Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Історія світової культури

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Козаччина. Пісні та думи України: героїчне в українському та сербському мелосі

Пісні й думи України, як і музичне мистецтво в цілому, беруть свій початок від язичницького епосу, в якому злилися в одне ціле ліризм світосприймання народного генія, світлий оптимізм і трагічність. Пісня й дума українська — не лише життєдайна частина загальнослов'янської культури, а й національна святиня. Звідки походять дума та її обов'язковий супровід на кобзі чи бандурі? Безсумнівно, думи належать до героїчного епосу й створювалися народними співцями на історичному тлі, з особливим зосередженням і з особливою увагою до такого національно-суспільного явища, як козаччина. Небезпідставно знаходять певні асоціації звучання дум з ранніми творами, в яких оспівувалися героїчні подвиги княжих дружин і які мали відповідний музичний супровід. У цьому зв'язку постає образ співця Бояна зі "Слова о полку Ігоревім": "Накладав він на живі струни віщі персти свої, і самі вони славу князям рокотали" (переклад М. Рильського). Впізнаємо відлуння степового простору, близького й кобзареві-запорожцеві. Уславлялися походи воїнів-захисників, як і саме мистецтво, що супроводжувало їх. Отож, думи й пісні зберігають історичну пам'ять, виховують національну свідомість.

Заслуговує на увагу версія В. Ємця, за якою зображення на одній із фресок у Софійському соборі в Києві музиканта з інструментом — це своєрідний прообраз співця-бандуриста, "де бандура має свій первісний вигляд, нагадуючи італійську лютню зі струнами... по грифу"1.

Співці, музиканти були присутніми під час важливих подій княжої доби й, можливо, стали предтечами кобзарства. Також правдоподібно, що назви "кобза" та "бандура" пов'язані з існуючими назвами інструмента зі Сходу "кобуз" та італійської старовинної "пандори".

1. Ємець В. Кобза та кобзарі. Берлін, 1923. С. 32.

Про надзвичайну роль бандури й пісні, які пройшли героїчний шлях самоствердження України, особливо за часів козаччини, свідчать численні зображення зі стилізованим узагальненим образом козака Мамая. У творах М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша кобза і пісня опоетизовані як неодмінні атрибути самобутності національної культури й національної самосвідомості. Вони супроводжували козака-запорожця, несучи жагуче слово, біль, любов до вітчизни і свободи, естетичний самовияв душі народу. Юний поводир зі сліпим кобзарем — це також символ.

Кобзарство як культурно-національний феномен можна пояснити не лише суто естетичними уявленнями, хоча вони мають безпосереднє відношення до душі й таланту українця, а саме тими драматичними подіями історії, в ході яких виникали народні твори високого ґатунку. В історичності дум не стільки віддзеркалюється факт сам по собі, скільки втілює об'єднавчий символ і спонуки. Кобзарство (виконання дум на кобзі й складання їх) значною мірою пов'язане зі способом життя періоду козаччини. Воно просто не могло не розвинутися до свого високого художнього й громадського звучання за тих непересічних героїчних обставин. Козаки вирізнялися відвагою, кмітливістю, витримкою в подоланні найтяжчих злигоднів, аби встояти в борні й не осоромити свого високого звання оборонця волі й землі Руської. Один із найбільших знавців запорозької епопеї Д. І. Яворницький (1855—1940рр.) писав про козацтво: "Тримаючи високо своє знамено і свято виконуючи свій обов'язок, вони ні перед ким і ні перед чим не відступали; не боялися ні вогню, ні морських хвиль, ні страшного голоду, ні нестерпної спраги, ні найбільш жорстоких варварських катувань у ворожому полоні"1.

Висловлюється небезпідставне міркування про те, що коли б усі думи й усі пісні, складені за козацької доби українським народом, дійшли до нашого часу, то "жодне слов'янське плем'я не могло б позмагатися багатством народнопоетичної творчості з українським плем'ям"2. Нині ж, на думку дослідника, в цьому можуть змагатися з українцями "самі тільки серби". Про високу художню досконалість українського пісенного духу написано багато як у минулому, так і тепер. Все, про що так чудово оповів академік Яворницький Д. І.

