Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економічна політика

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Концепції економічної політики

Нагальну потребу в активній економічній політиці держави як важливому факторі успішного розвитку економіки обґрунтував ще Ф. Ліст1, підтримав К. Родбертус, розвинув В. І. Ленін і в оновленій формі сформулював Дж. М. Кейнс.

Зміст і форми економічної політики з часом ускладнюються, але життєво важливою умовою раціонального функціонування економіки вона залишиться і в майбутньому.

Багатоаспектність економічних реалій В. Ойкен класифікував так: сукупність економічних процесів; різні види економічних порядків; економічна політика. Він уважав останню функцією економічних порядків— сукупності умов, які включають як фактори об'єктивні (потреби, ресурси, техніко-технологічні умови), так і законодавчі, соціальні, в тому числі і вдачу, звичаї, духовно психологічний настрій, та інші інститути (профспілки, підприємницькі спілки тощо).

Узагальнюючи історичну практику, В. Ойкен пропонував таку типологію економічних політик: політика свободи дій суб'єктів господарювання (laissez-faive); політика планово-централізованого (повністю чи частково) керування економікою, політика "середнього шляху"; політика конкурентного порядку; точкова політика. Перші два типи політики (свободи дій та планово-централізованого керування) досить широко розглянуто в літературі, тому ми їх не коментуємо.

Політика "середнього шляху", за Ойкеном, має передбачати ту чи ту міру державного втручання в ринкову економіку, знаходження компромісу між ринком і плановим господарством, зокрема політику "повної зайнятості", дії щодо втручання держави в розподільні відносини та кон'юнктурне регулювання.

За політики конкурентного порядку держава має створювати умови, які максимально сприяють розвитку конкуренції. Головне завдання такої політики — обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (монополізму).

До змісту точкової, або пунктирної, економічної політики Ойкен включає систему політико-правових дій держави, орієнтованих на розв'язання окремих макроекономічних проблем та на захист конкретних сфер.

Узагалі цей учений оптимальним уважав конкурентний порядок і політику конкурентного ринку, функції якого (порядку) не мають виходити "за ази меж пристосування".

Цим поглядам протистоїть "активістська доктрина" економічної політики, про що ви вже мали змогу прочитати в попередньому параграфі.

Багато фахівців визнають за базову теорію економічної політики концепцію, яку запропонував ще в 50-ті pp. XX ст. голландський економіст (перший лауреат Нобелівської премії з економіки (1969 р.) Ян Тінберген (1903—1994). Положення його праць "Теорія економічної політики" (1952) та "Економічна політика: принципи і побудови" (1956) стали концептуально-відправними для економістів 60—70 pp. минулого століття. Згідно з його концепцією складниками економічної політики є: по-перше, ключові цілі суспільного добробуту (система макроекономічних показників); по-друге, інструменти, якими володіє уряд [бюджетно-податкові (фіскальні), грошово-кредитні (монетарні), ті, що регулюють доходи, та зовнішні (маніпуляції з валютним курсом)]; по-третє, модель, котра органічно зв'язує цілі та інструментарій, а також дозволяє визначати оптимальний масштаб політичних дій. Проте останнє положення, на наш погляд, є досить сумнівним твердженням, оскільки суттєвим тут є й те, що використовувані інструменти мають кількісно збігатися з поставленими цілями.

У цілому концепцію економічної політики Тінбергена слід віднести до розряду нормативних. Він також розробив методику планування і прогнозування для своєї країни, запропонував моделі, прийнятті для економічного планування в країнах, що розвиваються.

Послідовники Я. Тінбергена внесли низку доповнень у його концепцію. Зокрема американський економіст Генрі Тейлор розробив оптимальну функцію добробуту та функцію мінімізації втрат, а також включив до моделі витрати, пов'язані з переходом від використання одних інструментів до інших.

