Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Тенденції світового економічного розвитку

Економічний розвиток світу наприкінці XX - на початку XXI століть характеризують в основному ті самі тенденції, тільки в більш загостреному вигляді, що і в попередні десятиліття. Серед них - посилення нерівномірності розвитку окремих країн, їх різних груп та географічних регіонів, що супроводжується економічними підйомами, локальними або глобальними кризами поглибленням економічних і політичних проблем. За найбільш тривалим за повоєнний час економічним підйомом, що розпочався у 1983 р., на кінець 1990 р. сталося різке зниження економічної динаміки. Перші спади спостерігались у країнах Північної Америки, Північної Європи та Австралії. На початку 1991 р. у смугу спаду вступили країни континентальної Європи, а із середини 1991 р. - Японія. Після 1998 р., коли приріст сукупного ВНП розвинутих країн досяг майже рекордних для 80-х років 4,5 %, економічне зростання стало помітно слабшати. Державні заходи його стимулювання виявилися неефективними внаслідок погіршення фінансового стану як населення, так і бізнесу, в тому числі банківської сфери. Кризові явища зачепили перш за все інвестиційні процеси. В ряді країн відбулося їх абсолютне скорочення, хоча сумарний обсяг виробничих інвестицій залишився незмінним.

Економічна криза 1990-1992 рр. призвела також до падіння попиту, що зумовило зниження темпів зростання виробництва. Реальний валовий внутрішній продукт у Західній Європі в 1990 р. зріс на 2,7 % проти 3,2 % у 1989 р., а у 1991 р. - лише на 0,9 %. Абсолютне зменшення ВВП у 1991 р. спостерігалось у Великобританії - 2,2 %, Фінляндії - 6,2, Швеції - 0,7, Швейцарії - 0,5 %. У більшості інших країн Західної Європи приріст промислового виробництва різко сповільнився: у 1990 р. - 2,1 % проти 3,9 % у 1989 р., а у 1991 р. взагалі припинився.

Для виходу з кризи передбачалося скорочення частки традиційних галузей та стимулювання розвитку ефективних виробництв, новітніх галузей, заснованих перш за все на високих технологіях. Завдяки цьому з другої половини 1992 р. економіка Західної Європи почала виходити з кризи. Зростання виробництва більш активно йшло в англомовних країнах та Північній Європі, повільніше в США.

Вражає феноменальне зростання економіки Китаю, де у 90-х роках державний сектор зайняв лідируючі позиції на єдиному соціалістичному ринку. Саме державний сектор є найважливішим фактором економічного розвитку країни, що відбувається при посиленні керівної ролі комуністичної партії. Приватний сектор перебуває під суворим контролем держави. Виняткове місце в реалізації зовнішньоекономічної політики відводиться розвиненим країнам.

У ряді районів, які було перетворено в особливі економічні зони, проводиться політика відкритих дверей. Для припливу іноземного капіталу було відкрито 14 морських портів.

ВВП Китаю за 46 років (1950-1996 рр.) збільшився у 22,4 раза, а його частка у світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2 %. ВВП США за цей період збільшився у 3,9 раза, а його частка у світовій економіці зменшилась з 31,2 до 20,6 %. Водночас ВВП найбільш розвинених регіонів середини XX століття - Північної Америки та Європи - збільшувався повільніше, ніж світова економіка в цілому (його зростання становило відповідно 4,2 проти 5,2 раза). Як наслідок, їх частка у ВВП світу скоротилась: Північної Америки - з 35,3 до 25,1 %, Європи - з 37 до 26,7 %. Скорочення частки Північної Америки у світовій економіці повністю відбулося за рахунок зниження в ній частки США, тоді як частка інших північноамериканських країн зросла з 4,1 до 4,5 %.

Справжньою "рекордсменкою" економічного зростання стала Азія. її ВВП за 1950-1996 рр. зріс у 12,8 раза, що подвоїло її частку у світовому ВВП - з 16,7 до 36,5 % і дало змогу стати найбільшим економічним регіоном світу кінця XX століття. Якщо у 1950 р. сукупні розміри економік азійських країн більше ніж вдвічі поступались аналогічним показникам і Європи, і Північної Америки, то в середині 90-х років Азія за розмірами ВВП майже в 1,5 раза перевершила кожний з цих регіонів.

