Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Країни "третього світу" в постколоніальну добу

Друга світова війна привела до активізації національно-визвольного руху в колоніальних імперіях Великобританії, Франції, Голландії, Португалії і Бельгії. Здобувши перемогу над Німеччиною і Японією, старі колоніальні держави намагались зберегти тут свої панівні позиції. Однак нові реалії примусили їх переглянути політичний курс.

Причини розпаду колоніальних імперій були такі. По-перше, поразка у Другій світовій війні держав агресивного блоку, в результаті чого Італія і Японія втратили свої колоніальні володіння. По-друге, колоніальні імперії Великобританії, Франції, Голландії, Бельгії були значно ослаблені в результаті війни. Потрете, у колоніях під час війни прискорено розвивалась економіка, зростала чисельність національної буржуазії, інтелігенції та інших верств населення, розвивався національно-визвольний рух, створювались політичні організації, національні збройні сили.

Розпад колоніальних імперій розпочався на Азіатському континенті, де в 1945 р. здобули незалежність Індонезія і В'єтнам.

17 серпня 1945 р. було проголошено незалежну республіку Індонезія. її президентом обрано лідера Національної партії Сукарно. У 1946 р. Філіппіни оголосили свою незалежність. Однак США зберігали тут свої військові бази та економічні позиції. У Таїланді, який у період Другої світової війни був прибічником Японії, ще 1944 р. в результаті політичної кризи відбулися зміна урядів і переорієнтація зовнішньої політики на США та Великобританію. У Малайзії у повоєнний період посилився національно-визвольний рух, що привело до проголошення 31 серпня 1957 р. незалежності Малайської Федерації. У серпні 1965 р. від Малайзії відокремився Сінгапур і став незалежною республікою.

У 1946 р. після виведення французьких військ фактично незалежними стали Сирія та Ліван. У тому ж році було проголошено незалежність Йорданії. У 1947 р. Індія і Пакистан одержали права британських домініонів. У 1948 р. визволилися від колоніальної залежності Цейлон і Бірма, проголошено утворення двох корейських держав (КНДР і Республіка Корея) та Держави Ізраїль.

В Африці на початку 50-х років активізувався арабський національно-визвольний рух. Внаслідок цього вже в 1951 р. було проголошено незалежність Лівії. У 1952 р. в Єгипті вибухнуло повстання "вільних офіцерів", у результаті чого вже наступного року він був проголошений республікою. Великобританія втратила тут свої панівні позиції. Протягом 50-х років ще ряд африканських країн здобули незалежність (Марокко, Туніс та Судан у 1956 р., Гвінея у 1958 р.).

Переломним у визволенні Африканського континенту був 1960 р., названий "роком Африки".

Визволилися 17 країн (Гана, Габон, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Мадагаскар, Малі, Сенегал, Сомалі, Того, Центральноафриканська Республіка, Чад, Нігер, Конго, Заїр, Нігерія, Кот-д'Івуар). Прийнявши декларацію 14 грудня 1960 р. "Про надання незалежності колоніальним країнам і народам", Генеральна Асамблея ООН поставила деколонізацію під міжнародний контроль. У 60-ті роки фактично перестала існувати колись найбільша у світі Британська колоніальна імперія. Франція особливо наполегливо намагалася зберегти за собою Алжир, народ якого піднявся у 1964 р. на боротьбу проти колонізаторів. Визвольна війна в Алжирі тривала довго. Лише у 1962 р. французькі колонізатори змушені були підписати угоду про припинення воєнних дій і після референдуму визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру привело до повного розпаду і Французької колоніальної імперії.

Останньою (у 1974 р.) в Африці розпалась Португальська імперія, внаслідок перемоги революції в самій метрополії. Останнім осередком колоніалізму залишився південь Африки, де расистський режим Південно-Африканської Республіки (ПАР) довгий час відмовлявся надати свободу народу Намібії. Нарешті, у 1989 р. війська ПАР були виведені з країни, і у 1990 р. вона була проголошена незалежною державою.

