Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економічна політика

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Методологічні аспекти інституціональних факторів економічної системи

Якісні зрушення в соціально-економічних процесах, зміна парадигми економічної теорії потребують оновлення теоретичних підходів до аналізу економічної політики. Соціалізація та гуманізація економічних відносин, відхід від економічної детермінації суспільного життя підносять значення над економічних факторів соціального розвитку. Здійснення економічної політики з огляду лише на економічні, виробничі умови: масштаби індустріалізації країни, наявність відповідного науково-технічного потенціалу, рівень монополізації економіки тощо — не відповідає домінанті соціальних умов економічного розвитку та виявляється малопродуктивним. Сьогодні на перший план виходять такі параметри економічної політики, як урахування історичних традицій, менталітету населення, системи ціннісних настанов, рівня правосвідомості, словом, усе те, що подається як інституціональні складові соціально-економічної системи. Усвідомлення цих обставин і обумовило розгляд тих теоретичних засад, на базі яких можна розробити адекватну умовам конкретної країни економічну політику.

Розгляд інституціональних аспектів економічної політики, на наш погляд, украй потрібний, оскільки саме інститути (як сукупність формальних та неформальних норм і правил) є тим середовищем, де виявляють себе економічні закони; саме через інститути діє економічна політика. Водночас інститути як фактори духовного, культурного, ідеологічного та політичного характеру формують зміст економічної політики і є тим навколишнім середовищем, яке активно впливає на характер економічного розвитку.

Важливість інституціонального підходу під час проведення соціально-економічних перетворень наразі усвідомлюють багато вітчизняних економістів, тому що такий підхід дає можливість:

о об'єктивно оцінити ідеологію, стратегію і практику українських реформ;

  • • проаналізувати і визначити коло суб'єктів, яке зможе забезпечити зміцнення та розвиток української державності, громадянського суспільства та цивілізованого ринку;
  • • поставити питання про співвідношення ринкових перетворень, ринкових реформ з тією ціннісною, економіко-правовою та організаційною основою, яку ми розуміємо як інституціональну базу та інфраструктуру ринкових реформ.

Інституціональний підхід до вивчення економіки передбачає дослідження проблеми економічних суб'єктів. З огляду на це на передній план висуваються три найбільші мета суб'єкти: правова держава, громадянське суспільство і ринкова економіка.

Держава як один з найпотужніших соціальних інститутів посідає найважливіше місце в скеровуванні економічного розвитку національних економік на початку XXI ст. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом того, як інститути впливають на економічні перетворення та економічну політику. Сучасні західні теорії не змогли передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії, бо не можна було уявити, що інституціональні трансформації в суспільстві вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектору та виведуть ці країни на динамічну путь економічного розвитку, а явно недосконалий бюрократичний механізм зможе ефективно керувати цим розвитком.

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його панівну роль проти економічної політики. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, що забезпечували певну виробничу, фінансову, соціальну стабільність у суспільстві, реформатори не змогли так само швидко створити каркас ринкової економіки, який гарантував би сталість системи на макро та мікро рівні, тобто нові інститути, яких не існувало за соціалістичної системи. Темпи та послідовність конкретних економічних реформ, на чому акцентувалася увага на початкових етапах трансформації, тепер уже уявляються не настільки важливими як порівняти з перебудовою системи інститутів. Конкретні дії держави залежать від національної специфіки та стану економіки кожного моменту. Але вона відповідальна за головну передумову перехідного періоду— не допустити занепаду інститутів, забезпечити "м'яку" зміну інституціональної системи, уникнувши конфліктів між старими й новоствореними інститутами.

На сучасному етапі ми спостерігаємо послідовний процес становлення нового мета суб'єкта економіки — інститутів громадянського суспільства, які набувають усе більшої ваги в регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного роду угоди, конференції, асоціації: спілки промисловців і підприємців, асоціації банкірів, торгово-промислові палати, котрі вже не є елементами держави. Але вони й не структури ринкової економіки; це — інститути громадянського суспільства. Сюди також уходять профспілки, інститути соціального партнерства, товариства споживачів, екологічні рухи. Вони активні учасники та суб'єкти регулювання економічних та соціальних процесів, але, ще раз наголосимо, не інструменти держави або ринку.