Зростання ВВП колишніх соціалістичних країн (без Китаю) становило всього 2,6 раза, внаслідок чого їх частка у світовій економіці впала з 12,6 до 5,7 %.

У групі країн з ринковою економікою темпи зростання ВВП у країнах, що розвиваються, майже вдвічі (8,5 раза) перевершили відповідний показник розвинених країн (4,9 раза), внаслідок чого частка останніх у світовій економіці скоротилася з 63 до 52,7 %, а частка країн, що розвиваються, зросла майже в півтора раза - з 21,7 до 31,4 %.

Суттєві зміни у другій половині XX століття відбулися також у рівні концентрації виробництва ВВП світу в обмеженому колі країн. Протягом всього періоду США вдавалося зберегти за собою роль незаперечного світового лідера за абсолютним обсягом виробництва ВВП. Однак її частка у світовому ВВП скоротилась з 31,3 % у 1950 р. до 20,6 % у 1996 р. Другу позицію у світовій економіці послідовно займали: в 1950-1971 рр. - СРСР, у 1972-1993 рр. - Японія, починаючи з 1994 р. - КНР. Зменшення рівня концентрації виробництва виявилось у тому, що якщо в 1950 р. половину світового ВВП створювали 4 країни (США, СРСР, ФРН і Франція), то в 1996 р. - вже 6 країн (США, КНР, Японія, ФРН, Індія, Франція).

Вкрай нерівномірний розвиток світової економіки посилює боротьбу за лідируюче місце між США, Японією й об'єднаною Європою. Це значно загострює проблеми, пов'язані з забезпеченням сировиною, енергоносіями, ринками збуту, безробіттям та ін.

Стан економіки пострадянських республік з кінця 80-х років, за винятком Балтії, характеризувався глибокою перманентною кризою, занепадом виробництва, відсутністю ефективної моделі управління розвитком господарства і переходу до ринкової економіки. Монетаристський шлях реформування у шоковому варіанті в Росії ще більше поглибив і посилив кризу, призвів до гіперінфляції та зубожіння широких верств населення. За 1990- 1993 рр. виробництво скоротилось майже наполовину, рівень інфляції досяг 2200 % на рік, ціни на споживчі товари та послуги зросли більше ніж у 100 разів. ВВП на душу населення скоротився щодо середнього рівня європейських країн з ринковою економікою з 47,9% у 1950 р. до 35,7% у 1991р. і до 21,4% у 1996 р.

Приблизно такі самі наслідки перетворень у народному господарстві України. Політика так званого інфляційного шоку призвела до глибокої й затяжної загальноекономічної кризи. З першого року самостійного існування Української держави почався процес прискореного падіння найважливіших економічних показників. Порівняно з 1991 р. національний прибуток у 1992 р. становив 85 %, промислова продукція - 91 %. Споживчі ціни зросли за рік більше ніж у 30 разів.

Після вимушеного відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилася відверто проінфляційна політика з притаманними їй величезним бюджетним дефіцитом, необмеженою грошово-кредитною емісією, зростанням цін, обвальним падінням реальних прибутків переважної більшості населення. Це вкрай негативно вплинуло на народне господарство, ще більше поглибило кризу. Інфляція, що становила у 1992 р. близько 30 % на місяць, швидко переростає у гіперінфляцію, сягнувши наприкінці 1993 р. понад 90 % в місяць. За 1991-1996 рр. ВВП скоротився майже у З рази, промислове виробництво - більше ніж наполовину, продукція сільського господарства - на одну третину, виробництво багатьох продуктів харчування - на дві третини.

Загальне падіння виробництва за 1990-1995 рр. становило 48 %. ВВП на душу населення в республіці скоротився щодо середнього рівня європейських країн з ринковою економікою з 43,1 % у 1950 р. до 27,1 % у 1991 р. і до 11 % у 1996 р.

Реальні прибутки громадян за 1991-1994 рр. скоротились майже у 5 разів, а купівельна спроможність середньої заробітної плати за 1990-1993 рр. зменшилась у 3-9 разів, мінімальної заробітної, плати - в 10-29 разів. За межею бідності опинилась переважна частина населення України.

