Філософські основи сучасної соціально-педагогічної діяльності

Нещасливий - той, хто відчуджений від самого себе.

Сьорен Кьєркегор

Поняття соціальної філософії, соціального виховання та філософії сучасної освіти. Докорінна проблема соціалізації людини у світлі ідей філософії марксизму, екзистенціалізму, філософії нестабільності та філософії глобальних проблем людства. Синергетична методологія - вихідна основа для проектування соціально-педагогічної роботи як з окремими клієнтами, так і з їх групами.

У словниковій літературі слово "філософія" (грец. phileo - люблю і sophia-мудрість) означає науку про загальні закономірності, яким підкоряється як буття (природа і суспільство), так і мислення людини, процес пізнання. Слово "основа" визначається як внутрішня структура, що обумовлює вид, характер чого-небудь, а також те головне, що є суттю його, джерелом або базисом. Таким чином, філософські основи сучасної педагогічної діяльності слід розуміти як орієнтовні загальні закономірності розвитку природи, суспільства, людської особистості, які необхідно враховувати у ході педагогічного спрямування соціальної роботи.

Поняття "соціальна робота", "соціально-педагогічна робота" та "соціально-педагогічна діяльність" трактуються неоднозначно. У "Філософському словнику соціальних термінів" соціальна робота визначається як "... специфічний вид професійної діяльності, надання державної й недержавної підтримки людині з метою забезпечення культурного, соціального й матеріального рівня її життя, індивідуальної допомоги як окремій людині, так і сім'ї та певній групі осіб" (Філософський словник соціальних термінів/ За ред. В.П.Андрущенко. - Київ - Харків, 2002. - С.546).

Тут йдеться і про те, що, з іншого боку, соціальна робота - це самостійна наука, функція якої полягає у розробці й теоретичній систематизації об'єктивних знань про певний вид соціальної діяльності.

Капська А.Й. соціальну роботу розглядає як вплив професіоналів, громадськості та соціальних інститутів на соціальне суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини та її сім'ї. А соціально-педагогічну роботу-як "... своєрідний соціальний інститут, який сприяє процесам соціалізації, соціальної інтеграції груп та індивідів, а також підтримці стабільності суспільства" (Технологія соціально-педагогічної роботи / За заг. ред. А.Й.Капської. - К., 2000. - С.5).

Василькова Ю.В. та Василькова Т.А., визначаючи соціальну роботу як професійну діяльність з надання допомоги людині, групі з метою поліпшення їх соціального становища, соціально-педагогічну діяльність кваліфікують як ту ж саму соціальну роботу, яка "... включає і педагогічну діяльність, спрямовану на допомогу дитині (підлітку) в організації себе, свого психологічного стану, на встановлення нормальних відносин у сім'ї, в школі, суспільстві" (Василькова Ю.В., Василькова Т .А. Социальная педагогика. - М.: ИЦ Академия, 2000. - С.17).

Ми ж схильні розглядати поняття соціально-педагогічної діяльності як доцільну суму дій соціального педагога, спрямованих на надання духовної, матеріальної, організаційної підтримки різновіковим клієнтам та їх групам з метою визначення належного їм місця та ролі в житті суспільства в умовах гармонізації внутрішньо особистісних і загальносуспільних потреб та інтересів.

За такого підходу головним тут є проблеми самовияву людської особистості, адаптації її до змінних умов соціального середовища, характеру взаємодії людини з цим середовищем, гармонізації власно-особистісних та загальносуспільних потреб. Тому важливими складовими філософських основ сучасної соціально-педагогічної діяльності є соціальна філософія, філософія соціального виховання та філософія сучасної освіти, яка в останній час розглядається як категорія, що відображає процеси навчання і виховання на основі пріоритетності навчання.

Соціальна філософія - це наука про проблеми суспільства і людини. Головні її поняття - це людина в суспільстві та соціальному середовищі, соціальна справедливість та захист людини. Важливими її функціями є теоретичне обумовлення процесів, які відбуваються у суспільстві.

Соціальна філософія поряд із економічними, соціальними, побутовими, правовими та іншими проблемами людини розглядає також психологічні та педагогічні, виступаючи, на думку П.Я.Павльонка, "методологією, яка покликана допомогти соціальному педагогу і соціальному працівнику орієнтуватися в соціальних проблемах суспільства" (Павлёнок П.Я. О понятиях, объектах, предметах и функциях социальной роботы і и социальной педагогики //Социальная робота и социальная философия. - М., 1996. - С.21.).

Однозначного визначення філософії соціального виховання наразі немає. В окрему галузь філософсько-педагогічних знань вона оформилась в англомовних країнах у 40-х роках минулого століття. Головним її завданням вважається виявлення та обумовлення умов реалізації внутрішніх глибинних задатків людини.

Відомий дослідник проблем соціальної педагогіки А.В.Мудрик вважає, що "... в найзагальнішому вигляді філософію виховання можна розглядати як галузь знання, що розробляється на стику філософії, соціології і педагогіки, в якій, спираючись на певне розуміння образу людини, дається трактовка сутності виховання, його завдань і цілей; розробляються загальні підходи до проблем співвідношення розвитку, соціалізації і виховання людини; визначаються цінності та принципи виховання і т.д." (Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. - М., 1997. - С .213).

Соціальне ж виховання, як складова розвитку і соціалізації людини, на його думку, передбачає планомірне створення умов для відносно цілеспрямованого розвитку і духовно-ціннісної орієнтації людини у процесі її соціалізації. Такі умови створюються у ході взаємодії соціальних суб'єктів у взаємопов'язаних і відносно автономних сферах: освіті, в організації соціального досвіду людини, індивідуальної допомоги їй.

Принципи соціального виховання можуть розглядатися як основа і освіти, і організації соціального досвіду людини, і індивідуальної допомоги їй. Найважливіші серед них: принцип природовідповідності соціального виховання, його культуровідповідності, центрації соціального виховання на розвитку особистості, доповнюваності в соціальній педагогіці. Останній передбачає трактову виховання як одного із чинників розвитку поряд із природними, соціальними та культурними чинниками. Це призводить до відмови від школоцентризму і етатизму (від франц. etat - держава).

Проблеми соціалізації людини посідають чільне місце у сучасній філософії освіти, основні напрями якої пов'язані із розподілом філософії на два головні: філософію гармонійної цілісності та релятивістсько-плюралістичну. Перший напрям передбачає створення єдиної цілісної теоретичної системи педагогічної діяльності на основі гармонійного вирішення всієї сукупності її суперечностей. Другий робить наголос на унікальності особистості, її творчих здібностей, виходить із пріоритету плюралістичності в організації системи освіти та індивідуальних методів навчання і виховання. Однак обидва ці напрями не вирішують найважливішої проблеми сучасної освіти-виховання людини, яка б могла, з одного боку, вписуватися у закономірності буття, космічного логосу, з іншого, досягти кращого задоволення своїх індивідуальних і колективних інтересів.