Отже, коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому разі йдеться про передавання функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, які включаються в цей механізм.

Інституціональні підходи в економіці напряму пов'язані з проблемами економічного розвитку. Якщо економічне зростання легко описати в термінах класичної теорії, то економічний розвиток не можна розглядати без урахування інституціональних факторів так само, як і соціальні зміни. Економічне зростання — це збільшення цінностей, що є в розпорядженні суспільства. Економічний розвиток передбачає появу нових цінностей або нових способів збільшення виробництва цінностей (інновацій).

Інституціональні дослідження базуються на вченні про людину (екзистенціалізм), її поведінку, мораль тощо та пов'язані з проблемами етики в економіці. Етична поведінка — це продукт таких інститутів, як релігія, система освіти, виховання.

Отже, значення неекономічних або, точніше, нематеріальних факторів у економічному механізмі має бути визнано принаймні не менш важливим, ніж матеріальних, не "вторинним", не похідним чи "надбудовним". Цей методологічний "відхід" ще не усвідомлює переважна більшість вітчизняних економістів. Проте існують свідомі спроби (Ю. Пахомов, В. Геець) перейти до розуміння економічного розвитку через соціально-культурні фактори.

Методологічно проблему врахування духовних, морально-етичних, соціально-культурних факторів у системі економічних відносин розв'язують у рамках інституціональної теорії виходячи з таких засновків.

По-перше, класична політекономія вивчала винятково раціональні, матеріалізовані (уречевлені) відносини, у межах яких індивід існував у міру свого раціонального функціонування на ринку — у ролі "економічної людини". Традиційно складові процесу суспільного виробництва визначались як речі — засоби праці, речі — предмети праці, речі — продукти праці. Більш того, сам суб'єкт праці включався в економічний процес у своєрідній матеріальній, предметній, речовій формі — або як засіб праці, що розмовляє, або як товар — робоча сила, у котрому втілена здатність людини до праці. Відповідно, і виробничі відносини не могли бути нічим іншим, ніж відносинами між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних продуктів і речей.

Звичайно, людина ніколи не була лише агентом виробничих відносин та елементом продуктивних сил. Вона завжди була "соціальною"— здатною любити, дружити, творити. Але панівним типом людини була економічна (в широкому розумінні як носій соціально-економічної ролі) людина, завершеним образом якої став homo economicus.

Через це, на наш погляд, неправомірно говорити про "первинність" виробничо-економічних відносин, про "базис" та "надбудову" тощо. В економічному дослідженні можна сконцентруватися на певному типі чинників або взаємодій та починати з них як з вихідного пункту аналізу (в тому числі й із суспільного виробництва). То можуть бути, наприклад, духовні (С. Булгаков) або соціально-культурні (П. Сорокін) чинники, або широка соціально-технологічна (Н. Кондратьєв), або етико-економічна (А. Сен) сторони проблеми.

Найважливіша властивість суспільства - - бути об'єктно-суб'єктною системою — може трактуватися по-різному. У класичній теорії економічна система розглядалася як об'єктивна, базисна структура суспільства, а соціально-політичній сфері давали статус суб'єктної структури. В інституціональній економіці об'єктивно потрібне ототожнювалось із системністю, яка формувалася суспільними інститутами, що охоплювали всі ланки життєдіяльності суспільства як дещо єдине, цілісне.

По-друге, на відміну від неокласичної доктрини, яка тлумачить економічну систему як механістичну спільність ізольованих один від одного індивідів (атомізм) та виводить властивості системи виходячи з властивостей її складових елементів (індивідів), інституціоналісти наполягають на важливості зв'язків між елементами у формуванні властивостей як самих елементів, так і системи загалом. Цей підхід характеризує поняття "холізм" (цілісність), і він означає переважання соціальних відносин над психофізичними якостями індивідів, що обумовлює сутнісні властивості економічної системи. "Органічний" підхід поділяли також деякі представники класичної школи, але жоден з них, крім К. Маркса, цій ідеї не відводив центрального місця. Зростання суспільного багатства, обмін, розподіл та споживання матеріальних благ пояснювались насамперед з позицій інтересів та преференцій ізольованого індивіда (або "домогосподарства"). Тим часом сучасна наука все більшою мірою зосереджується на вивченні взаємодії між елементами системи, додержуючись методичного підходу, обґрунтованого теорією систем і кібернетикою.

