Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Українське барокко. Розуміння епохи й стилю слов'янського барокко.

Незважаючи на те, що українське барокко як сформований стилістичний напрям у мистецтві, літературі та й у культурі в цілому запозичувало свої починання із Заходу, значною мірою під впливом польської бароккової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції. Якщо конкретніше торкатися певних особливостей, то необхідно звернути увагу на своєрідний динамізм українського барокко, яке поєднало в собі два чинники його саморозвитку: у зв'язку з поверненням культурного життя до його прадавньої духовної столиці Києва й посилення визвольного руху на Півдні, в Подніпров'ї, Слобожанщині розширювалися межі творення самобутньої бароккової культури.

В той же час культурні центри Заходу України активніше переймали саме ті безпосередні зразки естетики барокко з його пишністю (часто в цьому зв'язку згадується ім'я голландського живописця Рубенса), елементами інших стильових модернізацій, сильним впливом польсько-католицьких бароккових ідей. Але суть українського барокко від цього не змінювалася, тим більше, що основним горнилом, де гартувався його спільний дух, і джерелом творчого натхнення мислителів, зодчих, поетів-філософів, митців була передусім Київська академія.

Завдяки барокко творилася культура, покликана своїм напруженням духу не лишати нікого байдужим. І в той же час епоха, визвольна боротьба, творчі сили нації потребували свого вираження у своєрідному поєднанні протилежностей _ божественного й світського, трагічного й просвітленого надією, народженого на терені власної історії, мови, культури й привнесеного, дбайливо осмисленого посланцями з України до інших держав. Орест Субтельний відзначає саме цю рису в українському барокко, в якому особлива увага приділяється величі, розкоші, декоративності: форма підноситься над змістом, химерність над узвичаєнням, синтез над самобутністю1.

1. Субтельний Орест. Україна: історія. Київ, 1991. С. 179.

Українське барокко, належачи до однієї з найвідмітніших ознак культури XVII—XVIII століть, увібрало в себе найсуттєвіші грані об'єднавчого характеру. Так само, як і мова, історико-наукове осягнення себе, утвердження православної віри, барокко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й "одноцілості культури" (термін Вадима Щербаківського), яка допомагала консолідувати націю. Сам дух і неспокій, антиномія потягу до власного, того, що кровно йшло від орнаменту земного буття, переосмислення в контексті цього земного релігійних і світських норм життя, яскраво виражені критицизм і тренос, прагнення до нестандартності, проблисків світла в складних суперечливих лабіринтах буття дали відмітний тип бароккового світосприймання. Поняття "барокко" охоплює не лише архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви з естетикою яскравих оптимістичних форм, літописання, театр, музику, малярство.

Зароджується бароккова архітектура, а в синтезі з нею й інші мистецтва, на початку XVII століття у Львові (костьол бернардинів 1600 р., єзуїтів 1613—1670 рр.). Самостійна творчість українських майстрів розпочинається в другій половині XVII століття, та досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи. "Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев'яного народного будівництва"1. Вважається, що перший тип будов постав із поєднання тринавної церкви, віддавна пристосованої до літургійних потреб східної обрядовості, із західним і базилічним типом барокко, близького до візантійсько-української базиліки. До таких споруд нашого краю належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові (1679 р.), собор Мгарського монастиря неподалік від Лубен, будівництво якого розпочав гетьман Самойлович у 1682 році, дві будівлі часів гетьмана Мазепи в Києві — Михайлівський собор (1690—1694 рр.) і Братська церква Академії (1695 р.).

Переймалися засоби впливу й пропаганди у своїх же супротивників у боротьбі за збереження віри й нації руської проти латинізаційних і колонізаційних намірів. Львівське громадянство відповіло на латинський ренесанс українським, застосованим до архітектури своїх церков.