1. З української старовини. Київ, 1991. С. 7. 1 Там само. С. 9-Ю.

Яворницький, називаючи співців-кобзарів "козацькими рапсодами", не було чимось скороминущим і випадковим. їхні музично-пісенні твори мають розвинену літературно-поетичну стилістику, традиції давнього епосу, що межують із психологією мудрої народної величі й трагічністю світосприймання. Ці думи й пісні творила сама історія, озвучуючи себе в устах рапсодів-кобзарів, зберігаючи в пам'яті й викликаючи в уяві картини пережитого: руїни на власній землі, жертви й полон, розлучення з рідними в далекому турецькому рабстві, справедливий гнів за втрачену незалежність України, а над усім цим — щирість і любов до всього, що надавало найвищого сенсу життю за звичаями своїх пращурів.

У зіставленні українського мелосу, української пісенної творчості з іншими слов'янськими здобутками, зокрема сербськими, ми знайдемо спільність мотивів за всієї неповторності драматизму, мелодійності й розмаїття та краси звучання українських пісень, — спільність слов'янського музичного генія в близькості культурно-історичних доль як у минулому, так і з навалою на слов'янські землі турецько-османських завойовників.

Сербські пісні близькі до українських мелодійністю, епічністю, своїм духом. Глибоким драматизмом вони віддзеркалюють історичну долю сербського народу, котрий постійно перебував у стані воєнних тривог посеред різних культур і народів. Чи то сербські легенди про збудування Скодри, кріпосної стіни, і саме Скодрське озеро, замок Світане, поблизу якого сталася битва сербів проти домагань візантійського сюзеренства, чи про знамениту Косовську рівнину, розташовану в гірській западині поблизу дунайської Сербії, Боснії та Албанії, — усі вони реальні свідки правдивості епосу свого краю. Косово поле — це символ відваги й пам'яті. В 1448 році там відбулася відома битва з турецькою ордою. Мілош — народний герой і герой епосу — ціною власного життя здолав турецького царя Амура-та. Тоді ж загинув і цар сербів — Лазар. Народ пам'ятає й оспівав у героїчних піснях подвиги на Косовому полі. Дослідники балканського краю Меккензі та Ербі в минулому столітті писали про свої враження від сербського епосу: "Хто довго проживе у Сербії і вивчить сербські народні легенди та пісні, дійде нарешті до того, що йому здасться, ніби він сам брав участь у Косовській битві, так ґрунтовно окреслена в них кожна подробиця, так яскраво зображені

мотиви і дії, такі виразливі риси, такі рельєфні контури змальованих у них характерів головних дійових осіб"1.

Багатий сербський пісенно-словесний фольклор у своїх історичних мотивах перегукується з давньою літературно-писемною традицією сербського народу, яка своїми джерелами сягає другої половини IX століття, і так, як і літератури інших слов'янських народів, пов'язана з діяльністю Кирила (Костянтина) і Мефодія та їхніх учнів. Видатна пам'ятка сербської писемності "Мирославова євангелія" (XII ст.) була створена в період розквіту сербської писемності, який пов'язують з іменем Савви (1175—1235 рр.) — автора "Житія святого Стефана". Писана в монастирях література, хоча й мала церковно-дидактичний характер, проте не бракувало в ній конкретних фактів із життя сербів.

Інтерес до національної самосвідомості в житійній, історичній і художній літературі посилюватиметься в ході боротьби за незалежність Сербії. Й. Равіч (1726—1801 рр.) створив працю "Історія різних слов'янських народів, найпаче болгар, хорватів і сербів", ним же написана алегорична антиімперська поема "Бій змія з орлом". 3. Орфелін (1726— 1785 рр.) спрямовував проти гноблення сербів Австрією поему "Плач Сербії".

 
<<   ЗМІСТ   >>