Нині прийнято вважати, що філософія сучасної освіти повинна поєднувати різноманітні ідеї. Насамперед, їй необхідно досягти хоч би мінімальної субстанціональної єдності усіх суб'єктів освіти. По-друге, з'являється необхідність у різних протилежних формах прояву цієї субстанціональної єдності, у розумінні того, що будь-які особистісні та різні типи світогляду, культури, освіти відіграють свою унікальну роль у вирішенні найважливіших проблем людства. По-третє, до сказаного необхідно долучити й ідею про те, що боротьба протилежностей повинна вестися на основі такої діалогової взаємодії між ними, яка не тільки не допускає її загострення до антагонізму, а, навпаки, має своєю метою зближення протилежних поглядів, досягнення збільшення знань про субстанціональну єдність обох сторін цього діалогу. Тому система філософських принципів субстанціональної єдності та діалогової згоди, на думку багатьох дослідників, не тільки може, а й повинна відігравати роль якоїсь світоглядної основи для вирішення найважливіших проблем сучасної педагогіки, для досягнення певної згоди між її основними напрямами.

Однак такі поняття як соціальна робота і соціально-педагогічна діяльність включають у себе не лише освітні та виховні процеси. Вони певним чином потребують дещо ціле-спрямованіших основ. Необхідність їх визначається типологією зв'язків будь-якої науки і філософії, впливу її на науково-практичну діяльність.

Загальновідомо, що філософія одночасно: а) знаходиться "над" наукою і звичайними знаннями як теоретичний їхній компас; б) входить "у" знання і науку як суттєвий або випадковий компонент; в) закладена "під" науку і звичайне знання як важливий системоорганізаційний елемент науково- пізнавальної діяльності та звичайного знання. Натомість вважається, що лише статус "над" є цілком адекватним виразом явного філософського знання.

Правомірність таких підходів обґрунтовували не лише представники філософії, а й представники "великої науки". Наприклад, у свій час академік В.І.Вернадський стверджував, що "... наука невіддільна від філософії і не може розвиватися в її відсутності. ... Водночас наука не може йти так глибоко в аналізі понять: філософія створює їх, спираючись не лише на наукову роботу, а й на аналіз розуму" (Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. - М.: Наука, 1991. - С.181).

Єдиної філософської системи для творення методологічних основ певної науково-практичної діяльності немає. Навпаки, виникає необхідність поєднання ідей різноманітних таких систем на основі субстанціональної єдності та потреби у різних протилежних формах прояву такої єдності з метою виконання кожною із філософських систем своєї унікальної ролі у вирішенні назрілих проблем.

Однак механічне таке поєднання може призвести до еклектизму. Щоб не трапилось цього, ми визнаємо за необхідне у створенні згаданої основи враховувати не лише межі істинності кожної окремо взятої філософської системи, а й той об'єднувальний початок, що випливає із специфіки конкретної науково-практичної діяльності. Ця специфіка, попередньо розкрита нами у предметі, завданнях та функціях соціальної педагогіки, вимагає різнобічного погляду на людину як об'єкт і, водночас, як суб'єкт соціалізації.

Зараз у вітчизняній філософській та педагогічній науках прийнято вважати, що процес соціалізації людини відбувається під впливом взаємопов'язаних різноманітних чинників, які стосуються найрізноманітніших людських вимірів. Якщо розглядати ці виміри в умовно прийнятій М.С.Колесовим системі координат, то по вертикалі їх можна розподілити на такі рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Для "індивіда" значущим є здоров'я, задатки, успадковані особливості психіки. Уся сукупність відносин цього рівня - крайня аскеза і культ тілесного. Для "особистості" визначальною є сукупність усіх соціальних ролей певної людини та суспільних відносин. Такі ролі та відносини здійснюються в межах від конформізму, законослухняності, ригоризму до аморалізму та анархізму. Для "індивідуальності" властиві неповторний духовний світ, високі духовні цінності, що, як правило, існують у вигляді ідеалізованих, матафізичних образів.

Таким чином, докорінна проблема соціалізації людини полягає у тісному взаємозв'язку, гармонійній організації взаємодії цих трьох вимірів, які певним чином нагадують узвичаєну християнську тріаду "тіло - душа - дух".

Розгляд "діалогу" багаточисленних людських вимірів "по горизонталі", зокрема, структурування полілогу відносин людського "я" філософ М.С.Колесов здійснює таким чином:

• - відношення "я-я", внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;
• - відношення "я-ти", царина формування морального почуття, почуттів любові, ненависті, дружби;
• - відношення "я-ми" - царина виховання національної свідомості, почуттів гуртової солідарності, класовості, соціальної справедливості;
• - відношення "я-людство", умова усвідомлення своєї належності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексів;
• - відношення "я-друга природа", царина оцінки світу речей, створених людиною, можливість стати "мірою всіх речей";
• - відношення "я-природа", царина прояву найрізноманітніших інтересів - від прагматичного до естетичного, царина формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой, Торо, Швейцер та ін);
• - відношення "я - універсум", царина формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті.

Соціалізація людини у вимірах такої системи координат вимагає різнобічного огляду проблеми з позицій, насамперед, популярних сьогодні філософських напрямів.

Як відомо, суттєвою рисою сучасної філософії є спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини. Не всі вони належним чином торкаються проблем соціалізації особистості. Упродовж тривалого часу вітчизняна педагогічна наука, зокрема соціальна педагогіка, спиралася на філософський фундамент марксизму-ленінізму. Однак нині, коли капіталізм продемонстрував здатність адаптовуватися до мінливих умов, а будівництво соціалізму в країнах так званого соціалістичного табору дискредитувало цю філософію, виникла необхідність визначити найважливіші причинно-наслідкові зв'язки, що зумовили її дискредитацію. Філософ Г.А.Заїченко, називаючи методологію марксизму "плінтусною", стосовно цього пише: "... спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають із "плінтусної методології", яка так заклопотана "базисною" площиною, економічним виміром, - під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягання світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки, - такі спрощення (а вони панували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі" (Філософія/ За ред. Г.А.Заїченка та ін. - К.: Вища школа, 1995. - С.129). Звичайно, підсумовує автор, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але їх необхідно бачити у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, ураховуючи не тільки пряму, а й зворотну детермінацію одних чинників іншими. Інакше, якщо зводити морально-етичні, філософські, релігійні погляди, реалії суспільного розвитку винятково до економічних чи політичних вмотивувань, стає незрозумілим, чому люди з різними політичними та економічними орієнтаціями дотримуються одних і тих само моральних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій.

Марксизм втратив свої позиції через невміння або й небажання встановити межі власної істинності. А це не дало можливості його представникам побачити позитивний бік приватної власності, створити модель утримування її в режимі засобу забезпечення добробуту людей, їхнього духовного розквіту, а не мети.

