Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Національна безпека України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ (НАЦІОБЕЗПЕКОЗНАВСТВА)

Безпека — доля обраних

В. Ліпкан

Вступ

Націобезпекознавство — одна із найважливіших складових духовної культури людства. У ньому сконцентрований значний політико-правовий досвід минулих поколінь, відбиті головні напрями, віхи та підсумки попередніх досліджень проблем забезпечення безпеки нації" особи, держави. Цей пізнавальний досвід, ідеї та досягнення минувшини чинять помітний вплив на сучасні концепції формування та функціонування системи національної безпеки, правові погляди та орієнтації щодо їх розвитку.

У своїх намаганнях зрозуміти сьогодення і знайти шлях до кращого безпечнішого майбутнього люди завжди зверталися і звертатимуться до минулого, до історично апробованих форм і механізмів забезпечення безпеки. І це не є даниною минувшині, сліпою вірою у традиції та авторитети, а становить собою необхідний спосіб людської орієнтації в геоісторичному часі та геополітичному просторі, природна потреба і прагнення кожної сучасності вийти на атрактор (найвищу точку безпеки особи, нації, держави тощо), і знайшовши, визначивши власне місце і призначення між минулим та майбутнім, забезпечити найбільш ефективну реалізацію власних потреб та інтересів через надійне функціонування механізму забезпечення безпеки.

У цьому аспекті непересічного значення набуває відображений у вченнях минулого звивистий шлях розвитку систем безпеки, процесу формування та ефективного функціонування її різних складових елементів.

Націобезпекознавство дозволяє наблизитися до розуміння: як у боротьбі і зіткненні різних поглядів і позицій одночасно відбувався процес розвитку пізнання природи національної безпеки, поглиблення уявлень про розумний баланс інтересів особи, нації і держави у забезпеченні безпеки, права і свободи людини, суспільний і державний лад, форми і методи забезпечення національної безпеки тощо.

По мірі того, як лишається позаду все більш значний пласт минулого і збільшується сукупний обсяг набутого людством знання про національну безпеку, все більшого значення набуває всеохоплююча галузь знань про забезпечення національної безпеки — націобезпекознавство. Саме так автор пропонує називати науковий напрям про національну безпеку. Проаналізувавши численні дослідження, я дійшов висновку про необхідність формування окремого терміну, який би позначав назву загальної теорії національної безпеки. Таким терміном пропонується визнавати "націобезпекознавство" — від латинського natнo — плем'я, народ; від укр. безпека, ...знавство — наука, вчення, течія. У подальшому в межах даного навчального посібника для означення загальної теорії національної безпеки вживатиметься згаданий термін.

Одним із завдань даного напряму і є розкриття основних положень формування дерева теорій про національну безпеку, а також розкриття механізму функціонування та розвитку системи національної безпеки України.

Необхідність формування націобезлекознавства

Націобезпекознавство — новий інтегрований науковий напрям, що поєднує низку наук і приватних теорій, зокрема таких, як: геополітика, етнодержавознавство, управління, синергетика, ноо-космологія, теорія держави та права, історія вчень про державу і право, міжнародне право, міжнародні відносини, оперативно-розшукова діяльність, розвідувальна діяльність, контррозвідувальна діяльність та ін.

Актуальність розвитку націобезпекознавства як наукового напряму і навчальної дисципліни зумовлена низкою чинників, які ми об'єднали до однієї типологічної моделі, що складається з двох рівнів: теоретичного та практичного.

На теоретичному рівні можна виокремити такі чинники: 1) відсутність цілісної системи знань, у межах якої б знайшов повний опис феномен національної безпеки; 2) відсутність підходів до формування механізмів узгодження проблемоутворюючих та проблемовирішуючих систем у сфері національної безпеки; 3) нерозробленість питань управління знаннями у сфері національної безпеки; 4) відсутність програм підготовки фахівців у галузі національної безпеки.

