Етапи формування світової валютної системи

Становлення світової валютної системи наприкінці XIX - початку XX ст. було обумовлене бурхливим розвитком капіталізму й інтернаціоналізацією господарської діяльності, розвитком міжнародних економічних відносин і в першу чергу - міжнародної торгівлі. При експорті й імпорті різноманітних товарів і послуг виникла необхідність визначати валютний курс. У компаній світу з'являлись значні проблеми з переказуванням навіть невеликих сум грошей з однієї країни до іншої. Міжнародний валютний обмін супроводжували складні процедури, на дотримання яких витрачався значний час. Створений Австро-німецький валютний союз (1857-1866 рр.) на основі договору між Австрією і членами німецького митного союзу щодо постійного обмінного курсу валют і загальної одиниці обліку, мав формальний характер, оскільки не сприяв реальній інтеграції грошових і банківських систем, національні валюти країн при цьому не заміщувались єдиною грошовою одиницею. Війна між Австрією і Прусією 1866 р. стала причиною розпаду цього об'єднання.

Роль міжнародних платіжних систем принципово змінилася, починаючи з 1867 р., коли вони фактично отримали статус найважливіших стратегічних інструментів світової політики, що і стало початком формування світової валютної системи.

На рис. 4.1 подано схематичне зображення еволюції валютних систем.

Рисунок 4.1. Схематичне зображення еволюції валютних систем

Перша світова валютна система стихійно сформувалася в XIX ст. після промислової революції. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., що визнала золото єдиною формою світових грошей і мала своїм наслідком Франко-прусську війну 1870-1871 рр.

Перехід від срібного стандарту, заснованого на срібному стандарті французького франка, до золотого стандарту (золотого монометалізму) був пов'язаний з примусовою відмовою від функціонування в Європі з 1865 р. Латинського платіжного союзу, в який входили Франція, Бельгія, Італія, Швейцарія, Папська область і Греція - на противагу Німеччині і Голландії.

Перемога Бісмарка над своїм боржником, Францією, привела до створення Другого Німецького рейху, коронації кайзером (імператором) Вільгельма І Гогенцоллерна. У Франції ж разом з падінням срібного франка впала імперія Наполеона III. Республіка, яка з'явилася після поразки Паризької комуни (1871 р.), заплатила Німеччині в перерахунку за номіналом на золотий стандарт величезну контрибуцію за свої борги по знеціненому монетному сріблу Латинського платіжного союзу. Золота німецька марка стала третьою, після фунта Великобританії і долара США, провідною світовою і європейською валютою, яка витіснила із обігу знецінену до того моменту срібну французьку валюту.

Паризька валютна система характеризувалася наступними принципами:

• o в її основу був покладений золотомонетний стандарт;
• o кожна з національних валют мала золотий зміст. Відповідно до золотого змісту встановлювалися золоті паритети. Будь-яку валюту можна було вільно конвертувати в золото;
• o встановився режим вільно плаваючих валютних курсів з урахуванням ринкового попиту і пропозиції, обмежений "золотими точками": якщо ринковий курс валюти виявлявся нижчим за паритет, заснований на золотому підкріпленні, то за зовнішніми зобов'язаннями вигідно було платити золотом.

Для нормального функціонування валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті, необхідна наявність золотих запасів у кожної з країн, що входять до системи, а також достатня кількість золотих грошей в обігу. Початкова обмеженість загальносвітових запасів золота зумовила неминучість кризи і подальшої зміни валютної системи. Золотий стандарт відігравав певною мірою роль стихійного регулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв'язків, грошового обігу, платіжних балансів, міжнародних розрахунків. Основна частина міжнародних розрахунків здійснювалася за допомогою тратт (переказних векселів), виписаних у якій-небудь національній валюті. Однак такою валютою виступав головним чином англійський фунт стерлінгів, золото ж використовувалося для покриття пасивного сальдо міжнародних розрахунків країни. Країни з дефіцитним платіжним балансом вимушені були проводити дефляційну політику - обмежувати грошову масу в обігу, щоб перешкоджати відтоку золота з країни. Виняток становила Великобританія, оскільки її валюта де-факто була резервною (у 1913 р. 80 % всіх міжнародних розрахунків здійснювалися у фунтах стерлінгів). Проте з кінця XIX ст. спостерігалася тенденція до скорочення золота в грошовій масі, знижуючи загальну стійкість системи (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1872 р. до 10 % у 1913 р.) і в офіційних резервах (з 94 % у 1880 р. до 80 % у 1913 р.).

Росія, не бажаючи більш залишатися осторонь індустріальної Європи, відмовилася від срібного стандарту свого рубля лише 33 року по тому і перейшла на золотий (золотомонетний) у період з 1895 по 1899 р. зусиллями міністра фінансів графа С. Ю. Вітте і голови уряду П. А. Столипіна. Політичні наслідки цього переходу не були добре прораховані. Індустріальний розквіт поєднувався із занепадом сільського господарства, яке спеціалізувалося на експорті зерна до Європи, а після відміни срібного стандарту рубля зійшло нанівець. Надалі уряд, що прийшов до влади після Жовтневої революції 1917 р., відмовився платити за царськими міжнародними боргами, залишивши Росію поза клубом світових держав.