Отже, деколонізація Азії і Африки - одна з найвизначніших подій сучасної історії. У своєму розвитку вона пройшла три основі періоди: перший (1945 - середина 50-х років), коли незалежність вибороли країни Азії; другий (середина 50-х - середина 60-х років), протягом якого стали суверенними країни Північної і Тропічної Африки. Третій етап (1975-1990 рр.) завершив крах колоніалізму на півдні Африки.

Перед народами молодих країн, що визволилися, постали завдання становлення та зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжувалося гострим протиборством між різними політичними силами.

Для розвитку деяких країн "третього світу" характерне поширення антимодернізаторських і антизахідних настроїв" Утверджується ідея зверхності стародавніх цивілізацій Азії, Африки, Америки над європейською. Найбільш радикальні її прихильники взагалі відкидають прогрес у його європейському розумінні та формують ідейні течії типу "негритюд" в Африці, індіанізм у Латинській Америці, панісламізм в Азії. Зростання подібних настроїв призвело до встановлення влади "червоних кхмерів" у Кампучії. Полпотівці поставили за мету викорінити сучасність у всіх її проявах: скасували особисту власність, гроші, виселили населення з міст, ліквідували систему освіти і медичної допомоги, нищили технічне обладнання.

Все це було реакцією на домінування європоцентризму, коли "західне" вважалося синонімом розвинутості, а "східне", традиційне, - еквівалентом відсталості. Ліквідація історичного відставання розцінювалася передусім як поступова вестернізація, відмирання традиційного сектору. Але запозичені без урахування власних історичних традицій буржуазно-демократичні інститути функціонували з великими недоліками. Розпочалася активна критика "культурного імперіалізму" Заходу в країнах, що розвиваються, хоч поряд з цим колоніалізм інтернаціоналізував життя цих регіонів, підключав їх до капіталістичного ринку. Але в суспільному житті багатьох країн 70-80-х років домінували націоналістичні настрої, що й підтвердив "ісламський бум" цього періоду.

Іслам продемонстрував особливо широкий діапазон політичного пристосування.

Мусульманські общини мають глибокі коріння у більш ніж 120 афро-азійських країнах, із них у 35 вони становлять більшість населення, проте лише у 28 країнах іслам визнано державною релігією. Феномен Іранської революції, наприклад, полягає не в тому, що вона відбулася під релігійним гаслом, а в тому, що ісламське духовенство змогло оволодіти державною владою. Чи не вперше після чотирьох "праведних імамів", які правили Арабським халіфатом у VII ст. після смерті Мухаммеда, воно виконує весь спектр функцій: проповідників, політичних ідеологів і пропагандистів, державних і військових керівників. Більше того, вони проголосили навіть створення ісламської моделі економіки.

Служителів культу в Ірані налічується близько 200 тис; у країні є 80 тис. мечетей, 300 духовних навчальних закладів, 600 тис. так званих прямих нащадків пророка по чоловічій лінії і 1 млн - по жіночій. Вони, незважаючи на характер професійної діяльності, є шанованими членами суспільства. Про ступінь ісламізації державної структури Ірану свідчить той факт, що лише у 1981 р. внаслідок збройної боротьби протидіючих угруповань було вбито близько 300 релігійних діячів, які обіймали різні партійні й державні посади.

Складність ситуації пояснюється також нерозв'язаністю національних проблем, адже значну частину населення становлять національні меншості: азербайджанці (8 млн), курди (4 млн), араби (600 тис), туркмени (600 тис), белуджі (600 тис). Близько 4 млн представників тюрко-перської групи ведуть кочовий і напівкочовий спосіб життя. У новій конституції Ірану немає положень про права національних меншостей. Шиїтське духовенство поступово відтіснило і нейтралізувало ліберально-буржуазну, а згодом і ліворадикальну опозицію, ліквідуючи її представників на основі кримінального законодавства, побудованого на застарілих релігійних нормах.

Іранська революція - це яскравий приклад того, як ідеї національної держави, національної консолідації, піднесення рівня життя під гаслами типу: "Від кожного - за здібностями, кожному - за благочестям" стають більш важливими, ніж індивідуальна свобода вибору, громадянське суспільство, політична демократія. Поширення цих цінностей та інститутів у незахідному світі є найбільш складним завданням.