На практичному рівні доцільно зосередити увагу на таких чинниках: 1) ескалація загроз і небезпек, які набувають глобального характеру і є атрибутами цивілізації в період глобалізації; 2) зміна підходів до забезпечення безпеки в епоху глобалізації; 3) збільшення кількості й масштабності реалізованих небезпек та загроз; 4) наявність реальних загроз національній безпеці, зокрема її конституційному ладу, територіальній цілісності та державному суверенітету; 5) низька безпекова культура; 6) брак відповідних науково-дослідних центрів, довгострокових прогнозів, служб попередження і механізмів швидкого реагування на активізацію алгоритмів дестабілізації (ескалацію загроз та небезпек, помилки в механізмі управління ними); 7) дефіцит, а іноді й недостатня відповідність наукової та довідкової літератури; 8) невисока ефективність РНБОУ та невідповідність виконуваних ним функцій сьогочасній геополітичній реальності.

Особливої актуальності і про це слід зазначити окремо, набуває розвиток НБЗ у зв'язку із усе зростаючою кризою у функціонуванні сучасних систем безпеки, а також поступовим утвердженням інформаційного суспільства і нездатністю багатьох країн сформувати адекватну даному типу цивілізації, і відповідно до неї загрозам та небезпекам, систему забезпечення національної безпеки. Під кризою у даному ракурсі розуміється повна або часткова втрата системою забезпечення національної безпеки здатності виконувати покладені на неї функції, неможливість збереження гомеостазису в процесі впливу дестабілізуючих чинників як ззовні, так і зсередини. Внаслідок кризи у функціонуванні даної системи відбувається занепад і деградація традиційних форм життєдіяльності та життєзабезпечення етнонаціональної спільноти і різке погіршення демографічного відтворення, що призводить до глибокої соціально-психологічної кризи.

Наголосимо на тій обставині, що за останні роки з'явилося чимало робіт пов'язаних із проблемою забезпечення національної безпеки України. Проте більшість авторів, застосовуючи фрагментарний підхід, вихоплюють з цієї складної проблеми окремі елементи, ретельно піддаючи їх аналізові. Загалом слід звернути увагу, що домінуючою тенденцією у дослідженні окресленого кола питань є концентрація на частковому. Застосування даного підходу призводить до уривчастості у дослідженні такої системи, якою є національна безпека, і спричинює серйозні побоювання щодо можливості вироблення узагальнень, без яких неможливо сформувати стратегію, що визначатиме генеральний напрям руху української нації.

Як ніколи раніше, сьогодні дуже гостро відчувається необхідність у науково обґрунтованій методології забезпечення національної безпеки України. На це також звертають увагу автори першого в Україні навчального видання Нижник, Г.Л. Ситник, В.Т. Білоус "Національна безпека України", де декларується про розгляд основ національної безпеки України з позицій системного підходу. За умов демографічної та екологічної кризи, економічних негараздів, несформованості іміджу впливової держави, відсутність адекватної методології забезпечення національної безпеки є фатально небезпечною для України. Сьогодні потрібна не лише інтегруюча різні прошарки українства національна ідея, а й розроблена на науковій основі система заходів щодо її забезпечення. Для формування цієї основи і пропонується розробляти націобезпекознавство.

Нами пропонується розглядати феномен національної безпеки крізь призму декількох аспектів:

  • • визначити мету, завдання, функції, принципи та методологію наукового напряму;
  • • окреслити його місце в системі наук та роль при формуванні системи знань про національну безпеку;
  • • встановити кореляційні зв'язки між самим націобезпекознавством та приватними теоріями національної безпеки, тим самим заклавши підвалини до організації управління знаннями в сфері національної безпеки;
  • • намітити алгоритми формування системи національної безпеки, вичленити складові елементи та взаємозв'язки між ними, встановити системостворюючі елементи;
  • • відповідно до окреслених складових елементів, розробити модель системи забезпечення національної безпеки й основні напрями її функціонування, застосовуючи методологію системного та синергетичного підходів.

Людство з давніх часів стикалося з проблемою забезпечення особистої, суспільної, етнічної, державної, а зрештою, і національної безпеки. І поворотним моментом у неможливості здійснити поставлене завдання була не фізична сугестія (рабство, завоювання держави, ембарго світових держав відповідно), а дестабілізація світоглядних настанов, їх концептуальна фрагментація. Крім того, в окреслених нами випадках (особиста, суспільна, етнічна, державна, національна безпека) цей чинник зберігає свою значущість, а отже, він і становить головний об'єкт уваги системологів управлінців при побудові надійної системи забезпечення національної безпеки.

