Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду

Політика - це втілена в діях ідеологія. Відтак політичними прийнято вважати передусім ті ідеології, які змогли реалізувати себе в суспільно-політичній практиці. У міжвоєнний період це вперше і широкомасштабно вдалося зробити політичним адептам ліберальної, соціалістичної (соціал-демократичної), комуністичної і фашистської ідеологій.

Вище вже йшлося про трансформації, яких на початку 20-х років зазнав лібералізм. Вони дали змогу досягти соціально-політичної стабільності в буржуазно-демократичному суспільстві, виробити механізми пом'якшення конфліктів між трудом і капіталом. Соціальні поступки були тією мінімальною ціною, яку заможні класи заплатили робітничому руху за збереження суспільно-політичної стабільності. Соціально-ліберальне реформування підтримали основні маси робітників, фермерів, середніх прошарків капіталістичного суспільства. Почала складатися нова демократична, антимонополістична за своїм характером коаліція центристських сил, яка виводила класову боротьбу в звичайне русло буржуазно-демократичної конфліктності з цивілізованими нормами її розв'язання.

Проте ідейна суть лібералізму як ідеології в принципі не змінилася. У теорії і на практиці ортодоксальні ліберали продовжували дотримуватися думки, що держава має турбуватися про безпеку, порядок і зовнішню політику, але утримуватися від втручання в економіку, у внутрішні процеси. Тобто держава має розглядати відносини в економіці та суспільстві як особисту справу, стосовно якої громадяни (передусім працівники і роботодавці) самі домовляються між собою. За таких умов держава сама себе позбавляє відповідальності перед суспільством.

У міжвоєнний період, особливо в роки стабілізації капіталізму, а потім на етапі виходу його з економічної кризи значно зміцніли позиції європейської соціал-демократії. Європейський соціалізм (соціал-демократія), відкидаючи крайнощі лібералізму та марксистського соціалізму, керувався доктриною "панування права" в умовах вільного та соціально справедливого суспільства, виступав проти насилля над особистістю, за політичні свободи. Капіталізм він заперечував у тій мірі, в якій ним порушувалися названі принципи. Враховуючи історичний досвід, суспільно-політичні реалії, соціал-демократія міжвоєнного періоду визначилася з основними принципами суспільного устрою, які суттєво розмежовували її не тільки з ідеологією ортодоксального марксизму, а й лібералізму:

  • o орієнтація тільки на робітничий клас (диктатура пролетаріату) не має шансів на успіх у соціально диференційованому суспільстві, до того ж коли пролетаріат не становить більшості);
  • o соціал-демократична партія має бути відкритою для кожного, хто підтримує її цілі і політику й готовий до дій заради їх здійснення;
  • o заради досягнення максимальної політичної згоди і з поваги до особистих переконань соціал-демократи визнають у партії рівними всі обґрунтування соціалізму;
  • o ринок, який перебуває під громадським контролем, відповідає інтересам суспільства в більшій мірі, ніж централізоване планування; відмова від ринку є стрибком у пустоту.

Ці та інші постулати соціал-демократії, з одного боку, мають забезпечувати умови для ефективно функціонуючої економіки, з іншого - забезпечувати соціальну злагоду в громадянському суспільстві.

Наприкінці 20-х років більшість профспілок, отже, й робітничого класу, були під впливом соціал-демократії. Остання відстоювала ідею "організованого капіталізму", закликаючи трудящих до боротьби не за знищення капіталістичної системи, а за її реформування, вдосконалення, за поліпшення свого місця в цій системі. Тому всупереч сподіванням комуністів економічна криза не стала каталізатором збурення робітничого руху, не підірвала позицій соціал-демократії, її реформістської ідеології. Навпаки, соціал-демократи зміцнили своє становище, прийшовши у середині 30-х років до влади в країнах Скандинавії, у Бельгії, Франції, Чехословаччині, Великобританії (лейбористи).