Після Другої світової війни проблема створення основ стабільної буржуазно-демократичної державності постала перед Індією - країною - носієм стародавньої культури і традицій на Сході, яка має надзвичайно складний соціальний, расовий, етно-лінгвістичний, релігійний та ідеологічний склад.

З першої половини 80-х років найбільш загрозливий виклик індійській державності надійшов від сикхської общини Пенджабу, чисельність якої 14 млн осіб, це один із найбагатших штатів, хлібна житниця країни. Сикхи становлять значну частину офіцерського корпусу і державних службовців. Тому націоналістичні ідеї, сепаратистські устремління, терористична діяльність сикхської общини, бажання створити власну державу "Халістан" дестабілізують соціально-політичну ситуацію в країні.

Важкі часи після індо-пакистанського поділу переживають індійські мусульмани, яких налічується близько 100 млн осіб. На відміну від Ірану, в Індії реалізується принцип релігійної нейтральності держави на фоні множинних віросповідальних орієнтацій суспільства.

Релігійна проблематика наклала відбиток і на формування ідеології національно-визвольної боротьби М.К. Ганді, в якій було зроблено спробу досягти синтезу індуїзму і християнства. Велика увага в цій системі поглядів приділялася ідеї перебудови індійського суспільства на принципах самозабезпечення і самоврядування сільських співтовариств. Ганді вважав, що в ході свого розвитку цивілізація деформувала природний ритм праці й життя людей, створила соціально-політичні інститути, які пригнічують особистість, руйнують морально-релігійні основи суспільства. Сам термін "цивілізація" Ганді трактував у індійсько-буддійському дусі: "Цивілізація - це та поведінка, яка вказує людині шлях обов'язку... По-гуджаратськи слово "цивілізація" означає "добра поведінка"... Тому наші предки поставили межу потуранню слабкостям. Вони зрозуміли, що щастя - це, головним чином, стан душі. Не обов'язково людина щаслива, коли вона багата, або нещаслива, коли вона бідна". Певною мірою Ганді був антиурбаністом, вбачаючи головну рушійну силу антиколоніальної боротьби в селянстві, з недовірою ставлячись до цінностей великого міста. Ганді виступав проти кастового поділу індійського суспільства, проте вважав, що спадкові якості людини визначають її місце і роль у суспільстві.

У другій половині XX ст. певну популярність здобули ідеї Ф. Фанона про необхідність боротьби за нову особистість "кольорового індивіда", духовну деколонізацію. Виникають своєрідні концепції Е. Блайдена, наприклад, про природний характер расової ворожнечі, необхідності збереження біологічної чистоти, принципових відмінностей культури і характеру європейців і африканців. Європейцям згідно з цією концепцією притаманні індивідуалізм, культ науки, грубий матеріалізм, жорстокість; африканцям - природність, доброзичливість, духовність.

У післявоєнні роки африканські держави переживають розквіт освіти, зростання мережі вищих навчальних закладів і кількості студентів. У 50-60-х роках чисельність осіб, які здобували освіту у вищих навчальних закладах, збільшилася у 15-16 разів. З 1960 по 1980 р. цей показник зріс у 8 разів. Після проголошення незалежності в Західній Африці діяло 11 університетів (1969 р.), а за 70-ті роки було засновано ще 13.

Ряд країн і регіонів Східної Азії - Тайвань, Гонконг, Сінгапур досягли видатних успіхів і займають провідні позиції у світі завдяки використанню конфуціанства в умовах модернізації. У цих країнах конфуціанство становить основну систему цінностей і диктує спосіб життя. Воно є основою етики бізнесу, суспільного й особистого життя. Конфуціанська концепція самодисципліни та управління родиною і державою є складовою політичної філософії. Суспільному устрою в цих країнах притаманна жорстка регуляція відносин, мета якої - забезпечити порядок у суспільстві, запобігти конфліктам. У соціалістичному Китаї, наприклад, до 1978 р. ідеї модернізації за західним взірцем вважались "філософією пригноблення Заходом". У традиційному Китаї більше цікавилися суспільством, ніж природою, відносинами між людьми. Культивувались такі риси, як покірність долі, сердечність, ощадливість, обережність тощо. Релігійну традицію Китаю характеризують висока раціональність, відсутність релігійного фанатизму, екстремізму, терпимість до інакодумців.