У той час, коли первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне суспільства виникли і розвивалися стихійно, на основі тих закономірностей, які формувалися під впливом багатоманітних об'єктивних чинників, соціалістичне суспільство розбудовувалося на основі вирваних із загального контексту об'єктивної реальності нехай і суттєвих, але всього-на-всього кількох чинників, які до того ж нерідко вступали у суперечність із не менш важливими. Людський розум виявився, напротивагу "розуму історії", не здатним урахувати все їхнє багатоманіття у складній системі взаємозв'язків і взаємовпливів.

Однак є окремі площини марксизму, які не тільки доцільно, а й необхідно враховувати у плануванні організації соціально-педагогічної діяльності.

Насамперед, це стосується ідеї відчуження, яку К.Маркс конкретизував, розглянувши її крізь призму такого економічного чинника, як відчужена праця. Визнавши відчуження як втрату людиною самої себе, дослідивши механізм цього явища, вчений кваліфікував його як аномалію, що підлягає усуненню. Звідси висновок про те, що вся історія людства є рухом від відчуження до свободи. На основі цього, як відомо, оформилася одна із ключових проблем філософії марксизму: як зробити суспільство людяним, а людину суспільною.

Рух людини до свободи, тобто до самої себе, за К.Марксом, пролягає через три "кола земного пекла": 1) товарний фетишизм, що породжує відчуження, яке закріплюється товарно-грошовими відносинами; 2) гроші, що створюють той нерозривний суспільний зв'язок, з якого вийти неможливо; 3) фетишизований капітал-"... мертва праця, що, як вампір, оживає лише тоді, коли вбирає в себе живу працю і живе тим повніше, чим більше живої праці він поглинає"(Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 23. - С. 227). На прикладах сучасного йому суспільства К.Маркс довів, що капітал завершує процес персоніфікації суспільних відносин і деперсоніфікації людей. Такий висновок свідчить про те, що у згаданій нами системі координат соціалізації людини по вертикалі перекривається шлях до рівня "індивідуальність". По горизонталі-людина втрачає можливість стати мірою всіх речей. Засобом ліквідації такого становища К.Маркс вважав комунізм, розглядаючи його не як самоцінність, а як інструментарій для розбудови суспільства гуманізму-вільної асоціації вільних індивідів. У цьому випадку історія виступає як процес самотворення людини, з комунізмом вона тільки починається, продовжуючись у суспільстві гуманізму, де панують не виробничі, а суто людські відносини та ідеали вільної людини.

Нині у розвинутих країнах значно пом'якшилися умови використання найманої праці. Нерідко робітники стають акціонерами, співвласниками майна, користуються державними механізмами соціального захисту, володіють певним правовим статусом, що помітно послаблює тотальність відчуження. Однак глобальні проблеми сучасності засвідчують, що навіть сучасному розвинутому суспільству ще далеко до гармонії у системі "людина - суспільство - природа".

Гуманістична спрямованість марксистської концепції відчуження людини продовжує зберігатися до тапер, оскільки, як вважає філософ В.М.Сагатовський, виробництво і накопичення перетворюються на самоціль, зберігається система потрійної фетишизації товару-грошей-капіталу, а також редукція людини до рівня "часткової людини", хоч ця людина у розвинутих країнах сито нагодована і добре одягнена. Однак питання щодо скасування тотального відчуження людини від самої себе продовжує залишатися відкритим. Таке відчуження, безумовно, впливає на характер самореалізації людини в суспільстві, яка нерідко вимушена, відмовляючись від "самої себе", займатися чужою їй "справою життя" заради шматка хліба. У цьому відчуженні часто гинуть народжені таланти та генії. Генетик В.П.Ефроїмсон стосовно цього стверджує беззаперечний факт: частота народження потенційних геніїв і талантів практично однакова у всі часи у всіх народностей і народів. Зважаючи на реальну кількість відомих геніїв ця частота визначається цифрою 1:2 - 10000, тобто один геній на дві-три, а можливо, й десять тисяч людей. Але це - частота народження потенційних геніїв. А тих, які реалізували себе настільки, щоб отримати хоча би високу оцінку, - значно менше. Очевидно, робить висновок учений, "...лише один із десяти народжених геніїв зумів певним чином проявити себе" (Ефроимсон В.П. "Божий дар" или естественный феномен? // Народное образование. - 1991. - №2. - С.140).

Однак причин самореалізації цього "одного із десяти", подолання ним системи "відчуження" марксизм не пояснює. У таку ситуацію він потрапляє через недооцінку духовного життя індивіда, невміння різнобічніше оцінити індивідуальність людини, перенесення основної уваги у концепції людини на діяльне начало, за умови відсутності уваги до екзистенції.

Проблеми останньої, розуміння якої має надзвичайно важливе значення для соціально-педагогічної діяльності, найповніше розкриваються в антрополого-екзистенціональній лінії сучасної філософії, зокрема в екзис-тенціоналізмі - найвпливовішому напрямі філософії XX-го століття і початку нинішнього століття.

Екзистенціоналізм (від лат. ехІ8Іешіа - існування) виник у 20-і роки XX століття. Його найвпливовіші представники М.Хайдеггер, К.Ясперс (Німеччина), Г.Марсель, Ж.-П.Сартр, А.Камю (Франція) проблему відчуження людини від самої себе вирішують на якісно новій основі, оскільки екзистенційнадіалектика обертає діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість на відміну від буття зовнішнього. Це дає можливість підійти до розв'язання проблеми з протилежного для марксизму боку.

Для екзистенціоналізму важливим стало відкриття інтенційності, згідно з якою безпосередня життєдіяльність будь-якої людини визначається, насамперед, не її знаннями про закономірності цієї діяльності в усвідомлено-логічній формі, а її так званою "живою інтенцією", тобто, як зауважує філософ В.С.Лутай: "...деякою неусвідомленою цілеспрямованою направленістю мислення, наміром цієї діяльності" (Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. - К.: Центр "Магістр - S", 1996. - С.91). Інтен-ція залишається первинною щодо мови, її суть не можна розкрити за допомогою логічних форм пізнання. Вона інтуїтивно дієва, унікальна для кожної людини. Будь-які логічно оформленні знання про неї розглядаються як дуже спрощені моделі. З неповторністю людської інтенції безпосередньо пов'язані екзистенціали - потенційні, до певного часу дрімаючі в людині можливості осягання структур та елементів справжнього, суто людського існування, яке, образно кажучи, виводить на шлях до самого себе, відповідного до власної інтенційної унікальності. В екзистенціоналізмі, як і в теорії відносності, час якісний, наповнений, головна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як: "вибір", "план", "проект", "надія".

Ключовими для екзистенціоналістів є такі категорії, як : екзистенція (існування), "буття", "ніщо", "сутність", "погранична ситуація" тощо. Екзистенція, позначаючи унікальність і суб'єктивність існування окремої людини "тут-зараз" на противагу її загальній сутності, розглядається не як недоступна раціональному пізнанню, а як така, що дана лише безпосередньому переживанню.