За даними щорічного дослідження ООН Україна на початок 2000 р. посідала 91-ше місце серед 185 країн світу за індексом людського розвитку. Рівень ВВП у 1998 р. щодо 1990 р. становив 30,7 %, промислового виробництва - 26,4, машинобудування за деякими показниками від 4 до 0,5 %, хімічної промисловості - від 15 до 3,7 %. Грошовий обіг у республіці на кінець 90-х років, за оцінками фахівців, складався з 15,7 млрд грн і 6,4 млрд дол. СІЛА, тобто обсяг тіньової економіки дорівнював легальній. У цих умовах відбулася бартеризація внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Показник середньодушового ВВП в Україні дедалі відстає від основної групи членів ЄС (тут ми маємо лише 2,4 %). На один долар ВВП в Україні витрачається енергоресурсів у 5,5 раза більше, ніж у країнах Центральної та Східної Європи, і у 12 разів більше, ніж у розвинених країнах Заходу.

Певні надії на прискорення економічних реформ вселяє відновлення економічного зростання України. Починаючи з 2001 р. ВВП країни зростає, що створює передумови для стабільного розвитку.

Ринкові перетворення в країнах Балтії, що раніше всіх колишніх радянських республік проголосили державну незалежність, характеризуються послідовністю й незворотністю. Значних успіхів на шляху від державної економіки до ринкової досягнуто тут також завдяки більш високому рівню економічного розвитку, меншій залежності в попередній період від загальносоюзної економіки. Істотна частина виробничого потенціалу була спрямована на задоволення власних потреб, що полегшило структурні ринкові перетворення.

З другої половини 1993 р. в Естонії намітилася стабілізація, а в 1994 р. ВВП цієї країни збільшився порівняно з попереднім роком на 5 %. У цьому ж році позначився й вихід зі спаду економіки Литви. її ВВП зріс на 1,5 %. Позитивні зрушення відбулися і в економіці Латвії.

У цей час спостерігається суттєве зростання середньомісячної заробітної плати. Якщо у березні 1993 р. в Литві, Латвії та Естонії вона дорівнювала відповідно 13, 64 і 66 дол. США, то в середині 1995 р. відповідно 132,192 і 187 дол. на місяць.

Економічний розвиток країн Центрально-Східної Європи з кінця 80-х років пов'язаний спочатку зі спадом виробництва, а потім з виходом із кризи і переходом на ринковий шлях розвитку. Якщо у 1989 р. національний прибуток і промислове виробництво в цих країнах зменшились на 1 %, то у 1992 р. відповідно на 12,1 і 19,5 %. Першою з кризи почала виходити Польща. Підйом виробництва в цій країні розпочався вже у 1992 р., у 1993- 1995 рр. він міцно закріпився. У 1993 р. розпочався підйом виробництва також у Румунії, Словенії, а у 1994 р. практично у всіх країнах ЦСЄ.

Другою, провідною тенденцією світового економічного розвитку з кінця 80-х років є прискорена інтернаціоналізація економіки шляхом її інтеграції та глобалізації. В її основі - прискорення під впливом нового етапу НТР процесу залучення країн до міжнародного розподілу праці й обміну продукцією та інформацією. У сучасних умовах для багатьох країн відпадає необхідність розробляти весь технологічний процес виробництва якого-небудь товару, оскільки економічно значно вигідніше придбати його в обмін на свій товар у країнах, де вже є добре налагоджене виробництво або купити за кордоном ліцензію на його виробництво. Це дає змогу використати власні ресурси для розвитку тих галузей чи видів виробництва, де можуть бути досягнуті найвища продуктивність та якість продукції.

Крім того, в епоху розвитку НТР велике спеціалізоване виробництво переростає географічні кордони окремих держав. Політика господарського відокремлення з її традиційним протекціонізмом відходить у минуле. Нові галузі промисловості вимагають величезних капіталовкладень, які під силу лише декільком міжнаціональним державно-монополістичним групам. З цих причин виник цілий ряд "європейських" проектів - будівництво енергосистеми ЄЕС, нафтопроводу Марсель - Страсбург - ФРН, залізничного тунелю під Ла-Маншем та ін. Сумісні асигнування здійснюються й у сучасних наукових дослідженнях (космос, електроніка, атомна енергетика), фінансування яких не під силу окремим державам.