У зв'язку з наростанням фашистської загрози відбувалося деяке полівіння соціал-демократії, зокрема так званого австро-марксизму. Його лідери О. Бауер і М.Адлер сформулювали концепцію "інтегрального соціалізму", суть якого полягала у зближенні двох течій робітничого руху - реформістської (соціал-демократи) і революційної (комуністи), за умови, що останні позбавляться сектантських ілюзій.

Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її соціально-політичних орієнтацій був досить широким як у питаннях внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте саме це (на відміну від жорстко одномірної, лівосектантської позиції комуністів) об'єктивно забезпечувало соціал-демократії широку соціальну базу в суспільно-політичних рухах того періоду.

Глибокий слід у світовій історії 20-30-х років залишила комуністична ідеологія, точніше - політична діяльність тих сил, що її сповідували. Однозначних оцінок тут бути не може.

Тож, уникаючи однозначних оцінних визначень, зупинимося на тих аспектах комуністичного руху, які в найбільшій мірі "збурювали" світовий історичний процес у 20-30-ті роки. Після приходу до влади російських більшовиків комуністична ідеологія швидко поширюється, а з утворенням у 1919 р. Комуністичного Інтернаціоналу комунізм перетворюється в одну з організованих і впливових течій міжнародного робітничого руху, поставивши собі за мету здійснити світову соціалістичну революцію.

У керівництва ЦК РКПб), говорив у вересні 1920 р. В. Ленін, визріло переконання, що оборонна війна з імперіалізмом виграна і можна використати становище для початку війни наступальної. Навіть після поразки від Польщі більшовики, Комінтерн у принципі не відмовилися від ідеї "червоної інтервенції" у відповідь на імперіалістичну інтервенцію. Із середини 1921 р. Ленін змінює тактику, висуваючи на перший план завдання завоювати більшість робітничого класу на бік комуністичних партій. Щоправда, це коригування не було сприйнято повністю ні Комінтерном, ні найбільш екстремістською частиною керівництва ЦК РКП(б). Події 1923 р. в Німеччині яскраве тому свідчення.

"Німецький жовтень" готували спільно керівництво РКПб), Комінтерну, КПН. Для безпосереднього керівництва повстанням у Німеччину було відряджено членів ЦК РКП(б). Розгорнуту програму повстання виклав у своїх тезах Г. Зінов'єв, календарний план надання німецькому пролетаріату військової підтримки розробив Л. Троцький. Проте сподівання виявилися ілюзорними, повстання зазнало поразки. Хвиля революційних виступів у всій Європі пішла на спад, що дало привід Й. Сталіну звинуватити окремих керівників Комінтерну і компартій в "опортунізмі", добившись заміни їх слухняними лідерами.

Важкі наслідки для робітничого руху 20-30-х років мала непогодженість дій між комуністами і соціал-демократами, що значною мірою сприяло приходові до влади фашизму.

Конфронтаційні тенденції між ними постійно наростали, аж поки Комінтерн відкрито не поставив завдання завдати основний удар по соціал-демократії, у тому числі і по її лівій течії, "небезпека якої полягала в тому, що вона вміло маскувала свою опортуністичну сутність революційною фразеологією".

Гасла Комінтерну типу "клас проти класу", "хто не з нами, той протії нас" тощо вели до самоізоляції комуністів, відштовхували від них соціально споріднену їм силу, якою була ліва соціал-демократія, поглиблювали розкол у робітничому русі. Поняття "соціалізм" для керівництва Комінтерну пов'язувалося з "рішуче-революційними" методами встановлення диктатури пролетаріату, із запереченням реформізму в будь-якому його ви яві.

Перехід комуністичного руху наприкінці 20-х років від лівого до ультралівого сектантства у свою чергу посилив антикомуністичну реакцію. Якщо в 1928 р. в підпіллі діяло 27 компартій, то в 1933 р. - 49. Крім інших причин, то була й плата за "підштовхування" світової революції, від чого Комінтерн не відмовлявся фактично до кінця 30-х років.