Стало зрозумілим також, що немає кращої оборони, як повернення увірваної традиції з великим і славним минулим. "Румовищами будівничої творчості великокняжих часів була засіяна вся Україна, а в першу чергу... Київ. В їхній-то віковій повазі й святості загрожене українство вирішило шукати підтримку в культурній боротьбі з ворожим натиском. В тому коріниться в першу чергу той завзятий і послідовний реставраційний рух, що його свідками стаємо від початку XVII в. — за Могили, а відтак у добу Хмельниччини. Нова Україна XVII в. підіймала з домовини стару Україну княжих лицарів і переможців. Очевидно, форми, в які мимоволі одягалася та реставраційна акція, мусили відповідати естетичним вимогам свого часу. На останках стін, на фундаментах княжих церков зростали тепер будівлі із сучасним — ренесансовим, а відтак барокковим — оформленням"1.

Почався будівничий і відновний період. А сама реставрація потребувала суттєвих добудов, а не просто декорування чи повторення старого. В увесь цей процес укладався глибокий сенс безперервності історії, саме культурної історії. Під протекторатом князя Костянтина Острозького почалося обновлення Кирилівської церкви (зведена у XII ст.), через певний час, у 1613 році, італійський архітектор Себастьян Браччі почав перебудовувати Успенський собор на Подолі в Києві. Відновлювалися й піднімалися з руїн Софія Київська, численні церкви — Десятинна в Києві, Спаса на Берестові, Успенська в Переяславі, Іллінська в Троїцькому монастирі в Чернігові. Викликали захоплення барокковою ошатністю й довершеністю оздоблення споруд, дзвіниць, іконостасів, церковних брам, гравюр.

Змінювалося саме обличчя архітектурного світу, усміхнене своєю позолотою, внесенням яскравих народних мотивів, синтезом нового архітектурного та образотворчого мислення. Виконані в барокковому стилі іконостаси XVII— XVIII століть своєю величністю й монументальністю ставали центральною окрасою Єлецького собору, Троїцького собору в Чернігові, Преображенської церкви у Великих Соро-чинцях. Остання збудована 1732 року гетьманом Данилом Апостолом.

Паралельно відбуваються зміни в літературі. Риси оароккового стилю з'явилися в українській поезії й полемічній літературі на початку XVII століття. Борючися зі шляхетсько-католицькою експансією, українські письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів художньо-стильові засоби, бароккові за характером. Крім польських і західноєвропейських впливів, українське барокко мало й власні джерела — національні, регіональні. Це, по-перше, давньоруські літературні витоки. По-друге, фольклорні елементи, особливо помітні у творах "низового", або "народного барокко", вертепна драма, жартівливо-пародій ні різдвяні й великодні вірші, бурлескні твори.

Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароккового стилю, вважається Іван Вишенський, котрий більшу частину свого життя провів затвірником на Афоні (Греція), обстоюючи православ'я в гострій полеміці з уніатськими й католицькими авторами. Свідченням того, що це була неабияка постать в українській і слов'янській культурі, є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, кілька статей, монографію ("Іван Вишенський і його твори"). Підставою для того, щоб віднести гострополемічні твори І. Вишенського до бароккового стилю, слугує особлива поетика писання, сповнена величезної емоційності промовця чи навіть пророка. Завдяки ускладненій словесній архітектоніці, паралелізмам, сміливим антитезам його жива проза, звернена до конкретних особистостей, і в той же час до загальних болючих проблем віри, справедливості, захисту знедолених, набувала експресії й художньої виразності.

Із середини XVII й останньої чверті XVIII століття барокко визначало художній стиль більшості українських письменників, проявляючись у різних літературних жанрах. Барокковий стиль притаманний поезії Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Явор-ського, Григорія Сковороди. Серед прозових жанрів барокко досягло найбільшого розвитку в ораторській прозі, про що свідчать збірники проповідей "Меч духовний" і "Труб словес проповідних" Лазаря Барановича, "Ключ Розуміння" Іоаникія Галятовського, "Огородок Марії Богородиці" і "Вінець Христов" Антонія Радивиловського. Проступило воно й у полемічній літературі, в агіографії "Четы Мінеї" Дмитра Туптала. Риси бароккової історіографії властиві літописам Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

В українському барокко багато прикрас, які могли б здаватися надмірностями. Але, крім того, що тут мають місце певні декоративно-орнаментальні впливи східних гідності, патріотизму й сили духу допоміг Болгарії вибороти право на державне, культурно-етнічне й мовне самовизначення.

