Повна версія

Головна arrow РПС arrow Теорія економіки регіонів

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Правові основи розвитку регіону

Інституціональний механізм регіональної економічної політики

Регіональна економічна політика — це частина державної регіональної політики, яка спрямована на забезпечення оптимального узгодження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів, пом'якшенню регіональних економічних диспропорцій.

Інституціональний механізм її здійснення представлений законодавчою й виконавчою гілками влади, а також органами місцевого самоврядування. Парламент ухвалює закони про регіональну політику, якими затверджує форми й умови сприяння регіонам (бюджетні трансферти, податкові пільги тощо), списки депресивних регіонів, масштаби допомоги, регіональні органи управління та ін. У парламентах можуть діяти спеціальні комітети, комісії й робочі групи, покликані курирувати регіональну проблематику.

Однак реальні права в галузі здійснення регіональної політики звичайно зосереджені у руках виконавчої гілки влади. При цьому існує дві моделі управління регіональними процесами.[5, с. 515]. В одному випадку мова йде про більш-менш спеціалізовані регіональні відомства (типу агентства "Півдня" в Італії або Делегації територіального устрою — ДАТАР — у Франції), в іншому — про декілька міністерств і державних органів, що займаються регіональною проблематикою як би за "сумісництвом" (скажімо, в Україні останнім часом утворено Міністерство регіональної політики та будівництва, хоча багато питань регіональної економіки знаходиться в компетенції Міністерства економіки). На практиці керівництво регіональними заходами часто розпилене серед десятків установ і відомств.

У федеральних державах (США, Німеччина, Швейцарія, Бельгія та ін.) головні права в галузі регіональної політики зосереджені в руках суб'єктів федерації.

Особлива відповідальність регіональних влади та органів місцевого самоврядування в усіх країнах з розвиненою ринковою економікою полягає насамперед у чесному розподілі державної допомоги, у контролі за виконанням компаніями прийнятих зобов'язань, прийнятті зважених рішень відносно невеликих проектів. Разом з тим, деякі регіоналісти вважають, що тенденція децентралізації влади з передачею значної частини прав центральних органів регіональним і місцевим, яка намітилася наприкінці XX ст. у розвинених країнах Заходу, здатна ускладнити реалізацію регіональних програм. Уважається, що подібна тенденція більш вигідна процвітаючим регіонам, що мають надійні джерела нагромадження й пропозиції від потенційних інвесторів. Тому ці регіоналісти відстоюють принцип: регіональна політика — "дітище" парламенту й центрального уряду.

Економічний вплив держави на регіональні пропорції здійснюється за двома основними (але не єдиними) напрямками: 1) обмеження будівництва нових виробничих об'єктів у регіонах, що потребують децентралізації промисловості; 2) стимулювання створення виробничих потужностей у слаборозвинених, депресивних і в знову освоюваних регіонах.

Як показує досвід західних країн, обмежувальна політика значно менш ефективна стимулюючої. У числі економічних заходів, спрямованих на обмеження економічної діяльності в регіонах зверх концентрації виробництва та населення — підвищені податки па основні фонди й прибутковий податок, різні штрафи, відмова у видачі кредитів на нове будівництво або розширення старого підприємства тощо.

Що стосується економічного стимулювання, то воно має подвійний характер: прямий або непрямий. До найпоширеніших форм прямого стимулювання відносяться: пільгова система кредитування й субсидування фірм, що створюють свої підприємства в "опікуваних" державою регіонах, видача безповоротних позичок на капітальне будівництво, фінансове покриття витрат, пов'язаних з підготовкою робітників і технічного персоналу, відшкодування частини витрат з переміщення виробничих потужностей, установлення податкових пільг, а іноді — повне звільнення від податків на заздалегідь визначений строк, уведення прискореної амортизації основних засобів, зниження тарифів на транспорт, електроенергію тощо.

Форми непрямого стимулювання — це спеціальні урядові програми розвитку відсталих регіонів, створення за рахунок держави інфраструктурних об'єктів (особливо шосейних доріг), створення науково-промислових комплексів, спорудження державних підприємств, державні замовлення великим фірмам, розташованим в "опікуваних" регіонах тощо.

Особливу роль у здійсненні регіональної економічної політики відіграють фонди, що фінансують регіональні заходи. Наприклад, операції з промислової децентралізації Парижа фінансувалися фондом економічного та соціального розвитку (ФДЕС), фондом допомоги територіальному устрою (ФІАТ) та численними "дрібними" фондами, не кажучи вже про солідні податкові надходження, що використовувалися в інтересах децентралізації [5, с. 521].

Особливими функціями в регіональній політиці наділяються низові органи місцевої влади — муніципалітети. В економічній сфері пріоритетні завдання муніципалітетів більшості індустріально розвинених країн полягають у допомозі господарському розвитку, захисту економічних і соціальних інтересів населення, забезпеченні послугами (особливо в сільській місцевості). Муніципалітети надають істотну економічну допомогу в розвитку місцевої промисловості, торгівлі та ремесел.

Основний зв'язок низових органів самоврядування з вищими органами влади здійснюється через бюджети муніципалітетів. Залежно від типу регіону держава часто передає які-небудь нові функції місцевим органам і відповідно нові бюджетні кошти у вигляді податків. Надзвичайно важливим інструментом регіонального економічного розвитку є дотації муніципалітетам з вищих бюджетів.

 
<<   ЗМІСТ   >>