Комуністи справедливо розвінчували фашизм як головну небезпеку для справи миру в Європі. Проте їх антифашистська стратегія зводилася передусім до запобігання фашизмові шляхом соціалістичної революції, що не могло стати основою згуртування всіх прогресивних сил у боротьбі проти фашизму. Проте і за цих умов ліва соціал-демократія не відкидала можливості порозуміння з комуністами на спільній антифашистській платформі. Так, запропонований влітку 1934 р. керівництвом Французької соціалістичної партії проект резолюції на підтримку єдиного фронту дій з комуністами підтримали соціалісти чи соціал-демократи Австрії, Іспанії, Італії та деяких інших країн. Проти були соціал-демократи Скандинавських країн, Великобританії, Чехословаччини.

Поворотом у стратегії і тактиці світового комуністичного руху стали рішення VII конгресу Комінтерну (1935 р.). У них знайшов обґрунтування реалістичний курс на встановлення широких соціально-політичних союзів комуністів зі всіма антифашистськими силами. Суть нової стратегії визначалася, отже, деяким зміщенням акцентів з класових на національні, загальносоціальні критерій Конгрес відмовився від тактичних гасел кінця 20-х років як помилкових. Це був хоч і запізнілий, проте все ж відхід від деяких ліворадикальних концепцій більшовизму, перенесеного на весь світовий комуністичний рух.

Ще однією ідеологією, реалізованою в міжвоєнний період у політичній практиці, став фашизм. У тих чи інших ідейних і організаційних формах фашизм почав заявляти про себе в європейських країнах ще на рубежі XIX-XX ст. Каталізатором, який вивів фашизм з ембріонального стану, стала Перша світова війна. Як організований суспільно-політичний рух фашизм чи не вперше постав у 1918 р. у Фінляндії. Створений фашистами "охоронний корпус" брав активну участь у придушенні робітничих виступів, у результаті чого було вбито понад 20 тис. осіб, ще близько 70 тис. відправлено в концтабори. Нарешті, першою країною, де на початку 20-х років фашисти прийшли до влади, була Італія.

Як особливий вид реакції, фашизм утвердився в період гострих суспільно-політичних криз і соціальних катаклізмів, що настали за російським Жовтнем 1917 р. За своєю сутністю він був не тільки антикомуністичним, а й антидемократичним, антиліберальним. У країнах, де фашисти приходили до влади, встановлювалися політичні режими тоталітарного типу. Там, де фашистам не вдавалося пробитися до влади, їх збройні загони відігравали роль неофіційної ударної сили, яка тероризувала партії робітничого класу, ліберально-демократичні організації.

Нерідко фашизм (націонал-соціалізм) називали "революцією середніх класів", спрямованою як проти монополістичного капіталу, так і проти організованого робітничого руху, передусім комуністичного спрямування. Таке визначення навряд чи справедливе у своїй першій частині. Адже специфічна форма державно-монополістичного капіталізму, режим політичної влади, що встановлювався фашистами, забезпечували збереження позицій панівних класів. Недаремно найбільші промислові й фінансові монополії сприяли приходові до влади фашистів у Німеччині, як і в інших країнах. Прагнучи до сильної влади, яку вони вбачали у фашистських режимах, панівні класи виявляли власну слабкість, нездатність вирішувати складні соціально-політичні проблеми іншими, демократичними методами.

У ліберально-демократичному таборі фашизм розглядали як "диктатуру справа", на противагу комунізму, який характеризувався як "диктатура зліва". Дійсно, фашизм є реакційною диктатурою, проте не всяка диктатура - справа чи зліва - являє собою фашизм. Доречно зауважити, що сьогодні терміном "фашизм" прийнято позначати будь-який вид реакції чи навіть просто все те, що не подобається оратору, особливо стосовно комунізму. І якщо це не завжди співвідноситься з поняттям "політична культура", то принаймні є свідченням того, що в наш час кожний вправі користуватися термінами на власний розсуд, для цього немає ніяких законів чи заборон.