Крім тієї царини культури, якої ми торкнулися і яка пов'язана із синтезом духовного відображення і творенням матеріальної культури, що дає змогу на рівні археологічних та історико-культових пам'яток вивчати минуле Болгарії, варто звернутися до слова — літературної пам'яті. Звичайно, за часів Золотого періоду для розвитку всіх найважливіших напрямів культури (маємо на увазі період князювання Симеона) можна говорити про рівнозначущість виникнення літературної творчості й писемності. Але все ж статус слова чи то в усній (фольклорній) формі, чи в історико-літописній і художній, має відмінний характер. Бо навіть за умов вимушеного майже повного припинення монументальних архітектурно-культових споруджень та розвою інших видів мистецтва слово визріває у глибинних надрах свідомості як незнищенна й могутня сила.

Як відомо, утворення слов'янського алфавіту, а відповідно і слов'янської писемності належить солунським братам Кирилу й Мефодію, запрошеним Моравським князем. Але це був лише початок, причому не позбавлений драматизму і протистоянь тих, хто піддавав сумніву правомірність перекладів з мови оригіналів церковної літератури на слов'янську. Вигнані з Великої Моравії учні Кирила і Мефодія у 886 році знайшли притулок у Болгарії, куди принесли створену солунськими братами глаголицьку писемність. Тут, однак, до їхнього прибуття вже набула значного поширення практика запису слов'янських текстів грецькими буквами.

Суперечки, що виникли в цьому зв'язку між прихильниками грецького письма і глаголиці, відображені у творі Храбра Чорноризця "Про письмена", написаному наприкінці IX століття (можливо на початку X ст.). Його автор — прибічник глаголицького письма — доводив непридатність грецької азбуки для запису слов'янської мови й намагався спростувати упередження щодо особливого слов'янського письма як чогось нового й нечуваного. Внаслідок цих конфліктів постала необхідність створення нової слов'янської азбуки в основу якої покладений грецький алфавіт, доповнений новими буквами, створеними для передавання характерних для слов'янської мови звуків за зразком відповідних літер глаголицької азбуки. Отож ці два алфавіти розрізнялися між собою не системою передавання звуків

слов'янської мови (у своїй основі вона залишалася тією ж, що й за Костянтина-Кирила), а передусім написанням букв і характером їх розташування. Місцем виникнення нового алфавіту була Східна Болгарія (зі столицею держави Преславом). Саме тут знайдені найбільш ранні (зокрема 921 р.) нині відомі написи за допомогою цього алфавіту. В наступному історичному розвиткові новий алфавіт поступово витіснив стару глаголицьку азбуку й на обширних територіях, які не знали ніякого письма, став поступово сприйматись як єдиний слов'янський алфавіт. Очевидно, тому в пізнішій історичній традиції він дістав назву "кирилиця", тобто письмо створене Кирилом-Костянтином.

Наприкінці IX — у першій половині X століття Перше Болгарське царство стало головним осередком розвитку слов'янської писемності. Звідси тексти слов'янською мовою, виконані з використанням обох слов'янських алфавітів, проникали в сербські і хорватські землі й на територію Східної Європи.

Досить помітним явищем літератури і, очевидно, одним з перших у полемічній царині був твір високого церковного ієрарха, видатного болгарського письменника X століття Козьми Пресвітера "Бесіда проти новоявленої богомільської єресі". Праця стала широковідомою в південнослов'янських землях (знали її й на Русі) завдяки гостроті полеміки і, очевидно, далеко не простій ситуації в дотриманні канонічних церковних застережень, особливо неприпустимі були порушення монахами святої обітниці. Автор радить не втрачати надії на справедливість: "Якщо злиденність чи людські порядки, чи щось інше заважає тобі молитися Богові, не звинувачуй їх, але ще краще виконуй те, що доручено тобі, сподіваючись дістати винагороду від Бога за свою працю". Багато ж тих, хто йде "в монастир, втікають, не в змозі терпіти тамтешні моління і труди, інші ж, впавши у відчай, грішать ще більш тяжко". З цих та інших слів Козьми Пресвітера, сповнених обурення і тривоги, можна дізнатися про інший бік справи, а саме — яким суворим і драматичним способом входило чернецтво у монастирське життя. Це був чи не перший твір, де відверто йшлося про утиски й тяжку працю "на земних володарів", "насилля від старійшин", голод, поневіряння незахищеної людини.