Отже, економетрична модель Я. Тінбергена служила схемою економічної політики понад два десятиліття. Однак у середині 1970-х рр. фахівці все частіше стали звертати увагу на хиби цієї концепції, передовсім на проблеми невизначеності, котрі досить різноманітні. Наприклад, за умов невизначеності уряди не можуть передбачати напевно, який вплив справлять їхні заходи на цільові показники. Також до проблем невизначеності можна віднести часові лаги між виникненням тієї чи тієї небезпеки з прийняттям рішень та їх економічним ефектом. Іще в моделі економічної політики Тінбергена виведено коефіцієнти, які зв'язують економічні змінні та політичні дії, але часті зміни в економіці, а особливо в політиці, роблять ці коефіцієнти ненадійними.

У цьому контексті зупинімося на критиці концепції Тінбергена Робертом Лукасом , який звернув особливу увагу на проблему оцінки очікувань, котра, як звичайно, здійснюється приблизно, з урахуванням минулого досвіду. Але така механічна екстраполяція, як слушно зауважив Лукас, є помилковою, адже реакцію в суспільному житті, у т. ч. й економіці, на політичні зміни неможливо передбачити, спираючись лише на минуле. Політика, що базується на статистичних показниках минулого та недооцінює фактор мінливості очікувань, приречена на прорахунки та невдачі.

Отже, суть розвитку теорії економічної політики, за Лукасом, полягає в тому, що економічні показники, які беруть за вихідні, моделюючи відповідну політику, ненадійні, бо самі є наслідком політичних маніпуляцій.

Тепер розглянемо загальні позиції, які висунула неокласична теорія економічної політики. їх можна систематизувати в такий спосіб1.

По-перше, кінцеву мету такої політики можна визначити як мінімізацію витрат, але для цього потрібно зберігати послідовність перевірених політичних дій і не відступати від правил (принципів).

По-друге, важливо завойовувати і підтримувати довіру електорату до влади, оскільки відхилення від проголошеного курсу істотно її підривають. До речі, ця позиція надзвичайно актуальна і для сучасних українських реалій.

Тут буде цілком доречним навести результати соціологічних моніторингових досліджень, проведених Інститутом соціології HAH України. Відповіді респондентів "скоріше довіряю" і "повністю довіряю" відповідним гілкам влади подано в табл. 1.

Таблиця 1

СОЦІАЛЬНА СИТУАЦІЯ ЩОДО РІВНЯ ДОВІРИ ВЛАДНИМ СТРУКТУРАМ ("СКОРІШЕ ДОВІРЯЮ" ТА "ПОВНІСТЮ ДОВІРЯЮ", %)

Рівень довіри 1994 р. 1998 р. 2002 р.
Президентові 16,1 9,7 13,1
Верховній Раді 9,7 7,3 7,4
Уряду 11,4 7,6 9,6

Рівень довіри місцевим органам влади 2002 року становив 14,3 %, політичним партіям— 7,3%. Водночас "рівень недовіри" ("зовсім не довіряю" та "скоріше не довіряю") для всіх опитаних мав тенденцію до збільшення і дорівнював у середньому 60—65 % . Хіба може йтися про якусь конструктивність такої політики?

По-третє, позитивна і нормативна сторони політики доповнюють одна одну: перша досліджує комплекс проблем і пропонує рекомендації, ураховуючи можливості, як звичайно, опосередкованої дії; друга — достатньо поширена і зосереджує увагу на фіскальних методах. Інакше кажучи, нормативна складова економічної теорії вивчає те, як владні структури повинні діяти, а позитивна — вносить у загальну теоретичну скарбничку результати своїх досліджень і напрацювань.

На закінчення є підстави твердити, що економічна політика завжди пронизує суспільне середовище. Вона повсякчас була, є й буде, а її навмисне заперечення — це теж політика. Головне в економічній політиці — її конструктивність і дієвість, а не суто декларативні наміри різних "заєдинщиків", "наше українців", "озимозаморожених". Їхня політика абсолютно не концентрується на економіці, а відтак такі політики — наша національна ганьба.

 
<<   ЗМІСТ   >>