Класичний фашизм, типу італійського чи німецького (у формі нацизму), спирався на широкі суспільні верстви, передусім дрібнобуржуазні. їх прихильності до себе фашисти домагалися невгамовною соціальною демагогією, ідеологічним тиском на свідомість мас, матеріальними подачками, і, звичайно ж, терором, поставленим у ранг державної політики. Ідея "національної величі" (расової) давала дрібному буржуа (причому не тільки німецькому) компенсацію за економічні негаразди і соціальну невлаштованість. Реакційний націоналізм відігравав провідну роль у підготовці соціальної бази фашизму.

Націоналістична риторика, а то й істерія, поряд із соціальною демагогією готували відповідне середовище, ґрунт для сприйняття гасел зовнішньополітичної експансії, "місця під сонцем", на які нібито "обділені нації" мають право. Ідеологічні принципи і практичні методи реакційного, шовіністичного націоналізму всотувалися фашистськими рухами, а в деяких країнах, зокрема в Італії і Німеччині, фашизм безпосередньо інтегрував націоналістичні організації у свої ряди. Американський історик Р. Саусі пояснює націонал-соціалізм як намагання досягти соціальної злагоди під націоналістичним дахом.

Кульмінацією першої фашистської хвилі стали "похід на Рим" і мюнхенський "пивний путч" (1922-1924 рр.)- V період стабілізації (1924-1928 рр.) визрівання фашизму проходило в латентних формах. Друга хвиля піднялася під впливом світової економічної кризи 1929-1933 рр. і ознаменувалася приходом фашистів до влади в Німеччині, пізніше - у Португалії, Іспанії. Як суспільно-політична течія фашизм існував у 30-ті роки в багатьох інших європейських країнах.

Комунізм і фашизм ніколи не були тотожні в прямому розумінні цього слова. Вони різняться джерелами своєї самоідентичності. Комуністи сповідували принципи пролетарського інтернаціоналізму і класової боротьби, фашисти - збереження расової чистоти, національного солідаризму. Комуністи - непримиренні противники приватної власності. Фашисти зберігали недоторканність приватної власності, намагались прихилити великих промисловців і фінансистів до своєї справи. Проте їх, як тоталітарні ідеології, поєднувало багато спільних рис:

  • o прагнення до абсолютної регламентації всієї життєдіяльності суспільства як найбільш сутнісної ознаки тоталітаризму;
  • o поєднання в ідеології і суспільній практиці націоналістичних і соціалістичних пріоритетів;
  • o утопічні сподівання сформувати нову людину, яка створить новий суспільний лад, вільний від вад попереднього;
  • o підпорядкування органів державного управління партійним структурам;
  • o вождизм як результат побудови тоталітарних партій на суто ієрархічній основі;
  • o пошук ворогів - внутрішніх і зовнішніх, не поборовши яких неможливо втілити ідею "раю для всіх";
  • o тотальний контроль за всіма джерелами інформації, культурою, громадськими організаціями тощо;
  • o мілітаризація держави як найвищий політичний і економічний пріоритет;
  • o моральний нігілізм: мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.

Взявши потужний старт ще на початку століття, у повоєнний період світом продовжувала котитися чергова хвиля національного ренесансу.

Настав процес національного пробудження, самовизначення донедавна залежних народів. Нація, як у свій час церква і держава, стала в ряд найважливіших політико-організуючих чинників.

Щоправда, Версальська система не вирішила національного питання в Європі, на що, крім іншого, були розраховані відомі тези американського президента В. Вільсона щодо права всіх народів на самовизначення ("14 пунктів"). Для 40 млн національних меншин в Європі (у тому числі й для 7-8 млн українців, які стали нацменшинами в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини) національна політика як "старих", так і деяких нових держав стала фактичним запереченням їх елементарного права навіть на національно-культурне, не згадуючи вже про національно-державне, самовизначення. Державно-централістський принцип взяв гору над національно-децентралістичним. Значною мірою, а в деяких аспектах і з трагічними наслідками, це стосувалося і більшості народів колишньої Російської імперії, які зазнали поразки в національно-визвольних змаганнях 1917 - початку 20-х років.

