Повна версія

Головна arrow Політологія arrow Інформаційна політика України

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ У ФОРМАТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ СУСІДСТВА

Ключовим напрямом співробітництва України з європейськими організаціями після останніх президентських і парламентських виборів безумовно має стати політичне і юридичне визначення цих організацій та інформаційне підтвердження ними свого місця у планах і перспективах євро-інтегрування. Тому основну увагу у даному підрозділі ми приділяємо не стільки висвітленню вже добре відомих організаційних елементів співробітництва нашої держави з ЄС, скільки критичному переосмисленню його змісту з урахуванням того, що йдеться про інформаційну політику.

Такий підхід видається доречним ще й тому, що в попередньому підрозділі ми вже представили окремі аспекти співробітництва з іншими європейськими структурами. При цьому зазначимо, що після бурхливих кампаній навколо порушень прав і свобод журналістів у нашій державі, починаючи від осені 2000 р., воно нерідко відбувалося в рамках контр-зусиль кожної зі сторін:

  • • євро-американське співтовариство прагнуло скористатися таким співробітництвом та обміном інформацією для того, щоб повернути Україну в русло демократії, невід'ємним атрибутом якої є дотримання прав і свобод журналістів;
  • • українська влада зі своєї сторони тривалий час орієнтувала національний інформаційний і медійний потенціал на реалізацію іміджевих проектів, суть яких полягала в дезавуюванні закидів і звинувачень Заходу на адресу українського президента щодо його причетності до порушень прав журналістів і, ймовірно, розправи над деякими з них. Відтак, співробітництво формально існувало, але часом нагадувало "холодну" чи "психологічну" війну [129].

Зміни останнього часу не видаються стабільними й потребують правового та політичного зміцнення. Красномовним є сам факт продовження моніторингових акцій європейських структур в Україні.

Попередньо погоджене в лютому 2005 р. рішення України і Євросоюзу укласти угоду про механізми і процедури безпеки щодо обміну інформацією з обмеженим доступом — переконливе свідчення серйозності намірів обох сторін. У ході подальших консультацій мають бути остаточно узгоджені положення відповідного документа, метою якого є поглиблення існуючого, але недостатньо регламентованого співробітництва на ниві інформаційної безпеки. Вже після такого погодження формуватиметься належна нормативно-правова база співробітництва, пов'язаного з обміном конфіденційною інформацією.

Сам підхід до співробітництва України з європейськими міжурядовими організаціями потребує усвідомлення реальної ситуації у сприйнятті європейськості різними частинами нашого суспільства. Слід і в цьому випадку зважати на чинник російського інформаційного впливу, якому зазвичай притаманне подання євро-інтеграційних планів України в контексті "антиросійського підступу і зловорожості".

Для з'ясування реального стану ситуації в громадській думці України і розробки збалансованої програми подолання негативних нашарувань у подальшому розвитку співробітництва з Україною на ниві інформаційної політики європейські управлінські структури змушені будуть здійснювати більш глибокий і різноплановий моніторинг ситуації на інформаційному просторі України. Альтернативою є проблема інформаційної диспропорції на користь російського бачення й уявлення.

Подальший розвиток співробітництва з європейськими міжурядовими організаціями в інформаційній сфері є нагальною потребою. Таке співробітництво має здійснюватися на основі кардинальних змін у підходах європейських партнерів. Якщо нинішня українська влада виявиться спроможною поставити критерії членства в ЄС в основу своєї політики, то й нашим партнерам з європейських управлінських структур та міжурядових організацій доведеться відмовитися від практики інструктажів та повчань і перейти до справді партнерського, рівноправного співробітництва. Інформаційний складник такого співробітництва постійно нарощуватиме свою значущість.

Ми, звичайно, беремо до уваги, що вся попередня проблемність формування ефективних, рівноправних відносин України з європейськими міжурядовими організаціями зумовлювалася також недостатнім (або ж неповним) розумінням українською стороною сучасної природи партнерських (союзницьких) відносин та інтеграційних проектів на євроатлантичному просторі.

В інформаційному контексті обом сторонам доведеться поставити в практичне русло відомий фактор наявності двох основних типів таких відносин. Перший із них — співробітництво з країнами, які не є частиною євроатлантичної спільноти, але виступають її важливими зовнішніми союзниками. Тут стосунки оформлюються шляхом укладання ситуативних угод та створення ad hoc коаліцій. Враховуємо, що в українському інформаційному просторі попередньої епохи доволі поширеною була теза про те, що євроатлантична спільнота "незаслужено" й "несправедливо" вважала Українську державу одним із таких зовнішніх союзників.

Другий тип — стосунки з країнами, що є інтегральною частиною євроатлантичної спільноти або ж близькі до того, щоб в осяжній перспективі стати такими. Зрозуміло, що формально лише в цьому випадку, на відміну від першого, виразним пріоритетом для зовнішнього (насамперед ЄС і НАТО) чинника впливу на іншу державу обов'язково має стати критеріальний вимір, прийнятий, скажімо, в НАТО, де основою союзництва є дотримання і захист спільних цінностей. Тому в інформаційному вимірі співробітництва України з ЄС і НАТО, а також у специфічній діяльності цих європейських структур на інформаційному просторі України дуже важливо формалізувати віднесення України саме до держав другого типу.

У такий спосіб можна не тільки суттєво знизити рівень нігілізму в українському суспільстві щодо європейської перспективи, а й серйозно вплинути на масову свідомість у плані підтримки критеріального зближення України з Європейським Союзом та Організацією Північноатлантичного Договору.

Україна вочевидь потребує союзницьких відносин із Заходом. Водночас формування таких відносин не може бути ефективним без масштабних зусиль обох сторін в інформаційному напрямі. Входження України до другого типу країн (держави—претенденти на членство) стає тепер вирішальним моментом в об'єктивно назрілому процесі перегляду помилкових, як на нашу думку, підходів країн європейського "ядра". До того ж, у цьому випадку владні структури нашої країни будуть змушені дотримуватися європейських правил гри в інформаційній політиці [38; 45; 59; 72; 89; 94|.

Вибір ЄС і НАТО не на користь другої позиції призведе до фактичного спростування претензій України на право вважатися європейською державою в політико-культурному (а не тільки географічному) сенсі. Тому так важливо, щоб питання включення України до держав другого типу було жорстко представлене в інформаційних просторах як нашої держави, так і "старої" Європи. При цьому важливо проводити думку про те, що попередні недоречності у двосторонньому співробітництві були спричинені недемократичністю колишньої української влади.

 
<<   ЗМІСТ   >>