Ця проблема має системний характер і звичайно не обмежується створенням системи окремо діючих органів. Передусім має враховуватись один зі стрижневих принципів системних досліджень: системні явища досліджуються системою методів, на засадах системних принципів, для досягнення цілей системи. Тому система забезпечення національної безпеки передбачає і керівників найвищої ланки, які мають убезпечувати національні інтереси від зовнішніх та внутрішніх загроз та небезпек; і політиків, які мають піднятися до рівня представництва інтересів нації, не вдаючись у особистісні чвари, які зокрема можуть бути інспіровані зовнішніми силами, що мають бажання дестабілізувати СЗНБ або закласти перманентний параметр дестабілізації; і керівників великих фінансово промислових компаній, банківських установ, які мають ураховувати не лише можливість власної економічної вигоди, а спиратися передусім на національні інтереси; це і просто окремі представники української нації, які мусять у складний час виявляти стійкість інтересам нації та намагатись інтегрувати власні інтереси до них. Проявом останнього стала так звана "помаранчева революція" у листопаді-січні 2004-2005 років.

Аналізуючи сучасні процеси, що відбуваються у світі, можна дійти висновку про стагнацію колишніх моделей розуміння такої філософської категорії, як "безпека". Ця категорія є фундаментальною при розробці НБЗ, тому зміна парадигмальних настанов щодо її розуміння певним чином має кореспондувати зміні уявлень про мету, завдання, принципи побудови та методи забезпечення національної безпеки. Тривалість дискусій з цього питання відбиває певну складність не лише у розумінні такої категорії як "національна безпека", а й взагалі багатоальтернативність існування її самої. Через це, намагання розглядати національну безпеку крізь призму аналізу окремих її елементів з наступною екстраполяцією на усю систему, вважається не беззаперечним і у принципі безперспективним.

Одним з ефективних засобів дослідження складних систем є синергетика, яка надає можливості по-новому підходити до аналізу системи національної безпеки. Саме синергетика уможливлює розглядати її як відкриту нелінійну динамічну систему. Водночас, з певною долею очевидності, можна стверджувати, що сьогодні відсутня цілісна теорія, здатна пояснити зародження, існування та розвиток, можливі трансформації системи національної безпеки, виникнення джерел загроз системі, їх передбачення та нейтралізацію. Загалом не є сформованим понятійно-категорійний апарат, методологічний інструментарій дослідження цієї системи, а питання щодо необхідності формування цілісної системи знань про національну безпеку порушується українськими дослідниками лише у постановочному аспекті. Певним чином заповнити цю прогалину намагається автор даного навчального посібника, який є логічним продовженням викладених ним думок у монографії "Теоретичні основи та елементи національної безпеки України".

В українській юридичній літературі ця проблема ще не стала об'єктом спеціального вивчення, тому наша головна ідея полягає у тому, щоб підвести теоретичний базис під побудову й організацію ефективного функціонування системи національної безпеки, а отже і забезпечення національних інтересів. Але актуальність дослідження полягає у реалізації нагальної потреби пов'язати потреби забезпечення безпеки особи, нації, побудови української державності з формуванням, на засадах неопарадигми національної безпеки, достатньої системи національної безпеки, яка складатиметься з підсистем державного і недержавного забезпечення.

Слід зазначити, що проблема побудови системи національної безпеки належить сьогодні до наймодніших і найактуальніших питань як наукової, так і передусім політичної літератури. Причому, останнім часом можна спостерігати появу на шпальтах інформаційних видань чимало блискучих концепцій, які є такими переважно з естетичного погляду і більше відбивають кон'юнктурні прагнення окремих політичних діячів, що подекуди сприяло превалюванню політичних моментів над теоретичним осмисленням. З огляду на постійну ескалацію екстремістських форм виявлення людської поведінки, особливо тероризму, наукова теорія має зарахувати проблему побудови системи національної безпеки до найбільш пріоритетних, складних і значущих, а отже, наразі гостро постає питання про розроблення цілісної і всебічно обґрунтованої системи знань про національну безпеку — теорії національної безпеки, яку автор пропонує називати націобезпекознавство. Цей науковий напрям має зосереджувати увагу на розглядові питання про те, як утворюється система національної безпеки і що вона являє собою.

За допомогою НБЗ можна буде сформувати категорійно-понятійний апарат, встановити структурно-функціональні зв'язки, окреслити методологію дослідження системи національної безпеки та сформувати ієрархічну систему проблеморозв'язуючих приватних теорій, призначених для різногалузевих фахівців у сфері національної безпеки.