Виступаючи проти неокласичного атомізму, деякі прибічники інституціоналізму вдаються до протилежних крайнощів. Наприклад, американський економіст К. Ейре трактує економічну поведінку індивіда винятково як продукт соціально-культурних умов. Але незважаючи на такий "методологічний екстремізм", більшість представників сучасного інституціоналізму (К. Поппер, А. Кестлер) поділяє прийняту сучасною наукою думку щодо дуалістичного характеру елементів системи. Кожний елемент має і "незалежні" властивості як автономна одиниця, намагаючись їх підтримувати й функціонувати як "ціле", і "залежні", котрі визначаються належністю елементу до системи (цілого). Отже, система характеризує властивості її складників, але не повністю, а частково. Своєю чергою, властивості системи вбирають у себе характеристики своїх елементів, але мають і особливі властивості, які не подані в жодному з її елементів.

Згідно із сучасною науковою думкою економіка розглядається як еволюційна відкрита система, що зазнає постійного впливу зовнішнього середовища (культури, політичних умов, природи тощо) та реагує на них. Тому інституціоналізм відкидає найважливіший постулат неокласичної теорії — прагнення економіки до рівноваги, трактуючи її як нетиповий та дуже короткостроковий стан. Дію факторів, що сприяють наближенню системи до рівноваги, пересилює потужніший зовнішній вплив, а також внутріїдні (ендогенні) сили, які породжують у системі напруження, нескінченний процес змін і розвитку.

Інституціональна економіка досліджує такі чинники, як сукупність норм і правил (інститутів), за допомогою яких структуруються та спрощуються відносини та взаємодія між економічними суб'єктами. Згідно з цією теорією людина схильна діяти на підставі само підтримуваних соціокультурних норм (звичок, стереотипів) та узвичаєної практики— різноманітних "рутин". Вони стають орієнтиром у дуже складному й мінливому світі, який людина пізнати не в змозі.

Отже, звички та стереотипи мислення, що їх поділяє більшість членів суспільства, називають інститутом. Інститути спочатку виникають на базі людських інстинктів та найпростіших потреб, сприяючи їхньому задоволенню; вони набувають само підтримувального характеру та згідно з принципом зворотного зв'язку формують стереотипи мислення.

При цьому відокремлюються культурні фактори формування інститутів, що походять від традицій, звичаїв (неформальні інститути), та правові, соціально-політичні (формальні) чинники, що передбачають зворотний активний вплив держави і пов'язаних з нею інститутів на економічних суб'єктів. Хоч інститути можуть застарівати, набуваючи архаїчного характеру, у цілому вони створюють ті соціально-культурні підвалини, без яких діяльність людини неможлива: інститути формують зв'язки між людьми, усувають відмінності в індивідуальній поведінці та, найголовніше, роблять поведінку індивідуума зрозумілою й передбачуваною для інших, що полегшує керування економічною системою. З іншого боку, розглядаючи інститути здебільшого як юридичні, а також неформальні норми, можна стверджувати, що вони обмежують діяльність людей, утворюючи певні рамки хньої поведінки.

Особливості формальних та неформальних інститутів виявляються в швидкості їхньої зміни. Так, формальні правила (юридичні закони) можуть змінюватись одно моментно. У системі інститутів вони утворюють свого роду зовнішній, поверховий шар, здатний стрімко мінятися. Неформальні інститути (узвичаєні стереотипи та норми поведінки, що вкоренилися в індивідуальній та суспільній свідомості), які становлять найміцніше ядро системи інститутів, повільно й важко піддаються змінам. Неформальні норми та правила за всіх змін навколишнього середовища трансформуються поступово, у міру формування альтернативних моделей поведінки організацій та індивідів згідно з новим сприйняттям ними вигід та витрат.

Отже, формальні та неформальні інститути визначають економічну поведінку та результати, формують економічну політику відповідно до економічних інтересів суб'єктів господарювання. Зміни інститутів змінюють характер та сприйняття економічної політики.

