ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ І ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ

Сутність законів регіонального розвитку

Розвиток природи і суспільства характеризується наявністю багатоманітних і стабільних зв'язків і залежностей, які є проявом дії різних сил. Найбільш загальні і суттєві взаємозв'язки і залежності між явищами і процесами в природі і суспільстві називаються законами. Закони відображають причинно-наслідкові зв'язки, тобто такі, в яких залежності між причиною і наслідком однозначні, коли взаємодія різних сил (продуктивних і деструктивних призводить до цілком ймовірного результату). Про цей результат суспільству вже може бути відомо або ще не відомо, якщо знання про сукупність взаємодіючих сил ще не достатні. Тому так важливо постійно поглиблювати знання про сукупність і особливості прояву дії різноманітних сил (природних і суспільних), їх можливі наслідки для навколишнього середовища, людини, суспільства, економіки.

Закони поділяються на закони природи і економічні закони. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перші не залежать від волі людини, а економічні закони діють лише в царині суспільного виробництва. Володіючи знаннями про початковий стан процесу і закон його розвитку, можна однозначно передбачити результат. Закони діють як сукупна сила, прояв дії якої незаперечний, а результат однозначний. Завдяки знанню законів досягається найбільш точне передбачення (прогнозування) стану процесів. Ще у свій час Гельвецій відмітив, що незнання фактів компенсується знанням законів та закономірностей.

Економічна наука вживає термін "закон" у випадках, коли встановлені істотні, тобто найбільш суттєві (глибинні) залежності між дією різноманітних сил і економічними наслідками (результатами) їх взаємодії. Економічні закони відображають найзагальніші стабільні зв'язки у сфері виробничих відносин, тобто процес суспільно-корисної діяльності. Економічні закони — це необхідні і стійкі залежності між економічними явищами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Розвиваючи продуктивні сили, попередні покоління передають їх наступним, на базі яких відповідно до виявлених законів нові покоління розвивають свою господарську діяльність. Учені виокремлюють закони розвитку природи і закони розвитку суспільства (закони діалектики). Останні, зокрема економічні, закони у свою чергу поділяються на загальні закони, які діють упродовж всього існування людства (закони відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закон відтворення, закон економії часу та ін.) і специфічні закони, що визначають економічний розвиток суспільства в межах певних конкретно-історичних епох, суспільно-економічних формацій або стадій (закон вартості, закон попиту і пропонування, закон грошового обігу, закон нагромадження та ін.). У конкретних економічних умовах загальні і специфічні закони виступають як закономірності. Таким чином, закономірність — це прояв (процес) дії одного або певної сукупності економічних законів. Закономірність як і закон, відображає стійкі причинно-наслідкові зв'язки, однак закономірність відображає не однозначну залежність, а ймовірнісну, тобто результат дії різноманітних сил є передбачуваним, але точність такого передбачення може мати відхилення від реального.

Теорія економіки регіону — це комплексна наука, яка вивчає формування регіональних соціально-економічних систем, розміщення виробництва і територіальну організацію господарства. Вона не обмежується простим описом місць розташування підприємств, окремих галузей або міжгалузевих комплексів. Без наукових основ неможливо правильно пояснити розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту, формування та функціонування соціально-економічних систем регіонів. Економіка органічно пов'язана з економічними законами і закономірностями, під впливом яких вона і розвивається.

Встановлені наукою закони розвитку природи й суспільства не слід ототожнювати з юридичними законами держави. Закони розвитку природи і суспільства — це найбільш загальні та суттєві взаємозв'язки й залежності між явищами та процесами в природі і суспільстві.

Люди можуть відкривати закони, пізнавати їх, вивчати та використовувати в інтересах суспільства, але вони не можуть змінити їх чи замінити і тим більше створювати нові закони науки.

Суспільні (зокрема, економічні) закони є порівняно недовговічними. Багато з них діють протягом відповідного історичного періоду (соціально-економічної формації) і пов'язані із способом виробництва. Із зміною способу виробництва вони втрачають силу в зв'язку з новими економічними умовами і поступаються місцем новим економічним законам.