На Тайвані й у Сінгапурі, наприклад, вивчення конфуціанства входить до державних освітніх програм. Взагалі освіта у Східній Азії відкриває шлях до влади, дипломи і вчені ступені цінуються надзвичайно високо. Досвід цих держав - це своєрідне поєднання авторитарної політичної влади з поступовою відмовою від диктату в економіці й переходом до ринкових принципів. Такий симбіоз охороняє суспільство від найбільш тяжких катаклізмів, забезпечує зберігання стабільності.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Практика показала, чим більше заохочувалося приватне підприємство, чим швидше ліквідувалася феодальна спадщина і зміцнювалися конституційні основи держави - тим успішніше переборювалися труднощі становлення суверенітету.

Ряд країн Азії, Африки, зазнаючи постійного тиску з боку СРСР, що прагнув до геополітичного панування, обрали так званий шлях "соціалістичної орієнтації". Серед них - Алжир, Сирія, Гвінея-Вісау, Ефіопія, Мозамбік, Ангола, Народно-Демократична Республіка Ємен та ін. Для цієї групи країн були характерні наявність держсектору, централізоване регулювання економіки, насильницьке кооперування, авторитарні політичні структури із суттєвим обмеженням громадянських свобод та ін. У 80-ті роки майже усі країни, що обрали цей шлях розвитку, опинилися у глибокій політичній кризі. На зламі 80-90-х років вони стали на шлях економічної та політичної лібералізації, офіційно відмовились від ідеології марксизму-ленінізму.

Незважаючи на всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки в другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами.

Зріс і міжнародний авторитет молодих незалежних держав. На початку 60-х років серед них виник широкий Рух неприєднання. Його започаткували в Белграді у вересні 1961 р. представники 25 країн. На чолі руху стояли визначні державні діячі Дж. Неру (Індія), Й. Тімо (Югославія), Г.А. Насер (Єгипет), Сукарно (Індонезія). У 1961 р. у Каїрі схвалено принципи руху, серед яких основними були: незалежна політика, підтримка національно-визвольного руху, неучасть у багатосторонніх військових союзах, широке співробітництво. На початок 90-х років до цього Руху входило понад 100 держав усіх континентів. Це країни з найрізноманітнішими режимами. Оскільки рішення в ньому мають рекомендаційний характер і приймаються на основі загальної згоди, на конференціях Руху вдається уникати конфліктів і гострих розбіжностей.

Латинська Америка у повоєнні роки продовжувала значно відставати від розвинутих країн. Головним гальмом для цього регіону було збереження у більшості країн напівфеодальних пережитків. Економіка мала переважно аграрно-сировинний характер. При владі тут були досить часто військові диктаторські режими. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні кошти на імпорт. За цих умов виникає й реалізується ідея імпортної індустрії, тобто створення власного машинобудування та ін" ших галузей важкої промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. З цією метою здійснюється одержавлення значної частини економіки шляхом викупу або прямої націоналізації приватних підприємств, а також будівництва підприємств державного сектору. Процес цей триває декілька років - з другої половини 40-х років до кінця 50-х років: в Аргентині під час правління президента Хуана Домінго Перони (1946- 1953 рр.), у Мексиці за президента Мігеля Алемана (1946- 1953 рр.), у Бразилії під час перебування при владі президента Жетуліу Варгаса (1951-1954 рр.), у Чилі в період правління президента Гонсалеса Відели (1946-1952 рр.). Завдяки цим заходам виробництво промислової продукції наприкінці 50-х років зросло в країнах Латинської Америки у 2,5 раза порівняно з довоєнним періодом.

У 1950-1970-ті роки в країнах "третього світу" в цілому спостерігалося зростання продуктивних сил. Деякою мірою підвищилась і роль цих країн у світовій економіці. Водночас варто зазначити, що ситуація у тих чи інших країнах і регіонах була не однаковою: у той час як одні зуміли вирватися далеко вперед, інші значно відстали. Та й стартові умови помітно відрізнялися. Країни Латинської Америки, добившись незалежності ще на початку минулого століття, до середини XX століття пройшли значний відрізок шляху капіталістичного розвитку. Держави Тропічної Африки і Азії змушені були розпочинати процес модернізації з дуже низького вихідного рівня.