Мета націобезпекознавства — формування методології дослідження національної безпеки. Головне завдання націобезпекознавства — запропонувати новий підхід до дослідження національної безпеки через застосування синергетичного підходу.

Концептуальна ідея націобезпекознавства полягає у тому, що за його допомогою можна прогнозувати моменти наближення до точок біфуркації, нейтралізовувати фатальні флуктуації, управляти загрозами та небезпеками тощо. Цей науковий напрям також дозволить обґрунтувати методологічні засади, які мають убезпечити аналіз такої складної системи від суб'єктивізму, спроб віддавати перевагу при оцінці суспільних подій, явищ чи то політичним, прагматичним та раціональним чинникам, чи то стихійним, несвідомим, ірраціональним, переносити власні уподобання або міркування на відносини минувшини. Це може спричинити неадекватність сприйняття необхідності побудови СНБ, і тим самим унеможливити убезпечення нації.

Крім згаданого, за допомогою даного наукового напряму можна намічати шляхи щодо закладання фундаменту з підготовки управлінців нової формації — управлінців, діяльність яких передусім ґрунтуватиметься на необхідності забезпечення національної безпеки України, а отже, і забезпечення національних інтересів. Важливість якнайскорішого розв'язання даного питання обумовлена насамперед тим, що, як влучно висловився В.В. Медведчук, у країні немає змоги запровадити тонке державне регулювання, оскільки немає керівників найвищої ланки із системним мисленням і немає стратегічних структур, які б інтегрували усі тактичні розробки у практичні дії. У цьому питанні слід зважати передусім на ту обставину, що зазвичай готують фахівців з управління окремими складовими національної безпеки (наприклад, управлінець у галузі інформаційної безпеки, управлінець у галузі воєнної безпеки тощо), водночас питання управління усією системою національної безпеки, а також самоорганізаційними системами майже не розглядаються, а відтак — бракує фахівців з управління макросистемами, що характеризуються самоорганізацією.

Постає запитання: чому така пильна увага приділяється нами питанням управління? Спробуємо відповісти на нього.

Зауважимо, що у літературі виокремлюють три хвилі війн: аграрна, індустріальна та інформаційна. Сьогодні супротивник має паралізувати саме управління для досягнення власної переваги. Але однією з наскрізних ідей НБЗ є та, що вона обґрунтовує основну мету дестабілізації — дестабілізувати передусім особу, при звести її до світоглядної деградації, керувати її світоглядом, впливати на її формування, а через це впливати на поступ нації, спрямовувати його у необхідному руслі. Крім того, при розгляді атрибутивних ознак нації, демонструється не лише відсутність потреби, а навіть серйозно аргументується позиція, відповідно до якої ані територія, ані мова, ані навіть культура не є визначальними показниками нації. Головним показником нації є її бажання бути, самоототожнення окремого індивіда з нацією, усвідомлена інтеграція власної буттєвості у сферу колективної свідомості, спрямування власних інтересів до інтересів нації.

Отже, суб'єктивний чинник має вирішальне значення, саме тому руйнування нації не є ефективним через ведення війн, сепаратизм, нав'язування іншомовної культури, знеславлення історичної спадщини. Одним з прикладів цього є одвічне намагання Ізраїлю знищити Палестину. Ця нації ще десять років тому не мала де-юре ані території, ані власного національного ядра. Але суб'єктивний чинник, усвідомлення приналежності до палестинської нації, дух палестинського народу спустошили намагання Ізраїлю перешкодити його націо- і державотворенню і, гадаю, у найближчій перспективі на карті світу знову з'явиться держава Палестина.

Тому центральним компонентом дестабілізації є не емпіричні (зовнішні, об'єктивні) атрибути нації (територія, мова, культура, антропологічна расовість, історичні традиції тощо), а ірраціональні (внутрішні, суб'єктивні), пригнічення, дестабілізація яких здатна зруйнувати усю систему і, врешті-решт, знищити націю. Саме тому у націобезпекознавстві чільне місце посідають питання побудови не лише ідеології національної безпеки, скільки світогляду самої нації щодо безпеки. Якраз завдячуючи йому, нація може не лише плекати надію на власний розвиток, а й упевнено прямувати до державності, застосовуючи на науковій основі значний арсенал знань.