Закономірності розміщення виробництва історично також змінюються та видозмінюються залежно від соціально-економічного устрою суспільства. Кожному способу виробництва властиві свої (специфічні) закономірності виробництва й формування регіонів, але поряд з ними діють також класичні загальні закономірності розвитку і розміщення продуктивних сил.

В умовах ринку управління формуванням господарства регіонів та регіональних соціально-економічних систем підпорядковано загальним законам або закономірностям їх розвитку — цілеспрямованості, взаємозв'язкам і результативності. Для практичного використання загальні положення причинно-обумовленого формування регіонів та їх систем трансформують в керівні цілеспрямовані вимоги та установки регіональної політики, територіального управління і господарської діяльності. Практичні ж установки, або ж "закономірності" регіонального розвитку називають конкретними законами. Основними конкретними законами регіонально-господарського розвитку прийнято вважати такі: 1) територіального зростання виробництва і вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів; 2) спеціалізації міжрегіональних зв'язків і формування регіональних ринків; 3) комплексного розвитку структурних перетворень і диверсифікації господарства регіонів; 4) міжрегіональної економічної інтеграції і укріплення економічних основ державності.

Закони чи закономірності проявляються не ізольовано один від одного, а у взаємодії обумовленості в масштабі однієї країни або ж типових країн, і мають загальне значення для розвитку господарства окремих регіонів і регіональних систем. Поступовий перехід до нових, переважно ринкових принципів господарювання, як здійснюється наприклад в Україні, спричиняє до історичних зрушень в самих методологічних підходах до наукового обґрунтування закономірностей, принципів та факторів регіонального розвитку (рис. 5.1).

За будь-яких соціально-економічних умов процес регіонального розвитку опосередковується дією певних економічних законів, які виражають об'єктивні, істотні, необхідні та постійно відновлювані взаємозв'язки і взаємозалежності в процесі виробництва, розподілу й споживання матеріальних благ. Економічні закони характеризують об'єктивні відносити (тобто такі, що не залежать від волі окремих людей) які проявляються лише в процесі суспільно корисної трудової діяльності. Саме в цьому полягає їх головна відмінність від законів природи.

Рис. 5.1 Система методологічних організаційний основ розвитку регіонів та формування регіональної структури господарства.

Відповідно до загальноприйнятої класифікації економічні закони поділяються на загальні, притаманні досить великій сукупності суспільних явищ і конкретні або специфічні.

На формування і регіональний розвиток найбільший вплив мають такі загальні економічні закони: економії часу, суспільного поділу праці, концентрації виробництва, комплексного та пропорційного розвитку виробництва, адекватності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил.

Важливе значення для формування регіональної економіки мають чотири закони регіонального розвитку: 1) закон територіального зростання виробництва і вирівнювання рівнів економічного та соціального розвитку регіонів; 2) закон територіальної спеціалізації, міжрегіональних зв'язків і формування регіональних ринків; 3) закон комплексного розвитку, структурних перетворень і диверсифікації господарства регіонів; 4) закон міжрегіональної економічної інтеграції і зміцнення економічних основ державності.

Закон територіального зростання виробництва і вирівнювання рівнів економічного та соціального розвитку регіонів передбачає поступовий розвиток виробничих сил на базі науково-технічного і організаційного прогресу та інших факторів, рівномірний територіальний розподіл виробництва, зближення різних регіонів по інтенсивності господарського і соціального розвитку, що припускає прискорений підйом господарств відсталих і депресивних районів. В умовах нерівномірного зростання виробництва по території важливими вимогами є вирівнювання регіональних рівнів соціально-економічного розвитку. Процес диференціації соціально-економічних параметрів контролюється у всіх розвинутих країнах. Рішення існуючих проблем вимагає перш за все активізацію економічних важелів в депресивних та відсталих регіонах шляхом першочергового утворення умов для надходження інвестицій, пожвавлення товарного і фондового ринків, розширення малих форм бізнесу та ін. Важливе значення отримує оптимізація співвідношення об'ємів виробничого накопичення та особливого споживання.