Для екзистенціоналізму важливим є не відоме запитання Канта "Що таке людина?", а запитання іншого порядку: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду? Якщо так, то як стати людиною?" За умови певної специфічності в тлумаченні філософських категорій різними представниками екзистенціоналізму головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, буття людини, а також про межі, можливості та способи досягнення його. На цій основі з'являються спроби вирішити проблему гуманізму, свободи, відповідальності. Справжнє ж існування або буття пов'язується з автентичним розумінням самої людини та її життя. У психології близьким до цього поняттям є аутизм (від гр. аuto - сам), що означає крайню форму психологічного відчуження, яка виявляється у відході індивіда від контактів з навколишньою дійсністю і зануренні у світ власних переживань. У нормі цим терміном користуються під час опису індивідуальних особливостей, пов'язаних із переважною орієнтацією людини на свою внутрішню картину світу і свої внутрішні критерії в оцінці подій. На думку представників філософії життя, автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього. Один з найвпливо-віших представників екзистенціоналізму в Німеччині М.Хайдеггер (1889 -1976) стверджує, що шлях до справжньої автентичної людини пролягає через пробудження в ній можливостей, осягнення структур та елементів справжнього, суто людського існування. Такими структурами та елементами є уже відомі нам екзистенціали "вибір", "надія", "проект", "план". У гуманістичній психології, на яку екзистенціоналізм має великий вплив, це розуміння розширив американський психолог А.Маслоу, для якого особистість виступає не повсякденним буттям, а "єдністю реального і потенційного". До того ж становлення особистості визначається становленням ціннісним

- рухом до вищого ідеалу, яким виступає сама ж особистість, яка повніше, всебічніше реалізувала себе. Такий рух стає необхідністю в силу того, що "...людській істоті, щоб жити ... потрібна своя система координат, філософія життя, релігія (чи замінник її), до того ж вони потрібні їй так само, як і сонячне світло, кальцій чи любов" (Маслоу А. Психология бытия. - М.: Рефлбук, 1997. - С.250).

М.Хайдеггер надає людському існуванню пріоритетного значення. Воно

- вихідна основа для всіх його положень. У зв'язку з цим філософ оригінально тлумачить категорію "онтологія". Як відомо, тривіальне її розуміння полягало в тому (грец. опіск - те, що існує і 1с^о8 - вчення, слово), що її розглядали як учення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його часткових видів. Ця категорія, означаючи так звану "першу філософію", упродовж історії людства отримала свій певний розвиток. Однак у марксистській філософії її умовно використовували не інакше як синонім учення про найзагальніші закони буття.

У М.Хайдеггера онтологія - "феноменологія людського буття". Як відомо, центральним поняттям феноменології виступає "інтенційність" свідомості, тобто її спрямованість на об'єкт за принципом: "немає об'єкта без суб'єкта". Основні вимоги феноменологічного методу такі: 1) феноменологічна редукція - застереження від будь-яких суджень, що стосуються об'єктивної реальності і виходять за межі "чистого" (тобто суб'єктивного) досвіду; 2) трансцендентальна редукція - розгляд самого суб'єкта пізнання не як реальної, емпіричної, психофізіологічної істоти, а як "чистої" трансцендентальної свідомості.

Таким чином, людське буття, на думку вченого, - це сплав тієї частки об'єктивного буття, яке стосується людської діяльності. Те, що традиційно називають об'єктом, органічно "вмонтоване" в буття людини. Через це у нього, образно кажучи, немає двох облич: об'єкта і суб'єкта. Воно є неподільною конкретністю, яка, насамперед, переживається людиною. На відміну від позбавлених особистості об'єктів природи це "злитне" буття, турбуючись саме про себе, виключає власне "омертвіння" теоретичним розшаруванням на об'єкт і суб'єкт.

Оригінальність позиції М.Хайдеггера, навіть за умови нарочито безпідставного відлучення раціонально-філософських форм пізнання від участі в осягненні буття людини, полягає в обґрунтованому вирішенні реальної проблеми визнання законності таких форм самоосягнення людини, які виходять за рамки компетенції раціонального знання і стосуються, насамперед, інтуїції, форм підсвідомо-вольових та емоційних. Ця позиція філософа зближена із позиціями таких різнопланових учених ХХ-го століття, котрі представляють різні галузі науки: В.І.Вернадського, Дж.Вайценбаума, Б.М.Неменського, Ю.В.Кононова, З.М.Кононової та ін. Усі вони дійшли до висновку, що наука не самодостатня в пізнанні цілісності світу і людини в ньому. Поряд із її шляхами пізнання існують інші рівноправні шляхи: інтуїція, філософія, релігія, мистецтво.

Отже, осягнення світу в М.Хайдеггера обґрунтовується не згідно з моделлю раціонально-гносеологічного пізнання, а з герменевтичною моделлю, з головним для неї способом духовного освоєння світу-розумінням. Як відомо, герменевтика (грец. неrmeneuo - пояснення) - мистецтво і теорія пояснення, які ставлять за мету виявити смисл певного тексту, спираючись на його об'єктивні (граматичні значення слів та їхні історично обумовлені варіації) і суб'єктивні (наміри авторів) основи. Герменевтика перетворилася в одну з основних методологічних процедур екзистенціалізму, пізніше власне філософії герменевтики. У психології вона знайшла свій вияв у теорії особистісних та об'єктивних смислів понять О.М.Леонтьєва. У соціальній філософії герменевтика набуває функцій онтології, оскільки розуміння є формою здійснення суспільного життя і "критики ідеології". Герменевтичні процедури нерідко використовуються в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об'єктивних результатів свідомої людської діяльності.

Розуміння, за М.Хайдеггером, не зводячись до раціонально-гносеологічного, однак, не протиставляється йому. Це, передусім, розуміння справжньої структури буття як єдності його часових характеристик (минулого, теперішнього і майбутнього часів). Це дає можливість відрізнити справжнє буття від несправжнього і спрямувати людину на дорогу до самої себе справжньої, до автентичного життя. Несправжній спосіб буття ототожнюється з теперішнім часом. Для кожної конкретної особистості - це акцентуація у структурі її буття моментів конюнктурного сьогодення, які, на думку російського поета О.Блока, є тими "випадковими рисами", після "стирання" яких "життя прекрасне". У масштабах суспільства несправжнє буття ототожнюється із сучасною йому епохою, - це також своєрідний перекіс у бік переважання у структурі історичного буття людства моментів нинішнього часу, що певним чином здатне гальмувати розвиток суспільства. Це положення відбивається у висловах багатьох представників світової культури, конкретизуючись і уточнюючись. Нерідко такі думки передували філософії екзистенціалізму. Наприклад, талановитий французький скульптор Огюст Роден (1840-1917 рр.) вважав, що світ буде щасливим тільки тоді, коли у кожної людини буде "душа художника", який уміє в кожній речі відкрити характер, тобто "ту внутрішню правду, що просвічується крізь зовнішню форму" і є "самою красою". У свою чергу, головною справою художника, вважав Олександр Блок, є уміння "розчищати горизонти від того хаотичного нагромадження фактів, що, як бурелом, захаращують усі історичні перспективи".