Наймасштабнішими є досягнення великих країн, що розвиваються, які розпоряджаються значним людським, сировинним і виробничим потенціалом.

Так, Бразилія, яка рано стала на шлях індустріалізації, за загальним обсягом промислової продукції, що випускалася, до початку 1980-х років перевершила такі країни, як Іспанія і Канада. У цій латиноамериканській країні до того часу було створено найрозвинутіший у "третьому світі" машинобудівний комплекс. Помітних успіхів у справі створення аналогічного комплексу досягла також Індія.

Найбільші країни, що розвиваються, значно підвищили свій науково-технічний потенціал. Беззаперечним лідером "третього світу" на цьому напрямку є Індія. Ця країна, де сотні мільйонів залишаються напівголодними і неписьменними, де така велика роль релігійних традицій, має разом з тим третій у світі за чисельністю науковий потенціал (близько 3 млн осіб). В Індії налічується близько 900 науково-дослідних центрів (включаючи університети і приватні наукові установи). У Бразилії таких центрів до середини 1970-х років налічувалось близько 480, у Мексиці - більше 300, в Індонезії - більше 100, в Нігерії на початку 1970-х років - близько 90. Пізніше кількість подібних центрів зросла в усіх цих країнах.

Індія на рубежі 1970-1980-х років добилась часткового самозабезпечення комп'ютерною технікою і можливості експортувати сучасну високу технологію. У країні здійснюються програми космічних досліджень. Загальновизнано внесок учених Індії у світову науку в таких галузях, як фізика високих енергій, фізична космологія, біомедичні науки (агрономія, селекція, генна інженерія, фармакологія), науки соціогуманітарного кола (політекономія і соціологія розвитку, етнологія, політологія, порівняльне мовознавство і т. д.).

Певних успіхів на шляху науково-технічного прогресу досягнуто найбільшими і найрозвинутішими країнами Латинської Америки - Бразилією, Аргентиною, Мексикою. Так, відомі досягнення Аргентини в галузі ядерної енергетики і біотехнології, експлуатації на науковій основі біоресурсів моря. У Мексиці інтенсивно розробляються нові технології в енергетиці, нафтохімії, фармацевтиці, у виробництві медичного устаткування, проводяться науково-дослідні розробки з метою підвищення врожайності сільськогосподарських культур. У Бразилії було розроблено способи одержання альтернативних (синтетичних і нетрадиційних) енергоносіїв, налагоджено виробництво власної комп'ютерної техніки, складних лікарських препаратів.

Найвражаючіших успіхів на шляху модернізації в 1960- 1980-х роках досягли деякі країни Азії.

За ними закріпилась назва нових індустріальних країн. До них належать Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея. Цю східноазійську четвірку часто називають також "драконами" або "тиграми" Східної Азії, підкреслюючи глибоко динамічний характер їх еволюції. Починаючи з 1960 р. у цих країнах спостерігалося бурхливе зростання промислового потенціалу. Товари "азійських тигрів" довели свою конкурентоспроможність на світовому ринку, у тому числі й у країнах Західної Європи і Північної Америки. Це стосується навіть таких передових галузей, як електроніка і хімічна промисловість.

У 1980-ті роки становище в економіці переважної більшості країн, що розвиваються, різко погіршилося. Загальнопоширеною стала характеристика цього періоду як втраченого десятиліття. Проте різні регіони і країни по-різному відреагували на кризу 1980-х років. Так, досить успішно справилася з нею четвірка "азійських тигрів". Динаміка їх розвитку, яка зберігалася і в роки кризи, була пов'язана перш за все з освоєнням нових технологій. У Латинській Америці втрачене десятиліття відбилося важкими наслідками. Проте криза 1980-х років зовсім не призвела до краху національних економік латиноамериканських держав. Породивши величезні труднощі, криза стала в той же час каталізатором технологічних зрушень у промисловості. Саме в другій половині 1980-х років у Бразилії, Аргентині, Мексиці з'явились додаткові імпульси розвитку ядерної енергетики, мікроелектроніки, інформатики, біотехнології. 1985 р. бразильські спеціалісти запустили перший у Латинській Америці супутник зв'язку.