Поступово золотомонетний стандарт вичерпав себе, оскільки не відповідав ні масштабам господарських зв'язків того часу, ні умовам, необхідним для подальшого розвитку економіки. Політичні суперечності, закладені в Паризькій валютній системі, зокрема те, що США і Великобританія не допустили Німеччину в клуб світових держав індустріального суспільства, призвели до Першої світової війни 1914-1918 рр., яка прискорила кризу світової валютної системи. З початком війни центральні банки держав-учасниць системи призупинили розмін банкнот на золото і збільшили їх емісію для покриття військових витрат, що, в свою чергу, спровокувало гіперінфляцію і хаос валютних відносин. До 1920 р. курс фунта стерлінгів відносно долара США знизився на 1/3, французького франка та італійської ліри - на 2/3, німецької марки - на 96 %. Безпосередньою причиною валютної кризи стала військова і повоєнна розруха.

Але з часом вихід був знайдений. Переможці в Першій світовій війні - США, Франція і Великобританія - у 1922 р. зібралися в Генуї на Міжнародній економічній конференції і визначили принципи другої світової валютної системи, в основу якої був покладений золотодевізний стандарт, сформований на золоті і провідних валютах, конвертованих у золото. Девізами почали називати засоби в іноземній валюті, що призначалися для міжнародних розрахунків і були прирівняні до золота. Новий пристрій світової валютної системи юридично закріплювався міждержавною угодою.

Пінезька валютна система базувалася на наступних принципах:

• o її основу складали золото і девізи - іноземні валюти. Національні гроші почали використовуватися як міжнародні платіжні і резервні засоби, що знімало обмеження, пов'язані із застосуванням золотомонетного стандарту, але водночас ставило світову валютну систему в залежність від стану провідних національних економік (проте в період між двома світовими війнами статус резервної не був офіційно закріплений за жодною з валют, а фунт стерлінгів і долар США боролися за лідерство в цій сфері);
• o зберігалися золоті паритети. Конвертованість валют у золото могла здійснюватися як безпосередньо (валюти США, Франції, Великобританії), так і опосередковано, через іноземні валюти;
• o був відновлений режим вільно плаваючих валютних курсів;
• o валютне регулювання стало новим елементом світової фінансової системи і здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій і нарад. Спроби регулювати валютні відносини, в першу чергу - валютні курси, фактично означали визнання неефективності теорії ринкової рівноваги у сфері зовнішньоекономічних зв'язків і міжнародних розрахунків.

Країни-переможниці отримали для себе вирішальні односторонні політичні переваги перед рештою валют світу. Могутня довоєнна німецька золота марка була знецінена і витіснена з ринку провідних світових валют. Під впливом закону нерівномірності розвитку внаслідок першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи до США. Це було зумовлено рядом причин:

• o значно виріс валютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали головним торговим партнером більшості країн;
• o США перетворилися з боржника на кредитора. Заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд дол., а вимоги - 2 млрд дол.; до 1926 р. зовнішній борг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до інших країн зросли в 6 разів (до 12 млрд дол.);
• o відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914-1921 рр. чистий приплив золота до США (в основному з Європи) склав 2,3 млрд дол.; у 1924 р. 46 % золотих запасів капіталістичних країн виявилися зосередженими в США (у 1914 р. - 23 %);
• o США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і курс долара до західноєвропейських валют підвищився на 10-90 %.

Переміщення основного світового валютно-фінансового центру із Західної Європи в США повинно було знайти своє віддзеркалення в устрої світової валютної системи. Сполучені Штати прагнули до затвердження гегемонії долара в міжнародних розрахунках (проте отримали статус резервної валюти лише після Другої світової війни), що призвело до гострого суперництва між доларом і фунтом стерлінгів. Нова валютна система принесла відносну валютну стабільність у світових торговельно-фінансових відносинах, але одночасно створила передумови для тривалих валютних воєн і численних девальвацій, що і спричинило економічний і фінансовий розлад.

Стабільність валютної системи була остаточно підірвана світовою економічною кризою. Велика депресія 1929-1933 рр. послабила позиції американського долара. Валютні кризи вражали то одні, то інші країни, внаслідок чого відбулося збільшення дефіциту державних бюджетів, девальвації, відтік золота. Міжнародний кредит, особливо довгостроковий, був паралізований у результаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина та ін.), які призупинили зовнішні платежі. Утворилася маса "гарячих" грошей - грошових капіталів, що стихійно перемішувалися з однієї країни в іншу в пошуках одержання спекулятивного надприбутку. Валютні протиріччя загострили суперечності світового господарства й посилили суперництво на світовому ринку. Світова валютна криза тривала до 1936 року.