Закон територіальної спеціалізації, міжрегіональних зв'язків і формування регіональних ринків диктує необхідність найкращого виробничого профілювання регіонів та удосконалення міжрегіональних обмінів і пропорцій. Він вимагає обґрунтування найефективніших напрямів розвитку кожного регіону в системі загальнодержавного поділу праці, сприяє широкій участі регіону у зовнішньоекономічній діяльності. При цьому закон керує формуванням товарної структури і ареалів регіональних ринків.

Раціональна спеціалізація господарства економічних районів та інших територій — важлива об'єктивна тенденція (закономірність) і керівний принцип регіонального розвитку. Економічні райони, що сформувалися в Україні, мають чітко виражений господарський напрям, орієнтований, головним чином, на їх природні умови та особливості.

Територіальна спеціалізація є головною умовою формування товарних пропозицій на регіональних та загальнодержавних ринках сировини та готової продукції. Запорукою успішного розвитку ринкових відносин є їх ефективність, постійне зниження витрат виробництва і оберту, а спеціалізація регіонів, сприяючи цьому, виступає як важлива основа сильний важіль підвищення продуктивності суспільної праці і зростанню матеріальних благ суспільства. Регіональна спеціалізація, особливо в загальних напрямках розвитку регіонів, має досить велику інертність, стійкість, хоча вона і видозмінюється, але тривало, поступово.

Невід'ємним додатком і наслідком спеціалізації регіонів виступають міжрегіональні і зовнішньоекономічні зв'язки, що формують регіональні ринки. Та перехід до ринку в Україні супроводжується появою не тільки закономірних, обґрунтованих, а й багатьох невпорядкованих між територіальних зв'язків — надмірно дальніх, зустрічних, паралельних та ін. При зменшеному господарському просторі це свідчить про сильні порушення вимог даного економічного закону.

В межах єдиного ринку попит і пропозиція на товари та інші ресурси повністю балансується. В локальних, регіональних ринках, кожен з яких представляє певну зону споживання попиту, така рівновага зазвичай не досягається повністю, виключення становлять окремі товари споживання. Регіональні товарні ринки на перспективу проявляються схемами виробничо-збутового зонування і галузевими схемами розміщення виробництва та характеризується по важливішим видам продукції на основі виділення агрегатованих груп товарів. Ємність ринку обумовлена розміщенням споживчого платоспроможного попиту на продукцію, а можливі об'єми її пропозиції — виробничим потужностям галузей-постачальників, конкурентоспроможністю їх продукції і рівнем ринкових цін.

З економічними відносинами спеціалізації і міжрайонних зв'язків тісно пов'язаний закон комплексного розвитку, структурних перетворень і диверсифікації господарства регіонів, який відображає закономірні явища і процеси територіального розподілу праці і припускає необхідну пропорційність господарства різних територіальних утворень та їх систем, відповідність економіки кожного регіону місцевим, природним та економічним умовам, гармонійний розвиток галузей спеціалізації та інфраструктури, міст різного масштабу, інших населених пунктів. Цей закон управляє структурною перебудовою господарства регіонів в інтересах ринкових відносин і підвищення життєвого рівня населення, пристосовуючи економіку до кон'юнктури товарного попиту і пропозиції. Якщо міжрегіональний напрям суспільного відтворення поєднується з процесом територіальної спеціалізації, внутрішньо-регіональний — істотно впливає на комплексний розвиток регіонів, забезпечує та підтримує його.

За допомогою держави необхідно передбачити спеціальні заходи щодо диверсифікації регіональної економіки, які забезпечували б її маневреність, стійкість, виживання і зростання в умовах ринку. Активну роль тут повинні виконувати обидва напрямки структурної перебудови в регіонах: виробничо-технологічне (формування наукомістких виробництв тощо) і виробничо-галузеве (конверсія військово-промислового комплексу, реконструкція аграрного сектору тощо), причому пріоритетним для цих заходів виступають провідні регіони і центри розміщення відповідних галузей.