Ця позиція дозволяє сформулювати доктрину пригнічення національних інтересів, яка полягає у нав'язуванні певного запрограмованого світогляду, образу діяльності та розвитку нації. Це підтверджує теза Г. Кісінджера про те, що знання світогляду противника важливіші за об'єктивну реальність.

Загалом викладене можна резюмувати так: сучасні геополітичні суперечки розв'язуватимуться на рівні дестабілізації системи управління через нав'язування світоглядних настанов певній нації. Тобто, колапс системи управління відбуватиметься зсередини, але його буде інспіровано ззовні. Саме з урахуванням цієї обставини і має прогнозуватися розвиток підсистем дестабілізації, тому у межах пропонованого нами наукового напряму цьому і приділена увага.

Як і будь-яка теорія, націобезпекознавство має певну структуру. Вона має наблизити до відкриття нових пластів глибоких і гранично важливих стосовно ідей автора.

Перший пласт — переконання у безмежних можливостях удосконалення і самовдосконалення системи національної безпеки. Відкинувши архаїчну управлінську систему координат (вхід, параметри процесу, вихід без раціонального усвідомлення, стосовно яких систем мають вживатися дані терміни) у НБЗ, відповідно до наших поглядів, аналізується феномен національної безпеки, використовуючи не лише управлінські, а й низку теорій інших наук. Висновки про можливу зміну у системі її системостворюючих елементів є не стільки поглядом про неможливість прогнозування її розвитку, а скільки закликом до пошуку принципово нових шляхів у роботі із системами даного класу. Запропонований науковий напрям певним чином слугує відкриттям інших дверей до осягнення можливих шляхів еволюції складних, відкритих нелінійних динамічних систем, до яких безперечно належить система національної безпеки, тим самим демонструючи наявність чисельних і аж ніяк не ідентичних шляхів осягнення нацією свого буття, опосередкованого надійною безпекою.

Зауважимо, що неврахування положень пропонованого напряму може призвести до того, що українська нація прямуватиме лише хаотично, невпорядковано. Будь-яка нація, яка не має ефективно діючої СНБ і науково обґрунтованої методології управління даною системою, приречена залишитися з часом історичним спомином. Крім цього, численні та змістовні намагання узалежнити нашу країну від інших держав, з подальшим позбавленням її суверенітету та самостійності, а також з відвертою інформаційною війною, поєднаною із засобами ведення холодної війни, актуалізують проблему розроблення націобезпекознавства одним із завдань якого і є теоретико-методологічне забезпечення поступу української державної нації, збереження та розвиток самостійності, незалежності, сприяння розбудові гуманістичної світової спільноти, ґрунтуючись на засадничих положеннях функціонування та розвитку самоорганізаційних систем.

Звичайно, даний науковий напрям характеризується поліваріантністю і багатошаровістю теоретичного змісту і веде від осягнення механізмів функціонування системи національної безпеки, до інтерпретації проблем дестабілізації системи як ззовні, так і зсередини. Водночас він уможливлює вперше подивитись на процес націогенезису і державотворення з огляду методології синергетик нового міждисциплінарного наукового напряму про самоорганізацію систем.

Другий пласт — проблема безпеки самої системи. Стрижневим компонентом цього питання є функціональна дестабілізація, яка обов'язково призводить до колапсу системи. Водночас при розгляді фундаментальних елементів представленої теорії: нація, національна ідея, національної безпека тощо, акцентується на існуванні генетичної державності, під якою розуміється — іманентне спадкове на генному рівні прагнення особи (представника нації) до набуття його нацією власної держави. А отже, очевидним є факт генетичного коду системи, яка має забезпечити існування та прогресивний розвиток держави. Наскрізною ідеєю є те, що проблема управління системою національної безпеки в умовах наявності існування у середовищі постійної потенції дестабілізації різної інтенсивності, — це проблема захисту української нації, забезпечення еволюції державної нації. По цьому шляху має йти даний науковий напрям, ґрунтуючись на серйозному кібернетичному, геополітичному, соціологічному, документальному матеріалі.