Несправжній спосіб життя відчужує людину від самої себе як особистості, оскільки вводить її у світ речей, усереднених стереотипів, де знеособлення особи формує погляд на неї, як на річ. Це призводить до того, що у "масовому суспільстві" формується психологія "бути таким, як інші", закріплюються негативні сугестивні комплекси про історично обумовлені норми людських можливостей. Знеособлена людина, втрачаючи бажання бути "самою собою", знімає з себе відповідальність за власні вчинки. Справжнє ж буття, за М.Хайдеггером, завдячує, насамперед, осягненню людиною своєї історичності, конечності та свободи. Часто їх осягають, як стверджує М.Хайдеггер, лише "перед обличчям смерті". Смерть, на думку Ф.Ніцше, який започаткував німецьку течію філософії життя, що мала великий вплив на формування філософії екзистенціалізму, є, своєрідним випробуванням людини, оскільки в ній теж подібно до "вечірньої зорі над землею", повинні "палати" людські дух і доброчесність, інакше вона "погано вдасться".

Для того, щоб знайти шлях до справжності людини, треба пережити "довгу жалюгідну епоху світової ночі", кожному пройти через власну "пустиню життя" у несправжньому світі.

У екзистенціальній категорії "ніщо" втілено факт несумісних існуючих суспільних відносин з вільною людською особистістю, межу людського існування, за якою людина здатна зрозуміти своє призначення, задушливість скафандру "стандартизованої" людини, яка віддана за Г.А.Заїченком на заклання чужим їй "усередненими" стереотипами поведінки.

Шлях до справжнього, автентичного життя - це шлях усвідомлення людиною власної унікальності і на цій основі-пробудження в особі потенційних, дрімаючих можливостей осягання структур та елементів ("екзис-тенціалів") справжнього, суто людського існування. Цей шлях потребує великої віри в самого себе, сили волі, енергії, наполегливості. Не кожний його проходить, але кожний може пройти. Тільки для цього, на думку М.Хайдеггера, необхідні надійні "філософські ключі" для правильного застосування згаданих якостей. У самовідчуженні людини від самої себе не завжди винне оточення. Упродовж історії людина сконструювала чимало самостійних форм самовідчуження. Тому на шляху до себе справжньої вона не повинна боятися труднощів, натомість знайти силу волі та бажання власними руками розірвати кайдани внутрішнього поневолення, пам'ятаючи, що залишається сама для себе поводирем із хаосу відчуження до справжнього автентичного існування.

Зважаючи на це, ядром екзистенційної діалектики є вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до транс-ценденції. Цей прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню межевих ситуацій: боротьба, смерть, випадок, вина.

На думку німецького представника релігійної форми екзистенціалізму К.Ясперса (1883 - 1869), у цих межевих ситуаціях закладені основи антиномії, які, будучи не теоретичними, як у Канта, а емоційно напруженими і навантаженими, виштовхують свідомість у трансцендентне, сприяючи здійсненню сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії екзистенційної діалектики не розв'язуються, оскільки б припинення суперечності означало смерть екзистенції. У цьому випадку зняття суперечності знаменує стрибок у новий план буття. Ця безконечна діалектика, на думку К.Ясперса, не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це, перебуваючи в русі неспокійною у своєму спокої.

Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, які спонукають до виходу за межі повсякденного. Зважаючи на те, що такий вихід здійснює сама особа, вона є вільною і свободною. Таким чином, екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, які визначають її як пізнану необхідність. Свобода в екзистенціалізмі визначається характером трансценденції. Представники релігійної форми екзистенціалізму К.Ясперс і Г.Марсель (1889 - 1973) вважають, що її можна досягнути в Богові. Для Ж.П.Сартра (1905-1980) і А.Камю (1913-1960), які ототожнюють свободу з "ніщо", вона виступає негативністю щодо емпіричного буття. У всіх випадках свобода - це вибір між альтернативами. Вона ґрунтується не на необхідності, яка панує у сфері повсякденності, в якій особа втрачає себе, а на можливості, яку можна використати, можна й не використати, оскільки таке використання нерідко потребує рішучості, відваги та самовідданості. Шлях до використання такої можливості досить повно розкрито у відомому афоризмі Ф.Ніцше: "Ухиляюсь я тепер від щастя мого і віддаюсь усім нещастям - щоб випробувати і пізнати себе востаннє". Що в цій думці керувало великим німецьким філософом і поетом, попередником екзистенціалізму? Чи не страх прожити життя, так і не пізнавши самого себе в ньому?

На шляху до "справжнього життя" людина вимушена вступати в контакт із собі подібними. В основі справжньої екзистенціальної комунікації- любов і дружба, чуйність. Такі взаємини виключають заздрість, ненависть, хитрість, підступність, егоїзм, неправду. Однак, на думку А.Камю, в людині завжди є щось, що заперечує любов. Це якраз та частина її сутності, яка "хоче померти". Їй-то і потрібне прощення. Рано чи пізно, стверджує філософ, наступає момент, коли люди перестають боротися і мучити одне одного, змирюються нарешті з тим, що треба любити іншого таким, який він є. І це - "царство небесне".

Таким чином, екзистенційні основи, напротивагу філософії марксизму, в умовах будь-якої суспільно-економічної формації в системі координат соціалізації людини не тільки не перекривають шлях "по вертикалі" до рівня "індивідуальність", а й відкривають усі напрями людських відносин "по горизонталі": від діалогу відношення "я - я" до діалогу відношення "я - універсум".

Екзистенційні філософські підходи до розуміння світу, місця та ролі людини в ньому з давніх часів близькі вітчизняній філософській думці. Так, один із найвідоміших діячів Острозького науково-освітнього осередку Клірик Острозький (1576-1636), який ставив за мету боротьбу проти католицької експансії на українських землях, розглядаючи людину, як вінець усього творення, розум, думка і тіло якої перебувають у постійній боротьбі між добром і злом, протилежними прагненнями та бажаннями, обґрунтував ідею щодо обов'язку кожної людини. В його основі лежала необхідність посвяти людського життя подоланню перешкод на шляху до здійснення свого покликання. На думку вітчизняного філософа, кожного Бог обдарував певним талантом, здібностями і тому, відчуваючи себе боржником Бога, кожна людина зобов'язана виправдати Божий дарунок службою Богові та своєму народу.

Екзистенційні філософські основи широко використовує у своїх знаменитих притчах талановитий американський мислитель Олександр Еверетт, лекції якого користуються величезним інтересом у численних аудиторіях багатьох країн світу, зумовлюючи успіхи слухачів у найрізноманітніших галузях людської діяльності.

Екзистенціалізм, закладений сьогодні у філософський фундамент соціалізації багатьох розвинутих країн світу, поступово входить у вітчизняний простір соціалізації.

Однак екзистенціалісти, відповідаючи на запитання: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то Як?", нездатні відповісти на наступне: "Як допомогти людському становленню кожного, унікального і неповторного у своїй внутрішньоінтенційній сутності?".

