Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Культурологія: українська та зарубіжна культура

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Мистецтво як засіб творення особистості

Спробуємо з огляду па сказало проаналізувати деякі процеси розвитку художньої культури, її основних складників — різних видів і жанрів мистецтва. Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. І Це у 1890 р. з'явилась знаменита філософська праця В. Соловйова "Загальний смисл мистецтва", автор якої дійшов висновку: мистецтво "своїм кінцевим завданням повинне втілювати абсолютний ідеал не лише в уяві, але й насправді — має одухотворити, перездійснити наше дійсне життя. Якщо скажуть, що такс завдання виходить за межі мистецтва, то запитується: хто встановив ці межі? В історії ми їх не знаходимо". Соціально значущу виховну силу мистецтва дослідив І. Франко у праці "Із секретів поетичної творчості".

Проблема впливової сили мистецтва на людину не є чимось принципово новим для науки: про неї висловились відомі мислителі минулого, вона неодноразово ставилась самим життям, її значущість підкріплювалась науковими фактами. Однак процеси швидких соціальних змін, що відбуваються нині у світі і в нашій країні, змушують пас по-новому оцінювати питання про соціальну ефективність мистецтва.

Усталеною є /гумка щодо художньої культури як системи з надзвичайно складною структурою. Сьогодні худ оленя культура — це культура виробництва мистецтва, його розповсюдження, пропаганди, сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання. Виникло і певне розуміння завдань художньої культури у суспільстві: духовний розвиток особистості, формування і задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Саме у сприянні процесу, що наближає суспільство до цієї мсти, вбачає сьогодні наука суть соціальної ефективності художньої культури. При цьому розрізняються ефект впливу мистецтва па особу, що виявляється в змінах її свідомості і поведінки, з одного боку, і ефект, зумовлюваний цими змінами й поширюваний па всі інші напрямки життя суспільства.

На шляху виявлення і пізнання ефективності художньої культури виникають серйозні теоретичні і практичні труднощі, пов'язані передусім з самою природою виливу мистецтва: воно опосередковане досить складними процесами розвитку духовного світу людини, участю в них значної кількості інших соціальних факторів і тому його не завжди можна точно оцінити. Більш того, соціальні умови визначили належність людини до різних соціальних груп з притаманною їм субкультурою. Маючи обмежену естстично-художню підготовку в офіційних субкультурах різних типів навчальних закладів, люди прилучаються до групових субкультур з переконаністю їхньої достатності для власного життя. Фактично зупиняється процес саморозвитку людської духовності, відбувається відмежування людини від світових художніх надбань, що негативно позначається не лише па творчих спроможностях окремої особистості, але й суспільства в цілому, як у певно визначених історичних умовах, так і в умовах його власного самовідтворення.

У 50-х рр. ще не відомий світові як визначний педагог паш співвітчизник Б.О. Сухомлинський, відповідаючи тим, хто суспільний прогрес вбачав лише в освоєнні космосу, успіхах електроніки і кібернетики, в "Листах до сина" пророче сказав: "Якщо не поліпшиться виховання, ми наплачемося з математикою, електронікою і космосом... Найголовніший засіб самовиховання душі — краса. Краса в широкому розумінні — і мистецтво, і музика, і сердечні відносини з людьми". Це застереження не було почуте вчасно. Тому проблеми духовного розвитку людини сьогодні, по суті, стали обов'язковою умовою виживання суспільства. Усі паші сучасні біди мають, як правило, одну причину — дефіцит культури і моральності, нестачу доброти і милосердя, краси людських стосунків.

Наголосимо, що ця проблема набула міжнародного масштабу. Все більше людей у різних країнах світу визнають справедливими слова видатного громадсько-політичного діяча Лурсліо Печчеї, який застерігав світове співтовариство: "Людина володіє віднині настільки рішучою владою над подіями, що від того, як вона її використовуватиме, залежить усе її майбутнє. Одначе саме людське життя набуло такої складності, що вона (людина) залишилась культурно пс підготовленою навіть до того, щоб з усією повнотою і яскравістю усвідомити своє змінене становище". Якщо не докласти всіх мислимих зусиль для цілеспрямованого формування особистості, продовжує Л. Печчеї, усі негативні явища, які ми спостерігаємо сьогодні у світі, "можуть у недалекому майбутньому вирости до розмірів воістину катастрофічних". І висновок з цього: "Людський розвиток і уособлює в собі мету, па досягнення якої у найближчі роки й десятиліття мають спрямовуватись концентровані, спільні зусилля всього людства".

Розвиток людини — надзвичайно складний процес, в якому беруть участь багато факторів. Серед них помітну роль відіграє і художня культура — специфічна сфера діяльності з різнорідними і неоднозначними зв'язками з багатьма сферами суспільного життя. Розвиваючись під безпосереднім виливом ідеологічних і соціально-економічних процесів, художня культура, в свою чергу, має па них суттєвий вплив, і передусім тоді, коли вона виступає ефективним засобом формування людини.

Соціальна значущість мистецтва визначається рівнем впливу художніх образів па внутрішній світ людини, на всі напрямки її соціальної діяльності. Найталановитіший дослідник цієї проблеми — Л.С. Виготський відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші і най особистісні складники нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, виливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю.

Характеризуючи цей феномен, Ф.М. Достоєвський зазначив, що в процесі спілкування з мистецтвом художні враження, "поступово нагромаджуючись, пробивають з розвитком серцеву кору, проникають у серце, в його сутність, і формують людину". Передаючи людям цілісний конкретно-почуттєвий соціальний досвід, мистецтво використовує феномен емоційної нам'яті людини, яка в багато разів сильніша за раціональну. Емоційна пам'ять надзвичайно тривка і формується як "пам'ять серця" без будь-якого заучування.

Сприйняті і засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворювальними чинниками життя людей. Художня культура поєднує їх спільністю відношень до соціальних цінностей. "... Художні творіння, — підкреслював основоположник теорії психоаналізу З. Фрейд, даючи привід до спільного не рейси ванн я високо ноцінованих відчуттів, викликають почуття ідентифікації, яких так гостро потребує культурне оточення". А коли твори мистецтва "відображають досягнення цієї культури", то вони "вражаюче нагадують про її ідеали".

Безсумнівно, характер виливу художньої культури на думки, почуття і поведінку людей не слід спрощувати. Віддача тут не завпеди пряма. Одна людина після контакту з художнім твором може відразу яс безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той самий твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі. Четверта взагалі залишиться байдужою до сприйнятого. До того ж, па думку Л. Виготського, "мистецтво... ніколи прямо не народжує з себе тієї чи іншої практичної дії, воно лише готує організм до цієї Дії".

Звичайно, впливову дію мистецтва можна спостерігати під час його сприймання: багатолюдна аудиторія в театрі, наприклад, за словами М.В. Гоголя, спроможна "рантом потрястись одним потрясінням, заридати одними слізьми і засміятися одним всезагальним сміхом". Однак значно глибин пішими с "наслідки впливу" мистецтва, коли воно здатне схилити людину до рішучих вчинків і навіть змінити її життя, а стосовно суспільства — викликати значні переміни в настроях, переконаннях і діях тих чи інших соціальних груп. Встановлення гармонії між запитами і потребами людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого, значною мірою залежить від художньої культури. Науковцями доведено тісний зв'язок між прихильністю людини до мистецтва і сформованістю її ідей по-моральних позицій.

Значний науковий та практичний інтерес становлять дані про стимулюючий вплив мистецтва па здібності людей, особливо школярів, па їх загальний розвиток, підвищення успішності. З великим навантаженням у школі краще можуть впоратися діти з розвинутими художніми інтересами. Згідно з висловленою гіпотезою, перш ніж учені" візьметься за вивчення основ різних наук, його мозок мас досягти певного рівня розвитку. І І,с відбувається лише за умови постійних і повторюваних сенсорних впливів. І ось тут найважливішу роль відіграє художнє виховання.

Подібні припущення знаходять підтвердження в обширній педагогічній практиці. Наприклад, в ряді шкіл Угорщини незначне збільшення навчального часу на музичне виховання (2—3 годили щотижня) привело до істотного політ ненця всього навчального процесу. Успішність учнів таких шкіл із загальноосвітніх дисциплін була якіснішою, ніж у звичайних середніх школах. Угорські вчені пояснювали цей феномен тим, що щоденні мелодійні і ритмічні вправи впливають на центральну нервову систему і особливо па нервові центри кори головного мозку. Внаслідок цього вищий рівень розвитку дітей виявляється не лише у сфері музичних навичок: вони й загалом володіють кращою здатністю реагувати, їхня повсякденна діяльність більш координована. Учасники угорського експерименту дійшли висновку про те, що музично-естетичний розвиток людини сприяє формуванню волі, уваги, спостережливості, нам'яті, уяви, мислення, тобто найважливіших якостей особистості.

Раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлювались фізичними можливостями працівника, навичками його рухливості. У сучасному ж виробництві інтелектуальний бік трудового процесу значно важливіший, а в багатьох випадках вирішальний. Особиста культура працівника стає основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності й якості. Науково-технічний прогрес висуває абсолютно інші вимоги до працівника, різко відмінні від традиційних уявлень, усталених в епоху панування екстенсивної економіки. Сучасному виробництву необхідні працівники-особистості з широким світоглядом, багатою структурою потреб, з розвиненою уявою, постійним прагненням до самовдосконалення не лише фахового, але й загальнокультурного. І тут також надзвичайно велика формуюча роль художньої культури.

Слід підкреслити, що впливові мистецтва властива відносна "невідчутність", точніше — по негайний впливовий результат: коли людина опановує художні цінності, неможливо відчути віддачу відразу ж, оскільки нагромадження особою духовного потенціалу відбувається поступово. Ллє рано чи пізно прихований вплив художньої культури обов'язково виявляється в духовному розвиткові, а через нього і в зростанні ефективності діяльності людини, зокрема й трудової. Цей вплив вдається зафіксувати масовими соціологічними дослідженнями.

У різних сферах суспільного виробництва виявляються межі, за якими навіть для власного економічного ефекту вигідніше зосереджувати капітал не стільки в матеріальному виробництві, скільки у сфері духовного розвитку працівників, а роль художньої культури тут важко переоцінити. Ця важлива обставила привертає до себе зростаючу увагу науковців і практиків у різних країнах планети — від Західної Європи до Північної Америки й Азії, де все частіше в мистецтві вбачається важливий засіб підвищення ефективності праці. Можливості мистецтва у розвиткові творчого потенціалу людини активно досліджуються вченими СІІІА, Японії, Франції та інших країн. У СІІІА, наприклад, з цією мстою організовуються спеціальні експерименти. Один з них полягав у тому, що група адміністраторів впродовж десяти місяців звільнялась від професійної діяльності і навчалась за обширною гуманітарною програмою, в якій перевага надавалась спілкуванню з мистецтвом читанню книг, відвідуванню театрів, музеїв, виставок, концертів. Як виявилось, ніс ля цього не лише зросла їхня професійна активність, але й вирішення ними професійних завдань набуло рис самостійності, нестандартності, творчості.

Результати подібних експериментів все частіше зумовлюють перехід до практичного використання можливостей мистецтва у справі підвищення творчих потенцій працівників. У СІІІА, зокрема, стали практикуватись так звані "курси креативності", па яких керівники й спеціалісти навчаються творчому вирішенню різноманітних виробничих проблем. На цих курсах широко використовується мистецтво як засіб розвитку ініціативи та творчих здібностей.

У Франції в спеціальних центрах для корінників високого рангу організовуються стажування, під час яких значна частина занять підводиться художній культурі; їхня мста — навчити стажистів розуміти музику, живопис, архітектуру. Виявлено, що в результаті стажування його учасники набувають навичок відчуття смаку до добре зробленої роботи, гармонійних професійних відносин, упорядкованості. Аналогічні стажування практикує компанія "Хітачі" та інші японські фірми. При цьому в Японії такс навчання організовується не лише для спеціально відібраних керівників, а часто-густо для всього персоналу підприємства на регулярній основі. Керівник таких стажувань професор Вартонського університету СІНА і Паризької консерваторії мистецтв і ремесел В. Люссато підсумував: "Людина, яка читає Платопа, стає вимогливішою до логіки; людина, яка відвідує концерти і виставки, стає вимогливішою до естетики; людина високого культурного рівня стає вимогливішою до якості, вона не витримує сірятини і фальші. Естетика найтісніше пов'язана з етикою, а чим вищі естетичні вимоги, тим нетерпиміше людина ставиться до расизму, тоталітаризму, насильства". Тому і в найважчі часи при найобмеженіших ресурсах не слід економити па культурі, освіті, оскільки саме вони оберігали суспільства і цивілізації від катастрофи дикунства.

Соціокультурні цілі суспільства з розвитком у ньому художньої культури постійно змінюються й ускладнюються. Зміст цих цілей пізнається лише в результаті ретельного аналізу. Художнє життя суспільства визначається найширшим спектром різноманітних духовних потреб та інтересів, а також множинністю зовнішніх по відношенню до художньої культури обставин. І ці зовнішні обставини, і зміна духовних потреб, і саме художнє життя, в свою чергу, виливають па людину, сприяючи формуванню її свідомості і діяльності. Підвищення складності цих процесів, зумовлених, крім усього іншого, різноманітністю прямих і зворотних зв'язків, вимагає визначення цільових орієнтирів перспективного розвитку в певній сфері.

До недавнього часу проблемам цільової орієнтації процесів розповсюдження і засвоєння художніх цінностей не надавалося того значення, якого вони заслуговують. Це пояснювалось поширенням спрощених уявлень про розвиток художньої культури, яка начебто самостійно розвивається з поступом суспільства як відповідь па підвищення духовних запитів людей. З'ясувалось, однак, що цей розвиток не такий уже й благополучний. Не маючи чітких орієнтирів, він може зробити процеси поширення і засвоєння художніх цінностей неефективними в соціальному відношенні.

Найголовнішим із соціальних завдань культури взагалі і художньої зокрема є духовний розвиток особистості. Звичайно, ця функція властива і сім'ї, і школі, і громадським організаціям тощо. Що ж до художньої культури, то вона використовує для духовного розвитку особистості арсенал своїх специфічних засобів. Вона формує суспільно-естстичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, з допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються па особистий досвід людини, яка сприймає ці образи, в органічні набутий її характеру.

Художня культура, очевидно, не зможе вирішувати своє основне завдання, якщо для цього не буде забезпечено відповідних умов. Передусім, громадяни суспільства повинні прилучатись до художньої культури високого ґатунку, значного художнього рівня, і суспільство покликане всебічно цьому сприяти. Виконання цієї умови передбачає аналіз проблеми визначення "якості" функціонуючих і опановуваних людьми творів мистецтва.

Ця проблема зумовлюється трьома відносно самостійними аспектами: "якістю художньої продукції" — спектаклів, концертів, кінофільмів, видовищ, літературних творів тощо, з одного боку, та "якістю культурного обслуговування", тобто створенням людям максимальних зручностей для прилучення до мистецтва, - з другого. Третій аспект — "якість сприймання художніх цінностей людьми" — цілком і повністю залежний від відповідної естетичної підготовки, розвитку почуттів, смаків, поглядів, ідеалів, потреб, інтересів, тобто від естетичного досвіду кожної людини. Все цього навіть високохудожні твори мистецтва не матимуть виливу па особистість.

Такий підхід до проблеми "якості" художньої культури набуває зримих контурних окреслень. По-перше, виникає завдання – визначити якість опановуваних творів мистецтва, яка залежить від їх естетичного і морального змісту. Власне, не існує чітких критеріїв чи способів визначення аспекту "якості". Ще Г. Гегель, вважаючи поетичне синонімом художнього, писав з цього приводу: "Дати визначення поетичному як такому чи ж описати, що такс взагалі поетичне, — від цього з жахом відхиляються всі, кому будь-коли доводилось писати про поезію".

Ці труднощі, очевидно, пов'язані з принциповою специфікою мистецтва як сфери людської свідомості. Намагання виявити "об'єктивні критерії" оцінки художніх творів означає не що інше, як спробу перевести мистецтво в категорію точного, дискурсивного знання, тобто уподібнити його до науки, що с для нього смертю. Однак наукове мистецтвознавство за сотні років свого розвитку нагромадило великий досвід оцінки творів мистецтва, встановивши численні закономірності, зв'язки художніх елементів з їх виливом на людину. І хоч судження мистецтвознавців не суворо доказові формально-логічно, від них цього і не вимагається. Адже мистецтвознавча оцінка, по суті, є експертною. До її допомоги люди звертаються тоді, коли в оцінюваній системі кількість взаємодіючих факторів велика і більшість з них взагалі не мають числового виміру — адже лите людина вміє зважувати без ваг, вимірювати без інструментів, порівнювати непорівнюване і враховувати неназване".

Для оцінки якості художніх цінностей немає іншого способу, ніж експертна оцінка. Завжди існує категорія людей, яких суспільство уповноважує давати таку оцінку від його імені. До них належать, зокрема, критики, мистецтвознавці, діячі мистецтва — ті, хто може назватися експертом.

Наступний аспект даної проблеми визначення якості засвоєння людьми творів мистецтва, їхніх художніх переваг. Від також вирішується переважно за допомогою експертиз. У цьому випадку показником "якості" є рівень оцінок відповідних творів мистецтва публікою і експертами. Чим вищий рівень такого збігу, тим вища "якість".

Слід зауважити, що значний практичний досвід експертної оцінки створюваних і функціонуючих творів мистецтва утримує в собі чимало незрозумілого і суперечливого. Труднощі дослідження експортних оцінок у мистецтві, зазначають науковій, з одного боку, пояснюються незрозумілістю, нерозробленістю багатьох проблем, пов'язаних з експертними оцінками в цілому, а з другого — складністю об'єкта оцінки, тобто художнього явища.

У складності художньої творчості, у її суб'єктивній неповторності, у розбіжності думок експертів (їхній суб'єктивності) і знаходиться природа субкультури. Власне, її учасники і є експертами-однодумцями. Це один з можливих підходів до пояснення природи субкультур, зокрема художніх. Слід визнати справедливою думку М.Б. Хранченка: "неоднаковість думок, тлумачень художніх творів часто зовсім не означає, що вірним з них може визнаватись одне. Відносно вірним нерідко стає декілька, а якщо розглядати дану тему в широкому історичному плані, то й доволі значне число різноманітних його інтерпретацій".

Ця обставина пояснюється тим, що експерти, як і всі люди, тією чи іншою мірою підпорядковані впливові пануючих у суспільстві думок і уявлень, які мають своїм джерелом не наукову, а "буденну" свідомість. Зумовлюється це соціальною природою сприймання: адже структура будь-якого художнього твору завжди залежна від естетичного сприймання різних соціальних груп. Оскільки експерт – мистецтвознавець, критик, діяч мистецтва — передусім людина, представник соціальної групи чи художньої течії, він відданий впливові соціальних стереотипи! покоління, до якого належить. З цією обставиною в історії мистецтва пов'язані випадки, коли той чи інший твір, а іноді і цілий художній напрямок оголошувались ворожими нормам естетичного смаку, а пізніше визнавались видатними явищами художнього життя. У цьому і виявляється зародок художньої субкультури.

І.С. Бах, наприклад, за оцінками своїх сучасників, усе життя залишався провінційним музикантом середньої обдарованості і як композитор не привернув до себе уваги. Навпаки, його сип Карл Бах, сьогодні оцінюваний досить посереднім, у свій час вважався видатним, його прозвали навіть — "Великий Бах".

Після появи перших симфоній Бетховена мистецтвознавець Грільпарцер стверджував, що у Бетховена "страждає перша і найсуттєвіша вимога музиканта — витонченість і правильність слуху — через ризиковані поєднання і часто-густо додаване виття і ревище звуків". Достатньо замість Бетховена поставити ім'я Шостаковича, і цей висновок уподібниться оцінкам критичних статей 30-40 рр., типу "сумбур замість музики". Пізніші покоління критиків і слухачів сприйняли Бетховена і Шостаковича як видатних класиків.

Л.М. Толстой, безсумнівно, міг би виконувати роль експерта багатьох видів і жанрів мистецтва. У цій іпостасі він повністю заперечував усю музику після Бетховена і Шуберта, заперечував Шекспіра, імпресіоністів-живописців і постів, робив закиди Малларме, Верлену, Бодлеру і Метерлінку з приводу незрозумілості і безглуздості, відсутності "смислу".

Найрозновсюдженіший приклад суб'єктивності — оцінка того чи іншого твору мистецтва не за його художніми достоїнствами, а за належністю до жанру мистецтва. Наприклад, у літературі й кінематографі жанр фантастики, детективу і взагалі пригодницький жанр іноді апріорно трактується фахівцями як "нехудожній", "другосортний", не зважаючи на те, що численні його представники (Р. Стівенсон, Ж. Берн, Л. Конан-Дойл, Ж. Сіменон тощо) набули у світовій літературі всезагального визнання. Або інший факт: деякі експерти розглядають всю естрадну музику як жанр "несерйозний". Свого часу популярним було членування всього пласту музики на дві частини: "серйозну" і "легку". Між тим, уся історія мистецтва підтверджує, що справа зовсім не в жанрах. Як справедливо сказав відомий композитор Р. Паулс, "немає суперечності між "легкою" і "серйозною" музикою. Протиборствує, як правило, бездарність і талант, істинне і підробка". Отже, істинне, художнє завжди життєве, завпеди знайде своїх прихильників, які й започатковують його функціонування у вигляді мікрокультури, що й складає основу субкультури.

Третій аспект проблеми "якості" полягає у визначенні якості обстановки сприймання, рівня культурного обслуговування. Класичний вислів "театр починається з вішалки" уособлює в собі ту обставину, що повноцінне сприймання театрального мистецтва пов'язане по лише з самим спектаклем, але й з усією атмосферою театру. В її створенні, крім творчого колективу, беруть участь адміністрація, робітники кас, буфету, гардероба тощо. З якістю сприймання пов'язані також інтер'єр і акустика глядацьких залів, комфортабельність театральних фойє, крісел тощо. Все це стосується і музеїв, і концертних залів, кінотеатрі", клубів тощо.

Найголовнішим із засобів досягнення орієнтації в питаннях художніх цінностей є естетично виховання. У ньому реалізуються програми, розробка і виконання яких вимагають вирішення складних теоретичних і практичних проблем, проведення міждисциплінарних досліджень. Зауважимо, що ці програми можуть існувати па рівні держави, певного регіону, навчального закладу, сім'ї. На жодному з цих рівнів поки що в Україні цільної, науково виваженої програми не існувало. Це справа майбутнього. Статус естетичного виховання у нашій країні надзвичайно низький. Коли соціологи запропонували оцінити значення естетичного виховання дітей у балах, то лише 8 % батьків поставили цьому виду виховання високу оцінку, 24 % найнижчу, останні, по суті, не змогли дати йому ніякої оцінки. Порівняємо: при опитуванні батьків американських дітей у 1988 р. 91 % з них висловились за важливість прилучення дітей до мистецтва з раннього віку, 72 % з них наполягали па тому, що музика, театр, живопис так само їм життєво необхідні, як і математика, фізика, рідна мова, історія.

Поставимо декілька загальних запитань, які характеризують деякі негативні аспекти цієї важливої для життя країни і народу проблеми. Як нам бути з естетичною безграмотністю, нерозвиненістю, що зумовлюють духовну, емоційно-почуттєву черствість і глухоту? Як бути з байдужістю до зростаючої антиестетичності наших міст і сіл, з байдужістю до якості вироблених нами товарів, до навколишньої природи? Що робити, нарешті, з глухотою до справжнього мистецтва, орієнтацією значної частини молоді виключно на зразки досить сумнівної культури? Адже мистецтво — найпотужніший засіб естетичного виховання, а художня культура людини — серцевина її загальної культури. Між тим, значна частина населення практично не буває в театрах, концертних залах, музеях. Ідеться не про віддалені від міста села, а про найважливіші культурні центри України. Поступово втрачається культура читання, що особливо помітно серед молоді; відходять на задній план класика, цілі пласти народної творчості. Народна музика мало кого цікавить. Поставте подібне запитання випускникам середньої школи чи студентам вузів. Ви вжахнетесь від негативів у відповідях. Чи мислимо для студентів вузів, наприклад, Парижа і Лондона, щоб вони не відвідали національні музеї своїх країн? Це неможливо уявити. 95 % опитаних нами студентів одного з найпрестижніших вузів Києва (гуманітарного профілю) Національний музей України не відвідали жодного разу впродовж п'ятирічного перебування у нашій столиці.

Велика трагедія народу, коли він помирає від посухи, голоду, злиднів, економічної кризи. У стократ більша трагедія народу, коли він заживо помирає, збайдужівши до власних духовних вподобань. Головна причина тут — "розумні" голови політиків, оскільки таким народом легко керувати, легко його зробити найдешевшою рабською трудовою силою в світі. Не дивно, що у країні ставлення до культури, освіти стає ніби продиктованим найзлішими ворожими силами або паразитами.

Єдиним виходом з такої критичної ситуації є вирішення проблем культурного розвитку народу лише політичним шляхом. І основою такої політики має бути відповідна державна програма естетичного виховання. Винаходити "велосипед" у даній справі не потрібно. Слід вивчити досвід таких країн, як Японія, Франція, СІІІА, і звернутись до власної культурно-історичної спадщини, до народної педагогіки українців.

Зрозуміло, що це завдання не з легких. Воно характеризується складністю, комплексністю, масштабністю. Це справа багатьох організацій і відомств країни, фахівців естетики, мистецтвознавства, педагогіки, психології, соціології, економіки, діячів культури і митців.

Об'єднання зусиль учених різних спеціальностей є неодмінною умовою наукового забезпечення такої програми, оскільки в даному випадку належить дослідити щонайменше чотири різні аспекти. Перший, естетичний аспект передбачає необхідність вироблення основних понять, які б дали змогу бодай приблизно визначити межі естетичних об'єктів і явищ, виокремити їх відповідний зріз у реальній дійсності серед аналогічних об'єктів і явищ.

Другий, соціально-психологічний аспект передбачає пошук відповідей на питання: що конкретно становить собою естетичний досвід, і чи мас він специфіку в різних соціально-демографічних групах і соціально-психологічних тинах, як виявляється ця специфіка?

Третій, педагогічний аспект мас пояснити: як виховати, сформувати естетично розвинену людину, які способи тут будуть ефективними?

І, нарешті, останній аспект, управлінський, спрямовується на з'ясування того, як організувати в суспільстві процеси цілеспрямованого формування естетичного досвіду, невід'ємного складника людської свідомості і поведінки, які кадри слід для цього підготувати, які соціальні інститути слід об'єднати для реалізації цих цілей, які ресурси знадобляться для вирішення цих завдань, як їх оптимально розподілити.

Державна комплексна програма естетичного виховання мас визначити стратегію і тактику його як на найближче майбутнє, так і з урахуванням довгострокової перспективи. Вона, правда, може вказати лише загальні орієнтири естетико-виховного процесу, залишаючи максимальний простір для творчості організаторів цієї роботи, педагогів, громадськості, представників різних субкультур. Тут слід уникати приниження різнобічності людських індивідуальностей, обмеження слободи естетичного вибору набором спущених знерху пріоритетів і ціннісних установок.

Естетичне виховання — це формування естетичного ставлення людини до дійсності. З його допомогою виробляється орієнтація особистості в світі естетичних цінностей і одночасно — здібність людини до естетичного сприймання і переживання, естетичний смак та ідеал, здатність до праці й творчості за законами краси, до створення мистецьких цінностей. Естетичне виховання тісно пов'язане з моральним. Завдяки красі й позитивному естетичному почуттю, викликаному нею, люди часто схильні до добра ще раніше, ніж його ідея буде сприйнята свідомістю.

У процесі розвитку особистості естетичне виховання, окрім основних, переслідує ряд додаткових цілей. Почуття прекрасного, піднесеного стає основним стимулятором діяльності людини. Моральна краса робить людину привабливою для інших людей, здатною впливати на їхні думки і поведінку. Краса праці облагороджує І полегшує сам процес трудової діяльності, краса громадянської поведінки стимулює суспільно значущі дії. У результаті естетико-виховного процесу людина сприймає естетичні начала і керується ними в усіх сферах життя. Впливовість естетичних начал сприяє розвиткові творчого підходу до всіх явищ дійсності. Естетично розвинена людина прагне внести елементи прекрасного в усі види своєї діяльності, роблячи її тим самим більш успішною. Це означає, що ефективне здійснення трудового, морального, інтелектуального виховання неможливе, якщо ігнорувати виховання естетичне.

Разом з тим слід зазначити, що необхідною передумовою і умовою естетичного виховання, формування уявлень про красу, формування здібності відчувати, переживати і творити за її законами є в суспільстві атмосфера демократизму, надання людині свободи вибору і самовираження, усвідомлення нею своєї неповторності.

Естетичне виховання найтісніше пов'язане з культурним життям народу. З одного боку, воно відображає культурний прогрес нації, її національні традиції, а з іншого — саме цей прогрес, активно впливаючи на створення нових духовних цінностей, підтримуючи і посилюючи інтерес до творів мистецтва, пам'ятників історії й культури, до національних звичаїв та обрядів, стимулює розвиток культури народу.

У той же час естетичне виховання покликане формувати свідомість людей в дусі дружби між народами, передбачаючи рішуче посилення взаємодії культур, піднесення культури міжнаціональних відносин. Активна взаємодія національних культур приводить до ефективного розвитку естетичних потреб, розвою художніх смаків представників різних народів.

В останні два десятиліття у світі намітився черговий злет уваги до естетичного виховання. У середині 70-х рр. розпочала дію всенародна програма естетичного виховання в Болгарії. У США узаконюється обов'язковість викладання предметів естетичного циклу я навчальних закладах, в Японії прийняте рішення про удосконалення системи такого виховання у школі, а в Іспанії оголошено про розробку закону про художню освіту в країні. Відразу дві європейські країни — Чехословаччина і Польща завершили роботу над національними програмами естетичного виховання. Цими заходами вирішується давно назріла проблема гуманізації освіти.

У нашій країні виникають і примножуються осередки естетичного виховання, очолювані ентузіастами — центри естетичного виховання, школи мистецтв тощо. Це свідчить про наявність реального практичного фундаменту загальнонародної системи естетичного виховання.


 
<<   ЗМІСТ   >>