Напевно, уперше з такою достовірністю і відкритістю, з поясненням численних технологій, спрямованих на знищення України як самостійної, соборної і незалежної держави, дана теорія уможливлює не лише виробити шляхи поступу, а й розібратися у джерелах виникнення загроз і небезпек системі національної безпеки, зокрема її системі забезпечення. Крім того, оригінальним є сам підхід: загрози та небезпеки не розглядаються окремо від самої системи. Концепція даної позиції обов'язково вміщує генезис не лише нації та системи національної безпеки, а й генезис дестабілізуючих чинників як систем, які за певних обставин можуть призвести до функціональної дестабілізації, а згодом до колапсу системи.

Лейтмотив авторського бачення — дуальна природа явищ, тому націобезпекознавство вивчає не лише систему забезпечення, а й систему дестабілізації самої системи національної безпеки. Дестабілізація, дисфункція системи національної безпеки є іншою стороною функціонування та стійкого розвитку держави, тому саме вони у своїй єдності утворюють баланс, що було враховано при написанні даного навчального посібника.

Водночас здебільшого автори розглядають загрози та дестабілізацію як щось окреме, відірване, аномальне. Зокрема, така позиція очевидна при аналізові тероризму, коли останній називають соціально аномальним явищем. Така своєрідність властива майже у переважній частині наукової літератури, в якій, наприклад, аналізуються причини злочинності, проблеми боротьби з кіберзлочинністю, і увага фокусується лише на самих аномальних об'єктах. Водночас будь-яке аномальне явище не характеризується своєрідністю, воно не с чимось неприродним і невластивим певному явищу; воно існує завжди поряд, і є індикатором помилок в алгоритмі соціального управління. Тому, розглядаючи чинники, що дестабілізують систему національної безпеки, ми не маємо на меті створення теорії дестабілізації, дисфункції (сугестивної деградації), теорії хаосу, теорії знищення або ж теорії пригнічення національних інтересів. Навпаки: розгляд ґенези цих систем, через відповідні теорії, що їх пояснюють, уможливить за допомогою зворотних зв'язків прослідкувати процес управління, та віднайти точку біфуркації, на якій система обрала неправильний шлях розвитку, тобто був порушений алгоритм управління.

Третій пласт пропонованого наукового напряму — прогностичні сценарії можливих перепон на шляху націо- і державогенези української нації. Визначивши фундаментальні, на підставі методології націобезпекознавства, параметри СНБ, окресливши основний механізм активізації алгоритмів дестабілізації, пропонується модель системи національної безпеки. Водночас побудова цієї моделі не є самоціллю, головне — це за допомогою даної теорії окреслити матрицю національної безпеки, визначивши не лише мету, принципи, функції існування та методи забезпечення безпеки, а й можливі варіанти еволюції небезпек та загроз. Синхронізація прогнозування еволюції підсистем забезпечення національної безпеки і її дестабілізації має сприйматися як головний верифікуючий критерій ефективності функціонування даної системи. Події 11 вересня 2001 року в США показали, що колишні моделі систем національної безпеки, які будувалися з огляду на можливість безпосереднього воєнного втручання, і відповідно до чого проводилася адекватна розвідувальна діяльність, виявилися недієздатними. Було продемонстровано неспроможність концепції забезпечення національної безпеки, яка ґрунтувалася на принципі забезпечення ліквідації наслідків загроз у короткий термін.

Актуальним у даному аспекті є розгляд процесів самовідроджен-ня структури. І тому серйозним завданням є розроблення механізмів нейтралізації діяльності дестабілізуючих систем, відродження української нації і перетворення держави у одну з провідних країн світу.

Розроблення даного наукового напряму дозволить, позбавивши розум лінощів та інформаційного опіуму, знявши тавро про нібито помилку історії щодо незалежності України, яка ніколи не зможе бути самостійною державою, надати можливість з іншого боку подивитись на процес забезпечення національної безпеки, а у більш загальному плані - забезпечення розвитку нації через розвиток усіх її складових елементів, і передусім системи національної безпеки. Фундаментальним питанням на цьому шляху є розроблення теоретико-методологічних засад державного управління системою забезпечення національної безпеки.

Загалом, проведений аналіз головних напрямів досліджень у цій галузі дає підстави говорити про домінування структурно"функціонального підходу до розгляду національної безпеки. Це виявляється у розгляді феномену національної безпеки як складної системи, що є сукупністю підсистем, які І піддаються аналізові. Останнім часом навіть цей підхід зазнав певних змін, і сучасні наукові дослідження проблем національної безпеки відбуваються лише крізь розгляд інформаційної та воєнної безпеки.

Така звуженість, а головне — методологічна невиправданість застосування лише структурно-функціонального підходу до аналізу СНБ, є неадекватною тим еволюційним процесам, що відбуваються у світі, і свідчить, за умови незмінення даної методології, про неможливість охоплення усього спектру цілей, завдань і проблем побудови СНБ, а отже унеможливлює вироблення загальної стратегії забезпечення національної безпеки і максимальної реалізації національних інтересів. І у даному контексті розроблення, формування і становлення націобезпекознавства як самостійного міждисциплінарного наукового напряму залишається актуальним і практично важливим завданням.

Очевидно, що за цих умов людству потрібні не лише нові знання, а й новий світогляд, яким і є синергетика. Саме за допомогою методології даної науки можна окреслити нові альтернативи, динаміку розвитку та пошуку розв'язання численних фундаментальних суперечностей, головна з яких полягає у протиставленні організаційної і самоорганізаційної систем. Саме це і спонукає до розв'язання низки важливих і складних проблем побудови надійної системи національної безпеки.

Розв'язання цих проблем значно активізувалося, особливо після подій 11 вересня 2001 року у СІНА. Було утворено нову систему глобальної безпеки, переглянуті підходи до організації і функціонування систем національної безпеки цілого ряду країн. Зокрема, у

США було утворено Міністерство внутрішньої безпеки, яке за своєю організаційною структурою нагадує монстра. Водночас застосування пропонованої нами методології дозволяє дійти висновку про недостатню ефективність та відсутність механізмів оперативного управління даною системою, що при виникненні реальної загрози національній безпеці призведе до неможливості прийняття швидкого та ефективного управлінського рішення та його реалізації.

Таким чином, нові проблеми продовжують розв'язувати за допомогою "старої методології", призначеної для теоретичного забезпечення функціонування організаційних структур. До речі, український законодавець також не є винятком і Закон України "Про основи національної безпеки", прийнятий 19 червня 2003 р., а також проект Закону України "Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки", прийнятий у першому читанні, повністю відтворюють загальні підходи та методологію попередньої Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, прийняту 16 січня 1997 р. Але про це докладніше йтиметься нижче.

Водночас, національну безпеку, що являє собою результат організаційної і самоорганізаційної структури, пропонується забезпечувати за допомогою іншої методології — методологи націобезпекознавства. Про необхідність застосування нової методології наголошують і В. Шевченко та Г. Костенко, які зазначають, що для розв'язання проблем НБ необхідна методологія, яка б уможливила узгодити різнопредметні знання (суспільних, природничих і технічних наук) у суперечливу єдність таким чином, щоб розв'язати конкретне практичне питання.

Особливе місце, крім питань управління даною системою, посідають питання забезпечення національної безпеки через дослідження і вплив на самоорганізацію систем дестабілізації. Наголошуємо на тому, що ця проблема є важливою складовою загальної концепції побудови ефективної системи забезпечення національної безпеки. Основою рішення мають стати принципи самоорганізації систем, з яких випливають загальні цілі, функції, принципи та методи ініціювання самооргашзації систем дестабілізації за умови функціонування складних відкритих нелінійних динамічних систем будь-якої природи і характеризувати умови, за яких дані цілі і методи можуть бути реалізованими при побудові СЗНБ.

Найважливішою метою вдосконалення наукових основ національної безпеки слід вважати розроблення засобів і методів істотного підвищення рівня зрілості системи забезпечення національної безпеки. Досягнення поставленої мети ґрунтується передусім на функціонуванні гнучкого державного управління СНБ в умовах різнорівневої активності систем дестабілізації. Традиційні уявлення про можливість застосування методології дослідження організаційних структур під час аналізу СНБ в умовах дестабілізації є не зовсім ефективними, і науково не досить обґрунтованими, оскільки воші не здатні розробити алгоритми управління самоорганізаційними системами, а отже і дії системи в умовах самоорганізації систем дестабілізації.

При цьому слід ураховувати особливості динаміки функціонування складних відкритих нелінійних динамічних систем в умовах дестабілізації, головна з яких полягає у можливості спонтанної ініціації динамічного хаосу у детермінованих ситуаціях.

Як зазначалося, націобезпекознавство розглядає національну безпеку як складну нелінійну відкриту, динамічну систему. Як міждисциплінарний напрям досліджень вона має об'єднати фрагментарні підходи до її аналізу у цілісну, завершену систему. Глобальні загрози і небезпеки зумовлюють створення у межах цього наукового напряму прикладної теорії державного управління системою національної безпеки, в якій фундаментальною методологією має стати методологія синергетики.

Постає запитання: чому синергетика? Зазначимо, що з появою квантової механіки виникло і закріпилось уявлення про те, що єдиного підходу у науці взагалі бути не може. Ця думка виражена у поглядах одного з фундаторів квантової механіки Нільса Бора, який вважав, що описати процеси, які протікають в оточуючому нас середовищі, за допомогою однієї мови неможливо. Це спричинило утвердження думки про необхідність різних визначень, у кожному з яких виразніше виявляються певні особливості досліджуваного явища. Але аналіз еволюційних змін уможливлює зазначити, що даний погляд виявився помилковим. Життя поставило вимоги до розроблення універсального єдиного підходу, у межах якого виявляються і знаходять пояснення численні явища об'єктивної дійсності. На це зараз і претендує синергетика, яка розглядає механізми функціонування динамічних нелінійних систем. Використання методології даної науки наближає нас до розв'язання складного завдання: інтеграції наук, реалізації тенденції мультіпарадигмальності, описання усіх явищ природи з одного погляду. І саме синергетика уможливлює наблизитись до вирішення цього завдання, бо в ній описуються точні, природничі і суспільні науки на рівних правах.

Звичайно, що інтеграція наук — шлях аж ніяк не легкий. Тому маємо застосовувати спільні зусилля, спільні дії. До речі, з грецької слово "спільний" означає "см"", а дії — "ергос", саме тому наука і отримала назву синергетика.

Націобезпекознавство виступає базою, стратегією і апаратом системно узгодженого розв'язання завдань щодо виявлення, розпізнавання, прогнозування і мінімізації дії систем дестабілізації у реальному масштабі часу в умовах неповноти, невизначеності, неточності, неочевидності і суперечності висхідної інформації та за неусувного граничного обмеження часу на цикл формування і реалізації рішень по запобіганню наслідкам дії цих систем.

Реальне націобезпекознавство — це не відтворення різних ідей у різноманітних сполученнях і комбінаціях, а відображення у термінах і поняттях даної теорії динаміки системи національної безпеки як дійового механізму забезпечення національних інтересів. Націобезпекознавство є невіддільною від сучасного управлінського, геополітичного та геоісторичного звання, від головних тенденцій суспільного розвитку і глобальних проблем сучасності, передусім формування системи глобальної безпеки. З огляду ідеалів громадянського суспільства і критеріїв оцінки НБЗ її змістом є зростання гуманістичних начал усього нормативно-правового поля, в якому адекватне місце знайшли ідеї свободи, справедливості, всезагального блага.

Звичайно, що даний науковий напрям не є назавжди визначеним зводом непорушних правил і постулатів. Ми також усвідомлюємо, що окремі його положення можуть, матимуть і повинні мати дискусійний характер. Водночас не слід зневажати і фактом, що націобезпекознавство зачіпає одну з ключових, фундаментальних та іманентних потреб — потребу у безпеці, через що її актуальність і важливість є очевидною. Саме це надає більшої забарвленості і насиченості дискусіям, що точаться навколо стратегій забезпечення національної безпеки, саме це відрізняє даний науковий напрям від інших, які, розглядаючи важливі онтологічні питання, не торкаються безпосередніх інтересів людини. З цього приводу влучно висловився Т. Гоббс, зазначаючи: "...не сумніваюсь, що якщо б істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрату, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже нею володіє, то оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істиною, вчення геометрії було б якщо не заперечене, то витиснене через спалення усіх книг по геометрії".

Загалом прогресом у розвитку будь-якої теорії, у тому числі і націобезпекознавства, є постановка І запропонування варіантів, шляхів вирішення будь-якої важливої проблеми, хоча б і сполучених із невірним її вирішенням, або подоланням старого, мертву що-го теоретичний пошук світогляду, навіть якщо воно замінюється світоглядом, заснованим на помилковій методології.

 
<<   ЗМІСТ   >>