На це запитання роблять спробу відповісти представники іншого цікавого напряму філософії - філософії нестабільності.

Цей напрям посідає одне з найважливіших місць серед вчень, в яких розробляється нова діалектична методологія поєднання двох протилежних сторін буття-логосу (порядку) і хаосу, загального і одинично-унікального, цілого і його елементів. Автор його - лауреат Нобелівської премії (1977), професор Вільного Брюсельського університету Ілля Пригожин.

Філософія нестабільності започаткувала свій розвиток на основі нової науки-синергетики (теорії хаосу). Спочатку синергетика, як природнича наука, вивчала фізико-хімічні процеси у відомих фахівцям нестаціонарних станах (так звані нестабільні системи). На сьогодні її закономірності починають застосовувати не тільки стосовно живої природи, а й суспільства, процесу становлення та формування людської особистості. Цьому сприяє розроблена синергетична методологія і відповідна їй філософія нестабільності. Щоб глибше зрозуміти їх, необхідно детальніше зупинитися на вихідних основах.

І.Пригожин ілюструє феномен нестабільності, яку нерідко сприймають як щось вороже класичній науці, на прикладі звичайного маятника. Якщо вивести його із стану спокою, то зрештою він зупиниться у першо-початковому найнижчому положенні. Якщо ж розташувати маятник у протилежній нижньому положенні точці, то рано чи пізно він впаде або вправо, або вліво, і для цього достатньо буде найменшої вібрації, щоб спрямувати його падіння в той, чи інший бік. Ця верхня точка нестабільності, стверджує вчений, тривалий час залишалася поза увагою дослідників, оскільки феномен нестабільності підводить до нетривіальних проблем, найсерйознішою з яких є проблема передбачення. Ідеологія класичної науки зберігала об'єктом наукового інтересу лише стійкий "маятник". "Нестійкий" у її контексті поставав як неприроднє утворення, яке згадувалося лише як цікавим казус. Тривалий час наука вивчала закономірності досить простих макроскопічних систем, у яких кінцевий результат взаємодії часто обмеженого числа мікроскопічних флюктуацій, що діють на зміну руху, який визначає функціонування і розвиток цих систем, є в основному однозначним. Через це отримала назву детерміністичної. Детермінізм же або виключення нестабільності з універсаму в концепції вічності Лейбніца призвели до того, що в останньої не залишилося місця для унікальних подій. Матерія, за цією концепцією, являла собою вічно рухливу масу, позбавлену будь-яких подій і самої історії. Історія, таким чином, залишалася поза матерією.

Нове філософське розуміння нестабільності стало результатом низки власне наукових експериментальних і теоретичних відкриттів. Насамперед, цьому сприяли відкриття нерівновагомих структур, які виникають як результат незворотніх процесів і в яких системні зв'язки самовстановлюються; по-друге, обґрунтування ідеї конструктивної ролі часу, що випливає із відкриття нерівновагових структур; по-третє, поява нових ідей щодо динамічних, нестабільних систем, які повністю змінювали уяву про детермінізм. А особливо велике значення мало відкриття в галузі елементарних частин, які продемонстрували фундаментальну нестабільність матерії. Це дало можливість у світлі теорії нестабільності вивчити розвиток складніших систем, до яких можна віднести не тільки природні об'єкти, а й окремо взяту людину, певний тип культури, чи суспільства. Розвиток цих систем не підкоряється тим закономірностям, що стосуються простих макроскопічних систем. Під час зміни своєї якості чи структури (в точці біфуркації) в умовах максимальної нестабільності системи, виникає можливість подальшого її розвитку в різних напрямах. У цьому випадку, за образним висловом В.С.Лутая, "... якась окрема мікрофлюктуація може відіграти роль тієї "останньої краплини", що направляє цей розвиток в одну з двох можливих протилежних сторін і визначає один певний результат такого розвитку з нескінченної можливості цих результатів" (В.С.Лутай Філософія сучасної освіти. - К.: Центр "Магістр-8", 1996. - С.78). Оскільки такі флюктуації є хаотичними, нам важко врахувати їхню "поведінку", щоб точно передбачити, якою буде конкретна якість того явища, що стане результатом проходження певною складною системою її нестаціонарного стану.

Зважаючи на це, на думку І.Пригожина, наше сприйняття природи стає дуалістичним, і стержневим моментом у цьому сприйнятті є уява про неврівноваженість, яка призводить не тільки до порядку і хаосу, а й відкриває можливість для виникнення унікальних подій. У віддаленій від нерівно-важності позиції диференціальні рівняння, що моделюють певний процес, стають нелінійними, а нелінійне рівняння завжди має більше ніж одне рішення. Отже, у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, а в точках зміни таких типів (точках біфуркації) може відбуватися зміна просторово-часових орієнтацій об'єкта. Прикладом її виникнення І.Пригожин вважає так званий хімічний процес, під час якого розчин періодично змінює своє забарвлення з голубого на червоне. Створюється враження, начебто молекули, що знаходяться в різних місцях розчину, "спілкуються" одна з одною. "У рівновазі - констатує вчений, - молекула "бачить" тільки своїх безпосередніх сусідів і "спілкується" тільки з ними. У віддалені ж від рівноваги кожна частина системи "бачить" усю систему в цілості. Можна сказати, що в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою прозріває. Відповідно, лише в нерівноважній системі можуть мати місце унікальні події і флюктуації, які сприяють цим подіям, а також відбувається розширення масштабів системи, підвищення її чутливості до зовнішнього світу і , зрештою, виникає історична перспектива, тобто можливість появи інших, можливо досконаліших, форм організації. І, окрім цього, виникає нова категорія феноменів, яких називають аттракторами" (Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. - 1991.- №6. - С.50).

Аттрактори-це своєрідні точки стабілізації системи. Їх поділяють на точкові, періодичні та дивні. Приклад точкового-нижня точка положення маятника, в яку він повертається після зрушення з місця. Приклад періодичного - відомий нам "хімічний годинник". Дивні аттрактори відповідають численним точкам. У цих аттракторах система рухається від однієї точки до другої детермінованим чином, але траєкторія руху зрештою настільки заплутується, що передбачити рух загалом неможливо. Це суміш стабільності та нестабільності.

Визнання нестабільності - це не капітуляція науки перед світом і людиною в ньому, які все ж таки піддаються науковому вивченню. Це запрошення для подальшого вивчення світу унікальностей. Єдине, що слід зробити, пропонує І.Пригожин, це раз і назавжди розпрощатися з уявою, начебто цей світ - наш покірний слуга. До нього потрібно ставитися з повагою. Людина змушена визнати, що не може контролювати навколишній світ нестабільних феноменів, як не може контролювати соціальні процеси, хоч екстраполяція класичної фізики на суспільство тривалий час примушувала її вірити в це.