Більш суттєвими в цьому плані були зрушення в неєвропейському світі. Виборювали незалежність народи, які ще донедавна були об'єктами імперіалістичного гноблення, культурний поступ яких, як і можливість національного самовизначення, заперечувалися не тільки політиками, а і європейською наукою навіть на теоретичному рівні. Середній Схід й Індія, Китай і Індокитай, Північна Африка - лише основні регіони національного пробудження, пов'язаного з результатами Першої світової війни.

Головними чинниками цього пробудження були молодий ісламський націоналізм (панісламізм) та більшовизм. Останній, виходячи зі стратегічного курсу на світову революцію, за словами відомого націолога О. Бочковського, "ширив гасла національного визначення, націоналістичну протиєвропейську акцію". В. Ленін, Комінтерн не тільки вітали, а й сприяли "пробудженню народів Сходу" як "рабів імперіалістичної Європи". Пропаганда - систематична і планомірна - впала у благодатний ґрунт.

Національні рухи міжвоєнного періоду не привели до краху колоніальної системи, проте мали незаперечні успіхи. Великобританія, найбільша на той час колоніальна імперія, вимушена була стати на шлях адміністративної децентралізації своїх колоній. Саме "вимушена", як це було, наприклад, з Індією. Організований Індійським національним конгресом на чолі з М. Ганді рух "пасивного опору" змусив Лондон після Другої світової війни надати найбільшій зі своїх колоній статус домініону. Такого ж статусу набули й інші великі колонії Англії, що означало їх фактичну державну незалежність.

У 20-30-ті роки відбуваються суттєві зміни в ідеології і політичній практиці націоналізму.

Націоналізм XIX - початку XX ст. був революційно-демократичним, непримиренним ворогом політичної реакції, диктатури. Він аморфно поєднував у собі ліберальні, демократичні, соціалістичні ідеї. В організаційному плані існував без партійно організованих структур. Якщо, наприклад, взяти український націоналізм того періоду, то, за деяким винятком, його можна охарактеризувати як такий, що перебував в інертному стані збереження свого національного "Я", збереження національних традицій, протистояв асиміляції, а в політичних вимогах не йшов далі вимог автономії в рамках федеративного устрою.

У міжвоєнний період відбулася радикалізація національно-політичного руху, зменшився вплив націонал-демократії. Націоналізм міжвоєнного періоду - антидемократичний, він прославляє насильство, терор, війну як пріоритетні, а то і єдині засоби національної політики. Міжвоєнний націоналізм набув форми крайнього шовінізму, ксенофобії (ненависті до чужинців).

Німецький нацизм та італійський фашизм - класичні приклади такого націоналізму. На українському ґрунті ідеологом такого націоналізму був Д. Донцов. "Виправдовувати всі вчинки, які скріпляють силу нації" - головна теза його праці "Націоналізм" (1926 р.). Праці, яку можна розглядати як антитезу драгоманівському демократичному націоналізму. Антидемократичною була й ідеологія українського інтегрального націоналізму (ОУН): "Демократія не виправдовує себе в умовах боротьби за державну незалежність". На практиці проповідувалися "культ боротьби і жертва крові". Звичайно, інтегральний націоналізм не вичерпував всієї палітри українського націоналізму міжвоєнного періоду, діапазон якого - від ОУН до національно-демократичного УНДО й українського націонал-комунізму.

Практика міжвоєнного двадцятиліття переконливо засвідчувала, що і гіпертрофований класовий підхід до вирішення суспільних проблем, який ігнорує національні інтереси, і радикальний націоналізм, якщо вони практикуються як свідомі пріоритетні принципи політики, однаково ведуть до порушення громадянського миру, до насильства.

 
<<   ЗМІСТ   >>