"Закон судний людям" виник у Болгарії наприкінці IX століття. Ряд учених вказує на його великоморавське походження і пов'язує з приходом до Болгарії після вигнання учнів Кирила і Мефодія. Безсумнівною залишається належність "Закону" до творів ранньої кирило-мефодіївської традиції. До нього входять як статті, що відображають слов'янське звичаєве право, так і широкі запозичення з візантійського законодавчого збірника "Еклога" (VIII ст.). Покликаний допомагати у витісненні язичницької ідеології і звичаїв, а також у зміцненні ранньофеодальної держави, "Закон" набув чинності в Першому Болгарському царстві, а згодом поширився в інших південнослов'янських землях, а також на Русі, увійшовши до так званих Кормчих книг — збірників канонічного права. Значення писемної мови в житті слов'ян важко переоцінити. Новостворена літературна мова виявила свої переваги передусім як засіб широкого залучення слов'ян до християнської віри, тобто як певний інструмент "оглашення" — катехізації. Вона сприяла успішному процесові етнічного самоствердження, розвиткові національної самосвідомості, розширенню знань про світ, відомий спосіб проникнення в утаємничені речі й побудові мислительних форм людського інтелекту й переживань. Слов'янські народи, які зазнавали реальної асиміляції, саме завдяки мові зміцнювали свою етнічну самобутність і самосвідомість, здобули "щит для оборони". Кирило-Мефодієва мова своєю внутрішньою якістю і пластичною органічністю виявилася доступною для засвоєння.

Дослідники звертають увагу на таку обставину. Якщо найдавнішими слов'янськими текстами були переклади, а період перекладів можна вважати для літературної мови "часом учнівства", то десь через два з лишком десятиліття після того, як Кирило і Мефодій записали першу перекладену ними фразу (863 р.), розпочалася активна оригінальна творчість. Вже у 866 році були складені, вірогідно Костянтином Преславським (учнем першовчителів слов'янської мови), так звані азбучні різдвяні стихіри. Згідно з візантійською гімнографією ці стихіри Сіх всього 36) починаються словами, що містять на початку слів літери в алфавітному розташуванні. Стихіри складені відповідно до розташування 36 (глаголицьких) літер. Перед нами оригінально складені строфи, хоча й з деяким наслідуванням грецьких жанрових зразків. І це вже разом з наслідуванням (чи перекладом) ознаки слов'янської віршованої творчості. Прийнято вважати, що "Молитва абеткова" (IX ст.) Костянтина Преславського — перший віршований твір слов'янщини, який у своїй чарівності й безпосередності, як писалось у супроводі до перекладу на українську мову, "ніби міфічний птах долетів до наших часів". Наведемо кілька строф із цього твору:

Аз молюся словом сим до Тебе, Боже мій, що сотворив на світі Видимі й невидимі істоти. Господи, пошли свого на мене Духа, шоб зродив у серці Слово, Єже буде для добра всім сущим Животворне мудрістю Твоєю. Затверди Закон — ясний світильник І дорогу праведного Слова, Й рід слов'янський сподоби хрещений, Кротких тих, котрі людьми Твоїми Ласкою Твоєю нареклися.

Заслуговує на особливу увагу тип перекладів і запозичень з візантійсько-грецької культури та літератури із жорстким вилученням язичницьких мотивів, з особливим пієтетом до літературної стилістики і краси, яка збагачувала уяву про світосприймання. Відтак література, що перекладалася з грецької, не позбавлена була переосмислень. Слов'яни, справді, створювали "свою" грецьку літературу. Перекладна література слов'ян була строгішою і водночас довірливішою порівняно з візантійською. У своєрідному осмисленні на слов'янський ґрунт було перенесено ряд досягнень багатовікового культурного розвитку середземноморської цивілізації, на які могла вже орієнтуватися створювана оригінальна слов'янська література.

Але за будь-якого зовнішнього впливу не слід недооцінювати того власного досвіду в словесному вираженні (усній чи знаково фіксованій формі), який став підґрунтям у творенні нової лінгвістичної реальності в Болгарії.

 
<<   ЗМІСТ   >>