Вже зараз важливою частиною міжнародної економічної системи стали міждержавні регіональні об'єднання, котрі довели свою життєздатність. Прикладом може бути Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), яке з другої половини 80-х років переживає третій етап свого розвитку (І етап (1957-1960 рр.) - створення ЄЕС; II етап (70-ті - перша половина 80-х років) - розширення Загального ринку). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входили шість країн, то у 2007 р. - уже 27. Коло його інтересів значно розширилось: усуваються торговельні бар'єри, створюється єдиний європейський ринок з вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої сили, створюється Європейський центральний банк, введено спільну грошову одиницю - ЕКЮ, а згодом євро, та ін. По суті мова йде про створення єдиної суперструктури - Нової Європи, або Сполучених Штатів Європи ("Європи без кордонів").

Конкретним прикладом позитивної ролі ЄЕС в економічному розвитку країн - учасниць цієї організації може слугувати Франція, де утворився навіть цілий "промисловий трикутник" "Париж - Лілль - Страсбург", у якому виникла серія змішаних франко-бельгійських, франко-голландських та інших "європейських підприємств".

У рамках ЄЕС його учасникам до початку 80-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та її спеціалізацію по країнах. Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН - вантажних машин, чоловічого одягу; Італія - дешевих легкових автомашин, холодильників, літнього. одягу; Голландія - меблів і т. д.

За порівняно короткий термін ЄЕС, яке з 1993 р. називається Європейським Союзом (ЄС), перетворилося в один із головних економічних центрів світового господарства. На частку ЄС припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою, а сукупний експорт перевершує експорт США в 3,6 раза, Японії - в 3,8 раза. ЄС також перевершив показники СІНА за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.

Швидкий динамічний розвиток держав ЄС - це багато в чому захисна реакція, побоювання європейських країн перетворитись у "технологічну периферію" США та Японії. Тому було об'єднано зусилля провідних країн перш за все в галузі науково-технічного співробітництва. В рамках програми "Еврика" з 80-х років здійснюється співробітництво в галузі мікропроцесорних розробок (програма "Євроробот"), систем зв'язку (програма "Євроком"), біотехнологій (програма "Євробіо'% створення нових матеріалів (програма "Євромат") та ін.

Інтеграційні процеси в Європі у 90-х роках набули свого подальшого розвитку. З 1 січня 1993 р. функціонує Єдиний внутрішній ринок (ЄВР) ЄС на основі остаточного скасування обмежень та бар'єрів для пересування товарів, послуг, капіталів і громадян. З 1 листопада того ж року набрав чинності Маастрихтський договір 12 країн ЄЕС, що відкрив новий етап розвитку європейської інтеграції. Згідно з ним ЄС до кінця 90-х років мав перетворитися в єдиний політичний, економічний і валютний союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством і валютою.

Безперечні успіхи ЄС притягують до інтеграції з ним інші країни. Але згідно з чинними критеріями вони мають, по-перше, бути демократичними і поважати права людини, по-друге, мати діючу ринкову економіку і прийняти законодавство ЄС, по-третє, здійснювати єдину зовнішню політику Союзу, в тому числі в питаннях безпеки.

Інтеграція країн ЄС з іншими європейськими країнами здійснюється з 1960 р. в рамках Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Угода 1992 р. між ЄС і ЄАВТ мала сприяти поступовій адаптації учасників ЄАВТ до умов майбутнього співробітництва в рамках ЄЕС.

Нові процеси в розвитку інтернаціоналізації економіки з'явилися у зв'язку із процесом інтеграції в структуру світового господарства колишніх соціалістичних країн Східної Європи. З початку 90-х років ЄЕС принципово змінило тактику щодо цих країн. Угоди з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною, а також Болгарією і Румунією передбачали утворення зон вільної торгівлі промисловими товарами, послаблення обмежень для руху послуг, капіталів і, з деякими обмеженнями, громадян, розширення співробітництва в політичній і культурній сферах, а також включення інтеграційного законодавства ЄЕС в національне право цих східноєвропейських країн. Згодом країни Східної Європи набули повноправного членства в ЄС.