Із цих регіонів "третього світу" найважче становище склалося в Тропічній Африці. Там спостерігаються дуже низькі показники економічного розвитку і катастрофічне зростання злиднів. Основна маса населення живе впроголодь, а багато просто голодують.

Отже, незважаючи на певні успіхи країн Азії, Африки і Латинської Америки, досягти рівня розвинутих країн їм не вдалося. Це зумовлено економічною залежністю перших від других. Один із проявів цієї залежності - висока частка транснаціональних корпорацій у народному господарстві країн, що розвиваються.

Західний капітал взагалі відіграє суперечливу роль у "третьому світі". Виступаючи в багатьох випадках стимулятором модернізованих процесів, він водночас надає їм однобокий і збитковий характер.

Концентрованим виразом залежності країн, що розвиваються, від західних центрів є їх зовнішній борг. Гостро потребуючи фінансових засобів, країни "третього світу" протягом 1960- 1980-х років були змушені брати все нові й нові позики і кредити на Заході. В результаті до кінця 1980-х років загальна сума зовнішньої заборгованості африканських, азійських і латиноамериканських держав перевищила 1 трлн дол. США і надалі продовжувала зростати.

До кінця 1980-х років остаточно визначилась важлива тенденція світового ринку. Якщо спочатку країни "третього світу" відігравати роль аграрної периферії промислово розвинутих держав Заходу, то зараз найпередовіші з них перетворюються в промислову периферію постіндустріального суспільства.

У політичній сфері країн, що розвиваються, на початкових етапах модернізації чітко виявилася тенденція в усьому копіювати Захід. Так, більшість країн Азії і Африки, які тільки що визволилися від колоніального панування, пробували з ходу впровадити в себе представницьку демократію західного зразка. Проте пересаджування західних політичних інститутів на ґрунт незахідних суспільств без урахування особливостей цього ґрунту призводить до негативних результатів.

Після Другої світової війни у більшості країн Азії, Африки і Латинської Америки спостерігалося чергування демократичних і диктаторських політичних режимів. Встановлення диктатури в кожному конкретному випадку пояснювалося складною сукупністю конкретних обставин, але були і загальні причини.

В умовах, коли нагромадження суперечностей ставило ту або іншу країну перед перспективою революції, яка загрожувала основам влади місцевих правлячих кланів, останні йшли, як правило, на встановлення терористичних режимів, які здійснювали масові репресії. У більшості випадків це виправдовувалось необхідністю боротьби зі світовим комунізмом. Виникали такі режими частіше всього в результаті військових переворотів; армія ставала їх головною опорою. Досить згадати в цьому зв'язку Індонезію після 1965 р., Бразилію 1964-1985 рр., Аргентину 1966-1973 і 1976-1983 рр., Чилі за Піночета в 1973-1989 рр., Уругвай у 1973-1984 рр.

До числа країн, в яких в основному вкоренилися демократичні інститути, можна віднести Індію, Малайзію, Сінгапур, Шрі-Ланку, Таїланд і Ліван. В усіх цих країнах створено досить розвинуту систему політичних партій, періодично проводяться вибори, функціонують представницькі органи влади. Разом з тим варто зазначити, що з усіх цих країн лише в Малайзії і Сінгапурі не спостерігалося перерв у функціонуванні механізму представницької демократії. У Туреччині й Таїланді конституційний процес періодично переривався військовими переворотами. У Лівані можливості функціонування представницьких органів з 1975 р. були різко обмежені в умовах громадянської війни та іноземного військового втручання. У Шрі-Ланці дії демократичних процедур практично не поширюються на район міжетнічного збройного конфлікту, де урядові війська воюють з тамільськими партизанськими формуваннями. В Індії Індіра Ганді використала неконституційні засоби виходу з політичної кризи.

