власності у всіх ринкових країнах сьогодні оглядається на основі правомочності. Воно реалізується через систему правомочностей, у якій за кожною правомочністю стоїть чітко визначений власник і не існує єдиного і абсолютного власника об'єкта власності (ресурсу). Іншими словами відбулася специфікація права власності. До основних елементів системи прав власності ввійшли:

• - право володіння (виключення із доступу до ресурсу інших агентів);
• - право використання ресурсу та розпорядження ним;
• - право на одержання доходу від ресурсу;
• - право на передачу іншій особі будь-якої із цих правомочностей.

Найчастіше у дослідженнях використовується один із варіантів визначення пучка правомочності, який запропонував англійський юрист А. Оноре [2].

На відміну від традиційної неокласичної теорії, яка базувалася на ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціоналізм не обмежився визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а здійснив глибокий всебічний аналіз спільної, приватної і державної власностей.

Примітки

• 1. Ідеологом теорії прав власності вважають А. Алчіана, а її розробниками визнають таких економістів, як Р. Коуз, Г. Демсец, Д. Норт, О. Вільямсон та інші.
• 2. А. Оноре виділив такі правомочності власника: право володіння; право користування; право управління; право на дохід; право на капітал (або капітальну вартість); право на безпеку, або імунітет від експропріації; право на передачу речі спадкоємцям; безстроковість; заборона на шкідливе використання; відповідальність у вигляді стягнення; право на залишок (Ткач A.A. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія. Навчальний посібник. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - С. 109-110).

Теорія трансакційних витрат

Трансакційні витрати - це витрати, що забезпечують перехід прав власності від одних економічних агентів до інших та охорону цих прав. Ці витрати не пов'язані з процесом створення вартості, а забезпечують лише трансакцію - угоду про зміну власника продукту (його продаж) чи надання послуг. На відміну від агентських витрат, які здійснюються усередині фірми не на ринкових основах, трансакційні витрати стосуються тільки ринку.

Деякі дослідники вважають трансакційні витрати неоднорідними за своїм складом. Наприклад, К. Мекар виділяє чотири типи трансакційних витрат:

• - витрати виділення (зумовлені різницею у технологіях);
• - інформаційні витрати (складаються із витрат кодування та передачі інформації, її розшифрування, витрат на вивчення і засвоєння інформаційних систем);
• - витрати на масштаб (зумовлені існуванням системи безособового обміну, яка потребує витрат на спеціалізовану систему забезпечення виконання угод і контрактів);
• - витрати на опортуністичну поведінку (на покарання порушника ринкових угод).

Д. Норт поділяє трансакційні витрати:

• - на вимірювання цінних атрибутів того, що обмінюється;
• - на захист прав;
• - на нагляд за дотриманням угод і забезпеченням їх виконання.

О. Вільямсон вважає, що трансакційні витрати - це витрати опортуністичної поведінки економічних суб'єктів, а Дженсен і Меклінг акцентують увагу на витратах контролю за поведінкою виконавців. Алчіан і Демсетц вважають, що це витрати на узгодження і координацію при застосуванні економічних ресурсів у виробництві, а Ченг називає їх "витратами, існування яких неможливо уявити у господарств Робінзона Крузо" тощо. Однак найбільш відомими розробниками теорії прав власності та трансакційних витрат є Рональд Коуз і Джордж Стіглер.