Іншими прикладами міждержавних регіональних об'єднань можуть бути Організація американських держав (ОАД), Африканський Союз (АС), Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) та ін. Найбільш могутнім серед них є АТЕС, ініціатором утворення якого була Японія. До цієї організації входять 11 азіатських і 4 американські провідні країни, а також Австралія, Нова Зеландія і Папуа-Нова Гвінея, які дають понад 50 % загального світового ВВП. У 1994 р. країни АТЕС підписали Декларацію про утворення до 2020 р. зони вільної торгівлі і капіталовкладень. Саме в цей регіон, де перехрещуються потоки товарів і капіталів на трильйони доларів, переміщується центр світової ділової активності.

На жаль, загальносвітовий процес економічної інтеграції дуже повільно відбувається в країнах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні. Оформлення економічного союзу країн СНД поки що залишається скоріше на стадії протоколу про наміри, ніж про конкретні дії. Низький рівень економічної динаміки і ринкових перетворень, а також внутрішні й зовнішньополітичні, ідеологічні причини великою мірою заважають реалізувати вигоди економічної інтеграції цим країнам.

Продовженням, більш високим рівнем розвитку капіталістичної інтеграції на рубежі II-III тисячоліть є глобалізація сучасного економічного життя. Головну роль у цьому процесі відіграють транснаціональні корпорації (ТНК) розвинених країн світу. ТНК руйнують кордони між національними ринками товарів, капіталів і робочої сили шляхом формування прямих виробничо-технічних і економічних зв'язків між підприємствами за рахунок оптимального розміщення виробництва в різних країнах з урахуванням їх порівняльних переваг (наявність джерел сировини, кваліфікованої робочої сили, технічного рівня виробництва і т. п.), і тим самим досягають більш високої економічної ефективності. Саме вони формують розгалужену систему світового виробництва, що з'єднана загальними організаційними, економічними і технологічними відносинами. Якщо у 50-ті роки ТНК лише почали створюватися, то на середину 2000 р. їхня кількість наблизилася до 48 тис. Головними двигунами глобалізації, крім ТНК, є також фінансові інститути: Світовий банк (СБ), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та створена в 1995 р. Всесвітня торговельна організація (ВТО).

Бурхливий розвиток і наслідки світової економічної глобалізації XX ст. засвідчили, що вона перетворилася в нову форму економічного і культурного імперіалізму, "реколонізації" "третього світу" і колонізації країн з "перехідною економікою". Глобалізація сприяє розширенню і поглибленню прірви між країнами розвинутого "центру" і капіталістичної периферії. За даними Програми розвитку ООН, частка 20 % найбіднішого населення світу в глобальному прибутку скоротилась з 2,3 % у 1960 р. до 1,1 % в 1964 р. Відношення прибутку 20 % найбагатшого населення Землі до прибутку 20 % її найбіднішого населення становило 30:1 у 1960 р., 60:1 у 1990 р. і 90:1 у 1999 р. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту ніколи не було раніше в історії світової цивілізації.

Наведені дані свідчать про те, що глобалізація напередодні третього тисячоліття має нерівномірний і вибірковий характер, приносить зиски одним, а злидні іншим. Підтвердженням цього є і те, що в 1995 р. на частку багатих країн, де жило 20 % населення світу, припадало 80 % світового ВВП, а на частку бідних країн, де зосереджено 80 % населення, 20 % світового ВВП. У цих умовах навіть західні дослідники змушені визнати, що глобалізація веде до "суспільства 20:80", яке характеризується вилученням 80 % населення світу із соціального життя. Це може призвести до того, що в XXI ст. боротьба за перерозподіл ресурсів може вилитися у "війну всіх проти всіх".

Наслідком реалізації "програм структурної перебудови" СБ -МВФ у більшості країн стало перетворення їх у сировинні придатки. Сьогодні, за даними СБ, 1,5 млрд осіб у світі існують на прибуток менше 1 дол. США на день, 3 млрд - менше 2 дол. на день,

В умовах глобалізації терплять нестатки не тільки жителі постколоніальних і постсоціалістичних країн, де понад 800 млн осіб стали жертвами голоду, а й вагома частина населення західних країн. У них налічується 100 млн бідняків і 37 млн безробітних.