Для соціального педагога ці висновки надзвичайно важливі, оскільки вони запобігають тривіальному бажанню сприймати бажане за дійсне. На жаль, в історії педагогіки, зокрема й історії соціалізації людини, нерідкими були випадки, коли людська особистість сприймалася як проста макроскопічна система з обмеженим числом флюктуацій, позбавлена унікальних подій, вчинків, випадків, а тому передбачувана і керована на всіх етапах свого розвитку своєрідний обездушений "гвинтик" системи загальнодержавного "механізму". Однак, якщо в міркуваннях використовувати категорії філософії нестабільності, людина і суспільство, в якому вона соціалізується, - це складні макроскопічні системи, які не підкоряються тим закономірностям, що впливають на розвиток простих макроскопічних систем. І людина, і суспільство, як і кожна складна макроскопічна система, приречені проходити через періоди стабільності та нестабільності. Доленосними моментами у їхньому житті є моменти максимальної нестабільності, під час яких виникає можливість подальшого розвитку в різних напрямах. Тут будь-яка взята окремо мікрофлюктуація, стихійно діюча чи цілеспрямована, може, за В.С.Лутаєм, відіграти роль тієї "останньої краплини", що спрямує розвиток в один із напрямів, та з нескінченної можливості результатів розвитку визначає якийсь один. Отже, знання закономірностей розвитку людини, чи певної групи людей в умовах нестабільності ставить перед соціальним педагогом завдання свідомого цілеспрямованого пошуку і вибору тих флюктуацій, що здатні спрямувати розвиток окремо взятої людини чи групи людей як складних макроскопічних систем у доцільному для кожної особистості і суспільства напрямі.

Давно відомим афоризмом стали слова : "Нам спокій тільки сниться". У "спокої", тобто в рівновазі, стабільності, на думку І.Пригожина, "матерія сліпа, а поза рівновагою "прозріває", у рівновазі кожна частина системи

"бачить тільки безпосередніх сусідів", а в нерівновазі - "усю систему загалом". Тобто для повноцінного розвитку людини як складної макроскопічної системи необхідними є періоди нестабільності. У такі періоди вона не тільки "прозріває" і перестає бути "сліпою", а й, насичуючи своє життя унікальними подіями і флюктуаціями, які сприяють цим подіям, розширює себе як систему з відповідними якостями світобачення, світовідчуття, відчуття перспективи власного розвитку. Розгортаються процеси самовдосконалення, визрівають нові форми самоорганізації до життя.

Орієнтувальною основою для соціального педагога у цьому випадку є розуміння того, що періоди нестабільності, в які входить людина чи певна група людей, це, насамперед, ті періоди, які пов'язані з необхідністю вирішення нових нетрадиційних проблем. У практиці соціальної роботи є випадки, коли такі проблеми ставляться цілеспрямовано.

Важливим для соціальної діяльності є розуміння та усвідомлення ролі аттракторів у функціонуванні та розвитку складних макроскопічних систем. Подібні "точки стабілізації" характерні як для окремої людини, так і для групи людей, чи й для суспільства загалом. Зрозуміло, що людина як складна макроскопічна система не може обмежуватися точковим чи періодичним аттракторами. У першому випадку вона б звела своє життя до тваринного примітиву, у другому-позбавила б себе розвитку як системи. Безмовно, лише дивний аттрактор засвідчує її як складну динамічну макроскопічну систему. Але динаміку її ніколи не зумовить згаданий аттрактор, якщо він являтиме собою просту суму незмінних точкових. Для людини як макроскопічної системи дивний аттрактор-це низка точкових, які виникають у процесі розвитку системи і прирощуються спереду. Вони теж мають динамічний характер, образно кажучи, спалахують, мов зорі, на певні й траєкторії руху системи, і вигоряють.

У цьому випадку найскладнішою проблемою для соціального педагога є проблема визначення характеру чергового аттрактора для свого клієнта. У випадку успіху останній як складна макроскопічна система рухатиметься від однієї точки свого розвитку до другої детермінованим чином, і цей рух можна передбачити. Але з належною достовірністю передбачити такий рух у межах усіх точок неможливо за межами пророцтва. Однак це не означає, що не слід планувати перспектив середнього та далекого розвитку клієнтів як складно організованих систем.

Важливою методологічною основою для соціально-педагогічної діяльності є висновок синергетики як науки, що виникла на базі філософії нестабільності, про те, що властивість самоорганізації є загальною для всіх явищ буття. Причому, як уже згадувалося, в розвитку цих явищ існує можливість, згідно з якою сталі структури, що виникли з хаосу, часто належать до вищих форм організації порівняно з тими, що раніше розпалися. Нині сучасна наука оптимістично підтверджує, що ця прогресивна тенденція історичного розвитку світу перевищує регресивну. Хаос, таким чином, за словами І.Пригожина, породжує порядок, який не означає виникнення яких-небудь структур, а лише тих, які поєднуються в певний набір, що визначається власними функціями середовища. Стосовно цього російський академік С.П.Курдюмов зауважує: "... введена таким чином уява про нестабільність, яка передбачає, крім усього іншого, багатоваріативність шляхів еволюції природних і не тільки природних об'єктів, дозволяє вести мову про внутрішні тенденції, які властиві певному фрагменту реальності, про наявність в останнього деякого внутрішнього виміру" (Интервью с С.П.Курдюмовым // Вопросы философии. - 1991. - №6. - С.56). Визнання подібних тенденцій призводить, на думку вченого, до переосмислення нашого ставлення до світу. Адже "... достатньо лише збудити дію внутрішніх тенденцій і природа сама побудує необхідну структуру. Потрібно тільки знати потенційні можливості цього природного середовища і способи їх стимуляції ... Людина, знаючи механізм самореалізації, може свідомо ввести у середовище відповідну флюктуацію, - якщо так можна висловитися, уколоти середовище в потрібних місцях і цим самим спрямувати його рух. Але спрямувати, знову ж таки, не куди-небудь, а відповідно до потенційних можливостей самого середовища. Свобода вибору є, але сам вибір обмежений можливостями об'єкта, оскільки об'єкт є не інертним пасивним матеріалом, а володіє, якщо потрібно, власною "свободою" (Интервью с С.П.Кур-дюмовым // Вопросы философии. - 1991. - №6. - С.56).

Екстрополяція цих положень на діяльність соціального педагога вимушує зробити кілька суттєвих висновків. Насамперед, про необхідність оптимістичного підходу до клієнта, віри у його здатність до самоорганізації. По-друге, про визнання та розуміння його внутрішніх тенденцій, потенційних можливостей. По-третє, про знаходження шляхів стимуляції та збудження цих тенденцій. По-четверте, про визначення на їхній основі відповідної "флюктуації", якою, образно кажучи, необхідно "уколоти" складноорганізовану макроскопічну систему клієнта у потрібний час у потрібних місцях і цим самим спрямувати його рух у доцільному напрямі згідно з його власними потенційними можливостями.

Важливим для соціально-педагогічної діяльності є синергетичний висновок про те, що нормальне функціонування і розвиток будь-якої складної макроскопічної системи певним чином визначається взаємодією двох протилежних сил - створюючої структури і руйнуючої останні. Синергетика розкриває, що стала структура не може самоорганізуватися не лишу у випадку, коли хаотичний початок пересилює ці структури, а й тоді, коли цей початок взагалі відсутній. (Князєва Е.М., Курдюмов С.П. Синергетика как новое мировидение: диалог с И.Пригожиным //Вопросы философии. - 1992. - №12. - С.18).