З поміж сукупності інституціональних чинників економічної політики провідна роль належить ідеології як засобу координації інститутів. Ідеї та ідеології формують розумові конструкції, які індивідууми використовують для того, щоб інтерпретувати навколишній світ та зробити вибір. Більше того, структуруючи взаємодію людей, формальні інститути чи навмисно, чи випадково "знижують ціну" діяльності згідно з чиїмись ідеями і тому підвищують значення розумових конструкцій та ідеологічних стереотипів у процесі вибору.

Важливою функцією організованих ідеологій є узгодження економічних інтересів, досягнення задовільного рівня однорідності уявлень щодо відносин між людьми в тому чи тому суспільстві як у позитивному, так і в нормативному плані. Це означає не тільки схожість уявлень про те, якою "повинна бути" економічна політика, а й однорідність у розумінні взаємозв'язків між елементами економічної системи, що своєю чергою передбачає існування відповідного ідеології економічного механізму.

Отож, використання ідеології як засобу координації інститутів призводить до двоякого результату. Наприклад, як початковий поштовх вона може бути ефективно використана для зміни поведінки людей у потрібному напрямку, який не обов'язково збігається з умовами максимізації їхнього добробуту в короткостроковому аспекті. Але тією мірою, якою ідеологія стає перепоною поведінці людей, пов'язаною з максимізацією їхнього добробуту, вона сама поступово починає руйнуватися, перетворюючись на набір пустих фраз, кліше, догм.

Удалим прикладом застосування ідеології на рівні суспільства можна назвати ідею Л. Ерхарда щодо побудови в повоєнній Німеччині "соціального ринкового господарства", а також протестантизм, що дозволив розвинути дух підприємництва та утримувати його у відносно мирних рамках добровільного обміну. Прикладом експлуатації ідеології, що закінчилася повним провалом, може бути СРСР. Безперечно, ідеологічні постулати переважна більшість населення сприймала щиро; люди свідомо поступалися особистими інтересами на користь "суспільним". Але тупе "вдовблювання" догм знецінювало ідеологічний заряд, незважаючи на намагання підкріпити його ідеєю згуртування суспільства перед лицем спільного ворога, обіцянками "світлого майбутнього". Періодичне "полювання на відьом" підривало довіру народу як украй потрібну умову укладання контракту, у тому числі й соціального, а також забезпечення надійності зобов'язань.

Розглядаючи інституціональні засади економічного розвитку, дуже важливо, на нашу думку, зупинитися на з'ясуванні значення культурної сфери в суспільному виробництві.

Матеріальне виробництво — це не більше ніж передумова, що створює уречевлений, предметний світ для власне людського життя, яке проходить саме у сфері культури. При цьому під культурою розуміють царину суспільного життя, в якій поєднуються творча діяльність людини та її результати. Тобто культуру можна визначити як активну, діяльну соціальну пам'ять людства. У такому розумінні до сфери культури ввійдуть не тільки наука та мистецтво, які традиційно належать до соціокультурних галузей, а й виховання, освіта, увесь той світ людського спілкування та, головно, соціальної творчості, в якому панують закони не відчуженого творчого діалогу окремих осіб.

Отже, культуру можна характеризувати як ту частину суспільного відтворювального процесу, в якому створюються передумови та результати творчої діяльності, а також безпосередньо здійснюється творча праця з усім розмаїттям її складників. Фактично, культура багато в чому визначається як над економічна сфера, тому що результатом творчої праці є не стільки предметна реальність, скільки творчий зміст, утілений у певній предметній формі.

Іншими словами, культура - це той світ, в якому "засобами виробництва" та результатом праці є ідеальні феномени, феномени культури і в якому людина здійснює, вступаючи в діалог з предметами культури та іншими суб'єктами творчої праці, свій вільний та всебічний розвиток.

Тією мірою, в якій існувала тенденція орієнтації економічного розвитку на прогрес людини, культура була й залишається найважливішою метою і найголовнішим засобом соціально-економічного розвитку. Тому орієнтація суспільного розвитку на пріоритет культурної сфери — це стратегічна мета економічного розвитку, орієнтованого на майбутнє, на завтрашній, а не вчорашній день світового розвитку.

 
<<   ЗМІСТ   >>