Наслідки економічної глобалізації, перш за все прогресуючі поляризація і пауперизація сучасного світу, свідчать, що універсальні рецепти СБ - МВФ для лікування економічних недоліків не виправдали покладених на них надій і зазнали нищівної поразки у боротьбі з бідністю. За останні 15 років дохід на душу населення знизився у більш як 100 країнах, індивідуальне споживання щорічно падало у більш як 60 країнах. Фінансова криза 1997-1998 рр. завдала удару і "малим драконам", і "новим індустріальним країнам", і країнам СНД.

У цих умовах значно посилюється критика глобалізації як форми реалізації гегемоністських амбіцій США за рахунок обмеження економічного і політичного суверенітету інших держав. "Глобалізація, - підкреслює відомий американський соціолог У. Робінсон, - все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Активну позицію в протидії економічній глобалізації на Заході, а останнім часом і в Європі, займають нові соціальні рухи. Вони висунули гасло: "Люди вищі прибутків корпорацій" і наполегливо борються за втілення його в життя. Масові виступи проти ВТО зірвали зустріч міністрів торгівлі 135 країн у Сіетлі в 1999 р. У квітні 2000 р. світ став свідком широкого протесту проти сесій СБ і МВФ у Вашингтоні, а у вересні 2000 р. - у Празі. Виступаючи проти економічної глобалізації, учасники останньої акції вимагали також від всесвітніх фінансових установ списати борги 20 найбіднішим країнам світу.

Таким чином, економічний розвиток провідних та інших країн світу в останні десятиліття XX століття проходив нерівномірно, з відхиленням від традиційних темпів і форм. Подальша глобальна трансформація світового господарства, що намітилась, приведе до ще більш радикальних змін в економічній розстановці країн світу. Аналіз і узагальнення фактичного матеріалу дають можливість зробити деякі висновки.

Економічна модель державного соціалізму в його інтернаціональному варіанті (колишній СРСР, країни народної демократії та частина країн "третього світу") виявилась неспроможною забезпечити прискорений НТП і на його основі гідне життя і свободу людини. Внаслідок розвалу СРСР пострадянські та постсоціалістичні країни опинились у стані глибокої перманентної кризи.

Модель ринкового господарства і соціально орієнтованої економіки на основі приватної власності й регулювання з боку демократичної, правової держави (США, Великобританія, Франція та ін.) здобула перемогу в історичному змаганні другої половини XX століття. Саме на її основі живуть високорозвинені країни, що досягли певного рівня процвітання зі збереженням національної специфіки розвитку. Ця модель є орієнтиром і зразком для інших країн світу.

Економічні й соціальні процеси в провідних країнах світу спрямовані на формування і розвиток постіндустріальної інформаційної цивілізації на основі нової технологічної революції і на практичних засадах державного регулювання з урахуванням суспільних інтересів і соціальної справедливості.

НТР великою мірою сприяла зближенню населення всіх континентів в єдине ціле. Одночасно вона породила і загострила ряд глобальних економічних і соціальних проблем, серед яких екологічні, відносини між Північчю і Півднем, зростання бідності, проблеми заборгованості, безробіття, міграції, біженців тощо. їх розв'язання вимагає встановлення нового економічного порядку на основі перевлаштування світу на більш гуманних і демократичних засадах.

Початок третього тисячоліття, на жаль, не ознаменувався такими зрушеннями. Натомість збільшувалася прірва між країнами економічно високорозвиненими і тими, які протягом десятиліть, а то й століть балансують на межі фізичного виживання їх населення. А наслідком "нового економічного порядку" стала найбільша з часів Великої депресії 1929-1933 рр. фінансово-економічна криза. Почавшись із масового неповернення іпотечних кредитів у США, вона на середину 2008 р. охопила більшість країн світу, зокрема й Україну. Почався масштабний економічний спад, який насамперед позначився на будівництві, металургійній галузі, машинобудуванні тощо. Знецінилися національні грошові одиниці багатьох країн щодо долара США. Як результат - знизилася купівельна платоспроможність населення і, чи не найголовніше, - стало стрімко зростати безробіття.

 
<<   ЗМІСТ   >>