В.С.Лутай вдало унаочнює це положення одним із відкриттів учених ракового інституту в США. Вони зуміли відкрити гени, що, на противагу генам, які стимулюють розмноження клітин організму, блокують це розмноження. Враховуючи це, виявлено, що організм залишається здоровим лише тоді, коли дія цих протилежних сил знаходиться в певних межах. Тобто саме недолік другого типу генів призводить до ракових захворювань. Водночас подібний недолік першого типу генів також викликає смерть клітини. Таким чином, здоровий організм вимушений мати ті механізми, які регулюють взаємодію згаданих протилежностей.

Безумовно, у процесі соціалізації особистості мають місце сили, що створюють і що руйнують. Тому соціальному педагогу в процесі соціально-педагогічної діяльності слід не стільки думати про нівеляцію останніх, штучне відгородження їх від клієнта, як про зміцнення механізмів, що регулюють взаємодію обох сил. На практиці ж нерідко зустрічається протилежне. У ході виконання головних завдань соціалізації певної особистості чи групи людей соціальний педагог шукає можливість гармонійного вирішення найважливіших суперечностей соціально-педагогічної діяльності, намагається оминути все зле, хаотичне у цій діяльності. Але так-само, як і в будь-якій педагогічній діяльності, недооцінка ролі необхідного хаотичного початку в ній, а тому і нерозуміння того, що ми ніколи не можемо передбачити унікальність результату кожного конкретного елементу педагогічної діяльності, на думку В.С.Лутая, нерідко призводить до протилежного результату цієї діяльності, тобто її добрі наміри перетворюються у зле, хаотичне.

Уникнути цього допоможе застосування синергетичної методології. Вона полягає в тому, що кожний результат конкретної, у нашому випадку соціально-педагогічної, дії потребує негайного аналізу в плані його співвідношення з метою цієї дії. Причому, коли такий результат приходить у суттєву суперечність із метою дії, то це означатиме, що ця соціально-педагогічна дія як створювальна сила вийшла за свою межу і перетворилася у ту, що руйнуює, і що це потребує відповідних коректив соціально-педагогічної діяльності та тієї мети, яка його визначає.

Отже, соціальний педагог, працюючи в рамках взаємодії двох протилежностей, а саме: 1) соціально-педагогічної дії, що створює, що визначається її метою, і 2) сили соціально-педагогічного процесу, яка руйнує, що визначається необхідністю хаотично непередбачуваного елементу в ньому, хоче він того чи не хоче, для успіху своєї справи повинен діяти стихійно-синергетично. Це означає, що в системі своєї роботи йому необхідно поєднувати найзагальніші методологічні закономірності з фактично-емпіричним дослідженням як кожного окремого клієнта, так і певного соціально-педагогічного процесу.

Застосування діалектико-синергетичної методології до вирішення найважливіших проблем соціальної педагогіки особливо актуальне у світлі вимог філософії глобальних проблем - сучасної галузі філософської рефлексії, яка породжена тенденцією глобалізації життєдіяльності цивілізації доби постмодерна. Проблемне поле цієї філософії складають, насамперед, такі основи: 1) забезпечення глобальної безпеки фізичних та екзистенційних першооснов існування людства, 2) пошук стратегічних шляхів для гармонійного його об'єднання.

Філософія глобальних проблем, асоціюючи себе зі становленням і поширенням почуття причетності людини до тотальної єдності природи й Космосу, її відповідальності за майбутнє Всесвіту, за духовне життя людства, заперечує революційні методи перетворення дійсності, протистоїть будь-яким формам фанатизму і екстремізму, визначає пріоритет еволюційних змін спочатку у свідомості людей, а потім у соціально-економічній та політичній діяльності.

Зважаючи на це, постає завдання виховання гармонійно розвинуто творчої особистості, яка здатна вирішувати суперечності, що виникають між нею та іншими людьми, суспільством, природою, не виходячи за певні межі у взаємодії тих протилежностей, які створюють ці суперечності. В основу розв'язання цього завдання якраз і необхідно покласти синергетичну методологію.

Отже, розглянувши різні сучасні філософські системи та їхні підходи до проблем соціалізації людини в суспільстві, доцільно констатувати, що, проектуючи певний соціально-педагогічний процес, необхідно враховувати поєднання різноманітних філософських ідей. Це допоможе різнобічному огляду проблем соціалізації, а в конкретних випадках соціально-педагогічної роботи - знаходженню тих флюктуацій, які матимуть вирішальний вплив на зміну руху складних макроскопічних систем, під якими ми розуміємо об'єкти соціалізації.

Розглянуті нами філософські системи відіграють різну роль в умовно прийнятій системі координат соціалізації кожного нового покоління і кожної окремої людини. Різна їхня роль у вирішенні докорінної проблеми соціалізації, яка полягає в тісному взаємозв'язку, гармонійній організації взаємодії трьох вимірів "по вертикалі": індивід, особистість, індивідуальність, що певним чином відповідають узвичаєному християнському "тіло-душа-дух". У свою чергу рух "по вертикалі" потребує відповідного руху "по горизонталі", який теж має своє певне обумовлення в різних філософських системах.

У філософські основи проектованої соціально-педагогічної діяльності необхідно закладати марксистську теорію в силу того, що економічні та політичні чинники соціалізації відіграють надзвичайно важливу роль у її перебігу. "Три кола земного пекла" (потрійна фетишизація-С.П.) для багатьох людей дотепер слугують "китайською стіною" відчуження від свободи, від самого себе. І це в процесі соціалізації особистості необхідно враховувати як вихідну основу, бо лише вихід за межі цієї "китайської стіни" дозволить людині вийти на якісно нові філософські основи власного саморозвитку: екзистенційні та синергетичні. Соціальному ж педагогу це допоможе використати у процесі соціально-педагогічної діяльності ці ж якісно нові екзистенційні та синергетичні методологічні підходи, які дозволяють цілеспрямовувати процес соціалізації як певної окремої людини, так і групи людей у русло "діалогу" безлічі різноманітних людських вимірів як "по вертикалі", так і "по горизонталі". Лише в реалізації багатства усіх цих вимірів людина і суспільство здатні будуть подолати "стіну відчуження" від самих себе і продовжити рух до свободи, яка диктується необхідністю реалізації внутрішньоінтенційних основ кожного в умовах гармонізації власно особистісних та загальносуспільних інтересів.

Яким чином використати розглянуті філософські основи в соціально-педагогічній діяльності? Які їхнє місце та роль у проектуванні такої діяльності та її моделі? Як взаємопов'язані для потреб моделювання соціально-педагогічної діяльності вихідні ідеї розглянутих філософських систем?

Ці та інші питання будуть розглянуті в наступному підрозділі.