Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економіка та фінанси підприємства

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Зміст та механізм дії виробничого левериджу

Процес оптимізації структури активів і пасивів підприємства з метою збільшення прибутку у фінансовому аналізі називають левериджем. Розрізняють три його види: виробничий, фінансовий і виробничо-фінансовий.

Факторну модель чистого прибутку можна подати таким чином:

де ЧП—чистий прибуток, грн.; В - виручка, гри.; ВВ - виробничі витрати, грн.; ФВ - фінансові витрати, грн.

Взаємозв'язок між обсягами виробництва, постійними і змінними витратами характеризується показником виробничого левериджу. Виробничий леверидж відображає потенційну можливість впливати на прибуток підприємства шляхом зміни структури собівартості продукції та обсягів її випуску. Його рівень розраховують за наступною формулою:

де А/7 - приріст валового прибутку (до виплати відсотків за кредитами та податками), %; Д V - темп приросту обсягів продажу у натуральних або умовно-натуральних одиницях, %. Виробничий леверидж показує ступінь чутливості валового прибутку до зміни обсягів виробництва. При високому його значенні навіть незначний спад або збільшення виробництва продукції спричиняє істотні зміни прибутку. Більш високий рівень виробничого левериджу характерний для підприємств із високим рівнем технічної оснащеності виробництва. При підвищенні рівня технічної оснащеності збільшується частка постійних витрат і рівень виробничого левериджу. У зв'язку з цим збільшується ступінь ризику недоотримання виручки, необхідної для відшкодування постійних витрат.

Методи планування поточних витрат підприємства

У практиці планування витрат і собівартості продукції використовуються декілька методів: кошторисний, нормативний, розрахунково-конструктивний, економіко-математичний. Традиційним методом, який широко застосовують у поточному плануванні, є кошторисний. Головним недоліком цього методу є значна трудомісткість планових розрахунків. Цього недоліку немає у нормативного методу, за яким планування витрат і собівартості продукції базується на розроблених відповідно до конкретних умов виробництва науково обґрунтованих нормативах. Відповідна нормативна база має включати сукупність обґрунтованих трудових, матеріальних і фінансових норм і нормативів, різних за рівнем деталізації, порядок і методи їх розроблення і використання в процесі планово-економічних та інших розрахунків.

У перспективному плануванні поряд з наведеними вище методами планування витрат застосовують розрахунково-конструктивний метод. Він базується на фактичній собівартості й визначенні розмірів зниження (підвищення) витрат за рахунок впливу певних техніко-економічних чинників. При цьому виділяють такі їх групи:

  • 1) підвищення технічного рівня виробництва шляхом підвищення його техніко-технологічного рівня на засадах модернізації;
  • 2) удосконалення організування виробництва і праці (удосконалення управління виробництвом, спеціалізації і концентрації, збільшення норм навантаження і виробітку, скорочення втрат робочого часу, ліквідація непродуктивних витрат, скорочення втрат від браку);
  • 3) зміни обсягів і структури виробництва (відносне скорочення умовно-постійних витрат у разі збільшення обсягів виробництва продукції).

Результати розрахунків щодо впливу всіх чинників на собівартість продукції зводять до загальної форми, де й визначають планову собівартість. На особливу увагу заслуговують чинники, що пов'язані зі зростанням собівартості, але, водночас, підвищують ефективність виробництва. Наприклад, підвищення якості продукції часто супроводжується певним зростанням витрат. Однак вони, як правило, перекриваються додатковою виручкою від реалізації продукції підвищеної якості.

При плануванні витрат, як і загалом у процесі планування економічного і соціального розвитку підприємства, значну роль відіграє експертний метод, який використовується в умовах обмеженої інформації, необхідної для проведення відповідного аналізу.

Недоліком традиційних методів планування собівартості (кошторисний, нормативний, розрахунково-конструктивний) с значна трудомісткість розрахунків для кожного варіанта плану, особливо щодо складання перспективних планів. До того при складанні таких планів недостатньо враховується комплексний вплив кожного чинника на собівартість продукції. Тому в практиці планування собівартості продукції все частіше застосовують економіко-математичні методи на основі використання виробничих функцій. Функціональну залежність собівартості (у) від незалежних величин-чинників можна виразити лінійним рівнянням такого типу:

де дг„ - чинники виробництва.

Проведення таких розрахунків дасть змогу оптимально враховувати сукупність впливу функціональних чинників на собівартість продукції підприємства та виявити резерви її зниження.

 
<<   ЗМІСТ   >>