Особливо варто зазначити, що навіть там, де представницька демократія західного зразка здавалося б, вкоренилася вже досить глибоко, її інститути наповнюються зовсім особливим змістом, відмінним від західного. Особливо яскраво це видно на прикладі великої демократії Азії - Індії. У її політичній системі до цього часу дуже значну роль відіграють традиційні кастові відмінності.

У зв'язку з тим, що демократія передбачає дотримання балансу різних інтересів, тим більше коли мова йде про життєві устрої дуже значної частини населення, справжня модернізація не може бути здійснена шляхом викорінення традицій неєвропейських цивілізацій, повного стирання неповторних рис історичного обличчя народів Сходу і Латинської Америки. Разом з тим увійти в сучасність ці народи не зможуть, не подолавши деяких особливостей своєї спадщини. Здебільшого тих традицій, які несумісні з уявленнями про права людини.

Таким чином, однозначної відповіді на питання: чи можна стати вільним, залишаючись самим собою - немає. Народи "третього світу" ніколи не зможуть вирватися із лещат відсталості, якщо не впровадять у своє життя західний принцип свободи вибору і, виходячи з нього, демократію, громадянське суспільство і т. ін. Але зробити це можна, лише поєднуючи названий принцип і засновані на ньому громадські інститути з культурними традиціями. Отже, стати вільним можна тільки залишаючись самим собою й одночасно істотно змінившись. Засвоєння досягнень іншої цивілізації може бути міцним лише в тому випадку, якщо воно буде творчим. А творчість виключає механічне копіювання. На творчі зусилля, проте, здатний лише той, хто зумів зберегти своє власне обличчя, свою неповторну індивідуальність.

Незважаючи на важку спадщину колоніалізму, азіатські та африканські країни прагнуть відігравати дедалі більшу роль у світовій економічній системі, посилити свої позиції на світовому ринку. З цією метою вони об'єднуються у великі міжнародні економічні організації, які захищають їхні спільні інтереси. Серед них Африканський банк розвитку, заснований 1963 р., Конфедерація з координації розвитку Півдня Африки (1980 р.), заснована 1945 р. Ліга арабських держав. Остання поряд з політичними питаннями багато уваги приділяє економічному співробітництву. Впливовою організацією стала Організація африканської єдності (ОАЄ), створена 1963 p., яка координує політичне й економічне співробітництво країн континенту (з 2001 р. - Африканський Союз).

Наростання інтеграційних процесів характерне для країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Однією з перших регіональних організацій була створена в 1966 р. Азіатсько-Тихоокеанська рада (АЗПАК). Спочатку до її складу входили Японія, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Малайзія, Південна Корея, Південний В'єтнам і Тайвань. Проте останнім часом на перші ролі виходить АСЕАН - Асоціація держав Південно-Східної Азії, створена в Бангкоку 1967 р. за ініціативою Індонезії.

Протягом двох останніх десятиліть країни - члени АСЕАН - Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, а з 1984 р. і Бруней добилися швидкого визнання світовим співтовариством ваги, авторитету і ролі Асоціації. Рішучого поштовху процесам у Південно-Східній Азії надали стрімкі геополітичні події на початку 90-х років, коли завершився період тривалого біполярного протистояння в міжнародних відносинах. Ставши дуже важливим політичним, економічним та інтеграційним центром сучасності, країни АСЕАН оголосили про свій вихід за рамки регіоналізму, про бажання відігравати одну з ключових ролей на міжнародній арені. У 1995 р. сьомим повноправним членом АСЕАН став В'єтнам. Розглядається питання про входження до АСЕАН Лаосу, М'янми і Камбоджі.

У 90-ті роки зросла роль нових регіональних організацій - АФТА (зона вільної торгівлі АСЕАН), АПЕК (Азіатсько-Тихо-океанське співробітництво), які своєю діяльністю посилюють інтеграційні процеси в АТР. Отже, паралельно з реформуванням економіки у країнах "третього світу" розгорнулася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Історичний досвід переконливо доводить, що тільки відмовившись від силових погроз і прагнення вирішити проблеми воєнним шляхом, ставши на шлях ринкових реформ і демократичних перетворень, можна посісти гідне місце у світовій співдружності цивілізованих держав.

 
<<   ЗМІСТ   >>