Важливе значення для прискореного і стійкого економічного зростання та прогресивних структурних перетворень отримують вимоги закону міжрегіональної економічної інтеграції і зміцнення економічних основ державності. Інтеграційні процеси в економіці регіонів виступають як тенденції у вигляді сучасної форми поглиблення і поширення територіального розподілу праці, розвитку виробничої та науково-технічної кооперації регіонів, їх господарських, торговельних, фінансових та інших зв'язків. Формування тісних економічних зв'язків регіонів в країні протидіє гіпертрофія зовнішньоекономічних зв'язків, яка може призвести до небезпечних соціально-економічних деформацій, порушенню єдиного економічного простору. Економічні вигоди інтеграції визначають перш за все масштабністю формуючих господарсько-коопераційних комплексів, широтою їх складу і тісними зв'язками.

Сучасний світовий ринок продуктивних сил характеризується істотним посиленням внутрі- та міжрегіональної інтеграції. Внутрірегіональна інтеграція, яка зумовлена територіальною цілісністю регіону, розвивається переважно на основі економічних взаємозв'язків між усіма елементами його господарського комплексу. Внаслідок цього формується цілісна інтегрована господарська система або єдиний регіональний економічний простір. Міжрегіональна економічна інтеграція розвивається на базі територіального поділі праці, оскільки спеціалізація регіонів, їх певне територіальне відокремлення потребує встановлення й поглиблення економічних міжрегіональних зв'язків.

Розвиток інтеграційних взаємозв'язків та комплексне вдосконалення розміщення об'єктів виробничого і невиробничого призначення повинності спричинити до зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів. Саме на це спрямовуються і заходи державної регіональної політики. Разом з тим між регіонами існують істотні відмінності, зумовлені різним природно-ресурсним потенціалом структурою економіки, соціально-економічними умовами розвитку. Отже, зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів вимагає надзвичайно великих зусиль в несприятливих економічних умовах, коли гостро відчувається нестача матеріальних і фінансових ресурсів.

В економічній літературі мають місце різні тлумачення сутності закономірностей розвитку економіки регіонів. Існують твердження про те, що загальні економічні закони у конкретному, економічному середовищі проявляються як закономірності. Наводяться такі аналогії: закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва — як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Нині домінує точка зору, згідно з якою економічні закони і закономірності за своєю суттю є поняттями одного порядку [12 с. 20].

Таким чином, як економічні закони, так і закономірності відображають сталі зв'язки між усіма елементами продуктивних сил певного економічного простору, а тому є необхідним теоретико-методологічним підґрунтям для вирішення практичних завдань. Всебічне вивчення закономірностей розвитку продуктивних сил у регіонах дозволяє відтворювати і раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимально розміщувати підприємства різних галузей економіки, виробничу та соціальну інфраструктуру.

Політична економія визнає існування загальних економічних законів, властивих усім соціально-економічним формаціям, і специфічних економічних законів, характерних для однієї соціально-економічної формації. Відповідно до них і закономірності розміщення продуктивних сил та їх територіальної організації поділяються на загальні і специфічні. Закономірності розміщення продуктивних сил є своєрідною територіальною проекцією економічних законів, причому дія одного закону може виявлятися у кількох взаємопов'язаних закономірностях або, навпаки, закономірність є просторовим проявом кількох економічних законів [14]. Сутність закономірностей розміщення продуктивних сил та їх зв'язок із економічними законами відображене в табл. 5.1.

Таблиця 5.1. Зв'язок закономірностей розміщення продуктивних сил та основних економічних законів

Отже, закономірності розміщення продуктивних сил (РПС) є теоретико-практичною базою для вирішення практичних завдань, зокрема, таких як: раціональне та доцільне в еколого-економічному розумінні використання природо-ресурсного потенціалу конкретної території (регіону); удосконалення територіальної організації господарства; розробки стратегії регіонального розвитку; забезпечення ефективного регіонального управління і регіональної економічної політики та загалом сталого розвитку регіональної соціально-економічної системи. А знання і практичне використання законів у господарській діяльності дозволить раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівнях.