Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Культурологія: українська та зарубіжна культура

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Українська культура у XX ст.

  • 1. Національно-культурне піднесення 1920-х рр. в Україні як передумова розбудови освіти і науки.
  • 2. Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій.
  • 3. Український мистецький авангард та його доля.
  • 4. Українська культура другої половини XX ст.

Національно-культурне піднесення 1920-х рр. в Україні як передумова розбудови освіти і науки

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від Першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX ст. Перетікаюча, динамічна епоха потребувала пових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросій-ська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язаний віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші нореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні — квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у ВНЗ. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому па допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

На західних землях етап освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середпіх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Україпських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звапі утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 р. називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 р. перемагає українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 р. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим навчальним закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 р. митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Иосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 р. почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після Другої світової війни переведений до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебра-дах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х рр., то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив ВНЗ протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.

Письменник В. Домоитович змалював жахливу картину вимирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 рр.

Коло науковців тануло: дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли па фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Фрапциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали па шматках пакувального паперу, па зворотньому боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, па неї вже нічого пе можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, пе знімаючи рукавиць, читали лекції студептам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Вссоб'єднуючим пауковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 р. ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 р . відбулися загальні збори вчених — засновників академії. Першим її президентом став академік В. Всрнадський. Три відділи — історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-еко-номічних наук — об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який падалі став родоначальником інших технічних інститутів.

З академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Всрнадський, історик Д. Вага лій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве,

М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шаиош-ников, біолог М. Кащепко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, 0. Фомін, В. Линський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Віляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушсвський, який приїхав у 1924 р. з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 р. (606 осіб) зменшилася в десять разів. Та в комісіях академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно" ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 осіб. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати іс-торико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біографічного словника українських діячів". Нею керував з 1920 р. — від часу заснування — академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук і ще дехто) вчених пов'язаний і такий епізод з культурної розбудови України 20-х рр., як боротьба за українські університети. У 1920 р. на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети — в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій ВНЗ — університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б університетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 р.) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські професори того часу, коли університет копав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам упіверситетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон гра-та". Приміром, восени 1922 р. надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж, незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Адже, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки — її духу, змісту, традицій — і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше по-революційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Своєю мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазву чала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі ніколи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволю-ційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 р., швидко зростають — і не липіе у сфері господарській чи політичній. У 1925—1927 рр. українська селяпська молодь, за висловом письменника Б. Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літературу".

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційпі роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний рснесапс, маючи пс тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX ст. поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 р. діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних — таких, як типографії С. Кульжсика, М. Корчака-Новицького, І. Куш-нірьова та К.Фесспка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та іп. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видапня з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НБПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування як, певною мірою, естетичне мистецтво, воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті рр. була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах'' доби, до цього приєдналися і власні падподії — проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме пД особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.

 
<<   ЗМІСТ   >>